Видавництво
«Мандрівець» порадувало читачів черговою гарячою книжковою новинкою – виданням
спогадів українського вояка дивізії «Галичина» Євстахія Загачевського «Спогади
фронтовика» (Тернопіль: «Мандрівець», 2019 – 256 с.).
Для
української мілітарної історії постать Євстахія Загачевського не те що
непересічна – вона взагалі нетипова! Бо свій основний бойовий шлях Загачевський
пройшов у лавах елітних німецьких підрозділів військ СС. В 1941-1942 роках він
служив у складі 1-ї піхотної бригади СС на Ленінградському фронті, а в
1943-1944 роках – в ударній 3-й танковій дивізії СС «Тотенкопф», на
найгарячіших ділянках Східного фронту. Він брав участь в боях за Харків в
лютому-березні 1943 року, в запеклих бойових діях, які характеризували шлях
відступу дивізії в другій половині 1943 – початку 1944 років. Характерно, що
Загачевський був не єдиним українцем у лавах цих підрозділів (в своїх спогадах
він згадує декілька прізвищ), утім він єдиний з них, який залишив змістовні
спогади про свою службу. І це ще більше підкреслює вагомість цієї книги, бо
дозволяє побачити ті аспекти української національно-визвольної боротьби, що
наразі часто неусвідомлені сучасним широким українським загалом.
В
1944 році Загачевський, за власним бажанням, був переведений до дивізії військ
СС «Галичина». Звісно, фронтовик, з чотирирічним бойовим досвідом, там прийшовся
в нагоді. Для Загачевського це було принциповим питанням, служити саме в
українській дивізії, в якій він, як і тисячі інших дивізійників, бачив зародок
майбутньої української професійної армії. Загачевський і до німецьких збройних
сил зголошувався в 1940 році лише тому, що сподівався, що німці будуть
формувати українську армію. Тоді не склалося, а в результаті він опинився в
есесівському мундирі на північній ділянці Східного фронту.
Варто
зазначити, що в Україні Загачевського традиційно сприймають як «штрафника»,
тобто вояка, що потрапив на фронт в якості покарання. Проте, це в принципі
неможливо, оскільки в німецькій армії взагалі, і у військах СС зокрема,
подібної системи покарань не існувало. Звісно, в їх складі були карні
підрозділи, утім їх функція, особливо в 1941 році, відрізнялася від
сумновідомих радянських штрафних рот. До того ж, на фронті Загачевський
опинився у складі регулярного підрозділу військ СС, а не штрафного.
Взагалі,
історія його потрапляння на фронт доволі цікава, і певною мірою пояснює виникнення
«штрафного міфу». В своїй «Автобіографії» Загачевський згадує, як після звістки
про арешти оунівців влітку 1941 року, низка українських добровольців
дезертирувала з вишкільного табору. Ті хто залишилися, були інтерновані, і
пройшли ретельну співбесіду з німецькими офіцерами. Після всіх їх відправили на
продовження вишколу в Дахау, де дислокувався один з учбових підрозділів військ
СС (а не карний підрозділ, як міг тоді подумати Загачевський, судячи з назви
місцевості, де також знаходився сумновідомий концтабір). А після завершення
вишколу, Загачевський опинився на фронті.
Після
війни Загачевський сам себе називав «сірим колаборантом», за кольором мундиру
кольору фельдґрау, який носили у військах СС. Утім сам він завжди підкреслював,
що «моїм гарячим бажанням було стати
воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми, всі ті, що в різних фазах
цієї 2-ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю – хоч і
дану часто нашим ворогом». Важко не погодитись з цим твердженням.
Зауважу,
що крім своєї змістовності, ця книга також характеризується гарним літературним
стилем і читається на єдиному диханні, як захопливі військові пригоди. Проте,
не варто забувати, що це не розважальна повість, а історія реального людського
життя одного з десятків тисяч борців за Україну і її державність в роки Другої
світової війни. Цікаво, що передмову до цієї книги написав дивізійник і відомий
діаспорянин Богдан Маців.
Особисто
я однозначно раджу цю книгу усім, хто цікавиться як загальною історією Другої
світової війни, так і її українським виміром.
Роман Пономаренко,
кандидат історичних наук
Немає коментарів:
Дописати коментар