вівторок, 18 лютого 2020 р.

«Спогади фронтовика» Євстахія Загачевського




Видавництво «Мандрівець» порадувало читачів черговою гарячою книжковою новинкою – виданням спогадів українського вояка дивізії «Галичина» Євстахія Загачевського «Спогади фронтовика» (Тернопіль: «Мандрівець», 2019 – 256 с.).

Для української мілітарної історії постать Євстахія Загачевського не те що непересічна – вона взагалі нетипова! Бо свій основний бойовий шлях Загачевський пройшов у лавах елітних німецьких підрозділів військ СС. В 1941-1942 роках він служив у складі 1-ї піхотної бригади СС на Ленінградському фронті, а в 1943-1944 роках – в ударній 3-й танковій дивізії СС «Тотенкопф», на найгарячіших ділянках Східного фронту. Він брав участь в боях за Харків в лютому-березні 1943 року, в запеклих бойових діях, які характеризували шлях відступу дивізії в другій половині 1943 – початку 1944 років. Характерно, що Загачевський був не єдиним українцем у лавах цих підрозділів (в своїх спогадах він згадує декілька прізвищ), утім він єдиний з них, який залишив змістовні спогади про свою службу. І це ще більше підкреслює вагомість цієї книги, бо дозволяє побачити ті аспекти української національно-визвольної боротьби, що наразі часто неусвідомлені сучасним широким українським загалом.

В 1944 році Загачевський, за власним бажанням, був переведений до дивізії військ СС «Галичина». Звісно, фронтовик, з чотирирічним бойовим досвідом, там прийшовся в нагоді. Для Загачевського це було принциповим питанням, служити саме в українській дивізії, в якій він, як і тисячі інших дивізійників, бачив зародок майбутньої української професійної армії. Загачевський і до німецьких збройних сил зголошувався в 1940 році лише тому, що сподівався, що німці будуть формувати українську армію. Тоді не склалося, а в результаті він опинився в есесівському мундирі на північній ділянці Східного фронту.



Варто зазначити, що в Україні Загачевського традиційно сприймають як «штрафника», тобто вояка, що потрапив на фронт в якості покарання. Проте, це в принципі неможливо, оскільки в німецькій армії взагалі, і у військах СС зокрема, подібної системи покарань не існувало. Звісно, в їх складі були карні підрозділи, утім їх функція, особливо в 1941 році, відрізнялася від сумновідомих радянських штрафних рот. До того ж, на фронті Загачевський опинився у складі регулярного підрозділу військ СС, а не штрафного.

Взагалі, історія його потрапляння на фронт доволі цікава, і певною мірою пояснює виникнення «штрафного міфу». В своїй «Автобіографії» Загачевський згадує, як після звістки про арешти оунівців влітку 1941 року, низка українських добровольців дезертирувала з вишкільного табору. Ті хто залишилися, були інтерновані, і пройшли ретельну співбесіду з німецькими офіцерами. Після всіх їх відправили на продовження вишколу в Дахау, де дислокувався один з учбових підрозділів військ СС (а не карний підрозділ, як міг тоді подумати Загачевський, судячи з назви місцевості, де також знаходився сумновідомий концтабір). А після завершення вишколу, Загачевський опинився на фронті.

Після війни Загачевський сам себе називав «сірим колаборантом», за кольором мундиру кольору фельдґрау, який носили у військах СС. Утім сам він завжди підкреслював, що «моїм гарячим бажанням було стати воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми, всі ті, що в різних фазах цієї 2-ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю – хоч і дану часто нашим ворогом». Важко не погодитись з цим твердженням.

Зауважу, що крім своєї змістовності, ця книга також характеризується гарним літературним стилем і читається на єдиному диханні, як захопливі військові пригоди. Проте, не варто забувати, що це не розважальна повість, а історія реального людського життя одного з десятків тисяч борців за Україну і її державність в роки Другої світової війни. Цікаво, що передмову до цієї книги написав дивізійник і відомий діаспорянин Богдан Маців.

Особисто я однозначно раджу цю книгу усім, хто цікавиться як загальною історією Другої світової війни, так і її українським виміром.


Роман Пономаренко,
кандидат історичних наук

неділя, 8 грудня 2019 р.

Перші жертви


(Зі споминів військового звітодавця Р. Т.)

 

При головному шляху Львів—Київ, на віддалі може одного кілометра від Бродів, під лісом у затиші розташований маленький воєнний цвинтар. Він різниться від усіх інших тим, що нема на ньому величавих пам'ятників та гранітних гробівців, ні так притаманних нашим цвинтарям тінистих лип та струнких тополь. Лише вкриті травою могили з малими березовими хрестами, на котрих настромлені ржаві шоломи, що в них сумно виграє вітер...

                                                                     *     *     *

Провесна 1944 року Броди переживають незвичайний день. Вже з ранку помітний особливий рух. Мешканці міста та селяни з довколишніх сіл, святково вдягнені, прямують до міста то пішки, то возами. Вони прямують туди, щоб узяти участь у похороні двох стрільців, що перші впали в бою, охороняючи українську людність від комуністичних польських партизанів у селі Гута Пеняцька.



Жалібна церемонія почалася в місцевому шпиталі в присутності духовенства, представників українських центральних установ та організацій, адміністрації, почесної військової варти та величезної маси громадянства. Кількість вінків свідчила, як болюче відчули українці перші жертви своєї молодої дивізії. Під звуки похоронного співу сумна процесія доходить до місця вічного спочинку.

... Панахида, короткі пращальні промови, чота віддає почесну сальву — і дві домовини, вкриті національними прапорами, глухо западаються в глинясту брідську землю. Навіть сонце проглянуло на хвилину крізь темні олив'яні хмари, щоб хоч кількома ясними, хоч холодними промінями попращати молодих героїв.

                                                                  *      *      *

Повертаючись у вечері до Львова, зауважую зі шляху декілька постатей на цвинтарі. Висідаю з авта й обережно підходжу ближче. З-поза кущів бачу: це брідські дівчата, вдячні своїм оборонцям, прийшли по-свойому прибрати дорогі могили... І тихенько несеться з дівочих уст улюблена стрільцями пісня:

Напиши до батька, напиши до неньки. 
Напиши до любої дівчини, 
Що гостра куля грудь мою пробила 
В бою за волю України ...


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

неділя, 6 жовтня 2019 р.

Наші зустрічі з «Четніками»


Пилип Трач
xop. 1. УДA.



Взимку 1945 року нас було пересунено з Словаччини до Юґославії для охорони запілля німецького фронту. Терен, що його ми займали, був майже вільний від партизанів, і нам ні разу не доводилось мати якісь поважніші сутички з тітовцями. Незважаючи на те, манія небезпеки з боку партизанів переслідувала наше командування, яке тримало вояків у стані перманентної готовости. Досить було, щоби до штабу надійшло якесь невиразне повідомлення — до речі, (ми мали неодноразову змогу це перевірити) — часто провокаційного характеру, зі сторони самих же тітовців, а вже наші полки, без перевірки поданих відомостей, підіймались кожен зокрема або цілою дивізією на щораз нові акції, з яких ні одна не увінчалась успіхом.

Ідучи до Юґославії, я вже по дорозі робив у думках пляни, що, може, там, якщо не буде альянтського десанту на Балканах, нам пощастить пробити маленький отвір — віконце у вільний світ, щоби крізь нього гукнути на захід про насильства над Україною з боку обох диктатур. Про те, як згодом завів наші надії і сподіванки демократичний світ, шкода говорити...

Тим часом життя в дивізії пливло своїм річищем. Яке було відношення німців до нас, можуть свідчити дві показові події. Згідно з наказом штабу дивізії, полки мали відіслати до етапу нездібні до бойової служби і „непевні" елементи. Пригадую собі, з яким острахом дивились мої стрільці на це видовище: до штабу полку було приведено з різних його підрозділів кільканадцять наших вояків, яких польова жандармерія роззброїла, продержала цілу ніч під вартою в льоху одного замку, а вранці під конвоєм відпровадила в невідоме. Стрільці буквально плакали. Вони підозрівали, що, може, з якихось причин їх замкнуть до концентраційного табору, і просили порятунку. Німецькі жандарми прикладами рушниць наводили „порядок". Вояків, які ще вчора стояли перед небезпекою втратити власне життя в боях проти спільного ворога, сьогодні ті уявні „союзники" трактували, як худобу. Після оповідали, що одного молодого хлопчину з групи тих нещасливців жандарми по дорозі при спробі втечі, розстріляли. Всі наші інтервенції в штабі полку в справі пристойного трактування цих людей були даремні.

Далі просто панічні настрої серед наших вояків викликав наказ про роззброєння дивізії. Несподівано дивізія повинна була здати зброю, яка мала бути вжита для озброєння новосформованих німецьких з'єднань. Можна собі уявити, що дивізія, яка тільки що поборювала партизанів, по складенні зброї, безборонна, серед ворожою терену стала б здобиччю червоних банд, які прагнули виключно фізичного знищення свого противника. На щастя, цей наказ було скасовано, а частину вже приготованої до відіслання зброї повернено. Проте, ніхто не мав певности, до за деякий час не повториться це саме або щось подібне. Обидві сторони, як ми, так і німці задихались в атмосфері взаємного недовір'я.

Удвох з хорунжим М., моїм товаришем і приятелем ще з цивільного життя, вирішили ми діяти. Спочатку ми вирішили нав'язати контакт із представникам сербського національного підпілля, щоби з'ясувати їм наше становище та знайти в разі потреба їхню підтримку. Далі ми сподівались, що через них ми можемо налагодити взаємини з західним світом, з яким, на нашу думку, вони повинні бути у зв'язку. Як виявилось опісля, з подібними плянами носилось тоді багато наших друзів, і кожний по-своєму старався їх зреалізувати. Не було зорганізованого центрального тіла, що надало б тим випадковим, пооодиноким заходам характеру скоординованої акції.

Ми почали ближче приглядатись до сербів. Всі вони були замкнені в собі й малоговіркі. Вони ненавиділи окупантів і підтримувати приязні стосунки з німцями або їхніми поплічниками вважали за негідне для себе. Довго ми не могли рушити з місця, аж поки не трапилась одна   подія, яка прийшла нам на допомогу. Мій товариш пор. М. дістав приміщення в одного старшого сербського громадянина, вислуженого сільського вчителя. Я заходив туди дуже  часто і, розмовляючи з поручником М. зауважив, що наш господар уважніше прислуховується,  коли мова йде про большевиків, комуну, Тіта тощо. Зрештою, по кількох днях упертої мовчанки він не витримав і признався, що його син загинув 1943 р. від рук червоних   партизанів. Почувши наші щирі вислови співчуття, він став відвертіший і розповів нам, що в нього був ще один син, який поляг як вояк королівської підпільної армії 1941 р. в боях проти німецького окупанта. — Ви є наш природний союзник! — скрикнули ми, трохи не силою приховуючи нашу радість з приводу такої цінної для нас знахідки. Ми розповіли  йому  про Україну, її історію, її тяжкий стан між молотом і ковадлом 1941 р. та про наше ставлення до   большевизму і Третього Райху. Все це він уважно слухав та час від часу, киваючи сивою    головою, потверджував свою згоду з нашими поглядами. Від того часу він став трактувати   нас і гостити як своїх найближчих.

Наш господар дуже радо погодився зорганізувати зустріч з „четніками", і вона відбулась, за його згодою, в нього в хаті. — Про настрої ваших вояків ми поінформовані, — сказав глухим басом кремезний, середнього росту офіцер армії Міхайловича. — Наша розвідка збирає про вас точні відомості, головне, за посередництвом покликаних до того жінок. На конті вашої частини маємо вже записаних декілька неприємних промахів. Майте на увазі, що всі вони вже з нашого боку зреваншовані відповідним способом. Розуміється, що тут ми не брали до уваги ваших акцій, спрямованих проти людей комуністичних переконань, яких ми так само поборюємо. Ті, на мою думку, провадять щодо вас свою окрему бухгальтерію. Тому що ви говорите від свого власного імени, — застеріг він далі, — даю вам лише в загальному відомості про питання. які ви мені тут поставили. Щодо нашого ставлення до німців, то я вам з'ясую його коротко: ми їх ненавидимо. Вони, проте, мусять нас терпіти, бо ми їм, якщо не дуже шкодимо, то, здебільшого, таки допомагаємо в поборюванні червоних партизанів. Спочатку, тобто після упадку Юґославії. навесні 1941 р., ми, зорганізовані в королівській підпільній армії під проводом ген. Міхайловича, малими загонами — „четами" (від того походять назва „четніки") збройно виступали проти німецького окупанта. Після того, як Гітлер ударив на Схід у червні 1941 р. і СССР став союзником західніх держав, в Югославії постав паралельно до нашого новий рух спротиву, комуністичні партизани Тіта. Спочатку ми з ними навіть співпрацювали, але через різкі розходження ідеологічного характеру, ми наприкінці 1941 р. від них відсепарувалися, а вже наступного року почали збройно їх поборювати і винищувати.

—  На питання, яке вас найбільше цікавить, відповімо вам також коротко: захід нас ганебно зрадив. Організуючи наш рух, ми подбали про тісні зв'язки, головне, з Англією, яка до речі, спочатку навіть нам багато допомагала. Нам подавали надію про утворення фронту на   Балканах, що нас незвичайно підтримувало на дусі. З моменту, коли ми повернулись проти    червоної загрози, захід почав ступнево зривати з нами зв'язки, а 1944 р. нас було затавровано офіційно назвою „коляборантів  Третього Райху" і тим самим трактовано як ворогів альянтів.  Уявіть собі, чи тут не може порядну людину на місці чорт вхопити! — не втерпів він і вилаявся з досадою.

—  Ми можемо себе взаємно з вами розуміти, і в наших намірах нема нічого, щоби нас дискримінувало. Але захід нас не розуміє. Ми переконані, — додав він на закінчення, — в правильності наших протикомуністичних позицій і залишимось вірні нашій ідеї аж до переможного кінця.

Я ще декілька разів зустрічався з нашим знайомим „четніком". Спільна небезпека змушувала нас знаходити спільну мову, а всякі дрібні непорозуміння відкладати на дальші часи. Після виходу нашої дивізії на фронт у Стирії, ми розійшлись, як справжні приятелі.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 4(6), квітень 1951 р.

неділя, 1 вересня 2019 р.

Український контекст 1 вересня і Другої світової

  1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, що ознаменувало собою початок Другої світової війни.

 

Зазвичай більшість українських істориків цього дня з гордістю розповідають про те, що разом з поляками «в боротьбу проти нацизму» вступили понад 100 000 українців, які служили в польській армії. Звісно, доля істини в їх словах є – у Війську Польському ці люди справді служили. Проте, на жаль, в нас часто забувають додати, що ці українці опинилися в польській армії не за своєю волею, а в абсолютній більшості були туди мобілізовані.

А ось інший красномовний, а на жаль маловідомий історичний факт. В 1939 році разом з німецькими військами польський кордон перетнув і український Легіон Романа Сушка, також відомий як «Військові відділи націоналістів» (ВВН). Цей підрозділ, сформований з українських добровольців-націоналістів, і загальною чисельністю 600 чоловік, розглядався українцями як перший крок до створення власного війська. Звісно, кількісне порівняння несумісне – 600 чоловік проти сотні тисяч. Проте одна важлива відмінність перекреслює всі кількісні невідповідності. На відміну від українців в польській армії, в ВВН вони записувалися добровільно. А отже – це був свідомий вибір українців, які прагнули створити власну державу.

Показова ще одна цікава деталь. У Війську Польському був невеличкий прошарок професійних, кадрових офіцерів українського походження. В вересні 1939 року усі вони сумлінно виконували свій військовий обов’язок, борючись з німцями на фронті, деякі навіть відзначилися в боях. Це такі прізвища як Шандрук, Побігущий, Татарський, Гальчевський, Палієнко, Барвинський тощо. Якщо говорити про тих із них, хто походив із «уенерівського» середовища, то вони, на відміну від галичан, не мали антипольської налаштованості, а у міжвоєнний період навпаки розглядали Польщу як союзника у боротьбі з радянською Росією. Однак чи асоціювали вони себе з Польщею як державою? Ні, вони просто виконували свій військовий обов’язок, а після звільнення з німецького полону більшість з них в той чи інший спосіб залучилися до подальшої боротьби за Українську державу, а не до польського руху опору.


 З цих простих прикладів слідує, що намагання вписати історію України в сучасні європейські наративи виглядає навіть не дивним – воно цілком безглузде. Бо як можна пишатися тим, що українців примусово гнали в бій за ідеали, які вони не сприймали, і в які не вірили? А ось популярність подібних заяв в Україні свідчить лише про продовження панування комплексу меншовартості, незнання історії широким загалом українців та про дешеву кон’юнктурність тих «істориків», які спекулюють на популярних в Європі темах, забуваючи враховувати саме український інтерес і контекст. Бо визначити, хто в Другу світову бився саме за Україну легко: подивіться, чи є національні відзнаки на їх військовій уніформі і чи був в цих формацій якийсь політичний провід?

Фактом є те, що в роки Другої світової війни українці служили в багатьох арміях антигітлерівської коаліції – в американській, британській, канадській, французькій і, звісно, – в радянській Червоній армії. Проте, чи несли ці армії свободу і волю для України і її народу? Чи носили українці на своїх мундирах національні відзнаки? Мали національні підрозділи в лавах тих армій? Хоча б якийсь політичний провід? Відповідь на всі ці запитання одна – ні. Бо воювали і гинули вони не за Україну, а за інтереси інших держав. Звісно, про цих вояків треба пам’ятати, їх досвід потрібно ретельно вивчати та аналізувати, але чи варто його пропагувати та акцентувати на ньому увагу, як на щось вагомому саме для України? Питання риторичне.

Українці мають усвідомлювати, що боротьба за Українську державу в ті роки – це був загальний процес, в якому взяли участь усі без винятку гілки українського націоналістичного і патріотичного руху. Звісно, держава ця в кожному окремому випадку мала бути не такою, як у опонентів. Дивізійники з дивізії «Галичина» мріяли про одне, бандерівці про інше, а уряд УНР в екзилі – про третє. Тому важко знайти щось спільне в концепції бандерівської УССД чи в розпливчастій ідеї місця України в «Новій Європі». Проте спільним тут є прагнення здобути національну державність і нарешті затвердити Україну на мапі Європи. Тому українську історичну пам’ять не можна будувати в межах сучасної ліберальної парадигми, оскільки в результаті ми відразу викреслимо з неї тих борців, які свідомо боролися саме за Україну, а не за чужі інтереси і політичні амбіції.


Роман Пономаренко, кандидат історичних наук

Останній Бастіон

пʼятниця, 23 серпня 2019 р.

Український шуцманншафт

 

Одним із різновидів українських військових формувань в Другу світову війну були охоронні батальйони шуцманншафту, також відомі як батальйони шума.


  

Вони виникли в 1941 році, і їхня поява певною мірою стала спонтанною реакцією населення на хаос, що виник на українській території, коли радянська влада була повалена, а німецька ще не встигла повноцінно утвердитися.

Влітку 1941 року у міру просування німецьких військ углиб території України, в окупованих німцями областях розпочалося масове створення місцевих загонів самооборони і міліції. Зброї тоді було багато, охочих взяти її до рук теж виявилося вдосталь. Зрозуміти мотивацію неважко: в лісах – загони червоноармійців, які пробиваються з оточень, на вулицях – невідомі біженці, то там, то тут спостерігаються прояви мародерства, саботаж і диверсії.

Здебільшого такі формування виникали стихійно, за згоди місцевої німецької влади, проте в окремих місцевостях іноді з’являлися навіть без попередньої згоди німців – їх просто ставили перед фактом, декларуючи при цьому свою лояльність новому режиму.

В цей процес відразу активно включилися обидві гілки ОУН, чиї похідні групи рухались на схід за німецькими військами. Українські націоналістичні кола вбачали в таких загонах зародки створення української армії і держави, а отже – вкладали в ідею їх творення чіткий політичний зміст. Одним з перших подібних підрозділів був Буковинський курінь, створений мельниківцями із добровольців з Буковини і Бесарабії, загальною чисельністю до 1500 чоловік. Бандерівці теж не відставали, в липні 1941 року сформувавши у Рівному 1-й український полк ім. Холодного Яру, також у складі близько 1500 вояків.



В цей же час німецьке військове командування розпочало цілеспрямоване залучення на охоронну службу українців. Як базу людського ресурсу для своїх формувань вони розглядали полонених вояків РСЧА українського походження. Цей процес розпочався в Білорусі, і був повністю підконтрольний німцям. 10 липня 1941 року в Білостоку почали формувати 1-й український батальйон, в якому через місяць вже нараховувалося 910 вояків. Оскільки кількість добровольців постійно зростала, то у вересні 1941 року на базі 1-го батальйону почалося формування 2-го. Згодом цей процес поширився і на інші території, зокрема восени 1941 року в Житомирі з радянських полонених розпочалось створення Київського куреня, чисельністю в 700 осіб. Ще один подібний підрозділ із військовополонених почав формуватися у Вінниці, причому одним із його організаторів виступив генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко.

В результаті вже в жовтні 1941 року в Україні (і на інших окупованих теренах СРСР) існувала чимала кількість різноманітних охоронних підрозділів. Організовано ними керувати було неможливо, тому 6 листопада 1941 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер спеціальним наказом упорядкував усі стихійно утворені добровольчі частини на окупованих східних територіях. Вони були об’єднані в так звану «охоронну службу поліції порядку» (Schutzmannschaft der Ordnungspolizei; скорочено Schuma, сам термін походить від німецьких слів Schutz – охорона і Mannschaft – команда). Однією зі складових цієї служби були шуцманншафт-батальйони, які формувалися в Прибалтиці, Білорусі і Україні для охоронної служби в німецькому тилу, поряд з кадровими німецькими поліційними батальйонами. Їх завданням була охорона мостів, воєнних об’єктів, підтримка порядку, охорона збору і транспортування врожаю та боротьба з партизанами і радянським підпіллям.

Для батальйонів шума була запроваджена наскрізна нумерація, а всі наявні підрозділи були реорганізовані у відповідності до нових вимог. Центрами формування стали Київ, Житомир, Миколаїв, Дніпропетровськ, Чернігів і Харків. Також тривало створення українських батальйонів на території Білорусі, в Мінську і Могильові. Багатьом українцям не сподобалося підпорядкування, до того ж, у цей час чимало членів ОУН розчарувалися в Німеччині, і більше не хотіли служити в цих підрозділах. Наприклад, в грудні 1941 року Буковинський курінь був розпущений. Проте чимало його вояків прагнули продовжити службу, також вистачало нових добровольців. В результаті вояки колишнього Буковинського куреня опинилися у лавах чотирьох українських батальйонів шума – 101-го, 102-го, 115-го і 118-го.

На службу вступали як місцеві мешканці, так і радянські військовополонені українського походження. Мотивація шуцманів була різною. Хтось був щирим українським патріотом і прагнув боротьби за державу. Хтось ненавидів комуністів. А хтось просто шукав можливості вижити в важкий воєнний час і отримати гарантований соціальний пакет.





Осібно від інших стоїть 201-й шуцманншафт-батальйон, сформований 1 грудня 1941 року з колишніх вояків Дружин українських націоналістів «Нахтіґаль» і «Ролянд», які уклали однорічний контракт. Командиром 1-ї роти цього батальйону служив Роман Шухевич.
Фактично, батальйони шума не були ні військовими, ні поліційними частинами. Тому за своїм статусом шуцман – вояк шуцманншафту – відрізнявся від поліцаїв (службовців місцевої поліції в Східній і Центральній Україні).

Для кадрової основи кожного батальйону з німецької поліції виділялося 2 офіцери і 18 унтер-офіцерів. Проте кількість німців могла коливатися. Наприклад, при створенні 57-го батальйону як кадрову основу використали німецьку 1-шу роту 3-го поліційного батальйону, навколо якої вже гуртувалися українські вояки.

Командування переважно було подвійним – формальним командиром був німець, а його заступником – українець, який і здійснював всі функції з командування підрозділом. Командирами рот і взводів здебільшого були українці. Серед заступників командирів батальйонів було чимало колишніх офіцерів армії УНР, зокрема згадуваний генерал Іван Омелянович-Павленко, який організував і був першим командиром 109-го батальйону, а також майор Костянтин Смовський (118-й батальйон).

Озброєння вояків відповідало завданням, які вони мали виконувати. Основною зброєю була гвинтівка, найчастіше радянського зразка. Також в кожному батальйоні було декілька одиниць автоматичної зброї і кулеметів. В міру активної участі у бойових діях озброєння частин зростало за рахунок трофеїв. В 1944 році деякі батальйони навіть мали легкі гармати і міномети.





Частина батальйонів були обмундировані в уніформу німецької поліції (наприклад, згадуваний 201-й) і зовні нічим не відрізнялися від німецьких поліцейських. В інших батальйонах були запроваджені українські знаки розрізнення, проте якусь систему в цьому прослідкувати важко.

До кінця 1943 року в райхскомісаріаті «Україна» було сформовано 45 українських шуцманншафт-батальйонів. Ще 10 українських батальйонів було сформовано в райхскомісаріаті «Остлянд» і тиловому оперативному районі групи армій «Центр», і 8 – на території польського Генерал-Губернаторства. Таким чином, загалом можна говорити принаймні про 63 українські батальйони шума.

Сумарно в українському шуцманншафті служило близько 35 000 чоловік. Не всі з них були етнічними українцями, в деяких батальйонах служило чимало росіян і білорусів, принаймні в чотирьох вистачало поляків, а в одному, 134-му, служили навіть туркмени і узбеки.

Всі батальйони мали різну боєздатність, яка часто залежала від особистості його німецького командира чи офіцера зв’язку, якщо командиром був українець. Загалом, участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях є одним з найбільш цікавих питань їхньої історії. Головним супротивником для них були радянські партизани, і більшість батальйонів в тій чи іншій мірі були задіяні в антипартизанській боротьбі, в Україні чи Білорусі. В окремих випадках, коли фронт насувався надто швидко, шуцманншафт опинявся на передовій лінії проти Червоної армії. Зрозуміло, що, не маючи відповідного вишколу і озброєння, шуцмани не могли ефективно протидіяти червоноармійцям, проте з цього правила відомий принаймні один виняток. Мова йде про вже згадуваний 57-й батальйон, яким командував штурмбаннфюрер СС Ганс Зіґлінґ. Цей батальйон було сформовано восени 1942 року в Барановічах і весь час діяв на території Білорусі. Зіґлінґу вдалося сформувати ефективний бойовий підрозділ. До середини 1944 року батальйон воював з партизанами на території Білорусі і в окремих епізодах навіть брав участь в боях проти Червоної армії. До літа 1944 року за спиною солдатів Зіґлінґа були десятки успішних антипартизанських операцій, а 2 березня 1944 року імперський комісар в Білорусі группенфюрер СС Курт фон Ґотберґ в одному з документів назвав його «найбільш надійним, найкращим і найуспішнішим батальйоном такого типу».




Варто зазначити, що безпосередніх документів, які б описували участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях майже не збереглося. Одним з небагатьох винятків якраз і є 57-й батальйон. Ось, наприклад, задокументована історія як батальйон «рішучою і неочікуваною атакою повністю знищив партизанську бригаду «1 травня», 2 травня 1943 року. Це було досягнуто після важких, маневрових сутичок і штурмів на укріплену, домінуючу місцевість. Операція спричинила ворогу важкі людські і матеріальні втрати».

Інший приклад не менш красномовний: «В ході операції «Коттбус» в районі Лепельського озера, з 23 травня по 25 червня 1943 року…, після того, як його батальйон був розгорнутий для атаки, щоб закрити кільце оточення, Зіґлінґ організував оборону проти неодноразових спроб прориву противника з кільця в ніч на 19 червня. Він особисто бився на передовій лінії, і неодноразово кидав свої іноземні підрозділи вперед. Грамотно організовані розвідувальні рейди в котел привели до захоплення 51 полоненого і знищення інших партизанів з партизанської бригади під командуванням підлого «Дяді Колі». Серед захоплених в полон був сам «Дядя Коля», єврейський комісар і лікар. Наші втрати склали два убитих і 11 поранених, ворожі втрати – 209 убитих. Було захоплено значну кількість зброї та спорядження».

А ось історія, як українські шуцмани з 57-го батальйону діяли проти регулярних частин РСЧА: «Розміщений на лінії фронту в районі ворожого вклинення на південний захід від Невеля, батальйон, разом з двома додатково підлеглими батальйонами і зенітним підрозділом, завдяки хороброму і розсудливому командуванню Зіґлінґа, досяг видатних успіхів. Це було досягнуто всупереч складній фронтовий ситуації, при безперервній ворожій пропаганді. Підлеглі Зіґлінґу підрозділи зачистили і утримали район в тилу бойової групи «Курт фон Ґотберґ», і закрили прорив у лінії фронту, через який радянські розвідувальні загони, загальною силою до батальйону, просочувалися в тиловий район».

Шуцмани, які відзначилися в боях, отримували німецькі нагороди. Основною нагородою для них була запроваджена 14 липня 1942 року «Відзнака за хоробрість для службовців східних народів» (Tapferkeits-Auszeichnung fur Angehorige der Ostvolker) з мечами. Вона мала декілька ступенів, і видавалася виключно тим добровольцям, що відзначились на полі бою. Для прикладу, в одному з боїв з партизанами шуцман Микола Наконечний здобув ворожий кулемет, за що і був нагороджений. В деяких батальйонах, які активно були задіяні у антипартизанських операціях, нагородження відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість боїв, в яких вояк брав участь. Так, у 115-му батальйоні бронзову Відзнаку видавали за 60 бойових виходів, а срібну – за 90.




Також українці могли отримати і інші німецькі нагороди. Зокрема, заступник командира взводу 201-го батальйону Антон Феденишин був поранений в боях з радянськими партизанами в Білорусі, і нагороджений Залізним хрестом 2-го класу і Відзнакою за поранення. Цікаво, що його контракт сплинув 1 грудня 1942 року. На цей момент він перебував у німецькому шпиталі, в якому доліковувався до травня 1943 року, тобто протягом 5 місяців після розформування батальйону. Простий, але красномовний приклад ставлення німців до звичайного українського шуцмана.

Те, що українці добре показували себе в бойових діях, підтверджує ще один цікавий факт. Весною 1943 року райхсфюрер СС Гіммлер вирішив здійснити експеримент, поєднавши німецькі і східні поліційні батальйони в полки. Внаслідок цього 29 березня 1943 року на окупованих Східних територіях з’явились поліційні стрілецькі полки (Polizei-Schutzen-Regiment), де 1-й батальйон складався з службовців німецької поліції, а 2-й та 3-й – з місцевих добровольців. При цьому в ці полки спеціально наказувалося рекрутувати здебільшого українців. Всього було сформовано сім таких полків, з яких чотири були українськими (№ 31, 33, 34, 35; плюс один з білорусів, один «козачий» – імовірно, з донських та/або кубанських козаків – і один з причорноморських німців). Для формування цих підрозділів були задіяні як уже існуючі українські батальйони, так і новостворені.

Проте не всі батальйони шума відрізнялися надійністю. В лютому 1943 року на бік радянських партизанів в Білорусі майже в повному складі перейшов 53-й батальйон. В березні цього ж року масовий перехід на бік партизанів був зафіксований в 121-му батальйоні. В деяких батальйонах квітнуло пияцтво, мародерство, моральний розклад, дезертирство тощо. Останнє було актуальним як для нестійких елементів, так і для національно-свідомих – після створення УПА чимало членів ОУН, які ще служили в різноманітних батальйонах, пішли в ліс «до своїх». Набутий досвід антипартизанської боротьби став для них в нагоді при розбудові власної партизанської сили.





Загалом доля українського шуцманншафту склалося по-різному. Деякі були розформовані, деякі – влиті в інші підрозділи. Так, в травні 1944 року 204-й батальйон в повному складі включили в дивізію «Галичина». В серпні 1944 року українські батальйони, які діяли в Білорусі, включили до складу 30-ї добровольчої дивізії військ СС (російська № 2) і перекинуті у Францію. Вже в кінці того ж місяця два українські батальйони – 62-й і 63-й (колишні 115-й і 118-й батальйони, перейменовані після реорганізації), перейшли на бік французьких партизанів (частина їхніх офіцерів, зокрема згадуваний Кость Смовський, відмовилися від переходу і в 1945 році поповнили лави Української національної армії).

Тим не менш, деякі шуцмани залишалися в строю до самого закінчення війни (зокрема, 208-й батальйон) і в березні-квітні 1945 року були переведені до складу Української національної армії.


Роман Пономаренко, кандидат історичних наук

 Останній Бастіон