Спогади воїна Дивізії "Галичина"
Записки Ростислава Дениса «Дизя» Петріва знайдені в родинному архіві. (правопис оригіналу, де не можна розшифрувати письмо ставлю хххх)
Служив у Дивізії "Галичина". Успішно вирвав був свою десятьню із Брідського котла. Воював проти комуністичних партизан у Словаччині. А на кінець війни воював проти Тітових партизанів на Словенії, де був ранений в стегно, і як бачимо з опису, опинився у військовій лікарні. Далі оповідає:
І
В полевій лікарні Ново Цельє масово звілняють сяк-так вилікуваних ранених. Між них попав і я. Дали карточку звільнення і післали на «фронтлайтштельле» у містечко Цельє. Зголосився там і я, дістав дещо їсти та розвідався де і куди податися, щоб знайти свою частину. Кажуть – моя частина стоїть десь коло Марбурґа (над Дравою). Розвідався на залізничній станції: потяги не їдуть, залізничу лінію перервали партизани. Гарна історія – що робити? Усі усюда бояться партизан, бояться майже цього слова. Залишитися в цій «дірі», зрезиґнувати хочби з найменшої можливості дістатися до своїх не подобалося мені. Обдумав ціле положення та постановив пішки манджати до Марбурґа.
Ростислав Петрів перед війною
В місцевому маґазині зброї дістав Scharfschutergewehr-а та зорганізував дві пістолі та наплечник. Муніції дістав досить, можна було цілу сотню нею постачити. З харчевих возів стягнув стільки пров’янту, скільки в наплечник змістилося. Змучений «організацією» положився я вечором на сінник та передумав цілий план: шкода, що я одинокий українець між цією мішаниною німців, хорватів та руських (козаків); шкода що з них усіх ніхто не прилучився до мого плану, їм ця мандрівка зарисковна. Отже, прийдеться самому манджати. Черевики були в мене ще майже нові, однострій також. Для безпеки та маскування віддер я вечором усі підстаршинські «ліди» та відзнаки. До косххх лиш ххххх бракувала мені лише карта околиці, але де її тут дістати. В «шрайбстубі» (канцелярія частини - РЕД.) мали, але тяжко буде її викрасти. Передумав ще раз усе від початку та заснув.
Спав твердо та глибоко. Збудив мене холод, забув вікно замкнути. Надворі сіріло. Час зникнути, шукати за мною не будуть. Убрався, перекинув наплечник, перевісив кріса, запхав пістолі у великі кишені масківної блюзи та нишком подався на коридор. Заглянув у канцелярію, нікого там не було. Настільний календар показував 5-го травня, на будильнику бракувало 15 хвилин до 3-ої ночі, на столі лежала карта «Унтерштаєрмарку». Зложив її, запхав в кишеню та зник з будинку. Вартовому при воротах сказав що йду на зал. станцію, на що він муркнув «Гав аб» ("Зникни, віддалися, йди" - РЕД).
По 15-хвилиннім ходу був і за місточком та подався здовж заліз. тору напрямом на Марбурґ. Перші дві чи три години манджав жваво, підспівуючи дещо під носом. Нікого та нічого не було видно. Партизани спали мабуть або може й їх цілковито не було. Ранішня мряка не дозволяла далеко глядіти. Моя права нога почала дещо боліти, ще недавно загоєна рана не була призначена до такого маршу. Сонце з’їдало поволі молочну заслону і змусило мене поволіше та обережніше посуватися, щоб, як щоб направду які-небудь партизани були, в кожну хвилину цілковито зникнути з поверхні землі. В одному ліску, доходила мабуть 10-та година, заліз я в густі корчі, прикрився як міг та чекав на вечір. Попоїв дещо, закурив цигарку та й заснув.
Вояки 1-го (29-го) полку у передкапітуляційному відступі з фронту на Захід.
Збудила мене нім. мова – залізничники провіряють дрезиною штреку. Спитав їх, чи партіс (партизани - РЕД.) не бачили? «Uns hab keine xxx augsxxxx» (Нас не затримував ніхто (дослівно жодна свиня) - РЕД.) дали мені знати та поїхали дальше в напрямку Целья. Я позбирав мої манатки (Лахи, речі - РЕД.), та поманджав. Зишпнув карту, перевірив, обрахував і дійшов до висновку що в 3-ох днях дійду до Марбурґа. Манджав дальше, старався залишитися непоміченим, обминав зал. станції та приштречні блок-хатки та бункери. Чорт їх знає чи не зробили б з чоловіка дезертира.
Вечоріло. Присів в корчах щоб дещо відпочити та з’їсти. Мандрував дальше та шукав місце на нічліг. Хотілося скоріше до своїх, до моїх частин, моєї чоти. При вечірному холоді йшлося легше. Щоб скоріше дійти до мети, постановив також ніччю машерувати хоч самітна нічна мандрівка не дуже приємна. Боязнь це прикмета майже кожної людини – думав я – партизани бояться нічної мандрівки мабуть так само як і я. Спробував і мені вдалося. 3-ого дня ранком стояв я на одному з останніх горбів та вираховував що до Марбурґа мабуть ще 15км. Розглядав околицю та побачив – це ж штовкнуло моє серце майже аж до п’ят – повзи, сов. повзи Т-34. Чортове насіння!
Поглянув докладніше далековидом мойого кріса та прокляв себе і цілий світ. Це ж повзи славної РСЧА а ці піхотинці це мішанина «сов. бойцов» та тітовських вояк, болгар та румунів. Переглянув цілу частину від чола до «хвоста» та майже призабув моє «щасливе» положення. Покищо сидів я безпечно під корчами та молодими деревами на стрімкому горбі. Витягнув з наплечника шматок хліба, отворив яку попало консерву та почав їсти та передумувати наново моє положення. Глянув на карту. Сов. повзи – вони мабуть прорвалися з мадярських низів і машерують здовж Драви на захід щоб нім. балканській армії відрізати дорогу відступу через Марбурґ та Кляґенфурт. Отже залишилося мені лише одно: ліворуч марш напрямком захід оздовж Драви.
Передумав ще раз, зліз з горба і подався горбами, горами та лісами, минаючи села, оселі й хати на захід. Хоча нога дошкульно перешкоджала, волікся я цілий день і цілу ніч і слідуючого ранку манджав уже вздовж Драви. Вздовж Драви їхали, манджали та воліклися розбитки та рештки нім. армії, тисячі мужів, возів, авт. Цей вузький гірський гостинець забили вони до останку їхніми возами та зброєю. Ця здеорганізована маса посувалася як це мені здавалося, раком, більше назад як вперід. Я переліз з правого на лівий берег Драви та манджав знову лісом та верхами на захід. Ще два рази на дві доби я положився дещо відпочити.
Якраз заплющив очі та хотів придрімати, та зірвали мене на ноги вибухи гранатометних стрілен та скорострільне цокотання. Це мабуть чоло колони потрапило на спротив. Подався сейчас на дорогу і до чола. Ворога не видати. Гостинець залишає в цьому місці долину Драви і пнеться праворуч серпентинами вгору до Айзенкапель. Цю частину гостинця взяли партизани під вогонь і стріляють на кожного що спробує дертися горі дорогою. Я зник у лісі та поліз на першу ліпшу гору, щоб дещо краще зорієнтуватися. З цього обсерваційного горба лежало усе перед мною як у вишкільному таборі при теоретичному вивчанні тактики бою. Зліва від серпантинної частини гостинця у глибокій дебрі розташувалися 2 хххх (4 штуки) 8см гранатометів, перед ними на гребені гори мабуть сотня піхоти із 2 тяжкими скорострілами. З права не міг нічого та нікого знайти, мабуть замалі були парт. сили щоб виставитися обстрілові цілої маси нім. частин що стояли вздовж гостинця над Дравою. З моєю 1 чотою 1-ої сотні 1-го куреня 29 полку обчистив я був цю халепу в 2 – 3 годинах.
Я поліз знову долів на дорогу щоб спантеличеним німакам вияснити їх положення. Але, але! Це не була нім. армія 41 року! Ця здеморалізована купа нім. вояків не хотіла і слухати, що їх стримує лише не ціла сотня партизан. Нім. старшини були ще більш безголовні. Вони призвичаїлися на Югославії до доброго життя без боїв та парт. нападів, до життя серед жінок та з усіми можливими вигодами. Одному Гавбшманові (сотнику) грозив я навіть пістолею, але ті збаламучені та здеморалізовані бабії боялися і скидали відповідальність на тих « von ober» (з гори), на цілий кілометр позаду стояло декілька повзів типу «Тигр», їх треба б негайно командувати на чоло колони, вони прочистили б дорогу! Але! Дорога забита та заблокована возами, автами та тяжкою зброєю. Ніхто не хоче уступитися ні місця зробити. Куди їм з цим добром? Залишилася лише одна можливість – долів у Драву! Але! Нім. вояки хотіли забрати їхні манатки навіть «in die xxxxх» (до хати). Я грозив, благав, хотів їх усіх переконати що це одинока можливість вирватися звідси на зайти «in die Nxxxb». Нічого не помогло. Ці твердолобі нім. «бавери» не хотіли.
Цілковито вичерпаний та зрезиґнований поліз я пополудні ще на мій обс. горбок. В між часі стягнули партіс більше сил і обсадили ще декілька горбів здовж дороги. Я придивився до терену та постановив вечором чи ніччю перелізти їхні лінії. Щоб їх трішки подразнити, я прицілився до перших із них із кріса та потрапив гранатометну муніційну скринку. Блиск, грім і дим – одного гранатомету менше. Другим стрілом потрапив мун. коробку скорострілу англ. продукції. Я обсервував через далековид як парт. скорострільчик здивовано змінив коробку. Я прицілився ще раз і ще раз потрапив в коробку. Парт. скорострільчик змінив її ще раз і збентежений моїми стрілами поліз назад і сховався. Не знаю чому я три рази на мун. коробки прицілився. Мені було мабуть жаль тих партизан стріляти. Вони ж в святому переконанні боролися за їхню батьківщину проти нім. окупантів. Вони ж боролися за ці самі цілі, що й наші укр. партизани. Вони воюють за їхню вітчизну, за свободу Югославії.
Вже вечоріло. Зліз з горба і пішов в ліс. Попоїв та чекав вечірної мряки та нічної темноти. Обдумував всі можливості та перешкоди та способи їх перемогти. Ще раз поліз я на мій обс. горб та розглянув терен вечором. Із кріса стрілив кільканадцять разів в напрямі парт. лінії та подався бігцем в ліс, звідки обережно зліз униз та почав поволеньки драпатися вгору до парт. лінії. Місяць сидів десь за хмарами, нічого докладного не було видно. Це сприяло мойому планові. Я драпався поволеньки та обережно горі. Нараз стало ясніше, місяцеві скучилося сидіти нишком за хмарами, він кинув одним оком через діряву хмару на землю. Я притиснувся як міг долів та глянув горі. Яких десять метрів понад мною побачив я цівку кулемету та голову партизана з черв. зіркою на шапці. Не знаю чи мене світло місяця чи ця черв. зірка подразнила: я прицілився з пістолі та бахнув вогнем партизанові між очі.
ІІ
Вмить обернувся та скочив долів. За мною посипалися постріли та вибухи ручних гранат. На моє щастя місяць сховався знову. Як на шалену кличку партизани почали стріляти на цілій лінії та на кожну підозрілу тінь. Я поліз знову назад та сховався в лісі. Проклинав себе за цей стріл, проклинав місяця та усе і уся. Пробував ще два рази продертися та не вдалося. У цій темряві то тріскотіло під ногою галуззя то покотився долів камінь. На кожне таке зворушення нічної тиші сипали «партіс» вогнем усіх їхніх калібрів. Зрезиґнований та змучений крутився я без цілі з гори на гору. Голова боліла мене, я був близько розпуки. Над ранком знайшов малу скельну печеру, поліз туди та заснув.
Збудився десь пополудні. Ще раз поліз на обсерваційний горб. Тепер не було і мови продертися, на кожнім метрі лінії сидів партизан. Я зрезиґнував цілковито з пролому та пішов на гостинець. Між німцями довідався, що вони постановили здатися в полон. «Лише 3 дні, для перевірки паперів, опісля пішлють усіх домів» – запевнювали вони. Я їм тих 3-ох днів не вірив, але не хотів їх у їх переконанні дразнити. Я передумував моє положення. Прорватися самому неможливо, в полон іти – це друга справа! Як українець, для них отже «русский», а як такого поставлять під стіну або передадуть москалям. Це мені не смакувало!
Крутився ціле пополудне між «вермахтівцями» та присівся вечором до ватри щоб трохи загрітися. Прислухувався їхніми оповіданням. В мої голові вешталася думка «що ж мені робити?» Безвихідне положення. Приплющив очі та пробував заснути. Не міг. Перед очима з’явилися образи, неначе фата морґана: Львів – Високий Замок, Лиса Гора, а там вдалі Знесіння, Збоївка, Замарстинів, Голосько, Янівське, Городок, Стрийська, Зелена, Личаків. Величава панорама нашого Львова, катедра св. Юра, ратуш, вежі церков, зелена смуга Брюховицького лісу, вдалині вежа Чорт-Скали. З’явилася наша хатка на Замарстинові. Не міг заснути. Витягнув з кишені знимки та розглядав. Пок. батько усміхався до мене його добрими очима. Мама, бабуся – що роблять вони? Мої брати та наша шкільна чвірка – партія «не журися – якось воно буде». Де вони тепер? Знайшов також знимки товаришів зброї. Цього підпоручника поховали ми на Словаччині, ройовий Вірщук ранений, ройовий Мамалиґа та інші. Що сталося з ними? Закурив цигарку, сховав знимки.
Передумав майже сотий раз моє положення. Українцям іти в неволю неможливо! Але хто докаже мені що я українець? На чолі не стоїть написано. Не для чорта змусив мене мій пок. Батько та мучився зі мною мій старший брат при навчанні нім. мови. Тепер придасться вона мені. Мій план застрашив мене. Треба б докладно передумати та систематично виконати, щоб не попасти в сліпу вуличку. Військову книжку, та ці знимки, які могли б мене зрадити кинув я в вогонь. Якщо за книжечкою питатимуть – просто загубив. Треба б мені мати і нім. ім"я і прізвище, моє правдиве не пригодиться – отже як називатимуся? Ну ж кожний другий німець це Фріц а кожний третій це Мілєр. Чому б мені не бути Фріцом Мілєром, до цього самішним ґефрайтер? Моя нім. мова була не дуже чистокровна, але на що ж існує на світі Горішний Шлеськ? Мішай, чоловіче дещо польського «псякрев» та «пйорунє» і ти 100% шлеський земляка – обершлезієр.
Слідуючого ранку рушила ціла «дорога» на схід у Марбурґ. Між ними і я – новоспечений санішитсґефрайтер обершлезієр Фріц Мілер. Доходили до Марбурґа. Уже другий день живу німцем, присвоїв собі деякі питомі вислови нім. військової мови а також стараюся вишліфувати мою вимову. Дотепер ніхто мною не піклувався, ганять нас усіх як стадо худоби. Ніхто не звертав на мене уваги, бо ж тут багато пів-німців, хорватів і т.п. Прислухуюся тут і там до розмов. Німці переважно переконані що їх після провірки паперів пустять домів. Дехто сумнівається але тих менше.
Ввійшли в місто. Мені вдається відлучитися від колони та перейти на зал. двірець, забитий потягами з нім. полоненими. Декілька разів питають мене стійкові куди я вештаюся, але вдається мені їх переконати, мовляю шукаю води. Вкінці щоб не звести на мене підозріння, влажу в останній вагон потягу, в якому переважно цивільні австрійські залізничники з родинами. Вагон порожний і я кладуся в кут. Пополудні відходить потяг за потягом, одні на північ, другий на полудні. Двірець опорожнюється і вкінці стоїть лише наш потяг. Починає злегка вечоріти і здається мені що цей потяг залишать. Як цілковито стемніє, зникну звідсіля, попробую ще раз моє щастя – проскочило головою. Але…
На двірець вмашерувала чота тітівців і обставивши потяг, вигнала усіх з вагонів. Повели нас. Кудою? Замало я знав це містечко щоб докладно зорієнтуватися але за це хтось із німців пізнав вулиці і вмить знала уся колона: до в’язниці. Поволеньки, бо до цього змушували нас старики, жінки з малими дітьми та немовлятами, вмашерували ми на в’язничне подвір’я та уставилися в партову колону. Відбирають у нас гроші, ножі та т.п. у цивілістів відбирають валізки та клунки. З великою бідою вдається матерям дещо з їхніх пакунків врятувати, стараються дістати принайменше дещо теплішого одягу та пеленок для найменших.
Найбільше крику та шляку спричинює заквартирковання. Розривають жінок від мужів. Мене ще з десятком іншими ведуть на 3-ій поверх. За нами замикають незчисленні двері і ґрати і вкінці ми у нашому такому помешканні. Сідаємо кожний на свойому ліжку і чекаємо дальшого. Приносять нам по кускові хліба та тарілці ненайпершої зупи. Дещо пізніше приходять три тітівці, незле одягнені і як показується з незлими манірами та опануванням нім. мови. Запитують наші прізвища, деякі дати та відходять. Кладемося до сну, бо в’язнична сторожа погасила світло. Сон нас не береться, крутимося з боку на бік. Передумую ще раз моє положення. Тепер попався я! Звідсіля не вилізеш і рачки. Передумав сюди й туди, не знаходжу ніякого кінця. Не знайшовши в мої голові нічого в моєму положенні путнього, пригадав собі нашу приповідку – якось воно буде – не журися! – і заснув.
Збудили мене крики та зойки. Інші сиділи вже на ліжках і прислухувалися. На в’язничному подвір’ї метушня, звідси і чуємо і зойки і крики. Тихонько лізу до вікна і стараюся дещо докладніше побачити та почути. Подвір"я освітлюють два прожектори. З вікна видно лише кілька тітівців. Прислухуюся докладніше, прикладаю до шиби вухо. Відрізняю деякі слова між іншими: «еСеС – ройбербанде». Ага! Звідсіля віє вітер! Крик катів та стогін катованих закінчується глухими пострілами пістолі: Бах! Бах! Бах! Скачу з вікна в моє ліжко.
Ось попався! Крути не крути звідси не вилізеш. Независне положення! Майже в розпуці перешукую кишені. Переглядаю ще раз знимки. Знаходжу також пачку тютюну, паперці та декілька цигарок лише вогню немає. Питаю сусіда. В заміну дістаю пачку сірників. Курю ланцюжком усі цигарки. Присипляю дещо роздратовані нерви. Успокоююся!
Вже друга ніч у в’язниці. Нічого не читаєм нічого не розвідувалися. Сидимо і похвально подивляємо малюнки та наших в’язничників що колись перед нами сиділи в цій санаторії.
Прийде цеї ночі черга на мене. Чорт їх знає! Викурив вже половину тютюну. Година за годиною минають, це вже мабуть північ. На коридорі стукіт чобіт. Черга мабуть на нас. Виапелюють нас усіх на подвір"я. Виганяють і жінок із дітьми. Це успокоює нас. Через в’язничні ворота в’їжджають два автобуси. Заладовують жінок з дітьми і зникають. По кільканадцятох хвилинах ладують і нас на відкриту автомашину і везуть. Від сторожі довідався один австрієць, що їх перевозять до Австрії і передадуть англійцям. Я їм цього не вірю і придивляюся зорям, щоби знайти Великого Воза. Ось там він! Ага! До чорта нас везуть на полудне а Австрія ж на півночі. Шторхаю сусіда і шепотом передаю йому моє спостереження. За декілька хвилин цю вістку знали всі. Похнюплено та зрезиґновано вдивлялися австрійці північні зорі. Їх не везуть до Австрії, нас усіх везуть в глибину Югославії. Машина гналася добрим шляхом. З обох сторін чорнів ліс. Почало розвиднюватися. Хтось пізнав околицю і ми знали ціль нашої поїздки: Карний табор праці Штерншаль, тепер концентраційний табор Стрійще.
Ростислав Петрів в Югославії (1946)
Ми були першими мешканцями цього нового Югославського кацету. Нам повідбирали усе, знимки, папері, добрі черевики та порядне убрання. Мені вдалося врятувати мій тютюн, бо він висипався з пачки в кишеню. Відобрали і в мене усі знимки. Я просив їх мені залишити бодай знимку батька та матері, але вони усміхалися цинічно і кинули мені цигарку зі словами «Знимка вже тобі до нічого не придасться, закури за це». Приділили нам бараки і ми розгостилися.
За дня приглядався я таборові. Порядний табор! Усе в порядку. Купальні бараки, кльозети, кухні. Сильні дротяні загорожі, подвійні, почтвірні. Високі сторожні наріжні вежі зі скорострілами та прожекторами. Ось собі нім. «Штрафлаґер» конц. табор в малих розмірах. Австрійських залізничників тривожила лише думка, що не привезли сюди їхніх жінок. Вони розпитували у сторожі, але не дістали ніякого вияснення.
Кожного дня привозили нових. Число таборян росло. Поволі недоставала кухня. З дня на день більше води – менше хліба. З початку ділили денно 900гр бохонець на чотирьох, пізніше мусіло 8, 12, та 24 таборян 1-ним хлібом ділитися. До цього спочатку діставали вранці каву, на обід і вечерю зупу, в якій можна було ще й 484 зерн квасолі і гороху начислити. (484 зерн квасолі начислив я особисто як рекорд лише один раз!) Опісля була це лише вода – зупа до цього без солі!
Число таборян зросло в першому місяці на 800 осіб, з кінцем червня на 1500 а опісля і не вдалося їх почислити. Казали що 12000 людей в таборі сиділо. Табор поділено на райони, в одному з них замкнули всіх німців.
Фраґмент з прориву дивізійників (1944).
Одної ночі вигнали в «швабському» (швабами називали югославяни усіх німців) районі усіх на подвір"я. Начальник табору виголосив промову якої б і Сталін не застидався. Проклинав фашистів, німців, славив Сталіна – героя ґенія та комуністичний рай. Між іншими загрозив перешуканням табору, щоб віднайти захованих «псів еСеСів». Від цього дня вештався я обережніше по таборі. В заміну на кусок хліба (1/12 частина 900гр бохонця) дістав 3 цигарки. Вночі закуривши цигарку, випалював я її жаром знак групи крови під раменом. Це була неприємна справа, пекло і боліло, до цього мусів старанно уважати, щоб хтось не спостеріг і не зголосив управі кацету. Після кількох ночей лишилася лише рана величиною пучки палюка. Вправді було там ще декілька чорних пунктів, але не міг я роздобути більше цигарок а то й голод дошкулював.
В місяці липні прийшли в табор Югославяни, що їх німці стягнули до Німеччини на роботу. Вони приїхали з цілим їхнім майном, куфтами, валізами, скринями. Вони перейшли до 12 різних переселенчих таборів, німецьких, російських, польських, австрійських, англійських; перейшли десятки разів відвошивлення та контролі без ніяких втрат. Щойно на батьківщині в Югославському таборі Стріще обікрали їх «свої» до сорочки, вони не могли нічого врятувати крім цього що в цю липневу спеку одягли: мужчини в штанах та сорочці а жінки в легких суконках. Їх приняла їхня батьківщина з отвертими руками, щоби їх до сорочки обдерти. «Данк дер Гайххх зах ойх Ґеххх» дяка батьківщини вам замкнена – казали німці і трапляли цею приповідкою в чорне.
Ці масові транспорти мали для мене і німців і добрі сторінки. Від цього часу не мала управа та сторожі табору багато часу для нас. Зникли цілковито нічні "апелі", побої та цькування. Ми могли спокійніше спати та не тривожитися що вночі прийдеться нам виконати якийсь чортовий сербський танок. А приводилося ж нам кожного тижня два або три рази цілими ночами вистоювати на «апелях», які влаштовувала управа табору після пиятик для їхної розваги. Начальник табору в’їздив на коні а часом і на мотоциклі між скупчену масу полонених та частував нагайкою кожного куди попало.
Це «фрайдайт ґештальтунґ» (оформлення свобідного часу) зникло. Зате дістали ми малих але й сильних кровопивців – воші. Брак мила та білля (сорочка як частина людського одягу зникла цілковито!) сприяв їх розвоєві. Кожного дня обшукував я мої штани та блюзу і знищував в 15-ох випадках майже 200 Т-34 (так називали ми воші.) До цих малих кровопивців приучилися ще й «парашутисти». Не знаєте їх? Це прекрасні сотворіння – це блощиці. В білий день машерували вони гусаком та ґрупами по підлозі, стінах та столах. В ліжках та сінниках годі було витримати. Одного ранку викинули ми усі сінники з барак на подвір’я. Холод змусив цих кровопивців згуртуватися і вони сиділи одна на одній купками завбільшки п"ястука дорослого мужчини. Щоб принайменше цих у сінниках остаточно позбутися спалили ми усі сінники. Багато це не помогло. Ці тваринки сиділи усюда в бараках і капали вночі зі стелі прямо на нас. Моє щастя, що я після таких нічних відвідин не запухав як інші. Вони виглядали як після тяжких побоїв, ціле тіло та обличчя було засіяне великими пухлинами.
На превелике щастя таборян, не знайшли доступу в табір ніякі заразливі хвороби, не числючи недогодування (тиф – голодовий) та кількох випадків затроєння.
Смертні випадки в таборі зростали. Перші наслідки недоїдання. Вмирають масово старики та діти. Число померлих зростає з дня на день, таборова столярня працює день і ніч і не може стільки трумн виконати, скільки людей вмирає. Нормальний день приносив 20-30 умерших випадків, були і дні з 40 а то й більше померших. По розв’язанні табору начислювали неофіційно понад 2000 померших.
Частину таборян запряжено до праці на близькій незакінченій вирібні алюмінію. В двох 12-годинних змінах працювало також при бараці управи табору. До цеї команди праці попався і я. Керівництво цієї команди мав один австрієць, бувший сотник (гауптман) піонерів «вермахту» (нім. військо). Одної ночі вдалося йому і ще трьом австрійцям та одному хорватові втекти з табору. Хорвата привели в кількох днях назад і замкнули, після тяжких побоїв, в таборовому карному бункрі. Австрійців не привели, їм мабуть удалося продертися. Праця при розбудові барака управи табору ішла дальше, провід перейняли самі тітівці. До цього часу не вдалося нікому втекти з табору, це був перший випадок втечі з позитивним вислідом.
Від втечі сотника Б. минуло майже два тижні. В цей день працюю я на першому поверсі барака управи табору. Придивлюся через вікно сторожі при вхідних воротах та роздумую коли ж для мене вони відчиняться. Та почтвірна дротова загорода держить нас в неволі. Ох, як зненавидів я колючий дріт! Очі звернулися вправо і гляділи на чорні дахи барак та зелень лісу за ними.
Мої думки перервав гурк самоходу та кличка сторожі. Перед «еспанським вершником» (колюча пересувна загорода, якою забезпечували вхід у табор) стояли три особові авта. З першого висіли два югославські старшини в мундурах «ОЗНИ» (югославське НКВД) та домагалися вступу в табор. Стійковий покликав начальника сторожі і по короткій та голосній «розмові» відчинили ворота та прочистили від заборол дорогу.
– Позаду бараку управи табору почувся звук пущеного в хід мотору мотоцикля. Скаженим темпом прогнався через табор його начальник та зник задніми воротами. – Головними воротами в’їхали три особові авта та затрималися перед баракою управи.
З мойого вікна обсервую докладно і стараюся зрозуміти кожне слово. З авт висіли майже десять осіб, між ними кілька в сірих одностроях з перевязкою Червоного Хреста на рамені. Розмови не міг зрозуміти але вдається мені розшифрувати напис на нараменних перев’язках: Данмарк (Данія). Моє серце забилося голосніше. Невже ж? Звідкіля? Чи це не мрія? Хто ж дав їм знати про цю «санаторію стрункої лінії» (гумористична назва нашого табору)? Цікавий на дальші події, злажу драбиною долів. На кожному щаблі летить головою лише одна думка: «невже ж»?
IV
В таборі стало легше. Сторожа залишила нас в цілковитому спокої. Минає тиждень. Приходять перші транспорти від УНРРА. Дістаємо більше хліба, зупа стає майже нормальною. З Марбурґа приїзджає місія ОЗКа звільняє денно 600-800 таборовиків. Організуються також транспорти чужинців, переважно австрійців. Табор опорожнюється.
Одного вечора кличуть мене і ще 11 інших до комісії. Записують наші прізвища та під тяжкою ескортою відводять до нормального табора воєннополонених – Гайдіна, табор No. 303.
В таборі воєннополонених нас відоживлюють. Їжа в порівнанні з кацетом прекрасна. Дістаємо денно 600гр хліба та на обід і вечерю добру зупу. В таборі також дві лазарет-бараки. Пацієнти хворують переважно на червінку та плямистий тиф. Цілими днями приводиться нам залишати табор – т.зв. «Танненадель сух командо» (шукали на землі за чаттинням та зів"ялим листом) Це заняття для умово хворих людей. Але «дер Менш іст ауф ґеборнгайтс шіф» – (людина призвичається до усього) і ми шукаємо цілими днями чай листя. Це дає прекрасний образ: 300-400 чоловіків крутяться по таборі, звичайно втрійку, озброєні мітлою, граблями та кошиком і шукають зів’ялого листя.
З початком жовтня від"їзджає 120 полонених на лісорубку. До цеї лісової команди приділяють і мене. Їдемо залізницею на південь минаємо Штайнбрюк. Виладовують нас на якійсь маленькій станції, переночуємо в напіврозваленій бараці. Ранком машеруємо в гори до села Печіце. Село Печіце не заслужило назви «село» , це докладніше 5 хліборобських господарств та напіврозбомблена школа. Розташовуємося хто де і як. Я кладуся з одним австрійцем (текстильний купець з Брегену – Нідермаєр) між кукурудзяну солому. Інші знаходять притулок на стрихах, у стайнях і т.п.
Розглядаюся по «селі». Хати брудні та занедбані, ззовні та внутрі. Господарства бідні, примітивні, «мій» господар має 2 свині, 1 вола, 1 корову на 2 вівці. Стодоли не знає ніхто, стайні майже розпадаються. Мешкальні будинки в дещо кращому стані але й не багато ліпші.
Наша кухня розгорталася над потоком 2км від села, недалеко місця нашої праці. Нас розділяють на групи по 10 мужів та приділяють кожній відтинок праці. Приділяють нам стрімке узбіччя гори, перерізане стрімким яром потока. Денна норма 0.75м<sup>3</sup> для поодинокого не була б великою, коли б не це непригоже місце праці. (Як ми пізніше довідалися, приділювали полоненим ці місця праці, яких цивільним не хотіли. Цей ліс належав перед війною югославським багачам, тепер його вирубували в найскорішому темпі. Мабуть бояться що вернуться старі «пани».) В групах ділимося працею, двох зрізують дерева, 2 відрубують галуззя, 2 розрізують пень та галуззя на 1.20м довгі кусні, 2 колють, 2 складають. Найбільше праці маємо з деревами в ярі потока. Мимо усяких штучок та заходів кладуться букові велетні впоперек яру і нам доводиться витрачувати багато сил та часу, щоб їх порозтинати та відтранспортувати.
Харчева ситуація погіршилася. Дістаємо т.зв. «Діргемізе» не добре переховували і в зупі плавало більше білих хробаків як ярини. Ця сама історія із горохом. Горохова зупа звичайно темно жовтого кольору, наша чорна. Почорніла вона від маси масенної горохових хрущиків, їх було в їдунці більше ніж гороху. На казан зупи для 120 мужів приділяють 1л олію.
Найапетитнішою була зупа з т.зв. «Вассеррюбе» (мабуть білі буряки для худоби), за це ж вона не давала ні трішки сили. При обіді вишукали ми ту т.зв. «Фляйшууляду» (додаткова порція мяса), але вечором без світла приходилося нам ковтати зупку з «Фляшуулядою». До тих приємностей долучилися т.зв. харчові періоди. (Це пригадує мені часи рос.-ком. окупації Львова 39-41р) Що це таке? Не чували? Отже читайте: н.пр. привозять харчі, привозять на 1 ½ місяця дірґемізу, на 1 ½ місяця гороху. Приходиться їсти кожного дня це саме: обід горох, вечеря дірґемізе або навпаки. Чудове улегшення для управи, для кухарів і т.п. Вони не потребують морочити собі голову різними стравами. Пізніше продовжили харчовий періоди на 3-4 місяці.
Минає жовтень та листопад. Ми привикли до лісорубки та виконуємо сяк-так нашу норму. З початком грудня мороз і сніг. Одної ночі присипав таки сніг в нашій спальні. Доводилося перепровадитись. Нідермаєр лізе на найближчий стрих, я в одну стайню. Зі мною розгостилися в стайні ще 4 інші. Від нашого господаря дістаємо два старі ліжка. Кладемося по двох в ліжко. П’ятий чоловяга постарався кілька дощок та монтує над нашим ліжком 2 поверх. Я сплю разом із старшим комуністом (сидів в нім. кацеті біля Берліна 1 ½) Рудольфом. (Тому що він в Сх. Нім. живе, не подаю прізвища!) Йому майже 5 хрестиків (50 літ). Після праці сидимо разом в ліжку. Руді розповідає про його Берлін, про часи в кацеті і т.п. Обережно стараюся зломити його ком. світогляд. З часом переконуюся що він комуніст з переконання і його погляди не згоджуються із сталінськими чи тітовим комунізмом. Він національно німецький комуніст, в багатьох пунктах його думки цілковито гітлерівські, нім. патріот червоної фарби.
З початком січня закінчуємо лісорубку. Та транспортуємо дерево на гостинець. При цьому занятті минає січень. З початком лютого (9 або 11-го) приїздить до нас т.зв. лікарська комісія з табору Гайдіна. Нас зганяють на шкільне подвірря та переглядають. (Шукали не за хворобами чи вошами а лише за групою крови під рам’ям). В мене та ще двоє інших знаходять таку «вошку». Нідермаєр попадається до нашої як 4-ий – приміняв у селянина пол. пляшку при чому його захопила сторожа.
Інших посилають на квартири, а з нами починають чортовий допит. Нас нічого не питали, нас збили на квасне яблуко. Букове галуззя завгрубшки мужеського рамя молотила лікарна комісія на наших головах та плечах, нас частували побільше в живіт та груди. Після майже 1-годинного «допиту» замкнули в школі під тяжкою сторожею. Під вечір витягнули нас ще раз на допит. Ще раз посипалися удари та копняки, десятки разів падали ми під цими «штоххххх» в боляче. Цілий час стараюся стояти в такій позиції, щоб удари трапляли лише одну сторону голови чи тіла щоб якщо попадуть, бодай одно око здоровим лишилося.
Вкінці змучилася лік. комісія цими допитами і нас замкнули наново. В мої голові гуділо і шуміло, як після тяжкої пиятики, ліве око та ухо запухли цілковито, цілі плечі це одна спухлина, на грудях теж декілка ххххх місць. Лице та уста згрубіли та відмовляють послуху.
Кладуся на підлогу. Поволі трачу притомність. Пам’ятаю лише що нас четверо поклалося.
Пробуджуюся в ліжку. Незапухлим оком розглядаюся по чистій бараці.
Де я? Хто я?
Мов в сні приходять поволі перед очі образи. Печіце, масакра. Мов майже затерті – трактори автом та залізницею, табор Гайдіна.
Де я? Хто я?
Над моїм ліжком відцифровую моє прізвище: Фріц Мілер -10-8-23. Отже Фріц. Не хоче це в голову, але стоїть білим на чорному. Отже називаюся Фріц.
Довідуюся від сусіда що я в Марбурґу, в таборі для еСеСів No. 325. Отже сюди нас завезли. Довідуюся також що сторожа та управа табору спокійна, немає побоїв чи чогось подібного. Після двох тижнів викидають мене з хххххх (медичного?) бараку і для мене починається знова злидень полоненого. В бараці, до якої мене приділили, стрічаю товариша недолі з Печіц. Довідуюся від нього що вони мене два дні волочили, мов тяжко п’яного. Щойно в цьому табору передали мене в лікарську опіку. Довідуюся що Нідермаєра в Гайдіні залишили, а четвертий мабуть втік ще в Печіцах. (Рік чи два пізніше довідався я від Рудольфа, що цього четвертого знайшли повішеним в лісі. Мабуть повісила його сторожа бо ж втекти в цьому стані не міг!)
Приділяють мене до команди «Штайнехххххх» очищувати цеглу від вапна, опісля до т.зв. «Кадетсантальт» (школа кадетів). Обидві команди працюють при касарнях. Приходиться нам чистити коридори, кльозети, сходи і т.п. Два тижні працюю електриком та виконую правдиві «чудеса».
На цій команді стрічаю перших сербських новобранців. (до того часу ми мали «приємність» лише із словенськими сторожами, вони були сяк так одягнені, взуті та озброєні). Описати такого новобранця не вдасться мабуть нікому. Я бачив вже жебраків – простаків, обідраних сов. полонених, усяку гнилу «біду», але щось такого! – ще ніколи не видав. До цього минув майже рік після війни! Ми, полонені, встидалися щось подібного одягнути. Одиноким цілим «продуктом» був його кріс на мотузку. Одинокою відзнакою, що він жовнір Тітової армії була червона цяпка на шапці. (Треба було мати надзвичайну фантазію щоби назвати цей клаптик червоної матерії звіздою!)
Його односрій був збираниною брудних цивільних лахів, обдертих, частинно полатаних штанів, якогось сербського жупана, ще решток черевиків. Так виглядали майже усі нові Тітові вояки. Бідна ж ти Тітова Югославія!
Змінують команди. Попадаюся з 30-ома іншими на фільварок Шербавл. Праця тяжка, від світанку до пізної ночі, їдження мало. В міжчасі ліквідують табор No. 325, нас приділяють до табору 301 в Марбурґу. (полонених, усі з «блютґрупою» з табору 325 перевозять в Монтенеґро).
Одного дня при підгортанні картоплі (росло більше бур"яну, ніж бараболі) розлючений керівник фільварку розпитує нас, хто з нас хлібороб (ми знищили більше бараболі ніж буряну). Зголосився лише один, решту відсилають в табор 301, звідкіля беруть інших.
(«Вайндерсляґер» -301- це довгий будинок в якому колись переховували бочки з вином)
В таборі попадаю до команди при місцевому складі зброї, опісля знова на лісорубку недалеко Марбурґа а в осені на лісорубку у Шварценбах, недалеко Айзенкапель, де перед 1 ½ роком рішилася моя доля.
(В таборі (No.301) дістаю новий No. полоненого 301-14961. Цей номер малюють нам на штанах і на блюзі.)
Зпочатку мешкаю в селі Чрна Вода (Шварценбах), опісля, з причини довжезного маршу до місця праці (денно 5 ½ годин), заквартирували нас недалеко нашої лісорубки в стодолі одного господаря. Їсти дістаємо сяк-так досить, праця не найтяжча, можна витримати. Як показалося, лісорубка була закінчена і нам довелося транспортувати дерево. Тому що ніяких транспортним середником не можна дістатися на гору що на ній лежить зрубане дерево, будуємо 2 км довгу ковзанку. Одна група лишається долі і витягає з ковзанки дерево. Вздовж цілої ковзанки розділяються 3-4 ґрупи і промивають її водою та стараються тримати ковзанку порожною (від часу загачують пні дерев ковзанку).
Мене приділюють до групи на вершку гори, на початку ковзанки. Нашим завданням є стягати пні та пускати іх на ковзанку. Ділимося на дві групи по 5 чоловіка та стягаємо пні дерев. Зелене дерево тяжке, до цього ці «бички» грубенькі (проміром до 80 цм) й довгі (4 ½ м). З часом константуємо що «шпиці» (вершки дерев довжиною 8 ½ м) пущені тонким кінцем на ковзанку часто загачують іншим пням шлах. Пускаємо час від часу одну за одною 5 «шпиць» за ними 2 «бички» і в цей спосіб одержуємо паузу. Десь на ковзанці загатила наша «серія» шлях і до нас доходить наказ «Гальт» – стій.
Під час таких павз сідаємо та відпочиваємо, дехто розповідає жарти, історійки чи воєнні пригоди. Під час тих перерв змушую мою здурнілу «капусту» пригадати собі дещо з мого минулого. Тяжко тебе побили, мій «гарбузе» але поволі зліплюю розбиту мозаїку моїх споминів. Знайшов моє правдиве прізвище, віднайшов батька, матір, братів і майже усіх знайомих. Одного лише не можу собі пригадати: адреси та дати народження чи чогось подібного. Вони ніяк не хочуть зібратися в «порядку». Ніяк не можу розшифрувати, хоча темно пригадую собі, що десь там, у такій-то вулиці, під таким-то номером хтось жив.
Мені приходять завсіди образи мойого Львова, батьків, братів та товаришів. В голові скачуть думки: Вирвалася моя мама з Єни? Єна? Там поховали нашого покійного Батька. Де залишилися брати С. і К.? Де волочаться тепер товариші із нашої чвірки «не журись»? Що сталося з Дивізією? Відповіді не знаходжу; бо ж і не хочеться вірити що всі попали москалям в руки. Боже мій! Не допусти їх до сталінського «раю»! Пішли їх краще до капіталістичного «пекла»!
Хоч австрійська границя під носом, не хочеться мені рискувати бо ж сам бачив як в Марбурзі в «Вайндепслаґері» розстріляли Тітові герої одного біженця. Ще й дефілювати перед трупом полоненого мусіли. «Смерть фашизму – свобода народові» – кричав німець-антифашист і в цей мент впали стріли з МПі (машинової пістолі). Антифашисти в полоні – це проблєма для себе, це зграя лінюхів, донощиків та т.п. що в цей спосіб улегшали собі життя в полоні. Були між ними й добрі люди – не можна на всіх колективно плювати.
Пізної осені, в горах лежав вже сніг, кінчимо транспортування і нас везуть в табор у Марбурґ. Приділяють мене до команди при виноградській школі. Їм цілими днями яблука та виноград. Після праці в таборі примусові курси для молодших річників. Викладають старі історії про «вожда пролетаріяту» Леніна «ґенія людства» Сталіна та про комуністичний «рай» в Сов. Союзі. От тобі стара пісенька! (спеціяльно для мене!)
Зиму 46-47 років переживаю в Табор Боровица (No. табору мабуть 314). Відбудовуємо залізничий шлях Трієст – Ляйбах (Любляна). Їжа задовільна сторожа не зла. Дістаю перші від 45р. штани та блюзу. Відвідує нас муз. капеля полонених з Любляни (І щось таке в полоні бувало!) Поволі нормуються відносини між полоненими та сторожами.
Літом 47 року «подивляю» нове місто (Рудольфеверфт)(таборовий No. мабуть 319 або 317). Табор лежить над річкою Крк (по нім. Ґурк). Сторожа та командант табору поводяться з нами майже по товариськи (трохи переборщую!). Дістаємо виказки полонених із знимкою (беруть у нас відтиски усіх 10-и пальців!). Кожного вечора та кожної неділі купаємося в річці. Дістав перший білий одяг полоненого, навіть сорочку та калісони (!)
Будуємо бараки для югославського війська. Його ж виштафування покращало. Усі носять нові сірі однострої, нові черевики, зброя майже уся нова сов. походження.
Новиною для нас це грошева заплата нашої праці. Дивуємося. Щось такого в Югославії не чували і не видали. Денно 10 Динарів! За 1 динар дістанеш від 1 до 3-ох цигарок. Платять навіть «ібернорму» (понад норму). Перша моя зарплата 350 динарів! Можна вже дещо за це купити. Поперше щось до «втикання» (їдження). Купую смалець та мармаляду, першу від 45р. зубну щіточку та пасту до зубів. Чищу мої майже чорні зуби (їх в мене не багато – 4 вилетіли в Печіцах а ще декілька мусів вирвати на «гохфляну». Купую також цигарки на «запас». Життя стає цікавішим. Закурити «активну» фабрична цигарка (не самокручена) і майже забудеш що в неволі. Ніхто (майже!) тебе не наганяє, ніхто (із сторожі) тобою не інтересується. Роби твою працю і все в порядку.
В грудні 47р. перевозять мене до Панчево (біля Београду) де цілий місяць сиджу в таборі бо мої черевики розсипалися. Як «шукранк» – хворого на черевики (то така хвороба в полоні – дукат і хворі на одяг!) Перевозять мене до Београду в табор No.4.
Табор No.4 лежить над Дунаєм. Дунай ніяк не заслужив назви гарний або синій (Штравсовий валець!). Це брудна каламутна вода, все одно чи весною, літом, осінню чи зимою. Сам табор це колишні маґазинові галі із цементовою підлогою та без огріття.
В таборі дістаю широке сербське взуття – ґумові ґальоші (вони зимою зимні а літом печуть як вогонь.) Після кількох малих недовготривалих команд попадаю на будову Нового Београда. Новий Београд це гігантний проєкт тітового уряду – побудова нової дільниці міста для міністерств та партії та т.п. вельмож.(Сам Тіто живе в королівській палаті недалеко Београду). Для будови вибрано трикутник між Дунаєм та Савою. Цей терен лежить не багато вище рівня води в тих річках і тому першим завданням це нівеляція і піднесення терену. З цією метою стягають Тітову молодь (щось подібне до нім. Гітлерюґенд) Кадри цієї молоді це хлопці та дівчата віком між 8 та 18 роками. Щодня стрічаємо тих дітей, яких забава лялею чи т.п. не завстидала б при одній із найтяжчих робіт. (Навантажують на льори землю).
Стрічаємо майже кожного дня колону дівчат, мабуть із глибини Сербії чи Монтенеґро. Вони майже босі, одягнені в чорні по кістки довгі сукні, роблять на нас враження більше знедолених та примушених ніж ми самі є. Стрічаю хлопців віком 10-12 років, що щодня возять повно наладованими тачками землю та цеглу. Бачу дівчат, що виладовують авта з мішками цементу. Ціле їхне життя зле зорганізоване. Живуть одні поруч других без усяких (на европейське поняття) санітетських уряджень. Цю крішку моралі, яка живе ще мабуть у кожної людини (а на Балкані її сяк-так не багато), забиває це співжиття хлопців з дівчатами. Це на здоровий хлопський розум, державою легалізоване та зорганізована деморалізація молоді з прикритою метою – зломити в молоді поняття християнської моралі та віри.
Нас приділяють до будови перших кам’яних хат (Тітова молодь живе в дерев’яних бараках). Ці хати призначені для робітників що пізніше будуватимуть цю нову дільницю. Наша праця зовсім примітивна, без машин-мішалок та вінд. Приходитлся ручно мішати вапно чи бетон та на плечах носити цеглу. Одного дня (мабуть в березні або квітні 48-го) приділяють мене до іншої команди. Попадаю у село Раковіца 6 км від Београду. На південь від села будуємо югославській армії спеціяльно летунство якусь фабрику. Хххххх полонених викопує фундаменти та бетонує галі (60мх90м) а я попадаюся до будови тунелю.
Працюємо на три зміни без сторожі. Вперше полонені працюють разом з цивільними робітниками. Б. молодий роками, мабуть 20-22, та М. старший, десь біля 40-ка. Від них довідуюся щойно які обставини завів Тітовий режим. Щось подібне до совєтизації, колективізації чи націоналізації. Дорожнеча харчів та мала заробітна плата (Я заробляю при будові тунелю місячно до 3000 динарів (харч, одяг, приміщення безкоштовно) – цивільний фаховець в тунелі між 5 до 6000 динарів. Харч, одяг, мешкання мусить платити! Покупна сила динара в порівнані з королівською Югославією 10-15 разів. Населення незадоволене, мовчить, без ОЗНа функціонує. Довідуюся що не вдалося Тітові заселити Банаш, звідкіля виселили банашських німців. Нові поселенці, серби чи т.п. привикли до гір, овець та пастухування. Їм хліборобство не вподобі і вони залишають господарства та їдуть назад в свої гори. Через це брак харчів, бо Банаш найурожайніша закутина Югославії.
Будовою тунелю керує якийсь руський-москаль еміґрант з першої світової війни. Йому на руку прийшов злом Тіта з «батьком» Сталіном. Цей злом приніс і для нас добрі сторінки: маємо спокійне життя і не турбуємося сторожею. Вона сторожить тепер табор перед цивілістами. Кожної неділі та в свобідні хвилини мандруємо по околиці та селах. Ходжу кілька разів на базар в Београд на закупи (нас ніхто не контролює і не задержує). В Београді немає слідів війни. Тих кілька руїн що їх спричинив наступ німців 41 року вже відбудували. Довколишні села не паскудні. Хати та господарські будови солідні, навіть плоти в порядку. Селяни привітні.
Будова тунелю поступає вперед. Наша штольня вдерлася 700 м. вгору. З другого боку те саме. Кожного дня мусимо стрінутися. Одної ночі не потребуємо перелазити гору щоб домів дістатися, ідемо тунельом в табор.
Вже від кілка місяців доходять до нас вістки, що Югославія звільняє полонених. Одного дня розпитують нас, куда хто з нас звільнитися бажає. Подаю на хххххх Гісен в ххххї, Зах. Німеччина. З кінцем грудня перевозять нашу команду до матірного табору No.17, Зелезнік, а звідтіля до табору звільнення Земун біля Београду (Земун це табор звільнення в Зах. Країни; табор No. 4 в Београді для країн за залізним кордоном). Ще раз починається на нас провірка паперів та «фільцування» (обшук). Врешті ладують в товарові вагони і їдемо. На дорогу дають навіть багато харчу. Минаємо Брод. Ще одна ніч, минаємо Заґреб. І ще одна ніч в полоні.
В’їжджаємо в словенські гори. Потяг пнеться вгору, кожний стукіт коліс везе нас ближче волі. Врешті граничний тунель. В’їжджаємо. За нами лишається Тіто і 43 місяці нашого життя, спроба побудови комуністичного «раю», дні сумні та безрадісні. О, як приємно нам вдивлятися в цю темноту тунелю. Вона сіріє, ясніє і в мить – день! Поїзд мчить ще кілька закрутів дальше та задержується . Ми вільні, свобідні! На нас чекає «гнило-капіталістичний» потяг з великими «буржуазними» пасажирськими вагонами.
А що для мене? Який буде мій дальший шлях? Пригадав я собі «не журися – якось воно буде» та усміхнувся. З-за хмар усміхнулося в цю мить до мене сонце, сонце волі.
Примітки:
Повз – танк
Гостинець – магістраль
Двірець – залізнична станція
Манджати – мандрувати, іти (жарґон)
Тіто – вождь югославських комуністичних партизанів а опісля голова держави
Блютґруп – група крови – Ваффен СС мали цю букву витатувану під лівим раменом для швидкої мед-допомоги на полі бою
Кацет – концентраційний табір
Упорядкував Мірко Петрів (Ванкувер)
УКРАЇНСЬКИЙ ВАНКУВЕР
Немає коментарів:
Дописати коментар