вівторок, 28 лютого 2017 р.

«Дінстштелле Нікель»

 

 (До історії українських «СС-юнаків»)


Степан X. (США)


                    Коли з початком 1944 року большевики стали кидати на передову лінію невишколене населення нановозайнятих теренів, стверджено, що часто серед полонених опинювалися юнаки в віці від 12 років. Ця обставина, мабуть, і піддала німцям думку охопити молодь із східніх теренів у т. зв. відділи СС-юнаків, які мали б виконувати допоміжну службу при зенітній артилерії чи то при зв'язку. Думка ця зродилася в кругах СС-Райхсзіхергайтсамту в Берліні, зреалізування ж її доручено ГЙ-обербаннфюрерові Нікелеві. Теоретично цей плян передбачав добровільне охоплення чоловічої молоді в віці від 15-18 «років життя з території Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, Росії й України у відділах т. зв. «СС-гельферів», або «СС-циґлінґів», які після ідеологічного перевишколу в таборах підчинених «Дінстштелле Нікель», мали бути передані до «люфтваффе». Відділи ці мали бути зформовані за національним принципом, і в дальшому молодь якоїсь навіть школи чи району мала входити у склад однієї групи. СС-гельфер мав носити однострій німецького «люфтваффен-гельфера» з тим, що на правому рукаві мав носити трикутник із значком «СС», під яким мала бути нашивка із перекладом слова «СС-гельфер» на мову даного юнака. Далі ж на згині ліктя приходила пов'язка в національних барвах юнака із ромбом, в якому помішувалася національна відзнака-герб. Юнак мав отримувати зарплату як і німецький «люфтваффенгельфер», себто по 1 НМ денно з тим, що половину цієї плати автоматично переливано на щадничу книжечку на прізвище юнака. Після закінченого 18 року життя юнак мав право добровільного переходу до леґіонів чи данонаціональних частин, що боролися по німецькій стороні.

                   Райхсзіхергайтсамт дав Нікелеві для допомоги деяке число старшин СС, членів летунської зброї та т. зв. ГЙ-Кріґсайнзацу, що в більшості були «фольксдойчами» із східніх теренів та мали б виконувати функції перекладачів. Крім цього Нікель мав наладнати зв'язок із місцевими національними організаціями молоді та отримати від них деяке число осіб, що творили б національні головні кватири. Для загального охоплення молоді служили, як переходові табори, де були формовані т. зв. «Німецько-італійська армія та літунство» (після капітуляції Бадолія). Це були міста Еґер (Хеб) — Фліґергорст II, та Лінц (точніш Кремс-Мавтерн). Крім цього було створено цілу низку більших та менших переходових таборів, що існували лише дуже короткий час. Загально терен діяльности поділено на три відтинки: «Північ» (балтійські народи), «Середина» (Білорусь і Росія) та «Південь» (Україна). Станиці в поодиноких відтинках отримали дуже докладні інформації про дотичні народи. Українців розбивано на групи «галичан» і «українців». Само собою, ці інформаційні нотатки належали до «таємних речей». Однак фронт, що пересувався в тому часі дуже скоро на захід, не давав змоги провести цю акцію «добровільно», то ж на відтинках «Середина» й «Південь» молодь забирано силоміць. Та й сам поділ терену на згадані три відтинки не тримався довго через ті ж воєнні події: пізнім літом 1944 року зліквідовано відтинок «Північ» а відтинки «Середина» й «Південь» перенесли свої станиці до збірних осередків, почерез які проходили втікачі й евакуйовані, себто «Середину» приміщено в Ліцманштадті (Лодзі), а «Південь» у Братиславі. Додатково ж створено в тому часі групу «Райх», якої завданням було вербувати молодь по скупченнях старої еміґрації, як теж мати свої станиці по переходових таборах «арбайтсамту», як от у Штрасгофі біля Відня, чи Брансдорфі на Шлезьку.

                   В тому ж часі акція «Дінстштелле Нікель» поширилася також і на вербування дівчат у віці від 17 до 26 років і їх приміщувано в переходовому таборі в Пітніц біля Штральзунду над Балтикою. Зимою 1944-1945 р. акцію набору поширено було також на Словаччину й Мадярщину. В загальному вона охопила була майже всю окуповану німцями Східню й Середущу Европу. Були тут заступлені всі народи Східньої Европи, включно з татарами. Весною 1944 р. стала актуальною і справа набору поляків  та чехів. Щодо поляків - це було саме в часі розмов із ген. Бор-Коморовським після варшавського повстання, Ґро польських втікачів і полонених перебувало тоді біля Бресляв. Станиця в Празі дістала була перші інструкції та доручення відкрити в Бресляв та Катовицях свої відділи. Польські юнаки мали за відзнаку три схрещені колоски на білому полі. Однак цю акцію було незабаром відкликано. Проти включення чеської молоді протестував тодішній протектор К. Г. Франк і тому з цього тут теж нічого не вийшло.
Централі «Дінстштелле Нікель» були в Берліні та в Троппав. У Троппав приміщувалася головна картотека й тут перебували національні головні кватири. З наближенням фронту ці картотеки перевезено до Тюринґїї, де вони, мабуть, попали в руки, большевикам. «Дінстштелле Нікель» за час своєї 16-місячної діяльности звербувало бл. 60 000 молоді (хлопців і дівчат); серед них українців треба начисляти на бл. 10 000. Цифри ці лише загальні, на основі обчислень автора цих рядків. Сама справа була предметом акту обвинення в нюрнберзькому процесі, як «примусове вивоження дітей».



Відділ українських юнаків.


                    За програмою, наміченою «Райхсзіхергайтсамтом» та «Дінегштелле Нікель», у таборах охоплення («авфнамеляґєр») юнак мав отримати ідеологічний вишкіл. У переходових таборах на німецьких теренах, юнак отримував однострій і, де це було можливе, ще й підстави німецького впоряду під проводом здібніших співтоваришів. Час їх перебування в тих таборах залежав від загального положення на дотичному відтинку фронту, чи то від транспортних можливостей до головних переходових таборів. Тих перших таборів була ціла низка й вони проіснували загалом тільки дуже короткий час. Українські юнаки влітку 1944 року приміщувалися в Переворську, Неполоміцах та в Гульчині біля Троппав.

                   «Штаммперсонал» переходових таборів у Егері (Хебі) та в Кремс-Мавтерні, як уже згадано, складався із людей, що декілька місяців передше займалися охопленням італійців, з-поміж яких творено т. зв. «Німецько-італійську армію», й усі вони були членами німецької «люфтваффе». Їм для помочі прислало «Дікстштелле Нікель» деяке число ГЙ-фюрерів та членів «Зброї СС». Згідно з програмою, табір в Еґер був призначений для відтинків «Північ» і «Середина» і згодом ще для групи «Райх»; табір же ж у Лінці (Кремсі) призначувався для відтинку «Південь». На практиці, однак, ці табори аж ніяк не відрізнялися від інших переходових. Юнак, що попадав сюди, переходив лікарську комісію та щіплепня проти віспи й тифу; йото охоплювали в персональній картотеці і кожному виставляли «Перзональбух фюр Люфтваффенгельфер». На слові «Люфтваффенгельфер» прибивали печатку «СС-Циґлінґ». Крім цього виставлювано йому особисту виказку. Але оба ці документи не видавалися юнакам на руки і лише були передавані до частин, до якої даний юнак був опісля приділюваний.

                     Наміченої програми у проектах «Дінсгшгелле Нікель» однак не реалізовано майже ніде. Причиною тут була, в першу чергу, недостача людей, що могли б це виконувати. Німецький персонал в загальному був дуже малий, і якщо в котромусь таборі й була людина, що могла б була тим зайнятися, то вона зразу натрапляла на непереборну трудність, а нею була мова. У 90 відсотках юнаки не знали німецької мови, а даний інструктор, якщо й опанував якусь ненімецьку мову (переважно польську, чи російську), то нею міг порозумітися тільки з частиною юнаків. Такий стан довів був до того, що в листопаді й грудні 1944 р. в обох таборах проведено



Один з-поміж наймолодших юнаків — Анатоль Забуцький, років 11, родом із Куп'янська; після 9-місячної служби з німецькими моряками над Чорним морем в липні 1943 р. їде з дивізійниками до Гайделяґру. Його батька большевики вивезли, матір вбили, куди ділась його 6-річна сестричка, він не знає. Подібної долі зазнало багато українських дітей.


 курси для майбутніх «провідників»-інструкторів, і то ніраз при тому не співпрацюючи із національними головними кватирами і тільки за власною селекцією, проведеною тим чи іншим німецьким старшиною переходового табору. Було виділено групи інтеліґентніших юнаків і з ними проведено вишкіл. При тому подавано їм не підстави, що їх вимагається в виховника молоді, але найзвичайніший рекрутський вишкіл і доповнено їх особисту меншу чи більшу «цакіхкайт». За браком будь-якого інструктора, що міг би виповнити програму дня, юнак під час свого побуту в такому таборі був вповні зданий на свого «баракового» («баракенельтесте»), що здебільша виповнював її «чищенням і порядкуванням бараку й табору». В часі жнив юнаків в обох таборах приділювано на допомогу селянам, або ж після налетів з них формовано команди розчищувати звалища.

                   Побут у такому таборі залежав від напливу запотребувань такого чи іншого «люфтґав», якому тоді й приділювано відповідне число юнаків котроїсь національности. До тото ще табори ці являли собою своєрідний «вавилон», куди всі поблизькі німецькі урядові станиці спрямовували всіх вояків-чужинців із східніх теренів, якщо годі було розшукати їх військову частину, до якої ті належали. Спрямовувано отже туди все, що носило німецький однострій, або ж було якось пов'язане з німецькою армією. Таким чином оба ці табори стали приютом для всіх дітей-«маскоток» окремих військових частин, для відсталих вояків РОА, тощо. І так напр. табір в Лінці мав наймолодшого «юнака» в віці 4 років і найстаршого у віці 50 років. Начислював він поверх 20 національних груп, включно із 12-річним арабом, що попав сюди після евакуювання німецького «Африканського корпусу». Картотека виказувала і такі групи, як польська й чеська; Господь знає, як вони туди попали. Нам напр. доводилося бути свідком, як у лютому 1945 р, до Лінцу спрямовано бл. 40 польських (не фольксдойчів!) юнаків в одностроях «люфтваффенгельферів», без жодних відзнак; вони творили були обслугу зенітної артилерії в Трієсті над Адріятиком. Крім того, сюди дуже часто спрямовувано почерез Ліцманштадт «фольксдойчів» із східніх теренів; були це переважно сироти, чи то діти, що загубилися від батьків при евакуації.

                   З початком 1945 р., коли власівський рух поширював свою діяльність і на робітників із Сходу, що працювали вже в німецькому промислі, то зчаста до тих таборів приїздили власівські пропаґандисти. В тому часі в Еґері перебував саме й біло-російський кадетський вишкіл із Югославії (поверх сотні кадетів, що евакуювалися до Німеччини враз із своїми інструкторами). До цих кадетів і приїхала була група таких пропаґандистів-власівців, мусіла однак скоро вдатися під опіку «шпіса», щоб не познайомитися із кадетськими п'ястуками. Із наближенням східнього і західнього фронтів та із щораз більшою панікою, табір у Лінці сповняв ролю переходової бази для курієрів німецької групи, зацікавленої у русі спротиву («Вервольф»). До цього були притягнені теж і не німецькі юнаки, яким приходилося ескортувати всякого роду транспорти до Зальцкаммерґут. Напередодні самюї капітуляції юнаків, що перебували ще по таборах, передано місцевим відділам німецької «люфтваффе». Організації «Тодт», або частинам РОА, що були в районах цих таборів. Так їх застав і 8 травень 1945 poкy.

                    Історія й доля українських юнаків ще найменш відома: саме відділи українських юнаків були найбільш забутими українськими частинами в нашій спільноті. Українські представники при «Дінстштелле Нікель» не мали змоги розгорнути будь-яку плянову діяльність. Не зважаючи однак на все те, завдяки групі українських гімназійних учителів в Лінці проіснувала при батерії в Кляйнмюнхен гімназія. З хвилиною капітуляції юнаки були здатні на власні сили: частково попадаючи до полону, частково оминаючи його, прямували вони до скупчень української еміґрації, де з часом повернулися до шкільної лавки, що її були колись змушені залишити.

                   Друкуючи цю спробу нарису долі українських юнаків в останній війні, мабуть, справді першу друковану, закликаємо всіх, хто може доповнити цю сторінку нашої історії з-перед восьми років, зробити це хоча б у формі особистих споминів. Радо відступаємо місця для зафіксування подій, які вже сьогодні помалу починають затиратися в пам'яті.

Від Редакції


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 4-5(18-19)  

неділя, 26 лютого 2017 р.

Лиш в чистому полі...

М. Шарко (США) 
xop. 1 УД

                  Щось грізне висіло в повітрі. Віяв холодний вітер, термосив прямокутником полотенця з червоним хрестом на придорожній хаті, розганяв густу білу мряку. Кривамими блисками вістря краяли білу вовну перші промені сонця. Нерівномірно, глухо рявкали гармати, десь сухо тріскотіли самозарядки. Дерли на клапті простирало вранішньої тиші. Щось гнітюче повисло в повітрі...


                  На порозі хати, що при шосе, засіріла людська постать, хлюстко вилляла ржаво-червону воду з мидниці і, жбурнувши клуб вати, мов скривавлене біле пір'я, зачинила назад двері. На подвір'ї метушився візник у сірому однострої, дрімали після нічної їзди сухоребрі, вкриті шинелями коні, запряжені до вистеленого соломою воза. Треба було поспішати. Поки вітер розжене мряку, мусів відвезти важкоранених. Сьогодні вночі на фронті грозило проривом. Треба поспішати.


                  У кімнаті протирав очі день. Леза юного сонця прорізувались крізь щілини забитих дошками вікон. Солодкий сопух людських тіл змішувався з гострим запахом йодоформу, дразнив ніздрі. Із засланої соломою долівки розносився стогін ранених, виривалися недоладні слова, мляскали у сні сухі язики; тяжке сопіння приглушував дикий хропіт горлянок.


                  Втомлений цілонічною працею лікар з трудом просовується поміж раненими, що лежали тісно наскладані. Йому, ніби у привітання, кривилися гримасою земляно-сірі обличчя, пашіли гарячкою неголені щоки, з-під скудйовченого волосся над побризканим холодним потом чолом дивились блискучі очі, ворушились гарячкою спалені уста. Санітар звогчував їх, замочуючи щораз жмуток вати у воді. Лікар нахилявся. Уважно обдивляв карточки на грудях, провірював живчик, слухав серце. Вибирав важкоранених до негайного відтранспортування.
 

                 Допитливим поглядом водили ранені за білою кітлею лікаря. Слідили його кожен порух, хотіли вичитати з його стягнутих брів та зморщеного чола відповідь на свої німі питання. Чи не прийдеться інвалідом вийти? А коли він обділював їх бадьоро-веселими словами, стягнуті болем уста роз'яснювала усмішка надії.

*

                  Пересувалась лінія. Відходила остання підвода з раненими. Він лежав на столі. Здавалося, спав. На уста набігала червона булька, роздувалась і пирхала. Набігала друга і знову пирхала. В кутиках уст зібралася червона піна, обличчя набирало олив'яного коліру. Груди підносились нерівномірним свистом віддиху, а за їх порухом червона рожа на білій-білій пелені перев'язки на грудях все ширшала.


                  Підійшов лікар. Обережно взяв за перегуб. Нахилився над карточкою, що зісунулася в бік, прив'язана шнурочком до сірої, пім'ятої блюзи раненого. Брови йому насупились. Рівчаки поміж фальдами морщин, що на чолі, поглибшали.


                   Ізнадвору міцнішав клекіт бою. Сухий тріск розриваних ґранат підступав за кожним разом ближче. Від того за кожним разом дирчали двері й судорожно здригалась земляна долівка.


                   Ранений відкрив очі. Вдивлявся хвилинку в білий фартух лікаря, то знову в обсипану з вапняної виправи стелю, звідки за кожним розривом ґранати сипався сірово-зелений пісок. Із широко розкритих очей закричав враз перестрашеним зором жах якогось пережитого і баченого образу. Рваним свистом прострілених грудей прохрипів: «Не лишайте мене їм... краще зги...» Кінець загубився в хвилі хрипкого, здавалося, безконечного кашлю. Але він надстав. Хворому опала толова. На уста вибігла знову кривава булька. Потім друга. І довго, довго не тріскала.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 4-5(18-19) 

пʼятниця, 10 лютого 2017 р.

Ґонзо Ґоґа


Тарас Прохасько


               
                 Я чекав на це ціле своє життя. Принаймні стільки, відколи вперше почув про дивізію.

                  Не знаю, чи дзядьо сам придумав цей дидактичний прийом, чи десь його перейняв, але саме завдяки йому я у кілька років почав сприймати, любити і запам'ятовувати історію. У нас була книжка Барвінського «Історія України-Руси». Видана ще у дев'ятнадцятому столітті, тому з використанням дивовижної граматики, яка виглядала староруською до того моменту, заки всі ті яті не навчитися читати відповідно нормальній українській фонетиці. У тій книжці був знаменитий портрет-ґравюра Хмельницького. Той, де він з булавою і у шапці з брошкою і двома павиними перами. У пишному одязі. Якось, коли дзядзьо намагався мене вбрати до зимової прогулянки снігами, він почав оповідати — показуючи ґравюру, — як щоранку одягався гетьман. Дзядзева оповідь була ретельна і фахова. Він оповідав про кожен елемент ґардеробу. Про сорочки, штани, очкурі, пояси, камізельки, камзоли, жупани, кунтуші, хустки, футра. А потім про перстені, шаблі, онучі і чоботи. Про щоденних десять-п'ятнадцять хвилин, коли гетьман одягався. Прийом був геніальним, бо відтоді мені, дитині, стало дуже легко уявляти собі, як і що колись було, знайшовши якийсь несерйозний побутовий образ до серйозної історії.

                    Так потім мені відкрилася воєнна історія іншого діда, історія великої першої війни — через простий солдатський куферок, дерев'яну валізочку з ключиком, яка була з ним від вишколу до звільнення з італійського полону. Так я потім відкривав всіляким закордонним гостям свою військову історію і всю реальність радянської армії, даючи їм трохи побути у справжній радянській шинелі, яку я привіз зі служби.

                    А про дивізію завжди було замало. Дзядзьо, який там був, практично нічого не розповідав. Правдоподібно тому, що так і не відбув повноцінного покарання, бо йому вдалося (цілком можливо, що якраз завдяки дивізійному вишколові) обдурити СМЕРШ. Тільки маленькі знаки-метафори: стрілочка-тату на передпліччі, що означала групу крові, випадкові згадки про Голландію і Францію, нетипова у наших широтах алюмінієва фляшка для води, згадки про польові туалети (рів з перекинутими через нього дошками). І один-єдиний прийом рукопашного бою, який я потім повторяв сотні разів, повіривши у ритуальну можливість убезпечити себе ним у будь-яких загрозливих ситуація.

                    Щоби могти думати про дивізію, про її складну долю і роль, замало було науково-політичних означень і висновків, замало штивних офіційних розповідей-звітів про організацію, устрій, склад, командирів, бойовий шлях. Щоби думати і оцінювати не вистачало того, без чого будь-які оцінки минулого перетворюються на заповнення карток у каталозі, розкладеному у абстрактних шуфлядках шафки недознань. Реєстри особового складу і мапи переміщень, синхронізовані з датами, — це дуже важливо. Але несвоя історична пам'ять потребує ґонзо. За означенням — суб'єктивної, експресивної, саркастичної, кіноматографічної оповіді зсередини із багатьма виразними деталями і прямою мовою різних учасників події. Потрібно, щоб це ґонзо знищило дистанцію між уявленням про власне тіло і відчуттям того, як рухалися, що відчували, на яких клаптиках землі вміщалися, куди дивилися, серед яких предметів оберталися ті інші колишні тіла. І як саме вони переставали рухатися остаточно.

                       Кілька днів тому я отримав рукопис знаменитого українського нью-йоркера Ореста Слупчинського, якого друзі називають Ґоґо. Свою бурхливу історію перебування у дивізії Ґоґо барвисто надзвичайно точно розповідає через історію своїх військових чобіт. У цій оповіді так багато найважливіших виразних дрібних деталей, які стають образами і видивами, що після цього важко не перейнятися великою симпатією до дивізійників. Ще більшою, ніж після глибокого аналізу мотивацій, причин і наслідків усієї сукупності їх спільних дій. Зголошення, бажання взяти участь у світовій заворусі, страх іти до лісу, небажання співпраці з різними партіями, вісімнадцятирічні і ще молодші, вишкільні методи, деталі амуніції, обписані стіни казарми, знайомі і знайомі знайомих, земляцтва і німецькі вихівники, галицьке літо, Бродівщина, окопи, страх і влучна стрільба, сигарети «Юно» і спалені війною села, поля пшениці і танки, вбиті приятелі, евакуація поранених, викопування засипаних вибухом солдатів, дерева, салямі, французький коньяк. Все зблизька. Все впритул. Все блискавично і назавжди. І дуже багато різних специфічних слівець. Українсько-німецького військового сленґу. Ґоґо був поранений, але дійшов з дивізією аж до Ріміні, де і занотував вперше своє ґонзо. Вже тепер доробив його у вигляді розбурханої повісті. Буду його просити, щоби дозволив десь опублікувати. Щоби можна було глибоко запам'ятати те, чого не можливо було знати.

09.02.2017

zbruc 

понеділок, 30 січня 2017 р.

В ці дні...

                 Нашими очима:

                 Була дослівно «за секунду 12-та». Третій Райх уже лежав розторощений на землі і ще тільки треба було формальности в Раймсі, щоб історія придбала нову дату — дату безумовної капітуляції.

                 Вояки 1-ої Української Дивізії тримали оборонні лінії на відтинку Фельдбах-Ґляйхенберґ. Боронили чужу землю! Кожен з них знав, що це вже останні судороги і що кінчається панування «Тисячелітнього Райху». Не мали для нього ні крихітки співчуття, раділи цьому черговому доказові, що існує ще якась «історична справедливість». І водночас совісно виконували свої обов'язки і навіть гинули; багато їх гинуло і ще більше ставало каліками. Чому? Може новітні «тирольці Сходу»? Ні!

                  Для них це була не стільки боротьба по стороні Німеччини, що боротьба проти того самого ворога: спільна боротьба проти російського большевизму. Це був лише один етап у ланцюзі української історії; наша ж боротьба велася перед і після Рапалло, перед і після пакту Ріббентроп-Молотов. 8-ме травня 1945 р. замикало тільки один її етап. Ця свідомість давала нашому воякові ту моральну опору, якої бракувало деяким іншим коньюктуральним «союзникам» у такому фронті. Звідси й випливала та висока моральна постава нашого вояка, якої не було в тих інших; на неї й хочемо при тій нагоді звернути увагу.

                   Те, що валилося, було їм ненависне так, — але було в них почуття, українське почуття вояцької чести, що заборонювало їм зійти в останню хвилину з поля бою, що не дозволяло навіть у цій безвиглядній ситуації вбиванням ножа в спину своєму, будьщо-будь, товаришеві зброї — заплямувати прапор українського вояка. Осоружна була їм навіть думка, що її реалізувала інша чужонаціональна частина, теж коло чужої їй Праги, «змінивши фронт» в останніх днях перед капітуляцією. Бо це в понятті українського вояка була зрада — татарська зрада.

                   Згадуючи сьогодні ці дні, ми горді на українського вояка.


                                                                                                                                    КБТ

        "Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА", ч. 4-5, квітень-травень 1952 р.

пʼятниця, 30 грудня 2016 р.

"Мені вдалося з тих боїв вирватися живим..."


                       Чепурненька хата височіє на горбочку у Підгірцях і дивиться вікнами на довколишні гарні краєвиди, неначе очима. Тут мешкає подружжя Євген і Кароліна Кавичі. Хвіртку відкриває мені літня господиня і притримує песика Бровка, який голосно сповіщає, що прийшли чужі, і кидаючись під ноги, рветься захищати своє обійстя. Господиня запрошує до хати, де непроханих гостей, щиро усміхаючись, зустрічає господар. І хоч нелегко йому пересуватися, бо ходить з допомогою палиць, гостинно проводить до кімнати.



                      З дивізійником Іваном Євгеновичем Кавичем познайомилася ще у липні 2009 року на горі Жбир, що біля Ясенова. Тоді там, біля новозбудованого у 2008 році на місці підірваного у 1991 році пам'ятного знака дивізійникам, відбувалися урочистості з нагоди 65-річниці битви під Бродами. Сидячи в імпровізованій криївці ветеран згадував своє нелегке і, як він сам каже, бурхливе життя. Пригадую, як зі сльозами на очах ветеран говорив: «Мені вдалося з тих боїв вирватися живим, а багато моїх побратимів загинули».

                     Їх, ветеранів-дивізійників, приїхало тоді з України і із-за кордону більше 30 чоловік. Голова Братства охорони воєнних могил «Броди-Лев», нині вже покійний, Юрій Ференцевич, який мешкав у Нью-Йорку, розповідав: «Нам тоді було по 18-20 років, але ми самостійно приймали рішення і свідомо ставали до збройної боротьби».

                     Цьогоріч влітку до пам'ятного знака на горі Жбир вшанувати пам'ять полеглих побратимів приїхали лише п'ять дивізійників. Не зустріла я серед них і Євгена Івановича Кавича. Літа беруть своє та й хвороби підкрадаються...

                      23 вересня Євген Іванович відзначає своє 90-ліття. Прожив він свій вік чесно і справедливо. І, незважаючи на літа, випромінює енергію, добро та лагідність і молодечим голосом розповідає про своє життя.

                      Народився він у Підгірцях в селянській родині. Закінчив 6 класів сільської школи і у 1941 році продовжив навчання у Тернопільській гімназії.

                       Коли у квітні 1943 року було проголошено про створення Першої української дивізії «Галичина» із мешканців нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, йому йшов 17 рік. Але юнак записався до лав дивізії, щоби влитися в ряди борців за волю й незалежність України. Він відчував до цього внутрішню потребу, знаючи, що ворогом рідного краю був кожен зайда-окупант.

                       Протягом кількох місяців до дивізії записалися більше 80 тисяч добровольців, але зараховано було тільки 13 тисяч, серед яких і Євген Кавич.

                       «Вишкіл я проходив в Польщі на військовому полігоні «Гайделяґер» біля Дембіци з серпня 1943 до весни 1944 року, - розповідає дивізійник. - Тоді нас відправили в Нойгамер, де формувалася дивізія, а у червні - на фронт».

                        Спочатку їх привезли до Львова, а згодом - до Ожидова. Серце Євгена зраділо, що опинився неподалік батьківського дому, адже вже давно не бачився з рідними. Пішим маршрутом дивізія рухалася в напрямку фронту. Євген Кавич був телефоністом у взводі зв'язку.
«Коли проходили поблизу Підгірців мене відпустили додому, - розповідає він. - З Олеська я прийшов пішки».

                        Його підрозділ зайняв позицію між Гаями-Дуб'євськими і Пониквою й майже місяць стояв у другій лінії оборони.

                      «У липні, коли прорвалася радянська армія, моє рідне село сильно бомбили, - згадує ветеран. - Я бачив як воно горить і бачив як горить батьківське подвір'я. Помітивши як я зблід, командир відпустив мене додому на два дні. За цей час відбувся прорив у Ковтові. У село приїхав поранений мій товариш, який також служив у дивізії «Галичина», Денис Загоруйко і якого відправили до госпіталю у Буськ. На світанку провів його і посадив на машину. Більше з того часу ми не бачилися. Напевно Денис загинув».

                      Повернувшись у Гаї-Дуб'євські Євген Іванович полку там уже не застав. Свою сотню знайшов на передовій. Дивізія потрапила в оточення і їх підрозділ отримав наказ прориватися і відступати на Олесько. Євген з товаришем, який був з Ковеля, знімали телефонні кабелі і коли вийшли в Ясенові там уже йшли запеклі бої. Куди йти далі - не знали. Вирішили пробиватися на Волинь. Переодягнулися в цивільний одяг і придумали легенду про те, що були на роботі у Німеччині, втікли звідти і добираються у Тернопіль. Але під Кременцем натрапли на заставу.

                      «Все залежить від Бога і від щастя, - каже Євген Іванович. - Лейтенат, який нас затримав, був з Вінницької області і розповів, що сестра у нього також на роботі у Німеччині й можливо так як і ми поневіряється, добираючись додому. Відпустити він нас не міг, але відправив не у руки СМЕРШу, а у військкомат, де нас мали мобілізувати до лав радянської армії. Ось так ми потрапили на збірний пункт, звідки у переповнених товарних вагонах завезли аж на Урал».

                      Перед відправкою на фронт мандантна комісія кожного перевіряла. Оскільки Євген не мав документів, його відправили у перевірочно-фільтраційний табір.

                      «Там проходили перевірку багато різних людей. Ми ходили на роботу в шахту, а після роботи викликали до слідчих. У шахтах загинуло багато люду», - каже ветеран.

                       У 1946 році фільтраційні табори ліквідували, а тих, хто там був відправили на спецпоселення на тій же території. Весною 1946 року Євген з товаришем на ім'я Саварин домовилися втікати. Їм це вдалося, але по дорозі їх кілька разів ловили. Але оскільки у товариша була довідка з польського комітету, що підтверджувала, що він добирається до родини, яка має переселитися до Польщі, а Євген жив увесь цей час під прізвищем своєї хресної мами Красовський, то їм вдалося вирватися і добратися аж до Києва. А звідти на даху поїзда доїхати до Лугового. Полями вночі він добирався додому. Спочатку переховувався, а згодом вдалося виробити паспорт і виїхати до Львова.

                      «Там мене і посадили у в'язницю, - розповідає далі свою життєву історію Євген Кавич. - Арештували в Олеську, коли був у відрядженні. Це сталося у день св. Анни 1947 року. Доброзичливці донесли у НКВД, що був у дивізії «Галичина». Спочатку було слідство в Олеську, Золочівська тюрма, а далі - тюрма на вул. Лонцького, суд і вирок - розстріл, який замінили на 25 років ув'язнення і 5 років позбавлення громадянських прав. Слідчі вимагали повідомити про тих, кого знаю ще, хто воював у дивізії «Галичина», вимагали їх адреси. Але я не назвав нікого. Совість моя чиста. З Підгірців у дивізії були 7 чоловік, серед них Євген Загоруйко, Денис Загоруйко, два сини священика Василя Пришляка - Жданимир і Ратислав, якого замучили в таборах».

                    Покарання Євген Іванович відбував у Челябінську. Після смерті Сталіна, лише у 1954 році переглянули його справу і звільнили. Повернувшись додому, дізнався, що його мають відправити на шахти Донбасу. Але Євген прийняв рішення повернутися до Челябінська.

                      У 1956 році під час відпустки познайомився з підгорецькою дівчиною Кароліною і, одружившись, забрав її також на Урал.

                    «Я не хотів, щоб мої діти народилися не в Україні, -  каже ветеран. -Та й Кароліна не бажала жити на чужині. Через деякий час ми повернулися у Підгірці. Працював у Львові, ремонтував холодильники. Закінчив згодом технікум».

                     Українці вважають, що той, хто збудував дім, виростив дітей, посадив сад -  не змарнував свого життя. Євген Іванович Кавич пройшов через пекло війни, сталінські табори, але ніколи не втрачав оптимізму, не опускав рук, прожив свій вік чесно і справедливо, залишивши на землі гідний слід справжнього патріота, борця за волю України. Разом з дружиною Кароліною зростив двох гарних синів, дав їм освіту, виховав працьовитими, ввічливими і доброзичливими. Ігор та Євген - інженери. Біля оселі Кавичів, яку Євген Іванович збудував на батьківському подвір'ї, росте гарний сад і квітнуть чудові квіти.

                      З огляду на свої поважні літа, звертаючись до молодих каже: «Треба любити свою Батьківщину і бути готовим її захищати до останнього подиху».

                      Сьогодні ветеран Першої української дивізії «Галичина» Євген Іванович Кавич відзначає 90-річний ювілей.

                       Редакція газети "Голос Відродження" приєднується до привітань, що звучатимуть на Вашу адресу. Вклоняємося перед Вашою життєвою мудрістю, досвідом, незламністю перед воєнними лихоліттями. Многая і благая Вам літ!


 Н. Забокрицька

                                                                                                     на фото: Євген Іванович Кавич.




 "Голос відродження"

четвер, 22 грудня 2016 р.

Сотня піхотних гармат

С. Антонів (Німеччина)
дес.-юнак І УД


                     Заки перейду до опису сотень піхотних гармат у ґренадирських полках нашої Дивізії, хочу сказати кілька слів про історію й особливості піхотної гармати — цієї супровідної зброї піхоти.

                     Німецька легка піхотна гармата розвинулася з міномета у 1918 році під кінець 1-ої світової війни і звідси й походить її назва: «легка піхотна гармата 18». Вона і зберегла властивості свого родича і завдяки перебудові набула властивостей, притаманних гарматам. Це дає її змогу поборювати відкриті і закриті цілі на далеку і на близьку віддаль. Завдяки своєму тягарові (400 кґ), своїй рухливості і швидкострільності стала вона нерозлучною подругою піхоти в усіх бойових діях. Гнізда ворожого спротиву, супроти яких легка піхотна зброя безсильна, піхотинська гармата може поборювати таки прямим вогнем, або з закритого становища при допомозі настановного приладу. Залежно від місцевости, стосується тут або пологий вогонь, коли кут наставлення цівки не переходить 45 градусів, або стрімкий (крутий) вогонь, коли ціль заслонена тереновими перешкодами, як от горбки, ліс, тощо. При стрімкому вогні кут піднесення цівки переходить 45 градусів. Цього ж рода вогню вживається також, і тоді, коли хочемо добитися більшої пробивної сили стрільна. Калібер цівки легкої піхотної гармати є 75 мм. Довжина засягу її вогню 4000 метрів. До стріляння вживається двох родів гранат: 1. розривної, 2. протипанцирної. Перша при розриві дає багато відламків; її вживають поборювати ворожу піхоту; протипанцирна гармата має спеціяльну побудову і служить поборювати опанцирені або ж сильно укріплені цілі, рухомі чи сталі і то лише при прямому націлі.

                      З часом впроваджено до сотні піхотних гармат ще й важку піхотну гармату. Вона своїми властивостями не різниться від легкої; тільки її калібер 150 мм, і засяг вогню переходить 5000 метрів. її вживають поборювати сильно укріплені цілі.

                      Як згадано вже, сотня піхотних гармат, як складова частина піхотного полку («13-та сотня»), бере свій початок ще з часів 1-ої світової війни, під кінець якої вперше піхоті підчинено безпосередньо батерії легких польових гармат.

                      Враз із артилерією, важкими кулеметами й усіми іншими родами важкої зброї, піхотна гармата підтримує піхоти в усіх її бойових діях. Почавши від обезпеченого маршу, приготування до наступу, впродовж самого наступу, у погоні за ворогом, у обороні, та в відвороті, піхотна гармата завжди залишається з піхотою. Тісний особистий зв'язок командирів піхотних гармат з піхотою і близькість становищ це властивості того роду зброї. Ця «артилерія піхоти» власне тому має змогу на безпосереднє побажання піхотних командирів негайно поборювати укріплені цілі.

                      В німецькій дивізії, якою саме була й наша 1 УД, кожен піхотний полк мав, як власну складову частину сотню піхотних гармат. Її порядкове число було: 13. Стояла вона під безпосереднім командування командира полка. Числовий стан цієї сотні був: 5 старшин і бл. 200 підстаршин і стрільців, її вогнева сила були: 6 легких (75 мм) і 2 важкі (150 мм) піхотні гармати. Для безпосередньої охорони вогневого становища кожна чота мала один легкий кулемет, а кожен стрілець — своє індивідуальне узброєння; рушниці й пістолі.

                       Сотня ділилася на три чоти легких і одну чоту важких піхотних гармат. Кожна чота була так зорганізована й випосажена, що могла діяти зовсім відокремлено.

                        У післябрідський період ціла сотня була запряжна. Число коней: 80. Перед брідською битвою чоти легких гармат були теж запряжні, тоді як чота важких гармат розпоряджала тягачами (РСО).

                         Сотнею командує сотенний. Його заступником є чотовий першої чоти.

                          Сотенний має до своєї диспозиції сотенну ланку. В її склад входять: підстаршина, що командує сотенною ланкою, якому далі підлягають: 1) підстаршина при 1-му кутомірі (бусолі) 2) старший стрілець при ІІ-му кутомірі (бусолі), 3) вимірювач віддалі, 4) зв'язковий. За господарську сторінку сотні, постачання, персональні справи, тощо відповідає бунчужний. Йому підлягає рахунковий, харчовий, двох кухарів, зброяр, двох санітарів і підстаршина, відповідальний за всі вози й коні.

                          Чотою легких гармат командує чотовий зі своєю чотовою ланкою і ланкою Зв'язку. Склад чотової ланки:  1) підстаршина, як її командант, 2) підстаршина при 1-му кутомірі (бусолі), стрілець при 2-ому кутомірі, (його після Бродів уже не було), 3) зв'язковий і 4) підстаршина на вогневому становищі. Всі вони на конях. Ланка зв'язку - це підстаршина і трьох телефоністів; до брідської битви у її склад входили ще два стрільці-радисти для радіозв'язку. Крім цих функцій були ще: зброяр, що відповідав за технічну готовість гармат, і підстаршина, що відповідав за всі коні у чоті й за два муніційні візки з їх обслугою.

                            На чоту складалися дві легкі піхотні гармати. Кожну з них тягнуло два коні. Обслуга однієї гармати це підстаршина (командант гармати) і 12 стрільців. Чисельний стан чоти: 1 старшина бл. 40 стрільців.

                             Чота важких піхотних гармат своєю побудовою і складом не різнилася ні в чому від попередніх трьох чот легких.

                              У бій вводиться сотня, або як цілість під командуванням сотенного, або як поодинокі чоти, залежно від потреби, вони тоді приділюються окремим куріням, ба навіть — вийнятково — окремій сотні. У першому випадку бойове завдання дає командир полка, у другому — командир куреня  чи сотенний.





             Легка піхотна гармата. На вправах у Нойгаммері весною 1944 р.



"Вісті братства кол. вояків 1 УД УНА", ч.6-4, 1952.

понеділок, 19 грудня 2016 р.

Полковник Армії УНР – монах Почаївської Лаври

Володимир Бірчак,
історик (м. Тернопіль)

                     Весняного дня 1940 року прочани Почаєво-Успенської Лаври могли звернути увагу на престарілого монаха, який, прогулюючись біля лаврського готелю, вдивлявся в напрочуд синє небо. Цей монах був не таким, як всі інші, щось в ньому було загадкове. Нетипова для монахів військова виструнченість і ці очі, що вдивлялись в небо і могли, мабуть, розповісти не одну складну та захоплюючу історію із його життя за майже пів цього століття.

                  Монах Магістріан (в миру – Руссіян Михайло Тимофійович) недарма милувався синім небом. Воно нагадувало йому чорноморське небо та рідне село Байдарські ворота Таврійської губернії, де він народився 16 листопада 1876 року в сім’ї полковника царської армії.

                     Дитинство Михайла минало в родинному колі. Та юнак вирішує залишити дім і піти шляхом батька – стати військовим. Він вступає до Петропавлівського Полтавського кадетського корпусу, який закінчує у 1894 році. Згодом ще навчається в Петрограді в 2-му Костянтинівському училищі, після закінчення якого в званні підпоручика отримує призначення до військ, які називали «богами війни» – артилерії. Саме у 31-й артилерійській бригаді і розпочнеться його військова кар’єра.

                       У 1904 році розгорілась так звана російсько-японська війна, яка була спричинена японськими претензіями на м. Порт-Артур, що був під контролем Російської імперії та поширенні свого впливу на Корею. Саме в цій війні Руссіян отримає свій перший бойовий досвід. У березні 1905 року він разом із дивізіоном своєї бригади прибуває до місця бойових дій. Бої були завзятими і кровопролитними, однак війна закінчиться 5 вересня 1905 року перемогою Японії.

                         Після війни Михайло вже у званні молодшого офіцера продовжить службу у своїй бригаді. У 1910 році він буде переведений до 4-ї Сибірської артилерійської бригади, де перебуватиме на посадах командира артилерійського парку та командира батареї. Згодом він служитиме на Іркутському артилерійському складі та командуватиме 2-им бойовим відділом Ковенської фортеці (нині – Каунаський замок, Литва – авт.)




Фото 1. Каунаський замок (сучасний вигляд)



                        Саме тут на Східному фронті Руссіяна і застане Перша світова війна, яка почалася 1 серпня 1914 року. Згодом він буде переведений до Брест-Литовської важкої артилерії, де служитиме командиром 3-го артилерійського дивізіону та начальником господарської служби 2-го артилерійського дивізіону. Ця господарська (інтендантська) служба в майбутньому стане для нього визначною в житті.

                         У травні 1915 року Михайло Тимофійович переведений на службу командиром 2-ї батареї 127-ї артилерійської бригади, а у серпні 1916 року отримує звання підполковника і з травня 1917 року він вже командир 1-го дивізіону згаданої бригади.

                       Саме у цей час він закінчує Офіцерську артилерійську школу та отримує звання полковника. Загалом за час своєї служби в Російській імператорській армії М. Руссіян був нагороджений Хрестом Св. Володимира 4-го ступеня з мечами та бантом за бойові заслуги.



Фото 2. Хрест Святого Володимира 4-го ступеня з мечами



                          У цей час в Російській імперії розгоряється політична криза, антивоєнні настрої та поширення серед населення прихильності до соціалістичних ідей все більше деморалізують військо. Все йшло до того, що Росія могла достроково вийти із Першої світової війни, що, власне, й станеться у березні 1918 року. Та полковник Руссіян не чекатиме цього часу, він розпочне свою власну боротьбу – боротьбу за незалежну Українську Народну Республіку.

                       У цей час відбувається так звана «українізація» військових частин Російської імперії, де більшість солдатів та офіцерів були українцями. З цією метою Руссіян у січні 1918 року стає інспектором артилерії 5-го Кавказького корпусу, штаб якого знаходився в м. Катеринослав (нині – Дніпро – авт.)

                       29 квітня 1918 року в УНР відбувається державний переворот і до влади приходить гетьман Павло Скоропадський, який мав підтримку серед керівництва Німецької імперії. Багато офіцерів та солдатів постали перед вибором «що робити далі?»; полковник Руссіян перейшов на службу до Армії Української Держави і вже в травні був призначений командиром 123-ї артилерійської бригади. У жовтні цього ж року він буде переведений на командування 44-м легким гарматним полком, а згодом стає командиром 16-ї артилерійської бригади.




Фото 3. Гетьман Павло Скоропадський



                       Правління гетьмана було нетривалим, у листопаді 1918 року коли закінчилась Перша світова війна в Україні спалахнуло антигетьманське повстання. Згодом до цього повстання долучається і Руссіян і вже 10 грудня (за 4 дні до зречення гетьмана – авт.) стає помічником командира 15-го важкого гарматного полку військ Директорії (найвищого державного органу УНР – авт.)

                        У січні 1919 року він був відправлений інспектором артилерії Катеринославського коша Дієвої армії УНР. Саме в цей час його, за дорученням вищого державного керівництва, відправляють для роззброєння австрійських військових частин, котрі ще залишались на території України.

                        Однакв Україні тоді було неспокійно, 5 лютого 1919 року більшовицьким військам вдається захопити Київ. Вкотре розпочинається довга і кровопролитна боротьба українського народу за свою державність та незалежність.

                           Не оминули ці події і полковника Руссіяна, з квітня 1919 року він – командир Холмської артилерійської бригади, з якою, під натиском більшовиків, відступав в район Луцька. Згодом він стає інспектором артилерії Південно-Східної групи Республіканських військ, а також бере участь у формуванні Гуцульського коша.

                             Ще у березні 1919 року Директорія в зв’язку із наступом більшовиків вимушено переносить столицю УНР до Кам’янця-Подільського. Саме тут 27 травня Руссіян стає референтом з артилерійських справ 2-го товариша військового міністра УНРта водночас начальником управління постачання Головного артилерійського управління УНР.

                        Далі події в житті полковника розвиватимуться як в калейдоскопі. Визвольний похід на Київ та його взяття 30 серпня 1919 року. Невдалі перемовини із білогвардійцями і згодом черговий відступ. Далі буде союз із Польщею для звільнення України (його умовою стане те, що Галичина та Волинь ввійдуть до склад Польщі на правах автономії – авт.) та вимушена еміграція – назавжди.

                      В цей час у березні 1920 року полковника Руссіяна призначають начальником Артилерійської управи Військового міністерства УНР. З 6 червня 1920 року він буде на посаді в. о. начальника головної управи постачання Військового міністерства УНР. Незабаром за фінансові зловживання засуджений до арештантських рот, однак покарання не відбуватиме.

                         З вересня 1920 року полковник Руссіян перебуває в Бухаресті при Надзвичайній Українській місії в Румунії. Тут у грудні 1920 року полковник Руссіян отримує від генерал-полковника Дельвіґа Сергія Миколайовича доручення доставити у місто Тарнов (Польща – авт.) пакет із таємними документами особисто для Симона Петлюри. Виконавши завдання, він деякий час перебуває у Тарнові, а згодом переїжджає у місто Ченстохов, очікуючи на нові розпорядження керівництва, проте в зв’язку із відсутністю останніх, перебирається до Тернополя.




Фото 4. Головний отаман військ УНР Симон Петлюра



                   На початку 1921 року Руссіян переїжджає у Почаїв Тернопільської області, де відкриває свій магазин із церковним начинням. У цей час він підтримує тісні зв’язки із офіцерами Українського війська: полковником Миколою Омелюсиком та генерал-хорунжим Іваном Омеляновичем-Павленком, які неодноразово відвідували Почаїв.

                   У липні 1923 року Михайло Тимофійович отримує від Волинської духовної консисторії розлучення із своєю другою дружиною Дашкевич Леонілою Георгіївною (його перша дружина померла в 1906 році – авт.) і дістає змогу вступити до монастиря Почаєво-Успенської Лаври послушником. У лютому 1924 року приймає постриг у монахи і отримує ім’я Магістріан.




Фото 5. Почаєво-Успенська Лавра



                         У 1924-1929 роках Магістріан (Руссіян) займає відповідальний пост у Лаврі – він керуючий справами Духовного Собору Почаєво-Успенської Лаври (керуючого органу Лаври – авт.). У 1929-1935 роках – бухгалтер Почаєво-Успенської Лаври, а у 1935-1940 роках – завідуючий готелем.

                       23 березня 1940 року монаха Магістріана за підозрою в антирадянській агітації заарештовують співробітники Почаївського районного відділу НКВС та ув’язнюють у тюрмі м. Кременеця. Проте в процесі слідства будь-якої його вини не вдається довести і він був звільнений з-під варти 28 серпня 1940 року.

                        Дивним виглядає звільнення Руссіяна енкаведистами. Можна припускати дві версії цього. З одного боку, полковнику-монаху на той час було вже 64 роки і вони могли зважати на його вік. З іншого боку – для радянської спецслужби затримати «петлюрівського» полковника було неймовірним досягненням і відпускали у таких випадках тільки тих осіб, які пішли на співпрацю. Однак, ми досі, на жаль, не маємо підтвердження жодної із цих версій.

                        Подальша доля полковника Армії УНР, монаха Почаєво-Успенської Лаври Руссіяна Михайла Тимофійовича невідома. 17 січня 2002 року він посмертно реабілітований Прокуратурою Тернопільської області.


               Стаття підготовлена за матеріалами кримінальної справи Руссіяна М.Т. (Архів УСБУ в Тернопільській області) та книги Тинченка Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)

Націоналістичний Портал