Ми присягали Україні

Богдан Припхан, xop. I. УД.

У квітні 1945 р. Українська Дивізія держала відтинок фронту під Фельдбахом, у Стирії (Австрія). На кінці березня дивізія поповнилась свіжовишколеними молодими старшинами із Позен-Трескав і Лешан. Їх було порозділювано в різних частинах дивізії, починаючи від фронтових і кінчаючи запасними. Між ними і мене було також приділено в перших днях квітня, на велике моє здивування, як другого старшину до доручень штабу 29 полку. Як виявилося пізніше, це моє призначення маю завдячувати тільки тодішнім специфічним обставинам. Дивізія тоді, так би сказати українізувалася. Німці, головне, підстаршини, що належали до нашої дивізії, почали масово носити українських „левиків", і тоді то штаб 29 полку не маючи ні одного старшини-українця, затримав мене у себе. Тій обставині завдячую я тодішнє своє призначення.

29. полком тоді командував полк. Дерн, якого пізніше замінив, через хворобу Дерна, відомий українцям підполк. Вільднер. На відтинку дивізії по бурхливих днях боїв прийшло умовне „заспокоєння". Фронт стабілізувався, і ні з одного, ні з другого боку не було поважніших дій. 20 полк утримував тоді відомий із попередніх боїв замок Гляйхенберґ та позиції із правої та лівої сторони від нього. Праворуч від 29. полку стояв 31. полк, а ліворуч — 30. полк.

Штаб 29. полку перебував тоді в селі Марієндорф, розташованому в невеликій кітловині за кілька кілометрів від фронту, що й творило природну охорону проти ворожого гарматнього вогню. Я перебував тоді з кількома стрільцями на полковому обсерваційному пункті, що був на одному із вище положених місць за 800-1000 метрів від місця осідку штабу.

Серед таких умов дістав я вранці 14 квітня телефонне повідомлення з наказом негайно прибути до штабу полку. На місці я довідався, що пополудні приїздить ген. Павло Шандрук, головнокомандувач Української Національної Армії, до складу якої входить наша дивізія, як Перша Дивізія УНА. Я з двома підстаршинами маю дістатись до штабу 30. полку, щоби взяти там участь як представник 29. полку в присязі, яка має відбутися пополудні.

Одягнувши свою найкращу уніформу, (т. зв. „гарнітур А"), я вибрався пополудні пам'ятного 14. квітня з двома підстаршинами до штабу 30. полку. Забрали ми з собою також і шоломи. День був гарний, весняний, сонячний. Надворі спокійно, тільки гомін гарматної перестрілки нагадував про недалекий фронт.

Коло штабу 30. полку (назви місцевости не пам'ятаю) зустрів я багатьох своїх знайомих, м. інш. хорунжого Гавриляка, який прибув туди так, як і я, як представник 31. полку. Ми зайшли разом із ним до нашого знайомого хорунжого Шарка, який був тоді старшиною для доручень при штабі 30 полку. Там ми довідалися, що хорунжий Гавриляк і я маємо сьогодні  присягати.

В означену годину ми вишикувалися на недалекій площі до присяги. Участь у присязі брали, головне, підрозділи 30. полку, не заняті на фронті та деякі запасні одиниці. Із інших частин прибули тільки представники. Головна ж маса вояцтва була на фронті.

Вояцтво вишикувалось чотирокутником. Посередині поставлено гранатомет і побудовано на скору руку трибуну. По правій стороні від трибуни вишикувались старшини. На даний знак хорунж. Гаврилик і я виступили із лав та підійшли до гранатомета, ставши до себе обличчям і маючи гранатомет посередині. На дану команду всі стали струнко. Ми поклали ліві руки на дуло гранатомета, а праві піднесли догори. Перед нами, обличчям до трибуни став ген. Шандрук із піднесеною правою рукою. На мовниці стояв дивізійний капелян пор. о. Левенець, який почав проводити присягу. Трибуна була прикрашена українськими прапорами. Вголос лунали слова присяги та відбивались від недалекого лісу. Це ж Перша Дивізія входить в склад Української Національної Армії! Перша дивізія присягає на вірність Україні. Дивізія тільки одна, але їх мало бути ше багато... Лунко звучали слова присяги, що їх промовляв наш капелян:

„Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і Батьківщину — Україну. Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно й беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати, амінь.

Присягаю на Український Національний Прапор, не шкодуючи ні життя ні здоров'я скрізь і повсякчас зі зброєю в руках боротися за Український нарід та за свою Батьківщину-Україну. Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська
виконувати всі накази своїх начальників слухняно й беззастережно, службові доручення тримати в таємницi."

Весняне сонце ще останніми своїми післяполудневими промінями ясно освічує вояків Української Національної Армії і своїм сяйвом зміцніле в кожного з присутніх віру в успішне закінчення Великої Справи, що її бере на себе в цю хвилину Українська Національна Армія. Здалека чути відгомін гармат, який показує на те, що ми перебуваємо в розпалі війни з нашим найлютішим ворогом — большевиками і що та війна для нас, українців, навіть по поразці Німеччини ще далеко не закінчена. Наша остаточна мета — Українська Незалежна Соборна Держава. Кожний з нас на момент переноситься думками на рідні землі, знедолені довгою війною та чужинецьким ярмом і кожний у цю хвилину урочисто обіцяє гідно нести прапор Першої Дивізії Української Національної Армії і доти не спочити, поки український прапор не замає над вільним Києвом.

Із задуми виводять нас енергійні., вояцькі слова головнокомандувача Української Національної Армії ген. Павла Шандрука. Присяга скінчилася, і тепер генерал Шандрук у короткій промові ще раз чітко з'ясовує нам наше теперішнє воєнне становище й умови, в яких прийшло до створення УНА, а також завдання, що стоять перед нами, вояками.

Тяжко усвідомити собі вагу хвилини. Ми ж перестали бути складовою частиною німецької армії, ми входимо як Перша Дивізія до складу Української Національної Армії, яка має своєю метою визволення нашої Батьківщини. Чи зуміємо не ми як належиться виконати покладений на нас oбов"язок?

Головнокомандувач УНА ген. Шандрук переводить ще інспекцію присутнього вояцтва, після того відбувається парадний перемарш частин перед генералом.

***

Ми присягали, що не складемо зброї, аж поки не виборемо долі нашій знедоленій Батьківщині.
І тепер, розпорошені по всіх частинах світу, ми готові на перший поклик стати під стяги УНА. Ми твердо віримо, що вже недалекий той час, коли ми зможемо виконати слова нашої присяги, і коли ми як переможні частини Української Національної Армії ввійдемо до нашої визволеної столиці — Києва.


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

Маніпуляція свідомістю: воєнні злочини дивізії "Галичина"

Роман Пономаренко
кандидат історичних наук (Харків)


           



                В одній зі своїх статтей я розглянув відверту фальсифікацію поляками історії дивізії військ СС "Галичина". Пройшов рік, а актуальності стаття не втратила, що свідчить про те, що проблема залишилась на тому ж рівні, що й була. Якщо не гірше, бо нещодавно міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський в ефірі одного з польських телеканалів виступив з черговою порцією ворожих заяв стосовно України. Серед іншого, пан міністр заявив, що польська сторона запускає процедури, які "не допускатимуть людей, що демонструють вкрай антипольські позиції, на територію Польщі. Люди, які демонстративно носять мундири СС "Галичина", до Польщі не в’їдуть" – наголосив Ващиковський.

               Цікава заява, особливо тим, що пан міністр зовсім не згадав про УПА, але черговий раз дісталося українській дивізії військ СС.
      

               Неприйняття дивізії "Галичина" польською стороною ґрунтується на переконанні, що це було відверто злочинне та антипольське формування. Розглянемо ці моменти детальніше.

               Найбільш парадоксальним є те, що дивізію військ СС "Галичина" взагалі не можна розглядати як українське формування, спрямоване проти поляків. При створенні дивізії антипольська риторика не використовувалась взагалі. Не було подібної пропаганди і в самій дивізії. Проте добре відомий випадок, коли офіцер дивізії, знаний український політичний діяч Дмитро Паліїв, в травні 1944 року, під час зустрічі райхсфюрера СС Генріха Гіммлера з офіцерами дивізії заявив: "Нехай мені буде вільно ось тут у вашій присутності, райхсфюрер, заявити, що ми українці не збираємось різати поляків і не тому ми добровільно зголосились у ряди Дивізії "Галичина"".

 Заклик на вступ до дивізії в одному з українських міст

                   І все це при тому, що поляки відверто вороже поставилися до створення дивізії та при кожному зручному випадку демонстрували свій негатив українцям.

                  Стосовно другого моменту, то зауважимо, що українська дивізія ніде та ніким не визнана злочинною організацією чи угрупованням, жодним судом. А поширені закиди стосовно того, що Нюрнберзький трибунал визнав дивізію "Галичина" та війська СС, до яких вона належала, злочинними організаціями, як виявилось, не відповідають дійсності. Також, жодного її вояка не було звинувачено та засуджено за злочини, здійснені під час служби в дивізії.

                   Не дивлячись на ці очевидні факти, звинувачення дивізії "Галичина" у воєнних злочинах в Польщі вже стало традицією. Можна навіть сказати, що вони стали однією з певних складових, на яких сьогодні базується польська історична пам'ять. Причому висуваються ці обвинувачення не лише польськими (такий приклад я розглядав в своїй згаданій вище статті), але і західними істориками, що відразу додає їм ваги в очах польського істеблішменту.

                    Наприклад, шведський історик П. Рудлінґ присвятив свої наукові пошуки історії співпраці українців із Третім Райхом. Звісно, така гаряча тема, як дивізія "Галичина" та військові злочини, що їй приписують, не могли пройти повз його увагу.

                    У своїй відомій статті They Defended Ukraine: The 14.Waffen-Grenadier-Division der SS (Galizische Nr. 1), що в 2012 році була надрукована відомим історичним журналом The Journal of Slavic Military Studies, Рудлінґ навів цілу низку нібито скоєних дивізійниками злочинів проти поляків. Сьогодні його дані уособлюють найостанніші звинувачення "Галичини" у військових злочинах в так званій академічній науці, тому слід розглянути їх детальніше.

                     Мова йде про вбивства цивільного населення та повне винищення кількох польських сіл в Галичині (наприклад, села Завонє, Ясениця Польська, Будка Незнановська та Павлув) в першій половині 1944 року. Відразу зауважимо, що дивізія "Галичина" до цього не має відношення, оскільки в цих подіях був задіяний 4-й галицький добровольчий полк СС, який існував окремо і до дивізії не відносився (хоча, прямо скажемо, що в Україні та на Заході цей полк нерідко помилково ототожнюють з дивізією "Галичина").

                      Далі, прискіпливий розбір наведених Рудлінґом даних показує, що абсолютно в усіх перелічених випадках жодних воєнних злочинів українськими вояками скоєно не було. Кожний із цих епізодів ми детально проаналізували в своїй книзі "Галицькі добровольчі полки СС" (Тернопіль: Мандрівець, 2017), тому не будемо в цій статті відхилятися на глибоку історичну розвідку.

                      Лише зауважимо, що весною 1944 року 4-й галицький полк СС був задіяний німецьким командуванням у евакуації цивільного населення в тилові райони в зв’язку з наближенням лінії фронту. І навіть наявні польські джерела повністю спростовують заяви про масові винищення населення та пацифікації цих сіл (ці дані можна у вільному доступі подивитися тут). Отже, всі звинувачення Рудлінґа розбиваються вщент при більш-менш об’єктивному аналізі.

                       Ще однією улюбленою розвагою поляків є інкримінація дивізії "Галичина" здійснення злочинів під час придушення Варшавського повстання 1944 року. Проте, істориками вже давно доведено, що жоден з підрозділів української дивізії військ СС не був задіяний у боях з повстанцями у Варшаві. Причому, про це пишуть не лише українські автори, яких поляки могли б звинуватити у тенденційності, але і американські, іспанські, німецькі та навіть польські дослідники.

                        Зокрема, в найбільш авторитетному польському дослідженні присвяченому німецьким силам, які брали участь у придушені Варшавського повстання (книга Sawicki T. Rozkaz zdławić powstanie. Niemcy i ich sojusznicy w walce z powstaniem warszawskim. Warszawa: Bellona, 2010), дивізія "Галичина" не згадується взагалі. Тим не менш, ці звинувачення періодично лунають, оскільки перебуваючи в полоні міфів, польська громадськість зовсім не поспішає з нього звільнитися.

                         Заради справедливості зауважимо, що в одному-єдиному випадку поляки мають певну рацію. Свій головний рахунок до українських дивізійників вони можуть виставити за знищення села Гута Пеняцька в лютому 1944 року. Детальний аналіз цього епізоду ми здійснили в своїй книзі "Галицькі добровольчі полки СС".

Українські вояки дивізії військ СС "Галичина" у Словаччині

                    Зауважимо, що до цієї акції дивізія "Галичина" також не має відношення, винуватцем був 2-й батальйон 4-го галицького добровольчого полку СС, разом із загоном УПА. Звісно, суті справи це не змінює, але варто згадати, що даний трагічний епізод став відголоском палаючого україно-польського конфлікту та був спровокований саме польською стороною. І найголовінше – все було здійснено за німецьким наказом, і тому дані події не можуть розглядатися як самостійна українська протипольська акція.

                   У цілому, можна констатувати, що більшість звинувачень українців у воєнних злочинах проти поляків беруть початок ще з часів війни та ґрунтуються на сумнівних джерелах та свідченнях, а нерідко, взагалі на чутках. Це стосується більшості тогочасних звітів польської Армії Крайової, що спрямовувались в Лондон, так само, як і звітів УПА та радянських партизанів. Можна сказати, що це "хвороба" будь-яких документів воєнного часу. Нажаль, зазвичай, історики не схильні перевіряти інформацію з подібних джерел на достовірність та сприймають її як беззаперечне джерело, а дарма.

                    У сенсі розмов про воєнні злочини дивізії "Галичина" варто підкреслити, що інші "зацікавлені" країни подібних звинувачень не висували. Мова йде про Словаччину та Словенію, де дивізія "Галичина" в кінці 1944 – на початку 1945 років займалась боротьбою з місцевими партизанами.

                    Добре відомо, що антипартизанські дії в принципі ведуться брутальними методами, і будь який воєнний конфлікт за останні 50 років це підтверджує. Проте відсутність жодних закидів з приводу воєнної злочинності українських вояків під час подібних акцій в цих країнах найкращим чином ілюструють, як саме воювали українці – коректно по відношенню до цивільного населення.

Офіційна віповідь Українського інституту національної пам'яті на звернення журналіста Дениса Рафальського щодо символіки дивізії "Галичина"


                     Загалом, не треба глузувати з історичних знань керівника польського МЗС. Він не є фахівцем, щоб розбиратися в перипетіях історичних проблем. Проте претензії можна висунути польським історикам, які з кон’юнктурних міркувань, маючи на руках усі факти, свідомо спотворюють історичну картину. Саме завдяки ним постійно підігріваються антиукраїнські настрої в Польщі та створюються умови, які унеможливлюють порозуміння між двома країнами. А пан міністр всього лише продукт цієї системи, який змушений грати за встановленими правилами.

                       Ну і стосовно мундирів та їх носіння. Зауважимо, що символіка дивізії "Галичина" є повністю легальною в Україні, про що 16 травня 2017 року Український інститут національної пам’яті надав відповідне роз’яснення. Треба заспокоїти польське МЗС – в Україні уніформу дивізії носять або кіноактори під час зйомок, або військово-історичні реконструктори виключно під час пам’ятних чи історичних заходів.

                       Правда, роблять вони це "демонстративно", як і зауважив міністр, але інакше в даних випадках не можна, бо тоді взагалі втрачається весь сенс  проведення таких заходів. До речі, подібні реконструкторські клуби також існують і в Польщі, проте якихось претензій до них з боку польської влади нема. То чого вони тоді висуваються до українців?


"Історична Правда"

«Злочинна історія» України на прикладі польських фальсифікацій

Роман Пономаренко 



                Питання ставлення в Польщі до України та української історії набуло неабиякої актуальності після прийняття польським сеймом ухвали про геноцид поляків українськими націоналістами на Волині. Сьогодні антиукраїнська риторика в Польщі базується на міцному полі історичних фальсифікацій та маніпуляцій фактами. Причому фальсифікується фактично будь-яка сторона українського національного руху, а потім ці фальсифікації активно тиражуються по світу антиукраїнською пропагандою, стаючи основою гучних історичних «відкриттів» та «розслідувань» недобросовісних істориків та журналістів, як в Україні, так і за її межами.

               Одним з найболючіших та гострих «українських питань» для поляків є історія українського добровольчого руху у військах СС та дивізії військ СС «Галичина», яка у Польщі практично завжди подається під соусом з фальсифікацій. Для поляків українська дивізія військ СС є відвертим жупелом, за допомогою якого вони лякають українцями себе, своїх громадян та наївних толерантних європейців. Характерно, що в Україні на це зазвичай дивляться крізь пальці, і якщо фальсифіковані моменти історії ОУН та УПА ще іноді знаходять адвокатів серед українських істориків, то фальсифікації історії предтечі Української Національної армії зазвичай лишаються без відповіді. Це не дивно, бо більшість українських істориків або зовсім необізнані в цьому питанні, перебуваючи в полоні ще радянських пропагандистських вигадок, або вважають, що цього робити не треба, бо «Європа нас не зрозуміє». Таке відверте кон'юнктурне ставлення до національної історії, її корегування відповідно до чиїхось там сторонніх вимог, неприпустиме сьогодні, коли Україна перебуває у стані війни та формує нову національну ідеологію.

              Типовим прикладом такої звичайної фальсифікації є стаття «історика» Павла Лепковські в популярній польській газеті "Rzeczpospolita" від 25 серпня 2016 року з красномовною назвою: «СС-Галичина: армія диявола. Одне з найбільш злочинних формувань Другої Світової війни» («SS-Galizien: Armia diabła. Jedna z najbardziej zbrodniczych formacji II wojny światowej»). Щоб підкреслити актуальність для сьогодення, польський автор з самого початку об'єднує історію та сучасність, повідомляючи своєму читачу, що «вони були одними з найбільш злочинних формувань в історії. Сьогодні лозунги, які проголошували злочинці з СС-Галичини в черговий раз стали девізом сучасних українських націоналістів».

               Далі йде стандартний набір штампів, які показують, що пан Лепковські зовсім не розуміється в українській військовій історії. Зокрема, на його думку, історія дивізії «Галичина» починається з 1929 року, коли була заснована ОУН, далі йде абстрактна інформація про цілі ОУН, діяльність УВО, наслідки радянсько-польської війни, контакти українських націоналістів з німецькою розвідкою та дикі пасажі в стилі, що «предтечею звірячих злочинів, які пізніше з ентузіазмом здійснювала СС-Галичина, була діяльність диверсійних груп ОУН у ІІ-й Речі Посполитій». Також обов'язково згадано про «Нахтіґаль» та «Роланд», волинську різанину і звісно про Варшавське повстання. В кінці випливає шокуючий висновок, що дивізія «Галичина» знищила 120 000 поляків, а вручення командуючому УНА генералу П. Шандруку вищого польського ордену «Віртуті Мілітарі» є наругою над пам'яттю загиблих поляків та євреїв.

              В принципі, критикувати цей опус немає особливої потреби, оскільки безперечні історичні факти говорять зовсім про інше. Зокрема, відверто хибно пов'язувати дивізію «Галичина» з ОУН, навпаки, ця організація виступила категорично проти створення дивізії, а якщо і спрямовувала туди деяких своїх членів – то виключно вимушено, щоб спробувати встановити свій вплив в дивізії (що не вдалося). Існування «Нахтіґалю» та «Роланду» до дивізії також немає жодного відношення. Давно доведено, що українські дивізійники не брали участь у придушенні Варшавського повстання, на Волині жодного українського підрозділу військ СС не було, і взагалі – вони практично ніяк не пересікались з польським населенням. Цікаво, що автор статті лише мимохідь закинув дивізії «Галичина» один єдиний факт військового злочину, який можна з нею пов'язати. Йдеться про знищення села Гута Пеняцька, яке за сумісністю було опорним пунктом польських партизан, що тероризували місцеве українське населення, в лютому 1944 року. Формально дивізія «Галичина» відношення до каральної акції проти цього партизанського осередку не має – її здійснив 2-й батальйон 4-го галицького добровольчого полку СС разом з місцевими загонами УПА. Однак вояки цього полку носили відзнаки української дивізії і пізніше були включені до її складу, тому нерідко цю акцію приписують саме дивізії, що не зовсім коректно. Крім цього, не відомо жодного факту здійснення військових злочинів українцями в уніформі військ СС та з «золотими левиками на рукавах».

                Варто сказати, що навіть серед поляків знайшлись критики цього опусу пана Лепковські – критичні коментарі можна побачити і під самою статтею на сайті газети та у «Фейсбуку». Але позитивних оцінок значно більше, що свідчить про те, що польське суспільство в цілому готове сприймати зображення українців як злочинців, а українську історію – як злочинну історію. Тому не дивує, що цей примітивний фальсифікат лягає на придатний ґрунт в Польщі, Російській федерації та навіть серед певних кіл в Україні. В сьогоднішніх реаліях українці навряд чи зможуть вплинути на громадську думку в Польщі, бо остання дуже заангажована та налаштована проти нашої країни. Навіть виважену та коректну заяву української Верховної ради стосовно проголошення поляками волинських подій геноцидом, поляки трактували як "аморальну" та "агресивну проти польської держави". Єдине що ми можемо в цій ситуації і що має значно більшу вагу – це вплинути на українське суспільство, донести до нього історичну правду, розкрити ворожі фальсифікації, та тим самим – консолідувати суспільство, громадську думку, національну ідеологію.



site.ua

Між поліцією та військами СС. Галицькі добровольчі полки

                  ...Спокійна служба на стаціонарних позиціях призвела до того, що місцеві загони УПА спробували розпропагувати вояків полку, щоб змусити їх до переходу в лави повстанців. Частково це їм вдалося і полк, який на початку квітня 1944 року отримував непогані відгуки від командування, вже в кінці місяця фактично втратив боєздатність.



                  Разом із дивізією військ СС "Галичина" нацисти створили ще п’ять галицьких добровольчих полків СС №№ 4-8. Зазвичай в українській мемуаристиці та історіографії їх називають "поліцейськими полками", хоча ця назва є некоректною. Історія цих формувань відома значно менше, ніж історія дивізії "Галичина", оскільки вони завжди залишалися в її тіні.

                 Велика кількість галицьких добровольців, які в першій половині 1943 року зголосилися до лав дивізії військ СС "Галичина", інспірували намір керівництва СС активніше використати цей людський ресурс та сформувати з галичан ще кілька додаткових добровольчих полків для боротьби з партизанами.

                Проте війська СС наразі виявились неспроможними розпочати широке створення додаткових підрозділів з українців. Це пояснюється тим, що в їх рамках в цей час вже формувалося кілька інонаціональних частин військ СС, зокрема з латишів та естонців, не говорячи вже про необхідність вишколювання німецьких есесівських дивізій, які теж активно формувалися в середині 1943 року.

                Тому для створення українських підрозділів було вирішено залучити німецьку поліцію порядку (ОРПО), яка мала відповідні можливості, ресурси та вишкільну базу і тому цілком могла впоратися з поставленим завданням.



         Рекрутська комісія з набору українських добровольців до дивізії військ СС "Галичина" 


                  Проблема була в тому, що галицькі українці всіляко противилися залученню їх до будь-яких німецьких поліцейських формацій, постійно наголошуючи на своєму прагненні служити тільки в регулярних військових частинах. Тому в даній ситуації райхсфюрер СС Генріх Гіммлер пішов на тактичну хитрість, зманіпулювавши назвами та термінами.

                 24 червня 1943 року Гіммлер підписав наказ створити під проводом німецької поліції порядку п’ять добровольчих стрілецьких поліцейських полків № 4-8 з галицьких українців (Galizische SS-Freiwilligen Regiment), призначенням яких була охоронна служба та боротьба з партизанами.

                  Зверніть увагу, яку назву Гіммлер вирішив використати для полків з галичан — "галицький добровольчий полк СС", уникнувши будь-якого згадування про поліцію. А номери полків від 4-го до 8-го повинні були показати українцям, що ці полки є "логічним продовженням" вслід за трьома добровольчими полками, що передбачалося сформувати безпосередньо для дивізії "Галичина".

                  Зрозуміло, що все це було зроблено з метою заспокоїти українців і певною мірою це було досягнуто. Але разом із тим, це свідчить про ще один цікавий нюанс — галицькі полки стали єдиними подібними інонаціональними підрозділами в військах СС та поліції, до того ж маючи офіційний префікс "СС" в своїй назві без жодної згадки про поліцію.

                   Більше подібних випадків не було зафіксовано — ні голландських, ні латиських, ні естонських добровольчих полків СС не створювалось. При формуванні інших іноземних підрозділів під керівництвом поліції в їх назві завжди вказувалось, що то є поліцейська частина.
5 липня 1943 року Гіммлер видав наказ протягом липня набрати в Галичині 4448 рекрутів для дивізії "Галичина" та 12 000 чоловік для створення добровольчих полків з номерами від 4-го до 8-го.

    Райхсфюрер СС Генріх Гіммлер намагався активно залучити галичан на службу у війська СС 

                      Цей наказ дозволяє висунути цікаве припущення, що на даному етапі райхсфюрер СС зробив ставку на першочергове творення саме цих окремих добровольчих полків, в той час як формування безпосередньо дивізії "Галичина" розпочиналося значно повільнішими темпами (бо для цього наразі не було ресурсів).

                      Зі вказаної в наказі кількості 12 000 людей, 10 000 новобранців потрібно було відібрати з тих, хто були не придатні для служби в дивізії не відповідаючи стандартам військ СС, тобто мали зріст нижче 165 см.

                     На 21 червня 1943 року на призовних комісіях було зафіксовано 7139 добровольців зі зростом менше 165 см. Тому, до добровольчих полків було вирішено приймати чоловіків заввишки 160-164 см, щоб задіяти і цей людський ресурс.

                    Іншим джерелом для наповнення полків повинні були стати українські молодики, що виявили бажання служити в галицькій дивізії СС, але були призначені для відправки на роботи в Райх.

                     В обох цих випадках бачимо, що Гіммлер знайшов простий та дієвий спосіб використати людський ресурс добровольців, зробивши ставку на тих, хто бажав служити, але був не придатний для безпосередньої служби у лавах військ СС.

                    Усі офіцери та унтер-офіцери в галицьких полках були німцями. На посади командирів галицьких полків СС були призначені досвідчені офіцери поліції. Найвідомішим з них був командир 4-го галицького полку обер-штурмбанфюрер СС Зіґфрід Бінц, який в 1941 році відзначився в боях за Москву, а в 1942—1943 роках активно воював з партизанами в Білорусі, за що був відзначений Німецьким хрестом в золоті.

                    Бінц був суворим, проте компетентним офіцером. Що ж стосовно німецьких унтер-офіцерів та вояків, яких направляли на службу з українцями, то серед них переважали ті, що вже мали досвід служби з представниками східноєвропейських націй.

 Мінометна обслуга 4-ї важкої роти 4-го галицького полку демонструє набуті навички та вміння губернатору Галичини Отто Вехтеру (стоїть 3-й зліва). 4-й зліва – командир полку Зіґфрід Бінц. Можемо висунути припущення, що 2-й зліва – командир 4-ї роти гауптштурмфюрер СС Еберґард Курковський

                   Процес створення полків розтягнувся на кілька місяців: 4-й та 5-й — у липні, 6-й — у серпні, 7-й — у вересні; 8-й полк так і не було сформовано. На відміну від дивізії "Галичина", яка дислокувалася в Гайделяґері, що відносно неподалік від Львова, галицькі полки формувалися далеко від України. 4-й полк створювався в Ельзасі, 6-й та 7-й — в Південній Франції (на кордоні з Іспанією), а 5-й — в Польщі (в містах Ґоттенгафен [Ґдиня — ІП] та Торунь).

                    Не дивлячись на те, що за формування галицьких полків СС відповідала поліція, воякам був забезпечений найкращий німецький вишкіл. На відміну від дивізії, де багато хто з українців посіли командні посади, українці в полках бути тільки рядовими вояками. Військовий вишкіл українців, який здебільшого проводили поліцейські вишкільники, практично нічим не відрізнявся від армійського вишколу.

                    Усі спомини українців, що служили в галицьких полках, переконливо свідчать про високу якість військового навчання, тому жодним спекуляціям на тему неякісного "поліцейського" вишколу, які іноді може спостерігати в кон’юнктурних спогадах та дослідженнях, немає місця.

                     Німці створили всі умови для якісної підготовки українців, а їх німецькі командири уважно придивлялися до своїх українських солдатів, виділяючи найздібніших з них, щоб просувати їх для подальшого навчання на унтер-офіцера.

                      Командир 4-го полку Бінц навіть пропонував керівництву розпочати активну роботу зі створення українського унтер-офіцерського корпусу військ СС, відібравши для цього в своєму полку більше 40 найздібніших українських рекрутів. Подібна практика була застосована і в інших галицьких полках СС.

Зіґфрід Бінц, командир 4-го галицького добровольчого, полку СС в уніформі поліції

                     Враховуючи релігійність українців, німці подбали про духовну опіку добровольців. До кожного полку був приділений український капелан греко-католицької церкви. Капеланом 4-го полку був Осип Карпінський, 5-го — Іван Дурбак, 6-го — Іван Голойда та 7-го — Данило Ковалюк.

                     Причому, крім духовної опіки, на капеланів було покладено ще два важливих завдання. По-перше, вони відповідали за моральний стан вояків, а по-друге — повинні були писати хроніку полків, збирати пісні, оповідки та інший вояцький фольклор.

                     Лікарями в полках були німці й українці — останні асистували німецькому персоналу. Оскільки дуже гостро стояло мовне питання, то в кожному підрозділі були перекладачі, в ролі яких переважно виступали українці, що знали німецьку мову, — колишні ветерани австро-угорської армії, чи ті хто працював у Німеччині.

                     Українські добровольці отримували ту сам платню, що й німці, гроші для виплати воякам надходили на спеціальні банківські рахунки. Німці врахували і ще одну суттєву деталь — родини добровольців з галицьких полків СС мали право на соціальне забезпечення, яке було гарантовано всім добровольцям військ СС.

                     Певні затримки в цьому плані були пов’язані з бюрократичними процедурами та з тим, що Військова управа [орган, який керував набором галицьких добровольців до лав військ СС — ІП] дуже довго збирала належні документи. З 21 грудня 1943 року функцію соціального забезпечення родин перебрали на себе війська СС, після цього справа пішла значно жвавіше.

Ілюстрована монографія Романа Пономаренка "Галицькі добровольчі полки СС", яка вийшла навесні цього року, є першим дослідженням, присвяченим суто цим формуванням

 

                   Присяга галицьких добровольчих полків була подібна до текстів присяги інших добровольчих формувань німецької армії. У ній чітко зазначалось, що українці присягають Верховному головнокомандувачеві Вермахту Адольфові Гітлеру в його боротьбі з більшовизмом:

                 "Перед Богом я приношу цю святу присягу, що в боротьбі проти більшовизму я буду беспрекословно підкорятись Верховному головнокомандувачеві німецьких збройних сил Адольфу Гітлеру, і якщо на це буде його воля, як безстрашний солдат, я завжди готовий покласти своє життя за цю присягу".

                   Не дивлячись на те, що полки були підпорядковані поліцї порядку, а українські вояки вважались "добровольцями поліції", офіційно вони іменувались "шютце СС". Отже безпосередньо службовцями поліції вони не вважалися. Саме тому українці були обмундировані в уніформу військ СС з відповідними відзнаками, а не поліції.

                   Крім того, на початку 1944 року вони отримали петлички з галицькими левами, подібними до тих, що носили вояки дивізії "Галичина". Це мало символізувати їх причетність до українського добровольчого руху та постійний зв’язок з дивізією.

                   Усього на 30 жовтня 1943 року в п’яти галицьких добровольчих полках СС нараховувалось 7173 військовослужбовців (німців та українців) і ще 425 чоловік галицькому резервному батальйоні СС в Ґайденгаймі.

                   Показово, що на цю ж саму дату на вишколі на навчальному полігоні Гайделяґер проходили військове навчання лише 3208 українців відібраних до дивізії. Тобто, в добровольчих полках людей було в два рази більше, ніж у дивізії.

 Командир 4-го полку Зігфрід Бінц разом з одним зі своїх стрільців на позиції

                   Очевидно, що це було пов’язано з вищезгаданими труднощами, які відчували війська СС в плані наявності необхідної кількості вишкільного персоналу та з намірами Гіммлера долучити галичан до боротьби з партизанами.

                   Треба зауважити, що в українській історичній науці прийнято вважати, що створення добровольчих полків відбулось без відома Військової управи "Галичина", де про це взагалі випадково дізналися восени 1943 року.

                  Насправді, це не зовсім так. Спочатку члени Військової управи радо вітали відбуття добровольців на вишкіл, особливо не розуміючи, що означають ці добровольчі полки. Але потім, з якогось німецького листа, що випадково до них потрапив та листів вояків до дому стало відомо, що вишкіл полків проводиться не на армійських полігонах та військовими інструкторами, а на поліцейських базах і персоналом поліції.

                  Як вказав Роман Крохмалюк, полки були створені без порозуміння з Військовою управою, "яка противилась творенню окремих незалежних від дивізії військових одиниць, побоюючись, що вони могли б бути вжиті на Західному фронті".

                 При цьому, що самі вояки полків, що галицьке суспільство, вважали, що полки є часткою дивізії "Галичина". Саме так вони і сприймалися усюди, а ні як окремі підрозділи, якими вони насправді і були.

                 Іншим непокоєнням для Військової управи було далеке місце формування галицьких полків, через що представники управи та члени родини добровольців не могли відвідувати українських рекрутів. Так, три полки вишколювались у Франції, причому два — в Південній, що стало чудовою змогою для українських хлопців подивитися стару Європу.

 Присяга 7-го галицького добровольчого полку СС у Франції. За трибуною стоїть командир полку обер-штурмбанфюрер СС Генріх Губер. За його спиною — полковий капелан о. Данило Ковалюк. На задньому плані, у фуражці, стоїть губернатор Галичини Отто Вехтер.

                   Але містечкові погляди більшості членів Військової управи не могли нормально сприйняти відправку добровольців кудись далі теренів Галичини, бо вони панічно боялися, що німці можуть задіяти їх проти західних союзників, а не для оборони Галичини від більшовиків.

                   До того ж, Військова управа хвилювалася, що дислокація у спокійній Франції не дає можливості українцям отримати вишколу, необхідного для фронтового підрозділу на Східному фронті, бо у Франції було безпечно і далеко від фронту.

                  Напереймавшись щодо поліцейського вишколу та далекої дислокації українських вояків, члени Військової управи вирішили відвідати полки з інспекцією, щоб побачити, яким є стан речей насправді. У листопаді 1943 року на відвідини полків до Франції відправились  [німецький губернатор Галичини — ІП] Вехтер, [голова Військової управи — ІП] Бізанц, керівник відділу старшин Військової управи Любомир Макарушка та трупа артистів.

                У грудні до полків спрямували іншу група чиновників Управи. Побачене в ході цих поїздок та наслідки спілкування з вояками були позитивними та спростували багато побоювань українських діячів.

                Із протоколів Військової управи дивізії "Галичина" дізнаємося, що моральний дух та настрої в полках були добрі, військовий вишкіл проходив на досить непоганому рівні, а німецький командний персонал в цілому позитивно відгукувався про українців ("всюди звітували йому (Вехтеру — Р. П.): добрі вояки, інтелігентні, дуже цікавляться зброєю, багато цікавіші як німці, моторні").

 Присяга вояків 6-го галицького добровольчого полку СС

                   Тому недарма 13 грудня 1943 року губернатор Галичини Отто Вехтер писав в листі голові Українського центрального комітету Володимиру Кубійовичу:

                  "Формування так званих галицьких добровольчих полків СС № 4-8 і їх вишкіл офіцерами та унтер-офіцерами, яких скерували поліційні з’єднання, були необхідними, оскільки війська СС унаслідок формування чисельних нових дивізій не можуть на даний час надати необхідний для вишколу офіцерський та унтер-офіцерський корпус. 

                  Саме ж формування цих полків дуже добре виправдалося, у чому я принагідно мав можливість особисто пересвідчитися під час мого короткочасного відвідання їх в Ельзасі та Південній Франції".

                 Таким чином, підпорядкування полків поліції порядку та залучення персоналу поліції до вишколу та бойової підготовки значної кількості галицьких добровольців було об’єктивною необхідністю, яка дала дуже добрий результат.

                 Бойовий шлях галицьких добровольчих полків СС розпочався на початку 1944 року.

                 4-й полк був задіяний в Галичині проти радянського партизанського з’єднання Михайла Наумова.

                 5-й полк був відправлений на Грубешівщину, де його задіяли у боротьбі проти польських партизанів.

                 Найбільше випробувань випало на 4-й полк, оскільки вже в березні 1944 року він зіткнувся з регулярними військами Червоної армії, які наступали. І якщо його 3-й батальйон був розбитий в околицях Тернополя та частково оточений в обложеному радянськими військами місті, то 1-й та 2-й батальйони билися нарівні з іншими німецькими частинами в районі Броди—Лопатин.

                 У цих боях українські вояки 4-го полку показали себе з доброго боку та отримали перші відзначення українських добровольців військ СС. Так, п’ять з них були нагороджені Залізними хрестами 2-го класу. Причому три нагородження були за бої безпосередньо проти Червоної армії — відзначилися стрільці Богдан Глушко, Василь Виклюк та Георгій Бобель, єдиний українець, який вийшов з тернопільської облоги.

                Ще два Залізні хрести 2-го класу українці отримали за дії проти партизанів — Осип Юник та Василь Білецький. Нагородження відбулося в урочистій обстановці, на церемонію приїхав губернатор Галичини Отто Вехтер, а усі відзначені українці перетворилися на героїв галицької пропаганди. Саме завдяки активній участі у бойових діях, 4-й полк став першим українським організованим бойовим підрозділом.

 Українські стрільці з 4-го галицького полку СС відразу після нагородження позують з німецькими командирами

                    Бойовий шлях 5-го полку склався по-іншому. Галицькі вояки опинилися в епіцентрі польсько-українського протистояння на Грубешівшині, коли польська Армія Крайова розгорнула наступ проти місцевого українського населення. У цьому регіоні полк мав кілька зіткнень з поляками після чого німці задіяли українців на розбудові укріплень вздовж Бугу.

                   Спокійна служба на стаціонарних позиціях призвела до того, що місцеві загони УПА спробували розпропагувати вояків полку, щоб змусити їх до переходу в лави повстанців.

                   Частково це їм вдалося і полк, який на початку квітня 1944 року отримував непогані відгуки від командування, вже в кінці місяця фактично втратив боєздатність.

                  Загальна кількість дезертирів з нього склала приблизно 200 осіб — десь 1/6 його особового складу. Тих вояків, які залишилися, німці роззброїли та відправили в тил, де після розслідування розформували полк та включили його особовий склад до дивізії "Галичина".

                  Цікаво, що багато хто з колишніх вояків полку були спрямовані на унтер-офіцерські вишколи, причому серед них опинилися навіть ті, які пізніше в спогадах писали про свої наміри піти в УПА, але їм постійно щось заважало. Наприклад, Роман Хоміцькій, який після вишколу повернувся в дивізію вже в Словаччині.

 Фото з газети того часу, на якому губернатор Галичини Отто Вехтер особисто вітає відзначених українських стрільців

 

                   Варто зауважити, що в 4-му полку рівень дезертирства був на зовсім низькому рівні, що пов’язане з тим, що полк брав участь у бойових діях та в ньому була жорстка дисципліна, встановлена його командиром Зіґфрідом Бінцем.

                    У 5-му полку ситуація склалася по-іншому, оскільки активних боїв підрозділ не вів, а вояки здебільшого несли вартову службу на окремих опорних пунктах та мали достатньо вільного часу. Усім цим і скористалися повстанські пропагандисти.

                    Не дивлячись на окремі негативні моменти, досвід використання цих двох полків в цілому був визнаний успішним.

                     Губернатор Галичини Отто Вехтер, головний лобіст української справи серед керівництва СС, 3 травня 1944 року навіть написав спеціальний меморандум на ім’я райхсфюрера СС Гіммлера, в якому підвів підсумки бойового шляху 4-го та 5-го галицьких добровольчих полків СС, вказавши на причини невдач (відсутність протитанкового озброєння, розтягнутість зони дій полків, мовні проблеми (бо не всі вояки добре розуміли німецьку тощо) та наголосивши на успіхах та позитивних результатах.

                    Що ж до 6-го та 7-го полків, то вони вишколювалися на французькому кордоні з Іспанією. Українці опинилися на півдні Франції в непростий час, коли у повітрі ширяла загроза відкриття Другого фронту.

                    Тому це мало великий практичний зиск для Німеччини, бо дозволяло забезпечити наявність додаткових сил у Франції перед можливою загрозою висадки союзників та зростанням активності французьких партизанів, а також замінити в цілому лояльними, але не зовсім підготовленими українцями, німецькі підрозділи, які можна було використати в інших регіонах.

                     Німці були зацікавлені в посиленні своєї військової присутності в цьому районі, тому українці після базової військової підготовки були задіяні в акціях проти французьких партизанів.

                      З початком 1944 року 6-й та 7-й полки були розформовані: частку особового складу перевели в дивізію "Галичина", а приблизно 900 вояків утворили окремий галицький добровольчий резервний батальйон СС у Тарбі (місто на Півдні Франції). Цей резервний підрозділ, призначений для вишколу українських добровольців, німці активно використовували в окупаційній службі, в тому числі і проти французького руху Опору.

 Кулеметники галицького батальйону в Тарбі. Вояки вдягнені в білу робочу уніформу та сталеві шоломи. Німецький інструктор – в уніформі шуцполіції. Вояки озброєні чеськими кулеметами ZB-26/30

                     На початку квітня 1944 року, під час інспекційної поїздки вздовж Атлантичного валу, з вояками батальйону зустрівся легендарний німецький воєначальник фельдмаршал Ервін Роммель. Влітку 1944 року батальйон був розформований, а його особовий склад включений до лав дивізії "Галичина".

                    У результаті, всі галицькі добровольчі полки СС було розформовано, а їх українські вояки поповнили собою дивізію "Галичина". Тому, з точки зору інтересів тих кіл українського суспільства, які орієнтувалися на Третій Райх, існування галицьких добровольчих полків СС виявилось цілком виправданим. Завдяки цьому військовий вишкіл отримали кілька тисяч молодих українських хлопців, які виявили бажання піти на службу у війська СС.

                     У лавах цих полків українці отримали перший військовий досвід та проявили себе відданими солдатами. Пізніше ці вояки влилися до складу 14-ї добровольчої дивізії військ СС "Галичина". Саме завдяки наявності цих вишколених воїнів, частина з яких мала бойовий досвід, українська дивізія військ СС доволі швидко відновила свою боєздатність після поразки під Бродами.


Детальніше про історію всіх галицьких полків СС читайте в книзі Романа Пономаренка "Галицькі добровольчі полки СС". — Тернопіль: Мандрівець, 2017.

Роман Пономаренко
кандидат історичних наук (Харків)

 Історична Правда

Бої за замок Ґляйхенберґ

Володимир Козак
сотник І.УД.

                   Цього місяця припадає шоста річниця боїв Першої Української Дивізії за замок Ґляйхенберґ в Австрії, на південний схід від Ґрацу. В боях брали участь, головно, курені 29 полка, які зазнали там багато втрат убитими і пораненими. Не зважаючи на кількакратну перевагу ворога, головно, його важкої зброї, частини дивізії аж до дня капітуляції, 8. 5. 1945, вдержалися в замку, що становив надзвичайно важливий пункт оборони, яку втримували Перша УД.

                   Нижче вміщаємо звіт сотенного третьої сотні 29 полка, що відзначилася в боях за замок.                                  

                                                                                                                            Редакція

                         20 березня 1945 року моя сотня, 3/29, що входила до складу І куреня під командуванням підполковника Вільднера і яка стояла в селі Оберчерне над річкою Муром, дістала наказ піти в напрямі містечка Ґляйхенберґ. Мета — зайняти містечко Бад Ґляйхенберґ і околицю, вибивши звідти большевиків.

                         Сотня йшла горою від Штрадену до Траутмансдорфу. Третій курінь нашого полка мав  бути сусідом справа, другий курінь зліва. Вийшовши ранком близко п'ятої години з місця постою, ми зустрілись з большевиками досить швидко, і без великого бою, не втративши навіть жодного вояка пораненим, сотня викинула большевиків з залізничної станції Траутмансдорф, який ми зайняли вже близко пів до восьмої, і відкрила вогонь по горі Зульц, не давши, таким чином, большевикам змоги обстрілювати наші частини. За дві години, десь біля 10 години, прийшла решта першого куреня. Другий курінь, під командуванням майора Блянкенгорна, прийшов щойно десь на 4 годину пополудні на другий день.

                         Не мавши зв'язку зліва, я післав своїх розвідчиків, які донесли мені, що в замку Ґляйхенберґ є большевики з танком. Здобиччю першого куреня були полонені, між ними командир полка і кілька протитанкових гармат. Крім цього, ми розмінували поля. На відтинку моєї сотні знешкодили ми до 30 мін.

                         За кілька годин по зайнятті моєю сотнею двірця и села Траутмансдорф, я дістав наказ пропустити третій курінь 29 полка під командуванням німця, сотн. Діце, в напрямі містечка Бад Ґляйхенберґ. Цей незвичайний наказ, що перечив усім правилам тактики, мав за мету дати змогу куреневі сотн. Діце, використовуючи здобутки першого куреня, цебто здобуття третьою сотнею двірця Траутмансдорф, зайняти містечко Бад Ґляйхенберґ, що його частину вже був зайняв перший курінь. За його здобуття командир частини мав одержати лицарський хрест. Та плян не повівся. Курінь сотн. Діце вв'язався в важкі бої, з яких вийшов цілком розбитий, а його командир не зміг прикрасити своїх амбітних грудей лицарським хрестом, якого так жадав.

                     Увечері того ж дня моя сотня була виведена з Траутмансдорфу й ми зайняли становища на горі 372 разом із другим куренем (11/29). За два дні, діставши ще першу сотню мого куреня на посилення, я дістав наказ змінити рештки другого куріня сотн. Діце на краю Бад Ґляйхенберґ.

В замку Ґляйхенберґ між двома атаками ворога, їжа на графському посуді смакує...

                    Моя сотня мала тоді 145 вояків. Ми зайняли становища, окопались і тримали їх там 7 днів. Вночі з 29 на 30 березня почався дуже сильний обстріл моїх становищ артилерією, гранатометами і кулеметами. Ми мали великі втрати. Це був загальний наступ большевиків, який закінчився прорванням наших ліній на відтинку 30 полку 6 квітня.

                   Я дістав телефонічний наказ від командира батальону Вільднера відступити з Бад Ґляйхенберґ, зайняти гору Зульц і держати її в наших руках, щоби дати змогу дивізії зайняти нові позиції.

                    Я тримав гору, не зважаючи на тяжкий обстріл і безупинні атаки ворога один день і ніч до 11 години наступного ранку. Тому, що на обох моїх флянгах уже були большевики, я мусив був відступати. Праворуч від мене була 14 сотня 29 полка поручн. Чучкевича, яку розділяли від мене большевики. В наслідок затяжних боїв я втратив із сотні дуже багато людей убитими й пораненими. Під переважаючим натиском ворога ми покинули гору Зульц і, зібравши рештки людей з першої і третьої сотні й одну чоту штабової сотні, яких я взяв під свою команду, я відступив і зайняв гору число 372.

                   Щойно на другий день прийшов до нас адьютант куреня поручник Брудергофер, який дуже дивувався, що я ще сиджу з моїми людьми. Через перерву сполучення в штабі полка панувало переконання, що ця гора вже в большевицьких руках і саме наступного ранку був призначений наступ з метою відбити гору. Невдовзі замінив мене перший курінь 31 полка (І/31) майора Курцбаха. З моєю частиною ми відійшли до Ґнасу. По зголошенні моєму в командира куріня, ми провели весело час і помились, виспались і відпочили та одержали поповнення коштом розбитого й розформованого куреня сотн. Діце. Моя сотня мала тоді вже 160 людей. Вночі я дістав наказ негайно йти до другого куреня (11/29) на підсилення залоги замку Ґляйхенберґ, або на його відбиття.

                    Вночі з 9 на 10 квітня ми підійшли до становищ другого куреня. Залишивши людей у лісі, я подався до командного пункту куреня, щоби обговорити з командиром стан. Большевики, зауваживши рух за бойовою лінією, відкрили вогонь із гранатометів і вивели мені з лав 12 людей. Довідавшись від майора Блянкенгорна, що на відтинку все в порядку, я повернувся із сотнею до місця попереднього постою.

                     Тільки ми повернулись і полягали спати, як я дістав телефонний наказ іти знову до замку й відбивати його, бо, мовляв, він зайнятий большевиками. Я зібрав людей і пішов. Але й тим разом виявилось, що вістки були неправдиві. Другого дня під час обіду, я ще раз був покликаний до штабу куреня, де одержав доручення зараз же йти на відтинок (ІІ/29), щоб відбити наступ, а також прорив большевиків.

                     Підійшовши до становищ другого куреня, я побачив таку картину: сотенний 1/ІІ, хорунжий X., відступає, поранений в руку, а за ним його люди. Я повернув їх, а також і стрільців 31 полку, які теж відступали назад. І тим разом, крім незначного малого влому на відтинку куреня, замок залишився міцно в наших руках.

                     Кілька днів пізніше, я дістав ще раз наказ від командира другого куреня майора Блянкенгорна перевести протиудар з метою відбиття фільварку коло замку, до якого вдерлися большевики, таким чином загрожуючи залозі замку оточенням.

Могила вояків 3 сотні 29 полку: дес. Стасенка, дес. Билюляка, ґрен. Поповича, ґрен. Баранецькою ґрен. Кунищука, ґрен. Самолюка, ґрен. Приходька, поляглих в боях за Ґляйхенберґ.

                     Ми підійшли під замок уранці. Моя сотня мала тоді три чоти по 55 людей. Третя чота і відділ важких скорострілів пішла зайняти фільварок Марієнгорн, віддалений якихось 100 метрів від замку (сам замок лежав у лісі). Вони мали, зайнявши фільварок, забезпечувати наші дії. Друга чота, що нею командував стрілець Білик, залягла в рові коло замку, як резерв, який мав у хвилину, коли встановимо безпосередній контакт з ворогом, відрізати ворога від замку. Перша чота пішла зі мною в наступ. її мета була викинути з наших становищ большевиків, що зайнали дорогу поміж фільварком і замком. Забезпечення для цілої акції мав давати другий курінь 31 полка під командуванням майора Шольца.

                      Ми підійшли під самий замок і, зустрінуті ворожим вогнем, залягли. Ворог був дуже близько від нас (через дорогу), і тому він, використовуючи близьку віддаль, почав закидувати нас гранатами. Одну з гранат, що була кинена на мене — я відкинув, другої, яка скотилася по мені — вже не зміг, її відкинув чотовий Стасенко, врятувавши мені, таким чином, життя. Ми перескочили дорогу і після короткого рукопашного бою з большевиками, відкинули їх. Стасенко намагався відібрати в большевика кулемет вхопивши його за цівку. Під час цього, другий большевик, дав серію і автомата і Стасенко загинув на місці. Большевиків було вбито 18 і двох узято до полону. В найближчому часі піднісся зводжений міст, і відчинилась залізна брама замку. Сотня хорунжого Гаврилова, що становила залогу замку, була звільнена.


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

PRO MEMORIA

Д-р Олекса Горбач

                     В потоці подій і перемін, що на них таким багатим було останнє шестиріччя нашої еміграційної діаспори, пропала з очей і українського громадянства і кол. дивізійників така далекосяжного значення на випадок сприятливіших умов подія, як присяга 1. УД 14. 4. 1945 Ha вірність yкраїнському народові.

                     Коли 28. 4.1943 було проголошено у Львові творення СС-Стрілецької Дивізії „Галичина" і 17. 7. виїхали перші ешелони добровольців на вишколи, то ці факти були попереджені довшими переговорами української сторони з німецькою. Не входимо тут у те, чи правильно оцінила українська сторона ситуацію, побоюючися хаосу й розвалу східньо-німецькго фронту на випадок альянтської інвазії на Балканах, як то передбачала 1943 р. в Теґерані Англія. Ледве чи здійснилася б у широких розмірах і думки тих німців, що через відплив укр. молоді до Дивізії сподівались на послаблення зростання УПА в Галичині. За безглуздим шабльоном, всупереч домаганням укр. сторони, накинено створеній частині чужу зовнішню форму і, де це було можливе, чужий зміст. Тому, хто не знає ідейного змісту й життя молоді на ЗУЗ поміж двома світовими війнами, вихованої на традиції Визвольних Змагань на аналізі їх мілітарних неуспіхів, тому неможливо зрозуміти, чому наша молодь, проте, прийняла такі важкі умови і до Дивізії пішла не з самого примусу. Пішла ні для білого хліба, ні „вскакуючи на німецький тріюмфальний віз". Пішла з холодного розрахунку єдино на те, щоб здобути модерне військове знання, на яке їй відмовляла права попередня польська окупація. Пішла з надією мати змогу в майбутньому послужити набутим знанням власному народові. Найкраще може синтезують цей настрій укр. громади слова Великого Українця останніх десятиріч Митрополита А. Шептицького з 1941 р.: „Нема ціни, яку варт заплатити, щоб було українське військо". Власне прийняття твердих німецьких умов, накинених при творенні 1 УД, й було тією ціною, яку прийшлося платити. Цей потяг боєздатно і молоді до військового знаня треба уважати здоровим проявом; ідейність вояцтва 1 УД і шляхетність мотивів при вдяганні чужої уніформи засвідчили вже ті вояки 1 УД, що віддали набуте знання при розбудові УПА, як теж засвідчує своєю високою громадською мораллю загал тих дивізійників, що опинився на еміґрації.

                    Увесь період існування 1 УД виповнений упертим намаганням укр. сторони надати створеній частині цілком укр. зміст, а в дальшому й форму, і це остаточно щастить зробити. Ті намагання велися так з боку укр. чинників-контрагентів при творенні Дивізії, як і з боку якнайширших кіл самого вояцтва. Успіхи цих намагань виявилися в поступках німецької сторони. Важила в них не виключно скрутна ситуація Німеччини.

                      У Львові в квітні 1943 формовано „СС-Стрілецьку Дивізію Галичина", у вересні 1943 її частини заприсягано в Дембіци під звуки есесівського „Троєліду" на вірність А. Гітлерові, „начальному вождеві Нім. Армії й вождеві всіх молодих європейських народів у боротьбі проти більшовизму", і Дивізія дістала серед частин Зброї СС порядкове число „14-тої" її назву „Галичина". Несповна рік пізніше до цієї назви дочеплено ще додаток „Українська ч. 1". Осінь 1944 принесла дозвіл на укр. національний гімн і прапор у Дивізії. Незабаром же після того, як на еміґрацї в Німеччині з кінцем березня 1945 р., засновано Укр. Нац. Комітет на чолі з кол.
головою м. Харкова Семененком і проф. В. Кубійовичем та ген. Шандруком і цей УНК добився об'єднання усіх укр. частин при німецьких військах в Укр. Національну Армію, Дивізія увійшла до її складу як перша частина УНА і, нарешті, здобула не тільки укр. зміст, що його мала всупереч волі німецької влади, але й укр. форму: укр. державний знак — тризуб і присягу на вірність українському народові. Вона прийшла як передостанній крок до мети — присяги на вірність укр. державі.

                     Як сказано, у тій боротьбі за укр. зміст і форму частини заважила в неменшій мірі й гідна постава загалу вояцтва. Воно вміло рішуче відперти спроби німецьких тверджень про психічно-расову відрубність „напівнімецьких рутенів Галичини", вміло запротестувати проти заборони сходитися з робітниками, що носили нашивки „ост", вміло на кожному кроці твердо боронити чести власного народу й викликати до нього пошану в чужинців.

                   Пригадуючи ті факти укр. громаді в шості роковини присяги 14. 4. 1945, хочемо дати відповідь тим усім, для яких 1 УД ще й досі це тільки нефортунні „коляборанти" й „укр. ес-еси". Якщо наш гурт, засновуючи Братство, вибрав саме цю останню назву частини, то не з якихось „тактичних мотивів", мовляз, назва „СС-Дивізія Галичина" „невигідна", але тому, що остання назва найкраще відбиває укр. наставновлення Дивізії, тоді як попередні назви були нам накинені.





Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

Галицькі добровольчі полки СС.

                    Для українців Друга Світова проходила не лише в уніформі Червоної армії чи в кітелі якоїсь із інших країн антигітлерівської коаліції, або в повстанському однострої. Звичним для українських чоловіків також був і німецький мундир. Причому в ті роки то був єдиний випадок, коли на чужу військову форму нашивались українські національні відзнаки, що наочно демонструвало, за що саме б’ються ці українці. Такими були вояки галицьких добровольчих полків СС, історію яких я розглянув в своїй новій книзі яка щойно вийшла з друку в видавництві "Мандрівець".

                    Це перша в історіографії книга, яка в усіх деталях розглядає історію п’яти галицьких

добровольчих полків СС № 4-8, унікальних військових підрозділів, сформованих німцями з українців в роки Другої Світової війни. Це були окремі військові частини, які не входили до складу дивізії «Галичина» та існували самостійно. В першій половині 1944 року вони діяли на фронті проти Червоної армії та в тилу проти радянських, польських та французьких партизанів. І хоча ці полки проіснували недовго (їх розформували, а особовий склад включили до дивізії «Галичина»), проте вони внесли вагомий внесок в історію української мілітарії.

                     Це невідома та непопулярна сторінка української історії, особливо зараз, коли її сліпо намагаються підігнати під західні лекала та цінності, створюючи для цього нові міфи та відкидаючи все, що не вписується в цей глянцевий концепт. Але тим цікавіше було працювати над книгою, віддавши на це 2,5 роки життя.

                     Книга має тверду обкладинку, збільшений формат, містить 143 фотографії багато з яких публікуються вперше. Дякую усім причетним за допомогу та підтримку.

Роман Пономаренко

«Дінстштелле Нікель»

 

 (До історії українських «СС-юнаків»)

Степан X. (США)


                    Коли з початком 1944 року большевики стали кидати на передову лінію невишколене населення нановозайнятих теренів, стверджено, що часто серед полонених опинювалися юнаки в віці від 12 років. Ця обставина, мабуть, і піддала німцям думку охопити молодь із східніх теренів у т. зв. відділи СС-юнаків, які мали б виконувати допоміжну службу при зенітній артилерії чи то при зв'язку. Думка ця зродилася в кругах СС-Райхсзіхергайтсамту в Берліні, зреалізування ж її доручено ГЙ-обербаннфюрерові Нікелеві. Теоретично цей плян передбачав добровільне охоплення чоловічої молоді в віці від 15-18 «років життя з території Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, Росії й України у відділах т. зв. «СС-гельферів», або «СС-циґлінґів», які після ідеологічного перевишколу в таборах підчинених «Дінстштелле Нікель», мали бути передані до «люфтваффе». Відділи ці мали бути зформовані за національним принципом, і в дальшому молодь якоїсь навіть школи чи району мала входити у склад однієї групи. СС-гельфер мав носити однострій німецького «люфтваффен-гельфера» з тим, що на правому рукаві мав носити трикутник із значком «СС», під яким мала бути нашивка із перекладом слова «СС-гельфер» на мову даного юнака. Далі ж на згині ліктя приходила пов'язка в національних барвах юнака із ромбом, в якому помішувалася національна відзнака-герб. Юнак мав отримувати зарплату як і німецький «люфтваффенгельфер», себто по 1 НМ денно з тим, що половину цієї плати автоматично переливано на щадничу книжечку на прізвище юнака. Після закінченого 18 року життя юнак мав право добровільного переходу до леґіонів чи данонаціональних частин, що боролися по німецькій стороні.

                   Райхсзіхергайтсамт дав Нікелеві для допомоги деяке число старшин СС, членів летунської зброї та т. зв. ГЙ-Кріґсайнзацу, що в більшості були «фольксдойчами» із східніх теренів та мали б виконувати функції перекладачів. Крім цього Нікель мав наладнати зв'язок із місцевими національними організаціями молоді та отримати від них деяке число осіб, що творили б національні головні кватири. Для загального охоплення молоді служили, як переходові табори, де були формовані т. зв. «Німецько-італійська армія та літунство» (після капітуляції Бадолія). Це були міста Еґер (Хеб) — Фліґергорст II, та Лінц (точніш Кремс-Мавтерн). Крім цього було створено цілу низку більших та менших переходових таборів, що існували лише дуже короткий час. Загально терен діяльности поділено на три відтинки: «Північ» (балтійські народи), «Середина» (Білорусь і Росія) та «Південь» (Україна). Станиці в поодиноких відтинках отримали дуже докладні інформації про дотичні народи. Українців розбивано на групи «галичан» і «українців». Само собою, ці інформаційні нотатки належали до «таємних речей». Однак фронт, що пересувався в тому часі дуже скоро на захід, не давав змоги провести цю акцію «добровільно», то ж на відтинках «Середина» й «Південь» молодь забирано силоміць. Та й сам поділ терену на згадані три відтинки не тримався довго через ті ж воєнні події: пізнім літом 1944 року зліквідовано відтинок «Північ» а відтинки «Середина» й «Південь» перенесли свої станиці до збірних осередків, почерез які проходили втікачі й евакуйовані, себто «Середину» приміщено в Ліцманштадті (Лодзі), а «Південь» у Братиславі. Додатково ж створено в тому часі групу «Райх», якої завданням було вербувати молодь по скупченнях старої еміґрації, як теж мати свої станиці по переходових таборах «арбайтсамту», як от у Штрасгофі біля Відня, чи Брансдорфі на Шлезьку.

                   В тому ж часі акція «Дінстштелле Нікель» поширилася також і на вербування дівчат у віці від 17 до 26 років і їх приміщувано в переходовому таборі в Пітніц біля Штральзунду над Балтикою. Зимою 1944-1945 р. акцію набору поширено було також на Словаччину й Мадярщину. В загальному вона охопила була майже всю окуповану німцями Східню й Середущу Европу. Були тут заступлені всі народи Східньої Европи, включно з татарами. Весною 1944 р. стала актуальною і справа набору поляків  та чехів. Щодо поляків - це було саме в часі розмов із ген. Бор-Коморовським після варшавського повстання, Ґро польських втікачів і полонених перебувало тоді біля Бресляв. Станиця в Празі дістала була перші інструкції та доручення відкрити в Бресляв та Катовицях свої відділи. Польські юнаки мали за відзнаку три схрещені колоски на білому полі. Однак цю акцію було незабаром відкликано. Проти включення чеської молоді протестував тодішній протектор К. Г. Франк і тому з цього тут теж нічого не вийшло.
Централі «Дінстштелле Нікель» були в Берліні та в Троппав. У Троппав приміщувалася головна картотека й тут перебували національні головні кватири. З наближенням фронту ці картотеки перевезено до Тюринґїї, де вони, мабуть, попали в руки, большевикам. «Дінстштелле Нікель» за час своєї 16-місячної діяльности звербувало бл. 60 000 молоді (хлопців і дівчат); серед них українців треба начисляти на бл. 10 000. Цифри ці лише загальні, на основі обчислень автора цих рядків. Сама справа була предметом акту обвинення в нюрнберзькому процесі, як «примусове вивоження дітей».

Відділ українських юнаків.

                    За програмою, наміченою «Райхсзіхергайтсамтом» та «Дінегштелле Нікель», у таборах охоплення («авфнамеляґєр») юнак мав отримати ідеологічний вишкіл. У переходових таборах на німецьких теренах, юнак отримував однострій і, де це було можливе, ще й підстави німецького впоряду під проводом здібніших співтоваришів. Час їх перебування в тих таборах залежав від загального положення на дотичному відтинку фронту, чи то від транспортних можливостей до головних переходових таборів. Тих перших таборів була ціла низка й вони проіснували загалом тільки дуже короткий час. Українські юнаки влітку 1944 року приміщувалися в Переворську, Неполоміцах та в Гульчині біля Троппав.

                   «Штаммперсонал» переходових таборів у Егері (Хебі) та в Кремс-Мавтерні, як уже згадано, складався із людей, що декілька місяців передше займалися охопленням італійців, з-поміж яких творено т. зв. «Німецько-італійську армію», й усі вони були членами німецької «люфтваффе». Їм для помочі прислало «Дікстштелле Нікель» деяке число ГЙ-фюрерів та членів «Зброї СС». Згідно з програмою, табір в Еґер був призначений для відтинків «Північ» і «Середина» і згодом ще для групи «Райх»; табір же ж у Лінці (Кремсі) призначувався для відтинку «Південь». На практиці, однак, ці табори аж ніяк не відрізнялися від інших переходових. Юнак, що попадав сюди, переходив лікарську комісію та щіплепня проти віспи й тифу; йото охоплювали в персональній картотеці і кожному виставляли «Перзональбух фюр Люфтваффенгельфер». На слові «Люфтваффенгельфер» прибивали печатку «СС-Циґлінґ». Крім цього виставлювано йому особисту виказку. Але оба ці документи не видавалися юнакам на руки і лише були передавані до частин, до якої даний юнак був опісля приділюваний.

                     Наміченої програми у проектах «Дінсгшгелле Нікель» однак не реалізовано майже ніде. Причиною тут була, в першу чергу, недостача людей, що могли б це виконувати. Німецький персонал в загальному був дуже малий, і якщо в котромусь таборі й була людина, що могла б була тим зайнятися, то вона зразу натрапляла на непереборну трудність, а нею була мова. У 90 відсотках юнаки не знали німецької мови, а даний інструктор, якщо й опанував якусь ненімецьку мову (переважно польську, чи російську), то нею міг порозумітися тільки з частиною юнаків. Такий стан довів був до того, що в листопаді й грудні 1944 р. в обох таборах проведено

Один з-поміж наймолодших юнаків — Анатоль Забуцький, років 11, родом із Куп'янська; після 9-місячної служби з німецькими моряками над Чорним морем в липні 1943 р. їде з дивізійниками до Гайделяґру. Його батька большевики вивезли, матір вбили, куди ділась його 6-річна сестричка, він не знає. Подібної долі зазнало багато українських дітей.


 курси для майбутніх «провідників»-інструкторів, і то ніраз при тому не співпрацюючи із національними головними кватирами і тільки за власною селекцією, проведеною тим чи іншим німецьким старшиною переходового табору. Було виділено групи інтеліґентніших юнаків і з ними проведено вишкіл. При тому подавано їм не підстави, що їх вимагається в виховника молоді, але найзвичайніший рекрутський вишкіл і доповнено їх особисту меншу чи більшу «цакіхкайт». За браком будь-якого інструктора, що міг би виповнити програму дня, юнак під час свого побуту в такому таборі був вповні зданий на свого «баракового» («баракенельтесте»), що здебільша виповнював її «чищенням і порядкуванням бараку й табору». В часі жнив юнаків в обох таборах приділювано на допомогу селянам, або ж після налетів з них формовано команди розчищувати звалища.

                   Побут у такому таборі залежав від напливу запотребувань такого чи іншого «люфтґав», якому тоді й приділювано відповідне число юнаків котроїсь національности. До тото ще табори ці являли собою своєрідний «вавилон», куди всі поблизькі німецькі урядові станиці спрямовували всіх вояків-чужинців із східніх теренів, якщо годі було розшукати їх військову частину, до якої ті належали. Спрямовувано отже туди все, що носило німецький однострій, або ж було якось пов'язане з німецькою армією. Таким чином оба ці табори стали приютом для всіх дітей-«маскоток» окремих військових частин, для відсталих вояків РОА, тощо. І так напр. табір в Лінці мав наймолодшого «юнака» в віці 4 років і найстаршого у віці 50 років. Начислював він поверх 20 національних груп, включно із 12-річним арабом, що попав сюди після евакуювання німецького «Африканського корпусу». Картотека виказувала і такі групи, як польська й чеська; Господь знає, як вони туди попали. Нам напр. доводилося бути свідком, як у лютому 1945 р, до Лінцу спрямовано бл. 40 польських (не фольксдойчів!) юнаків в одностроях «люфтваффенгельферів», без жодних відзнак; вони творили були обслугу зенітної артилерії в Трієсті над Адріятиком. Крім того, сюди дуже часто спрямовувано почерез Ліцманштадт «фольксдойчів» із східніх теренів; були це переважно сироти, чи то діти, що загубилися від батьків при евакуації.

                   З початком 1945 р., коли власівський рух поширював свою діяльність і на робітників із Сходу, що працювали вже в німецькому промислі, то зчаста до тих таборів приїздили власівські пропаґандисти. В тому часі в Еґері перебував саме й біло-російський кадетський вишкіл із Югославії (поверх сотні кадетів, що евакуювалися до Німеччини враз із своїми інструкторами). До цих кадетів і приїхала була група таких пропаґандистів-власівців, мусіла однак скоро вдатися під опіку «шпіса», щоб не познайомитися із кадетськими п'ястуками. Із наближенням східнього і західнього фронтів та із щораз більшою панікою, табір у Лінці сповняв ролю переходової бази для курієрів німецької групи, зацікавленої у русі спротиву («Вервольф»). До цього були притягнені теж і не німецькі юнаки, яким приходилося ескортувати всякого роду транспорти до Зальцкаммерґут. Напередодні самюї капітуляції юнаків, що перебували ще по таборах, передано місцевим відділам німецької «люфтваффе». Організації «Тодт», або частинам РОА, що були в районах цих таборів. Так їх застав і 8 травень 1945 poкy.

                    Історія й доля українських юнаків ще найменш відома: саме відділи українських юнаків були найбільш забутими українськими частинами в нашій спільноті. Українські представники при «Дінстштелле Нікель» не мали змоги розгорнути будь-яку плянову діяльність. Не зважаючи однак на все те, завдяки групі українських гімназійних учителів в Лінці проіснувала при батерії в Кляйнмюнхен гімназія. З хвилиною капітуляції юнаки були здатні на власні сили: частково попадаючи до полону, частково оминаючи його, прямували вони до скупчень української еміґрації, де з часом повернулися до шкільної лавки, що її були колись змушені залишити.

                   Друкуючи цю спробу нарису долі українських юнаків в останній війні, мабуть, справді першу друковану, закликаємо всіх, хто може доповнити цю сторінку нашої історії з-перед восьми років, зробити це хоча б у формі особистих споминів. Радо відступаємо місця для зафіксування подій, які вже сьогодні помалу починають затиратися в пам'яті.

Від Редакції

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 4-5(18-19)