вівторок, 28 лютого 2017 р.

«Дінстштелле Нікель»

 

 (До історії українських «СС-юнаків»)


Степан X. (США)


                    Коли з початком 1944 року большевики стали кидати на передову лінію невишколене населення нановозайнятих теренів, стверджено, що часто серед полонених опинювалися юнаки в віці від 12 років. Ця обставина, мабуть, і піддала німцям думку охопити молодь із східніх теренів у т. зв. відділи СС-юнаків, які мали б виконувати допоміжну службу при зенітній артилерії чи то при зв'язку. Думка ця зродилася в кругах СС-Райхсзіхергайтсамту в Берліні, зреалізування ж її доручено ГЙ-обербаннфюрерові Нікелеві. Теоретично цей плян передбачав добровільне охоплення чоловічої молоді в віці від 15-18 «років життя з території Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, Росії й України у відділах т. зв. «СС-гельферів», або «СС-циґлінґів», які після ідеологічного перевишколу в таборах підчинених «Дінстштелле Нікель», мали бути передані до «люфтваффе». Відділи ці мали бути зформовані за національним принципом, і в дальшому молодь якоїсь навіть школи чи району мала входити у склад однієї групи. СС-гельфер мав носити однострій німецького «люфтваффен-гельфера» з тим, що на правому рукаві мав носити трикутник із значком «СС», під яким мала бути нашивка із перекладом слова «СС-гельфер» на мову даного юнака. Далі ж на згині ліктя приходила пов'язка в національних барвах юнака із ромбом, в якому помішувалася національна відзнака-герб. Юнак мав отримувати зарплату як і німецький «люфтваффенгельфер», себто по 1 НМ денно з тим, що половину цієї плати автоматично переливано на щадничу книжечку на прізвище юнака. Після закінченого 18 року життя юнак мав право добровільного переходу до леґіонів чи данонаціональних частин, що боролися по німецькій стороні.

                   Райхсзіхергайтсамт дав Нікелеві для допомоги деяке число старшин СС, членів летунської зброї та т. зв. ГЙ-Кріґсайнзацу, що в більшості були «фольксдойчами» із східніх теренів та мали б виконувати функції перекладачів. Крім цього Нікель мав наладнати зв'язок із місцевими національними організаціями молоді та отримати від них деяке число осіб, що творили б національні головні кватири. Для загального охоплення молоді служили, як переходові табори, де були формовані т. зв. «Німецько-італійська армія та літунство» (після капітуляції Бадолія). Це були міста Еґер (Хеб) — Фліґергорст II, та Лінц (точніш Кремс-Мавтерн). Крім цього було створено цілу низку більших та менших переходових таборів, що існували лише дуже короткий час. Загально терен діяльности поділено на три відтинки: «Північ» (балтійські народи), «Середина» (Білорусь і Росія) та «Південь» (Україна). Станиці в поодиноких відтинках отримали дуже докладні інформації про дотичні народи. Українців розбивано на групи «галичан» і «українців». Само собою, ці інформаційні нотатки належали до «таємних речей». Однак фронт, що пересувався в тому часі дуже скоро на захід, не давав змоги провести цю акцію «добровільно», то ж на відтинках «Середина» й «Південь» молодь забирано силоміць. Та й сам поділ терену на згадані три відтинки не тримався довго через ті ж воєнні події: пізнім літом 1944 року зліквідовано відтинок «Північ» а відтинки «Середина» й «Південь» перенесли свої станиці до збірних осередків, почерез які проходили втікачі й евакуйовані, себто «Середину» приміщено в Ліцманштадті (Лодзі), а «Південь» у Братиславі. Додатково ж створено в тому часі групу «Райх», якої завданням було вербувати молодь по скупченнях старої еміґрації, як теж мати свої станиці по переходових таборах «арбайтсамту», як от у Штрасгофі біля Відня, чи Брансдорфі на Шлезьку.

                   В тому ж часі акція «Дінстштелле Нікель» поширилася також і на вербування дівчат у віці від 17 до 26 років і їх приміщувано в переходовому таборі в Пітніц біля Штральзунду над Балтикою. Зимою 1944-1945 р. акцію набору поширено було також на Словаччину й Мадярщину. В загальному вона охопила була майже всю окуповану німцями Східню й Середущу Европу. Були тут заступлені всі народи Східньої Европи, включно з татарами. Весною 1944 р. стала актуальною і справа набору поляків  та чехів. Щодо поляків - це було саме в часі розмов із ген. Бор-Коморовським після варшавського повстання, Ґро польських втікачів і полонених перебувало тоді біля Бресляв. Станиця в Празі дістала була перші інструкції та доручення відкрити в Бресляв та Катовицях свої відділи. Польські юнаки мали за відзнаку три схрещені колоски на білому полі. Однак цю акцію було незабаром відкликано. Проти включення чеської молоді протестував тодішній протектор К. Г. Франк і тому з цього тут теж нічого не вийшло.
Централі «Дінстштелле Нікель» були в Берліні та в Троппав. У Троппав приміщувалася головна картотека й тут перебували національні головні кватири. З наближенням фронту ці картотеки перевезено до Тюринґїї, де вони, мабуть, попали в руки, большевикам. «Дінстштелле Нікель» за час своєї 16-місячної діяльности звербувало бл. 60 000 молоді (хлопців і дівчат); серед них українців треба начисляти на бл. 10 000. Цифри ці лише загальні, на основі обчислень автора цих рядків. Сама справа була предметом акту обвинення в нюрнберзькому процесі, як «примусове вивоження дітей».



Відділ українських юнаків.


                    За програмою, наміченою «Райхсзіхергайтсамтом» та «Дінегштелле Нікель», у таборах охоплення («авфнамеляґєр») юнак мав отримати ідеологічний вишкіл. У переходових таборах на німецьких теренах, юнак отримував однострій і, де це було можливе, ще й підстави німецького впоряду під проводом здібніших співтоваришів. Час їх перебування в тих таборах залежав від загального положення на дотичному відтинку фронту, чи то від транспортних можливостей до головних переходових таборів. Тих перших таборів була ціла низка й вони проіснували загалом тільки дуже короткий час. Українські юнаки влітку 1944 року приміщувалися в Переворську, Неполоміцах та в Гульчині біля Троппав.

                   «Штаммперсонал» переходових таборів у Егері (Хебі) та в Кремс-Мавтерні, як уже згадано, складався із людей, що декілька місяців передше займалися охопленням італійців, з-поміж яких творено т. зв. «Німецько-італійську армію», й усі вони були членами німецької «люфтваффе». Їм для помочі прислало «Дікстштелле Нікель» деяке число ГЙ-фюрерів та членів «Зброї СС». Згідно з програмою, табір в Еґер був призначений для відтинків «Північ» і «Середина» і згодом ще для групи «Райх»; табір же ж у Лінці (Кремсі) призначувався для відтинку «Південь». На практиці, однак, ці табори аж ніяк не відрізнялися від інших переходових. Юнак, що попадав сюди, переходив лікарську комісію та щіплепня проти віспи й тифу; йото охоплювали в персональній картотеці і кожному виставляли «Перзональбух фюр Люфтваффенгельфер». На слові «Люфтваффенгельфер» прибивали печатку «СС-Циґлінґ». Крім цього виставлювано йому особисту виказку. Але оба ці документи не видавалися юнакам на руки і лише були передавані до частин, до якої даний юнак був опісля приділюваний.

                     Наміченої програми у проектах «Дінсгшгелле Нікель» однак не реалізовано майже ніде. Причиною тут була, в першу чергу, недостача людей, що могли б це виконувати. Німецький персонал в загальному був дуже малий, і якщо в котромусь таборі й була людина, що могла б була тим зайнятися, то вона зразу натрапляла на непереборну трудність, а нею була мова. У 90 відсотках юнаки не знали німецької мови, а даний інструктор, якщо й опанував якусь ненімецьку мову (переважно польську, чи російську), то нею міг порозумітися тільки з частиною юнаків. Такий стан довів був до того, що в листопаді й грудні 1944 р. в обох таборах проведено



Один з-поміж наймолодших юнаків — Анатоль Забуцький, років 11, родом із Куп'янська; після 9-місячної служби з німецькими моряками над Чорним морем в липні 1943 р. їде з дивізійниками до Гайделяґру. Його батька большевики вивезли, матір вбили, куди ділась його 6-річна сестричка, він не знає. Подібної долі зазнало багато українських дітей.


 курси для майбутніх «провідників»-інструкторів, і то ніраз при тому не співпрацюючи із національними головними кватирами і тільки за власною селекцією, проведеною тим чи іншим німецьким старшиною переходового табору. Було виділено групи інтеліґентніших юнаків і з ними проведено вишкіл. При тому подавано їм не підстави, що їх вимагається в виховника молоді, але найзвичайніший рекрутський вишкіл і доповнено їх особисту меншу чи більшу «цакіхкайт». За браком будь-якого інструктора, що міг би виповнити програму дня, юнак під час свого побуту в такому таборі був вповні зданий на свого «баракового» («баракенельтесте»), що здебільша виповнював її «чищенням і порядкуванням бараку й табору». В часі жнив юнаків в обох таборах приділювано на допомогу селянам, або ж після налетів з них формовано команди розчищувати звалища.

                   Побут у такому таборі залежав від напливу запотребувань такого чи іншого «люфтґав», якому тоді й приділювано відповідне число юнаків котроїсь національности. До тото ще табори ці являли собою своєрідний «вавилон», куди всі поблизькі німецькі урядові станиці спрямовували всіх вояків-чужинців із східніх теренів, якщо годі було розшукати їх військову частину, до якої ті належали. Спрямовувано отже туди все, що носило німецький однострій, або ж було якось пов'язане з німецькою армією. Таким чином оба ці табори стали приютом для всіх дітей-«маскоток» окремих військових частин, для відсталих вояків РОА, тощо. І так напр. табір в Лінці мав наймолодшого «юнака» в віці 4 років і найстаршого у віці 50 років. Начислював він поверх 20 національних груп, включно із 12-річним арабом, що попав сюди після евакуювання німецького «Африканського корпусу». Картотека виказувала і такі групи, як польська й чеська; Господь знає, як вони туди попали. Нам напр. доводилося бути свідком, як у лютому 1945 р, до Лінцу спрямовано бл. 40 польських (не фольксдойчів!) юнаків в одностроях «люфтваффенгельферів», без жодних відзнак; вони творили були обслугу зенітної артилерії в Трієсті над Адріятиком. Крім того, сюди дуже часто спрямовувано почерез Ліцманштадт «фольксдойчів» із східніх теренів; були це переважно сироти, чи то діти, що загубилися від батьків при евакуації.

                   З початком 1945 р., коли власівський рух поширював свою діяльність і на робітників із Сходу, що працювали вже в німецькому промислі, то зчаста до тих таборів приїздили власівські пропаґандисти. В тому часі в Еґері перебував саме й біло-російський кадетський вишкіл із Югославії (поверх сотні кадетів, що евакуювалися до Німеччини враз із своїми інструкторами). До цих кадетів і приїхала була група таких пропаґандистів-власівців, мусіла однак скоро вдатися під опіку «шпіса», щоб не познайомитися із кадетськими п'ястуками. Із наближенням східнього і західнього фронтів та із щораз більшою панікою, табір у Лінці сповняв ролю переходової бази для курієрів німецької групи, зацікавленої у русі спротиву («Вервольф»). До цього були притягнені теж і не німецькі юнаки, яким приходилося ескортувати всякого роду транспорти до Зальцкаммерґут. Напередодні самюї капітуляції юнаків, що перебували ще по таборах, передано місцевим відділам німецької «люфтваффе». Організації «Тодт», або частинам РОА, що були в районах цих таборів. Так їх застав і 8 травень 1945 poкy.

                    Історія й доля українських юнаків ще найменш відома: саме відділи українських юнаків були найбільш забутими українськими частинами в нашій спільноті. Українські представники при «Дінстштелле Нікель» не мали змоги розгорнути будь-яку плянову діяльність. Не зважаючи однак на все те, завдяки групі українських гімназійних учителів в Лінці проіснувала при батерії в Кляйнмюнхен гімназія. З хвилиною капітуляції юнаки були здатні на власні сили: частково попадаючи до полону, частково оминаючи його, прямували вони до скупчень української еміґрації, де з часом повернулися до шкільної лавки, що її були колись змушені залишити.

                   Друкуючи цю спробу нарису долі українських юнаків в останній війні, мабуть, справді першу друковану, закликаємо всіх, хто може доповнити цю сторінку нашої історії з-перед восьми років, зробити це хоча б у формі особистих споминів. Радо відступаємо місця для зафіксування подій, які вже сьогодні помалу починають затиратися в пам'яті.

Від Редакції


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 4-5(18-19)  

неділю, 26 лютого 2017 р.

Лиш в чистому полі...

М. Шарко (США) 
xop. 1 УД

                  Щось грізне висіло в повітрі. Віяв холодний вітер, термосив прямокутником полотенця з червоним хрестом на придорожній хаті, розганяв густу білу мряку. Кривамими блисками вістря краяли білу вовну перші промені сонця. Нерівномірно, глухо рявкали гармати, десь сухо тріскотіли самозарядки. Дерли на клапті простирало вранішньої тиші. Щось гнітюче повисло в повітрі...


                  На порозі хати, що при шосе, засіріла людська постать, хлюстко вилляла ржаво-червону воду з мидниці і, жбурнувши клуб вати, мов скривавлене біле пір'я, зачинила назад двері. На подвір'ї метушився візник у сірому однострої, дрімали після нічної їзди сухоребрі, вкриті шинелями коні, запряжені до вистеленого соломою воза. Треба було поспішати. Поки вітер розжене мряку, мусів відвезти важкоранених. Сьогодні вночі на фронті грозило проривом. Треба поспішати.


                  У кімнаті протирав очі день. Леза юного сонця прорізувались крізь щілини забитих дошками вікон. Солодкий сопух людських тіл змішувався з гострим запахом йодоформу, дразнив ніздрі. Із засланої соломою долівки розносився стогін ранених, виривалися недоладні слова, мляскали у сні сухі язики; тяжке сопіння приглушував дикий хропіт горлянок.


                  Втомлений цілонічною працею лікар з трудом просовується поміж раненими, що лежали тісно наскладані. Йому, ніби у привітання, кривилися гримасою земляно-сірі обличчя, пашіли гарячкою неголені щоки, з-під скудйовченого волосся над побризканим холодним потом чолом дивились блискучі очі, ворушились гарячкою спалені уста. Санітар звогчував їх, замочуючи щораз жмуток вати у воді. Лікар нахилявся. Уважно обдивляв карточки на грудях, провірював живчик, слухав серце. Вибирав важкоранених до негайного відтранспортування.
 

                 Допитливим поглядом водили ранені за білою кітлею лікаря. Слідили його кожен порух, хотіли вичитати з його стягнутих брів та зморщеного чола відповідь на свої німі питання. Чи не прийдеться інвалідом вийти? А коли він обділював їх бадьоро-веселими словами, стягнуті болем уста роз'яснювала усмішка надії.

*

                  Пересувалась лінія. Відходила остання підвода з раненими. Він лежав на столі. Здавалося, спав. На уста набігала червона булька, роздувалась і пирхала. Набігала друга і знову пирхала. В кутиках уст зібралася червона піна, обличчя набирало олив'яного коліру. Груди підносились нерівномірним свистом віддиху, а за їх порухом червона рожа на білій-білій пелені перев'язки на грудях все ширшала.


                  Підійшов лікар. Обережно взяв за перегуб. Нахилився над карточкою, що зісунулася в бік, прив'язана шнурочком до сірої, пім'ятої блюзи раненого. Брови йому насупились. Рівчаки поміж фальдами морщин, що на чолі, поглибшали.


                   Ізнадвору міцнішав клекіт бою. Сухий тріск розриваних ґранат підступав за кожним разом ближче. Від того за кожним разом дирчали двері й судорожно здригалась земляна долівка.


                   Ранений відкрив очі. Вдивлявся хвилинку в білий фартух лікаря, то знову в обсипану з вапняної виправи стелю, звідки за кожним розривом ґранати сипався сірово-зелений пісок. Із широко розкритих очей закричав враз перестрашеним зором жах якогось пережитого і баченого образу. Рваним свистом прострілених грудей прохрипів: «Не лишайте мене їм... краще зги...» Кінець загубився в хвилі хрипкого, здавалося, безконечного кашлю. Але він надстав. Хворому опала толова. На уста вибігла знову кривава булька. Потім друга. І довго, довго не тріскала.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 4-5(18-19) 

пʼятницю, 10 лютого 2017 р.

Ґонзо Ґоґа


Тарас Прохасько


               
                 Я чекав на це ціле своє життя. Принаймні стільки, відколи вперше почув про дивізію.

                  Не знаю, чи дзядьо сам придумав цей дидактичний прийом, чи десь його перейняв, але саме завдяки йому я у кілька років почав сприймати, любити і запам'ятовувати історію. У нас була книжка Барвінського «Історія України-Руси». Видана ще у дев'ятнадцятому столітті, тому з використанням дивовижної граматики, яка виглядала староруською до того моменту, заки всі ті яті не навчитися читати відповідно нормальній українській фонетиці. У тій книжці був знаменитий портрет-ґравюра Хмельницького. Той, де він з булавою і у шапці з брошкою і двома павиними перами. У пишному одязі. Якось, коли дзядзьо намагався мене вбрати до зимової прогулянки снігами, він почав оповідати — показуючи ґравюру, — як щоранку одягався гетьман. Дзядзева оповідь була ретельна і фахова. Він оповідав про кожен елемент ґардеробу. Про сорочки, штани, очкурі, пояси, камізельки, камзоли, жупани, кунтуші, хустки, футра. А потім про перстені, шаблі, онучі і чоботи. Про щоденних десять-п'ятнадцять хвилин, коли гетьман одягався. Прийом був геніальним, бо відтоді мені, дитині, стало дуже легко уявляти собі, як і що колись було, знайшовши якийсь несерйозний побутовий образ до серйозної історії.

                    Так потім мені відкрилася воєнна історія іншого діда, історія великої першої війни — через простий солдатський куферок, дерев'яну валізочку з ключиком, яка була з ним від вишколу до звільнення з італійського полону. Так я потім відкривав всіляким закордонним гостям свою військову історію і всю реальність радянської армії, даючи їм трохи побути у справжній радянській шинелі, яку я привіз зі служби.

                    А про дивізію завжди було замало. Дзядзьо, який там був, практично нічого не розповідав. Правдоподібно тому, що так і не відбув повноцінного покарання, бо йому вдалося (цілком можливо, що якраз завдяки дивізійному вишколові) обдурити СМЕРШ. Тільки маленькі знаки-метафори: стрілочка-тату на передпліччі, що означала групу крові, випадкові згадки про Голландію і Францію, нетипова у наших широтах алюмінієва фляшка для води, згадки про польові туалети (рів з перекинутими через нього дошками). І один-єдиний прийом рукопашного бою, який я потім повторяв сотні разів, повіривши у ритуальну можливість убезпечити себе ним у будь-яких загрозливих ситуація.

                    Щоби могти думати про дивізію, про її складну долю і роль, замало було науково-політичних означень і висновків, замало штивних офіційних розповідей-звітів про організацію, устрій, склад, командирів, бойовий шлях. Щоби думати і оцінювати не вистачало того, без чого будь-які оцінки минулого перетворюються на заповнення карток у каталозі, розкладеному у абстрактних шуфлядках шафки недознань. Реєстри особового складу і мапи переміщень, синхронізовані з датами, — це дуже важливо. Але несвоя історична пам'ять потребує ґонзо. За означенням — суб'єктивної, експресивної, саркастичної, кіноматографічної оповіді зсередини із багатьма виразними деталями і прямою мовою різних учасників події. Потрібно, щоб це ґонзо знищило дистанцію між уявленням про власне тіло і відчуттям того, як рухалися, що відчували, на яких клаптиках землі вміщалися, куди дивилися, серед яких предметів оберталися ті інші колишні тіла. І як саме вони переставали рухатися остаточно.

                       Кілька днів тому я отримав рукопис знаменитого українського нью-йоркера Ореста Слупчинського, якого друзі називають Ґоґо. Свою бурхливу історію перебування у дивізії Ґоґо барвисто надзвичайно точно розповідає через історію своїх військових чобіт. У цій оповіді так багато найважливіших виразних дрібних деталей, які стають образами і видивами, що після цього важко не перейнятися великою симпатією до дивізійників. Ще більшою, ніж після глибокого аналізу мотивацій, причин і наслідків усієї сукупності їх спільних дій. Зголошення, бажання взяти участь у світовій заворусі, страх іти до лісу, небажання співпраці з різними партіями, вісімнадцятирічні і ще молодші, вишкільні методи, деталі амуніції, обписані стіни казарми, знайомі і знайомі знайомих, земляцтва і німецькі вихівники, галицьке літо, Бродівщина, окопи, страх і влучна стрільба, сигарети «Юно» і спалені війною села, поля пшениці і танки, вбиті приятелі, евакуація поранених, викопування засипаних вибухом солдатів, дерева, салямі, французький коньяк. Все зблизька. Все впритул. Все блискавично і назавжди. І дуже багато різних специфічних слівець. Українсько-німецького військового сленґу. Ґоґо був поранений, але дійшов з дивізією аж до Ріміні, де і занотував вперше своє ґонзо. Вже тепер доробив його у вигляді розбурханої повісті. Буду його просити, щоби дозволив десь опублікувати. Щоби можна було глибоко запам'ятати те, чого не можливо було знати.

09.02.2017

zbruc