пʼятницю, 30 грудня 2016 р.

"Мені вдалося з тих боїв вирватися живим..."


                       Чепурненька хата височіє на горбочку у Підгірцях і дивиться вікнами на довколишні гарні краєвиди, неначе очима. Тут мешкає подружжя Євген і Кароліна Кавичі. Хвіртку відкриває мені літня господиня і притримує песика Бровка, який голосно сповіщає, що прийшли чужі, і кидаючись під ноги, рветься захищати своє обійстя. Господиня запрошує до хати, де непроханих гостей, щиро усміхаючись, зустрічає господар. І хоч нелегко йому пересуватися, бо ходить з допомогою палиць, гостинно проводить до кімнати.



                      З дивізійником Іваном Євгеновичем Кавичем познайомилася ще у липні 2009 року на горі Жбир, що біля Ясенова. Тоді там, біля новозбудованого у 2008 році на місці підірваного у 1991 році пам'ятного знака дивізійникам, відбувалися урочистості з нагоди 65-річниці битви під Бродами. Сидячи в імпровізованій криївці ветеран згадував своє нелегке і, як він сам каже, бурхливе життя. Пригадую, як зі сльозами на очах ветеран говорив: «Мені вдалося з тих боїв вирватися живим, а багато моїх побратимів загинули».

                     Їх, ветеранів-дивізійників, приїхало тоді з України і із-за кордону більше 30 чоловік. Голова Братства охорони воєнних могил «Броди-Лев», нині вже покійний, Юрій Ференцевич, який мешкав у Нью-Йорку, розповідав: «Нам тоді було по 18-20 років, але ми самостійно приймали рішення і свідомо ставали до збройної боротьби».

                     Цьогоріч влітку до пам'ятного знака на горі Жбир вшанувати пам'ять полеглих побратимів приїхали лише п'ять дивізійників. Не зустріла я серед них і Євгена Івановича Кавича. Літа беруть своє та й хвороби підкрадаються...

                      23 вересня Євген Іванович відзначає своє 90-ліття. Прожив він свій вік чесно і справедливо. І, незважаючи на літа, випромінює енергію, добро та лагідність і молодечим голосом розповідає про своє життя.

                      Народився він у Підгірцях в селянській родині. Закінчив 6 класів сільської школи і у 1941 році продовжив навчання у Тернопільській гімназії.

                       Коли у квітні 1943 року було проголошено про створення Першої української дивізії «Галичина» із мешканців нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, йому йшов 17 рік. Але юнак записався до лав дивізії, щоби влитися в ряди борців за волю й незалежність України. Він відчував до цього внутрішню потребу, знаючи, що ворогом рідного краю був кожен зайда-окупант.

                       Протягом кількох місяців до дивізії записалися більше 80 тисяч добровольців, але зараховано було тільки 13 тисяч, серед яких і Євген Кавич.

                       «Вишкіл я проходив в Польщі на військовому полігоні «Гайделяґер» біля Дембіци з серпня 1943 до весни 1944 року, - розповідає дивізійник. - Тоді нас відправили в Нойгамер, де формувалася дивізія, а у червні - на фронт».

                        Спочатку їх привезли до Львова, а згодом - до Ожидова. Серце Євгена зраділо, що опинився неподалік батьківського дому, адже вже давно не бачився з рідними. Пішим маршрутом дивізія рухалася в напрямку фронту. Євген Кавич був телефоністом у взводі зв'язку.
«Коли проходили поблизу Підгірців мене відпустили додому, - розповідає він. - З Олеська я прийшов пішки».

                        Його підрозділ зайняв позицію між Гаями-Дуб'євськими і Пониквою й майже місяць стояв у другій лінії оборони.

                      «У липні, коли прорвалася радянська армія, моє рідне село сильно бомбили, - згадує ветеран. - Я бачив як воно горить і бачив як горить батьківське подвір'я. Помітивши як я зблід, командир відпустив мене додому на два дні. За цей час відбувся прорив у Ковтові. У село приїхав поранений мій товариш, який також служив у дивізії «Галичина», Денис Загоруйко і якого відправили до госпіталю у Буськ. На світанку провів його і посадив на машину. Більше з того часу ми не бачилися. Напевно Денис загинув».

                      Повернувшись у Гаї-Дуб'євські Євген Іванович полку там уже не застав. Свою сотню знайшов на передовій. Дивізія потрапила в оточення і їх підрозділ отримав наказ прориватися і відступати на Олесько. Євген з товаришем, який був з Ковеля, знімали телефонні кабелі і коли вийшли в Ясенові там уже йшли запеклі бої. Куди йти далі - не знали. Вирішили пробиватися на Волинь. Переодягнулися в цивільний одяг і придумали легенду про те, що були на роботі у Німеччині, втікли звідти і добираються у Тернопіль. Але під Кременцем натрапли на заставу.

                      «Все залежить від Бога і від щастя, - каже Євген Іванович. - Лейтенат, який нас затримав, був з Вінницької області і розповів, що сестра у нього також на роботі у Німеччині й можливо так як і ми поневіряється, добираючись додому. Відпустити він нас не міг, але відправив не у руки СМЕРШу, а у військкомат, де нас мали мобілізувати до лав радянської армії. Ось так ми потрапили на збірний пункт, звідки у переповнених товарних вагонах завезли аж на Урал».

                      Перед відправкою на фронт мандантна комісія кожного перевіряла. Оскільки Євген не мав документів, його відправили у перевірочно-фільтраційний табір.

                      «Там проходили перевірку багато різних людей. Ми ходили на роботу в шахту, а після роботи викликали до слідчих. У шахтах загинуло багато люду», - каже ветеран.

                       У 1946 році фільтраційні табори ліквідували, а тих, хто там був відправили на спецпоселення на тій же території. Весною 1946 року Євген з товаришем на ім'я Саварин домовилися втікати. Їм це вдалося, але по дорозі їх кілька разів ловили. Але оскільки у товариша була довідка з польського комітету, що підтверджувала, що він добирається до родини, яка має переселитися до Польщі, а Євген жив увесь цей час під прізвищем своєї хресної мами Красовський, то їм вдалося вирватися і добратися аж до Києва. А звідти на даху поїзда доїхати до Лугового. Полями вночі він добирався додому. Спочатку переховувався, а згодом вдалося виробити паспорт і виїхати до Львова.

                      «Там мене і посадили у в'язницю, - розповідає далі свою життєву історію Євген Кавич. - Арештували в Олеську, коли був у відрядженні. Це сталося у день св. Анни 1947 року. Доброзичливці донесли у НКВД, що був у дивізії «Галичина». Спочатку було слідство в Олеську, Золочівська тюрма, а далі - тюрма на вул. Лонцького, суд і вирок - розстріл, який замінили на 25 років ув'язнення і 5 років позбавлення громадянських прав. Слідчі вимагали повідомити про тих, кого знаю ще, хто воював у дивізії «Галичина», вимагали їх адреси. Але я не назвав нікого. Совість моя чиста. З Підгірців у дивізії були 7 чоловік, серед них Євген Загоруйко, Денис Загоруйко, два сини священика Василя Пришляка - Жданимир і Ратислав, якого замучили в таборах».

                    Покарання Євген Іванович відбував у Челябінську. Після смерті Сталіна, лише у 1954 році переглянули його справу і звільнили. Повернувшись додому, дізнався, що його мають відправити на шахти Донбасу. Але Євген прийняв рішення повернутися до Челябінська.

                      У 1956 році під час відпустки познайомився з підгорецькою дівчиною Кароліною і, одружившись, забрав її також на Урал.

                    «Я не хотів, щоб мої діти народилися не в Україні, -  каже ветеран. -Та й Кароліна не бажала жити на чужині. Через деякий час ми повернулися у Підгірці. Працював у Львові, ремонтував холодильники. Закінчив згодом технікум».

                     Українці вважають, що той, хто збудував дім, виростив дітей, посадив сад -  не змарнував свого життя. Євген Іванович Кавич пройшов через пекло війни, сталінські табори, але ніколи не втрачав оптимізму, не опускав рук, прожив свій вік чесно і справедливо, залишивши на землі гідний слід справжнього патріота, борця за волю України. Разом з дружиною Кароліною зростив двох гарних синів, дав їм освіту, виховав працьовитими, ввічливими і доброзичливими. Ігор та Євген - інженери. Біля оселі Кавичів, яку Євген Іванович збудував на батьківському подвір'ї, росте гарний сад і квітнуть чудові квіти.

                      З огляду на свої поважні літа, звертаючись до молодих каже: «Треба любити свою Батьківщину і бути готовим її захищати до останнього подиху».

                      Сьогодні ветеран Першої української дивізії «Галичина» Євген Іванович Кавич відзначає 90-річний ювілей.

                       Редакція газети "Голос Відродження" приєднується до привітань, що звучатимуть на Вашу адресу. Вклоняємося перед Вашою життєвою мудрістю, досвідом, незламністю перед воєнними лихоліттями. Многая і благая Вам літ!


 Н. Забокрицька

                                                                                                     на фото: Євген Іванович Кавич.




 "Голос відродження"

четвер, 22 грудня 2016 р.

Сотня піхотних гармат

С. Антонів (Німеччина)
дес.-юнак І УД


                     Заки перейду до опису сотень піхотних гармат у ґренадирських полках нашої Дивізії, хочу сказати кілька слів про історію й особливості піхотної гармати — цієї супровідної зброї піхоти.

                     Німецька легка піхотна гармата розвинулася з міномета у 1918 році під кінець 1-ої світової війни і звідси й походить її назва: «легка піхотна гармата 18». Вона і зберегла властивості свого родича і завдяки перебудові набула властивостей, притаманних гарматам. Це дає її змогу поборювати відкриті і закриті цілі на далеку і на близьку віддаль. Завдяки своєму тягарові (400 кґ), своїй рухливості і швидкострільності стала вона нерозлучною подругою піхоти в усіх бойових діях. Гнізда ворожого спротиву, супроти яких легка піхотна зброя безсильна, піхотинська гармата може поборювати таки прямим вогнем, або з закритого становища при допомозі настановного приладу. Залежно від місцевости, стосується тут або пологий вогонь, коли кут наставлення цівки не переходить 45 градусів, або стрімкий (крутий) вогонь, коли ціль заслонена тереновими перешкодами, як от горбки, ліс, тощо. При стрімкому вогні кут піднесення цівки переходить 45 градусів. Цього ж рода вогню вживається також, і тоді, коли хочемо добитися більшої пробивної сили стрільна. Калібер цівки легкої піхотної гармати є 75 мм. Довжина засягу її вогню 4000 метрів. До стріляння вживається двох родів гранат: 1. розривної, 2. протипанцирної. Перша при розриві дає багато відламків; її вживають поборювати ворожу піхоту; протипанцирна гармата має спеціяльну побудову і служить поборювати опанцирені або ж сильно укріплені цілі, рухомі чи сталі і то лише при прямому націлі.

                      З часом впроваджено до сотні піхотних гармат ще й важку піхотну гармату. Вона своїми властивостями не різниться від легкої; тільки її калібер 150 мм, і засяг вогню переходить 5000 метрів. її вживають поборювати сильно укріплені цілі.

                      Як згадано вже, сотня піхотних гармат, як складова частина піхотного полку («13-та сотня»), бере свій початок ще з часів 1-ої світової війни, під кінець якої вперше піхоті підчинено безпосередньо батерії легких польових гармат.

                      Враз із артилерією, важкими кулеметами й усіми іншими родами важкої зброї, піхотна гармата підтримує піхоти в усіх її бойових діях. Почавши від обезпеченого маршу, приготування до наступу, впродовж самого наступу, у погоні за ворогом, у обороні, та в відвороті, піхотна гармата завжди залишається з піхотою. Тісний особистий зв'язок командирів піхотних гармат з піхотою і близькість становищ це властивості того роду зброї. Ця «артилерія піхоти» власне тому має змогу на безпосереднє побажання піхотних командирів негайно поборювати укріплені цілі.

                      В німецькій дивізії, якою саме була й наша 1 УД, кожен піхотний полк мав, як власну складову частину сотню піхотних гармат. Її порядкове число було: 13. Стояла вона під безпосереднім командування командира полка. Числовий стан цієї сотні був: 5 старшин і бл. 200 підстаршин і стрільців, її вогнева сила були: 6 легких (75 мм) і 2 важкі (150 мм) піхотні гармати. Для безпосередньої охорони вогневого становища кожна чота мала один легкий кулемет, а кожен стрілець — своє індивідуальне узброєння; рушниці й пістолі.

                       Сотня ділилася на три чоти легких і одну чоту важких піхотних гармат. Кожна чота була так зорганізована й випосажена, що могла діяти зовсім відокремлено.

                        У післябрідський період ціла сотня була запряжна. Число коней: 80. Перед брідською битвою чоти легких гармат були теж запряжні, тоді як чота важких гармат розпоряджала тягачами (РСО).

                         Сотнею командує сотенний. Його заступником є чотовий першої чоти.

                          Сотенний має до своєї диспозиції сотенну ланку. В її склад входять: підстаршина, що командує сотенною ланкою, якому далі підлягають: 1) підстаршина при 1-му кутомірі (бусолі) 2) старший стрілець при ІІ-му кутомірі (бусолі), 3) вимірювач віддалі, 4) зв'язковий. За господарську сторінку сотні, постачання, персональні справи, тощо відповідає бунчужний. Йому підлягає рахунковий, харчовий, двох кухарів, зброяр, двох санітарів і підстаршина, відповідальний за всі вози й коні.

                          Чотою легких гармат командує чотовий зі своєю чотовою ланкою і ланкою Зв'язку. Склад чотової ланки:  1) підстаршина, як її командант, 2) підстаршина при 1-му кутомірі (бусолі), стрілець при 2-ому кутомірі, (його після Бродів уже не було), 3) зв'язковий і 4) підстаршина на вогневому становищі. Всі вони на конях. Ланка зв'язку - це підстаршина і трьох телефоністів; до брідської битви у її склад входили ще два стрільці-радисти для радіозв'язку. Крім цих функцій були ще: зброяр, що відповідав за технічну готовість гармат, і підстаршина, що відповідав за всі коні у чоті й за два муніційні візки з їх обслугою.

                            На чоту складалися дві легкі піхотні гармати. Кожну з них тягнуло два коні. Обслуга однієї гармати це підстаршина (командант гармати) і 12 стрільців. Чисельний стан чоти: 1 старшина бл. 40 стрільців.

                             Чота важких піхотних гармат своєю побудовою і складом не різнилася ні в чому від попередніх трьох чот легких.

                              У бій вводиться сотня, або як цілість під командуванням сотенного, або як поодинокі чоти, залежно від потреби, вони тоді приділюються окремим куріням, ба навіть — вийнятково — окремій сотні. У першому випадку бойове завдання дає командир полка, у другому — командир куреня  чи сотенний.





             Легка піхотна гармата. На вправах у Нойгаммері весною 1944 р.



"Вісті братства кол. вояків 1 УД УНА", ч.6-4, 1952.

понеділок, 19 грудня 2016 р.

Полковник Армії УНР – монах Почаївської Лаври

Володимир Бірчак,
історик (м. Тернопіль)

                     Весняного дня 1940 року прочани Почаєво-Успенської Лаври могли звернути увагу на престарілого монаха, який, прогулюючись біля лаврського готелю, вдивлявся в напрочуд синє небо. Цей монах був не таким, як всі інші, щось в ньому було загадкове. Нетипова для монахів військова виструнченість і ці очі, що вдивлялись в небо і могли, мабуть, розповісти не одну складну та захоплюючу історію із його життя за майже пів цього століття.

                  Монах Магістріан (в миру – Руссіян Михайло Тимофійович) недарма милувався синім небом. Воно нагадувало йому чорноморське небо та рідне село Байдарські ворота Таврійської губернії, де він народився 16 листопада 1876 року в сім’ї полковника царської армії.

                     Дитинство Михайла минало в родинному колі. Та юнак вирішує залишити дім і піти шляхом батька – стати військовим. Він вступає до Петропавлівського Полтавського кадетського корпусу, який закінчує у 1894 році. Згодом ще навчається в Петрограді в 2-му Костянтинівському училищі, після закінчення якого в званні підпоручика отримує призначення до військ, які називали «богами війни» – артилерії. Саме у 31-й артилерійській бригаді і розпочнеться його військова кар’єра.

                       У 1904 році розгорілась так звана російсько-японська війна, яка була спричинена японськими претензіями на м. Порт-Артур, що був під контролем Російської імперії та поширенні свого впливу на Корею. Саме в цій війні Руссіян отримає свій перший бойовий досвід. У березні 1905 року він разом із дивізіоном своєї бригади прибуває до місця бойових дій. Бої були завзятими і кровопролитними, однак війна закінчиться 5 вересня 1905 року перемогою Японії.

                         Після війни Михайло вже у званні молодшого офіцера продовжить службу у своїй бригаді. У 1910 році він буде переведений до 4-ї Сибірської артилерійської бригади, де перебуватиме на посадах командира артилерійського парку та командира батареї. Згодом він служитиме на Іркутському артилерійському складі та командуватиме 2-им бойовим відділом Ковенської фортеці (нині – Каунаський замок, Литва – авт.)




Фото 1. Каунаський замок (сучасний вигляд)



                        Саме тут на Східному фронті Руссіяна і застане Перша світова війна, яка почалася 1 серпня 1914 року. Згодом він буде переведений до Брест-Литовської важкої артилерії, де служитиме командиром 3-го артилерійського дивізіону та начальником господарської служби 2-го артилерійського дивізіону. Ця господарська (інтендантська) служба в майбутньому стане для нього визначною в житті.

                         У травні 1915 року Михайло Тимофійович переведений на службу командиром 2-ї батареї 127-ї артилерійської бригади, а у серпні 1916 року отримує звання підполковника і з травня 1917 року він вже командир 1-го дивізіону згаданої бригади.

                       Саме у цей час він закінчує Офіцерську артилерійську школу та отримує звання полковника. Загалом за час своєї служби в Російській імператорській армії М. Руссіян був нагороджений Хрестом Св. Володимира 4-го ступеня з мечами та бантом за бойові заслуги.



Фото 2. Хрест Святого Володимира 4-го ступеня з мечами



                          У цей час в Російській імперії розгоряється політична криза, антивоєнні настрої та поширення серед населення прихильності до соціалістичних ідей все більше деморалізують військо. Все йшло до того, що Росія могла достроково вийти із Першої світової війни, що, власне, й станеться у березні 1918 року. Та полковник Руссіян не чекатиме цього часу, він розпочне свою власну боротьбу – боротьбу за незалежну Українську Народну Республіку.

                       У цей час відбувається так звана «українізація» військових частин Російської імперії, де більшість солдатів та офіцерів були українцями. З цією метою Руссіян у січні 1918 року стає інспектором артилерії 5-го Кавказького корпусу, штаб якого знаходився в м. Катеринослав (нині – Дніпро – авт.)

                       29 квітня 1918 року в УНР відбувається державний переворот і до влади приходить гетьман Павло Скоропадський, який мав підтримку серед керівництва Німецької імперії. Багато офіцерів та солдатів постали перед вибором «що робити далі?»; полковник Руссіян перейшов на службу до Армії Української Держави і вже в травні був призначений командиром 123-ї артилерійської бригади. У жовтні цього ж року він буде переведений на командування 44-м легким гарматним полком, а згодом стає командиром 16-ї артилерійської бригади.




Фото 3. Гетьман Павло Скоропадський



                       Правління гетьмана було нетривалим, у листопаді 1918 року коли закінчилась Перша світова війна в Україні спалахнуло антигетьманське повстання. Згодом до цього повстання долучається і Руссіян і вже 10 грудня (за 4 дні до зречення гетьмана – авт.) стає помічником командира 15-го важкого гарматного полку військ Директорії (найвищого державного органу УНР – авт.)

                        У січні 1919 року він був відправлений інспектором артилерії Катеринославського коша Дієвої армії УНР. Саме в цей час його, за дорученням вищого державного керівництва, відправляють для роззброєння австрійських військових частин, котрі ще залишались на території України.

                        Однакв Україні тоді було неспокійно, 5 лютого 1919 року більшовицьким військам вдається захопити Київ. Вкотре розпочинається довга і кровопролитна боротьба українського народу за свою державність та незалежність.

                           Не оминули ці події і полковника Руссіяна, з квітня 1919 року він – командир Холмської артилерійської бригади, з якою, під натиском більшовиків, відступав в район Луцька. Згодом він стає інспектором артилерії Південно-Східної групи Республіканських військ, а також бере участь у формуванні Гуцульського коша.

                             Ще у березні 1919 року Директорія в зв’язку із наступом більшовиків вимушено переносить столицю УНР до Кам’янця-Подільського. Саме тут 27 травня Руссіян стає референтом з артилерійських справ 2-го товариша військового міністра УНРта водночас начальником управління постачання Головного артилерійського управління УНР.

                        Далі події в житті полковника розвиватимуться як в калейдоскопі. Визвольний похід на Київ та його взяття 30 серпня 1919 року. Невдалі перемовини із білогвардійцями і згодом черговий відступ. Далі буде союз із Польщею для звільнення України (його умовою стане те, що Галичина та Волинь ввійдуть до склад Польщі на правах автономії – авт.) та вимушена еміграція – назавжди.

                      В цей час у березні 1920 року полковника Руссіяна призначають начальником Артилерійської управи Військового міністерства УНР. З 6 червня 1920 року він буде на посаді в. о. начальника головної управи постачання Військового міністерства УНР. Незабаром за фінансові зловживання засуджений до арештантських рот, однак покарання не відбуватиме.

                         З вересня 1920 року полковник Руссіян перебуває в Бухаресті при Надзвичайній Українській місії в Румунії. Тут у грудні 1920 року полковник Руссіян отримує від генерал-полковника Дельвіґа Сергія Миколайовича доручення доставити у місто Тарнов (Польща – авт.) пакет із таємними документами особисто для Симона Петлюри. Виконавши завдання, він деякий час перебуває у Тарнові, а згодом переїжджає у місто Ченстохов, очікуючи на нові розпорядження керівництва, проте в зв’язку із відсутністю останніх, перебирається до Тернополя.




Фото 4. Головний отаман військ УНР Симон Петлюра



                   На початку 1921 року Руссіян переїжджає у Почаїв Тернопільської області, де відкриває свій магазин із церковним начинням. У цей час він підтримує тісні зв’язки із офіцерами Українського війська: полковником Миколою Омелюсиком та генерал-хорунжим Іваном Омеляновичем-Павленком, які неодноразово відвідували Почаїв.

                   У липні 1923 року Михайло Тимофійович отримує від Волинської духовної консисторії розлучення із своєю другою дружиною Дашкевич Леонілою Георгіївною (його перша дружина померла в 1906 році – авт.) і дістає змогу вступити до монастиря Почаєво-Успенської Лаври послушником. У лютому 1924 року приймає постриг у монахи і отримує ім’я Магістріан.




Фото 5. Почаєво-Успенська Лавра



                         У 1924-1929 роках Магістріан (Руссіян) займає відповідальний пост у Лаврі – він керуючий справами Духовного Собору Почаєво-Успенської Лаври (керуючого органу Лаври – авт.). У 1929-1935 роках – бухгалтер Почаєво-Успенської Лаври, а у 1935-1940 роках – завідуючий готелем.

                       23 березня 1940 року монаха Магістріана за підозрою в антирадянській агітації заарештовують співробітники Почаївського районного відділу НКВС та ув’язнюють у тюрмі м. Кременеця. Проте в процесі слідства будь-якої його вини не вдається довести і він був звільнений з-під варти 28 серпня 1940 року.

                        Дивним виглядає звільнення Руссіяна енкаведистами. Можна припускати дві версії цього. З одного боку, полковнику-монаху на той час було вже 64 роки і вони могли зважати на його вік. З іншого боку – для радянської спецслужби затримати «петлюрівського» полковника було неймовірним досягненням і відпускали у таких випадках тільки тих осіб, які пішли на співпрацю. Однак, ми досі, на жаль, не маємо підтвердження жодної із цих версій.

                        Подальша доля полковника Армії УНР, монаха Почаєво-Успенської Лаври Руссіяна Михайла Тимофійовича невідома. 17 січня 2002 року він посмертно реабілітований Прокуратурою Тернопільської області.


               Стаття підготовлена за матеріалами кримінальної справи Руссіяна М.Т. (Архів УСБУ в Тернопільській області) та книги Тинченка Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Націоналістичний Портал