пʼятниця, 11 березня 2016 р.

До історії «4-го поліційного полка»

Василь Петровський

На тому місці передруковуємо про Петровського, студента 4-го року прав Львівського університету. Автор спогаду, уродженець Ямниці, нар. 28. 9. 1920. Протокол був списаний 9. 1. 1945 р. після повороту автора до Дивізії на Словаччину до Жилінн. Ці спогади добре доповнюють поміщений у попередньому числі "Вістей" спомин інж. Ю. Крохмалюка п. н. «У Збаражі».


 Від Редакції



                До Дивізії я зголосився в травні 1943 р. і 29 липня виїхав на вишкіл до Фешвайлеру біля Трієру, де й перебував аж до 15. 1. 1944 р. спершу на рекрутському і далі на піхотному підстаршинському вишколі. Підстаршинський вишкіл докінчували ми після того ще впродовж

трьох тижнів у Маастріхті в Голландії, після чого в першій половині лютого 1944 р. нас відправили до Галичини — до Збаража як "4-ий поліційнии полк". Я сам був у 10-ій сотні ІІІ-го куреня.

                Після 3-4-денного побуту в Збаражі наша сотня перейшла на опірний пункт до села Доброводи. В околиці Збаража ми мали сутичку із большевицькими партизанами. 28-29 лютого вислано дві чоти нашої сотні та одну чоту 9-ої сотні враз із одним панцирним поїздом до с. Лопушна на Волині. Зараз же за Лопушною дістали ми хресний вогонь. Тут ми втратили одну групу (6-ох людей). Ми бо не мали протитанкової зброї, а це наступали танки. Тоді ми відступили. В Мазурківці сіли до панцирки й вернулись до Збаража близько 20-ої години ввечері і, мабуть 1 березня вночі перевели військову евакуацію Збаража. Німецькі старшини нас покинули і виїхали до Тернополя. Командування сотнею перейняв якийсь німець, але й він нами не дуже цікавився. Всі були помучені й куняли; оборони залізіничної  станції  не було зорганізовано. Вранці, мабуть, 2 березня почався знову наступ большевицьких танків. Все пішло в розтіч. Я поїхав кіньми до Тернополя.

                 За яких два дні майже всі хпопці з сотні зібралися вТернополі. Нас призначено тут до оборони північно-західнього відтинку міста в напрямку Бродів. 16-го або 17-го березня ми дізналися, що нас в Тернополі оточено. Залогу міста складало яких 4500 людей. Перед самим замкненням перстеня штаб куреня, до якого я був долучив, виїхав до Золочева. Люди ж залишилися в Тернополі.

                Оборона Тернополя тривала до 15 квітня ввечері. Я тоді був уже ранений. Тоді большевики зайняли нашу останню точку спротиву, де й я був, а саме мостовий причілок Загробелля. Я сам, завдяки допомозі однієї жінки, дістав цивільний одяг і так врятувався від полону.

                 В Тернополі я побув два дні й потім пробував перейти фронт. Але це не вдалося. 21-го квітня я мав ставати в Тернополі до большевицького війська, що я й зробив. Новобранців перевезено до Білої Церкви. Тут мене взяло в обороти НКВД, але мені вдалося якось вибрехатися. Майор НКВД запропонував мені стати агентом. Очевидно, я погодився на це й та обставина мене врятувала. Але тоді я зговорився з іншими галичанами й ми склали собі плян діяльности, що не шкодила б нашим людям. Тут я й зустрівся з нашою підпільною організацією, що працювала в армії. 15 липня обидві дивізії, що там стояли, мали перейти до партизанів.    Дивізії ці складалися головним чином з галичан, буковинців і волиняків. Але цей плян нам не вдався, бо вже 9-го липня нас під ескортою вислали до Латвії. З транспортів люди по дорозі втікали. З мого транспорту не втік ніхто. Нам говорили, що поїдемо на Далекий схід на важкі роботи, але завезено на фронт до Бауска біля Риґи. Тут нас порозділювано поміж чужонаціональні частини. Я попав у 7-му «ґероїческую» роту — напівкарного полка 43-ої дивізії 1-го Прибалтійського фронту під командуванням ген. Бєлобородова. Бійці цього полку виявляли велику охоту перейти на німецьку сторону. Хоч за нами стежили на кожному кроці, то все ж під час наступу зі мною перейшло яких 50 чоловік на німецький бік.

                   У штабі тутешньої німецької дивізії я склав зізнання — було це 17-го або 18-го серпня. Звідси післали мене до табору в Ризі. Тут я знову зголосився до начальника розвідки (Відділ III) і він відіслав мене морем почерез Риґу-Данціґ до Німеччини, до Вестфалії. На відіслання до нашої Дивізії я мусів тут ждати яких два місяці. Врешті мене відіслали до збірної станиці в Мюнстері, і до двох днів звідси наприкінці жовтня 1944 р. я переїхав до Унну біля Дортмунду до вишкільного куреня зв'язку. Перебувши тут дальших два місяці, я з першим транспортом приїхав до Дивізії, вже на  Словаччину.

                   Про включення т. зв. поліційних полків до Дивізії висловлюється у своїй праці про 1-шу УД начальник відділу 1а 1 УД, майор В. Д. Гайке так:
 .
                 «З кінцем весни 1944 р. до Дивізії включено набрані з-поміж українців поліційні полки 4-ий і 5-ий, а до літа 1944 р. дальші поліційні полки: 6-ий, 7-ий і 8-ий. Включення це відбулося на постійно повторювану вимогу українців з цих полків, що, по-перше, своєю «військовою батьківщиною» уважали 1-шу Українську Дивізію, по-друге, ж побоювалися висилки на західній фронт. Німецький старшинський і підстаршинський корпус цих полків був тут майже наскрізь непридатний і його з Дивізії відіслано назад. Були це здебільша старшини й підстаршини-поліцисти, нездатні вести фронтову частину».

                 Будемо вдячні тим нашим товаришам, що своїми причинками ще далі зможуть доповнити бойову історію згаданих поліційних полків.


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)