Перші жертви

(Зі споминів військового звітодавця Р. Т.)

 

При головному шляху Львів—Київ, на віддалі може одного кілометра від Бродів, під лісом у затиші розташований маленький воєнний цвинтар. Він різниться від усіх інших тим, що нема на ньому величавих пам'ятників та гранітних гробівців, ні так притаманних нашим цвинтарям тінистих лип та струнких тополь. Лише вкриті травою могили з малими березовими хрестами, на котрих настромлені ржаві шоломи, що в них сумно виграє вітер...

                                                                     *     *     *

Провесна 1944 року Броди переживають незвичайний день. Вже з ранку помітний особливий рух. Мешканці міста та селяни з довколишніх сіл, святково вдягнені, прямують до міста то пішки, то возами. Вони прямують туди, щоб узяти участь у похороні двох стрільців, що перші впали в бою, охороняючи українську людність від комуністичних польських партизанів у селі Гута Пеняцька.

Жалібна церемонія почалася в місцевому шпиталі в присутності духовенства, представників українських центральних установ та організацій, адміністрації, почесної військової варти та величезної маси громадянства. Кількість вінків свідчила, як болюче відчули українці перші жертви своєї молодої дивізії. Під звуки похоронного співу сумна процесія доходить до місця вічного спочинку.

... Панахида, короткі пращальні промови, чота віддає почесну сальву — і дві домовини, вкриті національними прапорами, глухо западаються в глинясту брідську землю. Навіть сонце проглянуло на хвилину крізь темні олив'яні хмари, щоб хоч кількома ясними, хоч холодними промінями попращати молодих героїв.

                                                                  *      *      *

Повертаючись у вечері до Львова, зауважую зі шляху декілька постатей на цвинтарі. Висідаю з авта й обережно підходжу ближче. З-поза кущів бачу: це брідські дівчата, вдячні своїм оборонцям, прийшли по-свойому прибрати дорогі могили... І тихенько несеться з дівочих уст улюблена стрільцями пісня:

Напиши до батька, напиши до неньки. 
Напиши до любої дівчини, 
Що гостра куля грудь мою пробила 
В бою за волю України ...

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

Наші зустрічі з «Четніками»

Пилип Трач
xop. 1. УДA.


Взимку 1945 року нас було пересунено з Словаччини до Юґославії для охорони запілля німецького фронту. Терен, що його ми займали, був майже вільний від партизанів, і нам ні разу не доводилось мати якісь поважніші сутички з тітовцями. Незважаючи на те, манія небезпеки з боку партизанів переслідувала наше командування, яке тримало вояків у стані перманентної готовости. Досить було, щоби до штабу надійшло якесь невиразне повідомлення — до речі, (ми мали неодноразову змогу це перевірити) — часто провокаційного характеру, зі сторони самих же тітовців, а вже наші полки, без перевірки поданих відомостей, підіймались кожен зокрема або цілою дивізією на щораз нові акції, з яких ні одна не увінчалась успіхом.

Ідучи до Юґославії, я вже по дорозі робив у думках пляни, що, може, там, якщо не буде альянтського десанту на Балканах, нам пощастить пробити маленький отвір — віконце у вільний світ, щоби крізь нього гукнути на захід про насильства над Україною з боку обох диктатур. Про те, як згодом завів наші надії і сподіванки демократичний світ, шкода говорити...

Тим часом життя в дивізії пливло своїм річищем. Яке було відношення німців до нас, можуть свідчити дві показові події. Згідно з наказом штабу дивізії, полки мали відіслати до етапу нездібні до бойової служби і „непевні" елементи. Пригадую собі, з яким острахом дивились мої стрільці на це видовище: до штабу полку було приведено з різних його підрозділів кільканадцять наших вояків, яких польова жандармерія роззброїла, продержала цілу ніч під вартою в льоху одного замку, а вранці під конвоєм відпровадила в невідоме. Стрільці буквально плакали. Вони підозрівали, що, може, з якихось причин їх замкнуть до концентраційного табору, і просили порятунку. Німецькі жандарми прикладами рушниць наводили „порядок". Вояків, які ще вчора стояли перед небезпекою втратити власне життя в боях проти спільного ворога, сьогодні ті уявні „союзники" трактували, як худобу. Після оповідали, що одного молодого хлопчину з групи тих нещасливців жандарми по дорозі при спробі втечі, розстріляли. Всі наші інтервенції в штабі полку в справі пристойного трактування цих людей були даремні.

Далі просто панічні настрої серед наших вояків викликав наказ про роззброєння дивізії. Несподівано дивізія повинна була здати зброю, яка мала бути вжита для озброєння новосформованих німецьких з'єднань. Можна собі уявити, що дивізія, яка тільки що поборювала партизанів, по складенні зброї, безборонна, серед ворожою терену стала б здобиччю червоних банд, які прагнули виключно фізичного знищення свого противника. На щастя, цей наказ було скасовано, а частину вже приготованої до відіслання зброї повернено. Проте, ніхто не мав певности, до за деякий час не повториться це саме або щось подібне. Обидві сторони, як ми, так і німці задихались в атмосфері взаємного недовір'я.

Удвох з хорунжим М., моїм товаришем і приятелем ще з цивільного життя, вирішили ми діяти. Спочатку ми вирішили нав'язати контакт із представникам сербського національного підпілля, щоби з'ясувати їм наше становище та знайти в разі потреба їхню підтримку. Далі ми сподівались, що через них ми можемо налагодити взаємини з західним світом, з яким, на нашу думку, вони повинні бути у зв'язку. Як виявилось опісля, з подібними плянами носилось тоді багато наших друзів, і кожний по-своєму старався їх зреалізувати. Не було зорганізованого центрального тіла, що надало б тим випадковим, пооодиноким заходам характеру скоординованої акції.

Ми почали ближче приглядатись до сербів. Всі вони були замкнені в собі й малоговіркі. Вони ненавиділи окупантів і підтримувати приязні стосунки з німцями або їхніми поплічниками вважали за негідне для себе. Довго ми не могли рушити з місця, аж поки не трапилась одна   подія, яка прийшла нам на допомогу. Мій товариш пор. М. дістав приміщення в одного старшого сербського громадянина, вислуженого сільського вчителя. Я заходив туди дуже  часто і, розмовляючи з поручником М. зауважив, що наш господар уважніше прислуховується,  коли мова йде про большевиків, комуну, Тіта тощо. Зрештою, по кількох днях упертої мовчанки він не витримав і признався, що його син загинув 1943 р. від рук червоних   партизанів. Почувши наші щирі вислови співчуття, він став відвертіший і розповів нам, що в нього був ще один син, який поляг як вояк королівської підпільної армії 1941 р. в боях проти німецького окупанта. — Ви є наш природний союзник! — скрикнули ми, трохи не силою приховуючи нашу радість з приводу такої цінної для нас знахідки. Ми розповіли  йому  про Україну, її історію, її тяжкий стан між молотом і ковадлом 1941 р. та про наше ставлення до   большевизму і Третього Райху. Все це він уважно слухав та час від часу, киваючи сивою    головою, потверджував свою згоду з нашими поглядами. Від того часу він став трактувати   нас і гостити як своїх найближчих.

Наш господар дуже радо погодився зорганізувати зустріч з „четніками", і вона відбулась, за його згодою, в нього в хаті. — Про настрої ваших вояків ми поінформовані, — сказав глухим басом кремезний, середнього росту офіцер армії Міхайловича. — Наша розвідка збирає про вас точні відомості, головне, за посередництвом покликаних до того жінок. На конті вашої частини маємо вже записаних декілька неприємних промахів. Майте на увазі, що всі вони вже з нашого боку зреваншовані відповідним способом. Розуміється, що тут ми не брали до уваги ваших акцій, спрямованих проти людей комуністичних переконань, яких ми так само поборюємо. Ті, на мою думку, провадять щодо вас свою окрему бухгальтерію. Тому що ви говорите від свого власного імени, — застеріг він далі, — даю вам лише в загальному відомості про питання. які ви мені тут поставили. Щодо нашого ставлення до німців, то я вам з'ясую його коротко: ми їх ненавидимо. Вони, проте, мусять нас терпіти, бо ми їм, якщо не дуже шкодимо, то, здебільшого, таки допомагаємо в поборюванні червоних партизанів. Спочатку, тобто після упадку Юґославії. навесні 1941 р., ми, зорганізовані в королівській підпільній армії під проводом ген. Міхайловича, малими загонами — „четами" (від того походять назва „четніки") збройно виступали проти німецького окупанта. Після того, як Гітлер ударив на Схід у червні 1941 р. і СССР став союзником західніх держав, в Югославії постав паралельно до нашого новий рух спротиву, комуністичні партизани Тіта. Спочатку ми з ними навіть співпрацювали, але через різкі розходження ідеологічного характеру, ми наприкінці 1941 р. від них відсепарувалися, а вже наступного року почали збройно їх поборювати і винищувати.

—  На питання, яке вас найбільше цікавить, відповімо вам також коротко: захід нас ганебно зрадив. Організуючи наш рух, ми подбали про тісні зв'язки, головне, з Англією, яка до речі, спочатку навіть нам багато допомагала. Нам подавали надію про утворення фронту на   Балканах, що нас незвичайно підтримувало на дусі. З моменту, коли ми повернулись проти    червоної загрози, захід почав ступнево зривати з нами зв'язки, а 1944 р. нас було затавровано офіційно назвою „коляборантів  Третього Райху" і тим самим трактовано як ворогів альянтів.  Уявіть собі, чи тут не може порядну людину на місці чорт вхопити! — не втерпів він і вилаявся з досадою.

—  Ми можемо себе взаємно з вами розуміти, і в наших намірах нема нічого, щоби нас дискримінувало. Але захід нас не розуміє. Ми переконані, — додав він на закінчення, — в правильності наших протикомуністичних позицій і залишимось вірні нашій ідеї аж до переможного кінця.

Я ще декілька разів зустрічався з нашим знайомим „четніком". Спільна небезпека змушувала нас знаходити спільну мову, а всякі дрібні непорозуміння відкладати на дальші часи. Після виходу нашої дивізії на фронт у Стирії, ми розійшлись, як справжні приятелі.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 4(6), квітень 1951 р.

Український контекст 1 вересня і Другої світової

  1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, що ознаменувало собою початок Другої світової війни.

 

Зазвичай більшість українських істориків цього дня з гордістю розповідають про те, що разом з поляками «в боротьбу проти нацизму» вступили понад 100 000 українців, які служили в польській армії. Звісно, доля істини в їх словах є – у Війську Польському ці люди справді служили. Проте, на жаль, в нас часто забувають додати, що ці українці опинилися в польській армії не за своєю волею, а в абсолютній більшості були туди мобілізовані.

А ось інший красномовний, а на жаль маловідомий історичний факт. В 1939 році разом з німецькими військами польський кордон перетнув і український Легіон Романа Сушка, також відомий як «Військові відділи націоналістів» (ВВН). Цей підрозділ, сформований з українських добровольців-націоналістів, і загальною чисельністю 600 чоловік, розглядався українцями як перший крок до створення власного війська. Звісно, кількісне порівняння несумісне – 600 чоловік проти сотні тисяч. Проте одна важлива відмінність перекреслює всі кількісні невідповідності. На відміну від українців в польській армії, в ВВН вони записувалися добровільно. А отже – це був свідомий вибір українців, які прагнули створити власну державу.

Показова ще одна цікава деталь. У Війську Польському був невеличкий прошарок професійних, кадрових офіцерів українського походження. В вересні 1939 року усі вони сумлінно виконували свій військовий обов’язок, борючись з німцями на фронті, деякі навіть відзначилися в боях. Це такі прізвища як Шандрук, Побігущий, Татарський, Гальчевський, Палієнко, Барвинський тощо. Якщо говорити про тих із них, хто походив із «уенерівського» середовища, то вони, на відміну від галичан, не мали антипольської налаштованості, а у міжвоєнний період навпаки розглядали Польщу як союзника у боротьбі з радянською Росією. Однак чи асоціювали вони себе з Польщею як державою? Ні, вони просто виконували свій військовий обов’язок, а після звільнення з німецького полону більшість з них в той чи інший спосіб залучилися до подальшої боротьби за Українську державу, а не до польського руху опору.

 З цих простих прикладів слідує, що намагання вписати історію України в сучасні європейські наративи виглядає навіть не дивним – воно цілком безглузде. Бо як можна пишатися тим, що українців примусово гнали в бій за ідеали, які вони не сприймали, і в які не вірили? А ось популярність подібних заяв в Україні свідчить лише про продовження панування комплексу меншовартості, незнання історії широким загалом українців та про дешеву кон’юнктурність тих «істориків», які спекулюють на популярних в Європі темах, забуваючи враховувати саме український інтерес і контекст. Бо визначити, хто в Другу світову бився саме за Україну легко: подивіться, чи є національні відзнаки на їх військовій уніформі і чи був в цих формацій якийсь політичний провід?

Фактом є те, що в роки Другої світової війни українці служили в багатьох арміях антигітлерівської коаліції – в американській, британській, канадській, французькій і, звісно, – в радянській Червоній армії. Проте, чи несли ці армії свободу і волю для України і її народу? Чи носили українці на своїх мундирах національні відзнаки? Мали національні підрозділи в лавах тих армій? Хоча б якийсь політичний провід? Відповідь на всі ці запитання одна – ні. Бо воювали і гинули вони не за Україну, а за інтереси інших держав. Звісно, про цих вояків треба пам’ятати, їх досвід потрібно ретельно вивчати та аналізувати, але чи варто його пропагувати та акцентувати на ньому увагу, як на щось вагомому саме для України? Питання риторичне.

Українці мають усвідомлювати, що боротьба за Українську державу в ті роки – це був загальний процес, в якому взяли участь усі без винятку гілки українського націоналістичного і патріотичного руху. Звісно, держава ця в кожному окремому випадку мала бути не такою, як у опонентів. Дивізійники з дивізії «Галичина» мріяли про одне, бандерівці про інше, а уряд УНР в екзилі – про третє. Тому важко знайти щось спільне в концепції бандерівської УССД чи в розпливчастій ідеї місця України в «Новій Європі». Проте спільним тут є прагнення здобути національну державність і нарешті затвердити Україну на мапі Європи. Тому українську історичну пам’ять не можна будувати в межах сучасної ліберальної парадигми, оскільки в результаті ми відразу викреслимо з неї тих борців, які свідомо боролися саме за Україну, а не за чужі інтереси і політичні амбіції.


Роман Пономаренко, кандидат історичних наук

Останній Бастіон

Український шуцманншафт

 

Одним із різновидів українських військових формувань в Другу світову війну були охоронні батальйони шуцманншафту, також відомі як батальйони шума.

  

Вони виникли в 1941 році, і їхня поява певною мірою стала спонтанною реакцією населення на хаос, що виник на українській території, коли радянська влада була повалена, а німецька ще не встигла повноцінно утвердитися.

Влітку 1941 року у міру просування німецьких військ углиб території України, в окупованих німцями областях розпочалося масове створення місцевих загонів самооборони і міліції. Зброї тоді було багато, охочих взяти її до рук теж виявилося вдосталь. Зрозуміти мотивацію неважко: в лісах – загони червоноармійців, які пробиваються з оточень, на вулицях – невідомі біженці, то там, то тут спостерігаються прояви мародерства, саботаж і диверсії.

Здебільшого такі формування виникали стихійно, за згоди місцевої німецької влади, проте в окремих місцевостях іноді з’являлися навіть без попередньої згоди німців – їх просто ставили перед фактом, декларуючи при цьому свою лояльність новому режиму.

В цей процес відразу активно включилися обидві гілки ОУН, чиї похідні групи рухались на схід за німецькими військами. Українські націоналістичні кола вбачали в таких загонах зародки створення української армії і держави, а отже – вкладали в ідею їх творення чіткий політичний зміст. Одним з перших подібних підрозділів був Буковинський курінь, створений мельниківцями із добровольців з Буковини і Бесарабії, загальною чисельністю до 1500 чоловік. Бандерівці теж не відставали, в липні 1941 року сформувавши у Рівному 1-й український полк ім. Холодного Яру, також у складі близько 1500 вояків.

 

В цей же час німецьке військове командування розпочало цілеспрямоване залучення на охоронну службу українців. Як базу людського ресурсу для своїх формувань вони розглядали полонених вояків РСЧА українського походження. Цей процес розпочався в Білорусі, і був повністю підконтрольний німцям. 10 липня 1941 року в Білостоку почали формувати 1-й український батальйон, в якому через місяць вже нараховувалося 910 вояків. Оскільки кількість добровольців постійно зростала, то у вересні 1941 року на базі 1-го батальйону почалося формування 2-го. Згодом цей процес поширився і на інші території, зокрема восени 1941 року в Житомирі з радянських полонених розпочалось створення Київського куреня, чисельністю в 700 осіб. Ще один подібний підрозділ із військовополонених почав формуватися у Вінниці, причому одним із його організаторів виступив генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко.

В результаті вже в жовтні 1941 року в Україні (і на інших окупованих теренах СРСР) існувала чимала кількість різноманітних охоронних підрозділів. Організовано ними керувати було неможливо, тому 6 листопада 1941 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер спеціальним наказом упорядкував усі стихійно утворені добровольчі частини на окупованих східних територіях. Вони були об’єднані в так звану «охоронну службу поліції порядку» (Schutzmannschaft der Ordnungspolizei; скорочено Schuma, сам термін походить від німецьких слів Schutz – охорона і Mannschaft – команда). Однією зі складових цієї служби були шуцманншафт-батальйони, які формувалися в Прибалтиці, Білорусі і Україні для охоронної служби в німецькому тилу, поряд з кадровими німецькими поліційними батальйонами. Їх завданням була охорона мостів, воєнних об’єктів, підтримка порядку, охорона збору і транспортування врожаю та боротьба з партизанами і радянським підпіллям.

Для батальйонів шума була запроваджена наскрізна нумерація, а всі наявні підрозділи були реорганізовані у відповідності до нових вимог. Центрами формування стали Київ, Житомир, Миколаїв, Дніпропетровськ, Чернігів і Харків. Також тривало створення українських батальйонів на території Білорусі, в Мінську і Могильові. Багатьом українцям не сподобалося підпорядкування, до того ж, у цей час чимало членів ОУН розчарувалися в Німеччині, і більше не хотіли служити в цих підрозділах. Наприклад, в грудні 1941 року Буковинський курінь був розпущений. Проте чимало його вояків прагнули продовжити службу, також вистачало нових добровольців. В результаті вояки колишнього Буковинського куреня опинилися у лавах чотирьох українських батальйонів шума – 101-го, 102-го, 115-го і 118-го.

На службу вступали як місцеві мешканці, так і радянські військовополонені українського походження. Мотивація шуцманів була різною. Хтось був щирим українським патріотом і прагнув боротьби за державу. Хтось ненавидів комуністів. А хтось просто шукав можливості вижити в важкий воєнний час і отримати гарантований соціальний пакет.

Осібно від інших стоїть 201-й шуцманншафт-батальйон, сформований 1 грудня 1941 року з колишніх вояків Дружин українських націоналістів «Нахтіґаль» і «Ролянд», які уклали однорічний контракт. Командиром 1-ї роти цього батальйону служив Роман Шухевич.
Фактично, батальйони шума не були ні військовими, ні поліційними частинами. Тому за своїм статусом шуцман – вояк шуцманншафту – відрізнявся від поліцаїв (службовців місцевої поліції в Східній і Центральній Україні).

Для кадрової основи кожного батальйону з німецької поліції виділялося 2 офіцери і 18 унтер-офіцерів. Проте кількість німців могла коливатися. Наприклад, при створенні 57-го батальйону як кадрову основу використали німецьку 1-шу роту 3-го поліційного батальйону, навколо якої вже гуртувалися українські вояки.

Командування переважно було подвійним – формальним командиром був німець, а його заступником – українець, який і здійснював всі функції з командування підрозділом. Командирами рот і взводів здебільшого були українці. Серед заступників командирів батальйонів було чимало колишніх офіцерів армії УНР, зокрема згадуваний генерал Іван Омелянович-Павленко, який організував і був першим командиром 109-го батальйону, а також майор Костянтин Смовський (118-й батальйон).

Озброєння вояків відповідало завданням, які вони мали виконувати. Основною зброєю була гвинтівка, найчастіше радянського зразка. Також в кожному батальйоні було декілька одиниць автоматичної зброї і кулеметів. В міру активної участі у бойових діях озброєння частин зростало за рахунок трофеїв. В 1944 році деякі батальйони навіть мали легкі гармати і міномети.

 

Частина батальйонів були обмундировані в уніформу німецької поліції (наприклад, згадуваний 201-й) і зовні нічим не відрізнялися від німецьких поліцейських. В інших батальйонах були запроваджені українські знаки розрізнення, проте якусь систему в цьому прослідкувати важко.

До кінця 1943 року в райхскомісаріаті «Україна» було сформовано 45 українських шуцманншафт-батальйонів. Ще 10 українських батальйонів було сформовано в райхскомісаріаті «Остлянд» і тиловому оперативному районі групи армій «Центр», і 8 – на території польського Генерал-Губернаторства. Таким чином, загалом можна говорити принаймні про 63 українські батальйони шума.

Сумарно в українському шуцманншафті служило близько 35 000 чоловік. Не всі з них були етнічними українцями, в деяких батальйонах служило чимало росіян і білорусів, принаймні в чотирьох вистачало поляків, а в одному, 134-му, служили навіть туркмени і узбеки.

Всі батальйони мали різну боєздатність, яка часто залежала від особистості його німецького командира чи офіцера зв’язку, якщо командиром був українець. Загалом, участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях є одним з найбільш цікавих питань їхньої історії. Головним супротивником для них були радянські партизани, і більшість батальйонів в тій чи іншій мірі були задіяні в антипартизанській боротьбі, в Україні чи Білорусі. В окремих випадках, коли фронт насувався надто швидко, шуцманншафт опинявся на передовій лінії проти Червоної армії. Зрозуміло, що, не маючи відповідного вишколу і озброєння, шуцмани не могли ефективно протидіяти червоноармійцям, проте з цього правила відомий принаймні один виняток. Мова йде про вже згадуваний 57-й батальйон, яким командував штурмбаннфюрер СС Ганс Зіґлінґ. Цей батальйон було сформовано восени 1942 року в Барановічах і весь час діяв на території Білорусі. Зіґлінґу вдалося сформувати ефективний бойовий підрозділ. До середини 1944 року батальйон воював з партизанами на території Білорусі і в окремих епізодах навіть брав участь в боях проти Червоної армії. До літа 1944 року за спиною солдатів Зіґлінґа були десятки успішних антипартизанських операцій, а 2 березня 1944 року імперський комісар в Білорусі группенфюрер СС Курт фон Ґотберґ в одному з документів назвав його «найбільш надійним, найкращим і найуспішнішим батальйоном такого типу».

Варто зазначити, що безпосередніх документів, які б описували участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях майже не збереглося. Одним з небагатьох винятків якраз і є 57-й батальйон. Ось, наприклад, задокументована історія як батальйон «рішучою і неочікуваною атакою повністю знищив партизанську бригаду «1 травня», 2 травня 1943 року. Це було досягнуто після важких, маневрових сутичок і штурмів на укріплену, домінуючу місцевість. Операція спричинила ворогу важкі людські і матеріальні втрати».

Інший приклад не менш красномовний: «В ході операції «Коттбус» в районі Лепельського озера, з 23 травня по 25 червня 1943 року…, після того, як його батальйон був розгорнутий для атаки, щоб закрити кільце оточення, Зіґлінґ організував оборону проти неодноразових спроб прориву противника з кільця в ніч на 19 червня. Він особисто бився на передовій лінії, і неодноразово кидав свої іноземні підрозділи вперед. Грамотно організовані розвідувальні рейди в котел привели до захоплення 51 полоненого і знищення інших партизанів з партизанської бригади під командуванням підлого «Дяді Колі». Серед захоплених в полон був сам «Дядя Коля», єврейський комісар і лікар. Наші втрати склали два убитих і 11 поранених, ворожі втрати – 209 убитих. Було захоплено значну кількість зброї та спорядження».

А ось історія, як українські шуцмани з 57-го батальйону діяли проти регулярних частин РСЧА: «Розміщений на лінії фронту в районі ворожого вклинення на південний захід від Невеля, батальйон, разом з двома додатково підлеглими батальйонами і зенітним підрозділом, завдяки хороброму і розсудливому командуванню Зіґлінґа, досяг видатних успіхів. Це було досягнуто всупереч складній фронтовий ситуації, при безперервній ворожій пропаганді. Підлеглі Зіґлінґу підрозділи зачистили і утримали район в тилу бойової групи «Курт фон Ґотберґ», і закрили прорив у лінії фронту, через який радянські розвідувальні загони, загальною силою до батальйону, просочувалися в тиловий район».

Шуцмани, які відзначилися в боях, отримували німецькі нагороди. Основною нагородою для них була запроваджена 14 липня 1942 року «Відзнака за хоробрість для службовців східних народів» (Tapferkeits-Auszeichnung fur Angehorige der Ostvolker) з мечами. Вона мала декілька ступенів, і видавалася виключно тим добровольцям, що відзначились на полі бою. Для прикладу, в одному з боїв з партизанами шуцман Микола Наконечний здобув ворожий кулемет, за що і був нагороджений. В деяких батальйонах, які активно були задіяні у антипартизанських операціях, нагородження відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість боїв, в яких вояк брав участь. Так, у 115-му батальйоні бронзову Відзнаку видавали за 60 бойових виходів, а срібну – за 90.

Також українці могли отримати і інші німецькі нагороди. Зокрема, заступник командира взводу 201-го батальйону Антон Феденишин був поранений в боях з радянськими партизанами в Білорусі, і нагороджений Залізним хрестом 2-го класу і Відзнакою за поранення. Цікаво, що його контракт сплинув 1 грудня 1942 року. На цей момент він перебував у німецькому шпиталі, в якому доліковувався до травня 1943 року, тобто протягом 5 місяців після розформування батальйону. Простий, але красномовний приклад ставлення німців до звичайного українського шуцмана.

Те, що українці добре показували себе в бойових діях, підтверджує ще один цікавий факт. Весною 1943 року райхсфюрер СС Гіммлер вирішив здійснити експеримент, поєднавши німецькі і східні поліційні батальйони в полки. Внаслідок цього 29 березня 1943 року на окупованих Східних територіях з’явились поліційні стрілецькі полки (Polizei-Schutzen-Regiment), де 1-й батальйон складався з службовців німецької поліції, а 2-й та 3-й – з місцевих добровольців. При цьому в ці полки спеціально наказувалося рекрутувати здебільшого українців. Всього було сформовано сім таких полків, з яких чотири були українськими (№ 31, 33, 34, 35; плюс один з білорусів, один «козачий» – імовірно, з донських та/або кубанських козаків – і один з причорноморських німців). Для формування цих підрозділів були задіяні як уже існуючі українські батальйони, так і новостворені.

Проте не всі батальйони шума відрізнялися надійністю. В лютому 1943 року на бік радянських партизанів в Білорусі майже в повному складі перейшов 53-й батальйон. В березні цього ж року масовий перехід на бік партизанів був зафіксований в 121-му батальйоні. В деяких батальйонах квітнуло пияцтво, мародерство, моральний розклад, дезертирство тощо. Останнє було актуальним як для нестійких елементів, так і для національно-свідомих – після створення УПА чимало членів ОУН, які ще служили в різноманітних батальйонах, пішли в ліс «до своїх». Набутий досвід антипартизанської боротьби став для них в нагоді при розбудові власної партизанської сили.

Загалом доля українського шуцманншафту склалося по-різному. Деякі були розформовані, деякі – влиті в інші підрозділи. Так, в травні 1944 року 204-й батальйон в повному складі включили в дивізію «Галичина». В серпні 1944 року українські батальйони, які діяли в Білорусі, включили до складу 30-ї добровольчої дивізії військ СС (російська № 2) і перекинуті у Францію. Вже в кінці того ж місяця два українські батальйони – 62-й і 63-й (колишні 115-й і 118-й батальйони, перейменовані після реорганізації), перейшли на бік французьких партизанів (частина їхніх офіцерів, зокрема згадуваний Кость Смовський, відмовилися від переходу і в 1945 році поповнили лави Української національної армії).

Тим не менш, деякі шуцмани залишалися в строю до самого закінчення війни (зокрема, 208-й батальйон) і в березні-квітні 1945 року були переведені до складу Української національної армії.


Роман Пономаренко, кандидат історичних наук

 Останній Бастіон

Філателістичний блок до відзначення 75-річчя Бродівської битви.

Автор Олег Кіналь

Мирон Головатий, останній голова Братства кол. вояків 1 УД УНА.

Люблю постити такі звістки. 

Ось така гарна знимка чудової людини надійшла мені з Канади. Переслав мені її мій друг із Торонто Андрій Головатий Андрій Головатий (Andy Holowaty). А зображений на ній його батько - останній голова Братства кол. вояків 1 УД УНА (Братство, на жаль, припинило свою діяльність у 2015 р.), офіцер дивізії "Галичина" Мирон Головатий. 

Приємно, що пропам'ятна відзнака Резерву дивізії "Галичина", виготовлена до 75-річниці створення дивізії, знайшла ще одного свого героя. 

Світлина зроблена 7 травня 2019 р. у день Уродин пана Мирона, йому виповнилося 94 роки. 

Дорогий комбатанте! В Україні є люди, що знають про Вас, пам'ятають про Вас і зичать Вам міцного здоров'я на Многая Літа!


Ігор Іваньков 

Українці у німецькому флоті.

 

В період Другої світової війни, багато українців було в німецькому флоті. Хоча їх кількість не було настільки великою, як у вермахті, національні частини зрештою були сформовані також і в ВМС. 

З українців, як і з інших іноземних добровольців, утворювали невеликі загони, яким надавався такий же статус, що і Кріґсмаріне, або вони входили до складу німецьких частин допомоги військовослужбовцям (Wehrmachtgefolge).

Українці потрапляли в німецький флот двома шляхами:

По-перше це колишні члени ВМС України 1918 року, які оселилися в Галичині та ті галичани, які служили в польському флоті, добровільно зголосились перейти (в Kriegsmarine) та продовжити службу на Балтійському морі або Атлантичному океані.

По-друге, українські військовополонені з Радянського флоту, які були взяті в Kriegsmarine і здебільшого служили на Чорному морі. Крім того, з них формували прибережні оборонні батареї в Північній Франції.

Національні щитки і кокарди були введені в 1944 році. Уніформа була аналогічно синій або сірій уніформі німецьких морських піхотинців, відзнаки і знаки відмінності були такими ж. Допоміжні частини носили уніформу без національних шевронів, але замість цього використовували жовту пов'язку «Deutsche Wehrmacht». Теоретично для всіх європейських добровольців ранги були перераховані аж до звання адмірала, навіть якщо такий ранг ніколи не використовувався. 

У перекладачів була чорна пов'язка, на якій був білий напис «Shprachmitter» латинськими буквами.

Наказ від 19 липня 1944 року № 83 вимагав від німецьких солдатів віддавати честь місцевим офіцерам так само, як німецьким офіцерам, так само вимагав «взаємного товариського салюту» між німецькими та місцевими солдатами. 

11 серпня наказ № 109 заборонив подальше використання термінів «Auslandische» (іноземних) або «Germanische» (німецьких) добровольців і замінив на термін «Europaische» (європейських) добровольців в публікаціях військово-морського флоту.

Коли національні шеврони для галицьких добровольців були подібні до шевронів юнаків СС з Галичині - сині з жовтим левом. Добровольці з решти України, згідно з наказом № 508, використовували шеврон аналогічний шеврону УВВ (Українське Визвольне Військо) - синьо-жовтий щит з білим тризубом Святого Володимира.

Кокарди для добровольців були такими: золотий лев на синьому овальному щиті для галичан і синьо-жовта кокарда для добровольців з Великої України, для офіцерів використовувалася кокарда з окремим зовнішнім жовтим овалом.

Українці в хорватському морському легіоні

Багато українців також служили в хорватському морському леґіоні. Хорватський військово-морськой леґіон (Hrvatska Pomorska Legija) був сформований 2 червня 1941 року за наказом Поглавника Анте Павелича, який потребував добровольців для боротьби на Східному фронті.
Леґіоном командував капітан Степан Руменович, який при формуванні складався з 23 офіцерів, 100 молодших офіцерів і 220 моряків. Леґіон був оснащений кораблями і захопленими рибальськими суднами, які були переобладнані для мінних операцій. 

Леґіон в основному діяв на Чорному морі, біля берегів України де вступив в контакт з місцевим населенням. Завдяки пропаганди та гідної поведінки, місцеве населення підтримало леґіон під час його перебування в Україні. Через таку підтримку, командир леґіонів вирішив залучити якомога більше українських добровольців. Багато колишніх матросів та рибаків добровільно зголосилися вступити і чисельність Леґіону збільшилася до 1000 осіб, тепер українці складали 60% всього складу. 

Леґіон був постійно задіяний в операціях з придушення радянських військ і найчастіше виходив переможцем. Завдяки рішучим діям матросів Леґіону, командир 11-ї німецької армії Ерік фон Манштейн був врятований, після того як його човен був охоплений вогнем через повітряну атаку. Українці в Леґіоні боролися щосили і багато відзначилися своїми звитягами. Командувач Едгар Анжели заявив, що: «українські добровольці в боротьбі за Азовське море проявили велику мужність та майстерність, які були широко відомі». 

До кінця 1942 року Леґіон передав свої кораблі іншим морякам і повернувся до Хорватії, щоб перегрупуватися. 

У жовтні 1943 року був переведений в Трієст, де його члени були розподілені серед кораблів німецького флоту.

(с) http://www.oocities.org/unavy/aKrieg.html

Roman Velitchko

 

 Ukrainian military honour

Батальйон «Соловейко»: як і чому українські націоналісти перебували на службі в німецькій армії в 1941 році

Перша світова війна, окрім перемоги одного військового боку над іншим, призвела до розгортання національних державотворчих рухів у Центральній та Східній Європі. Всі політико-правові процеси забезпечувались національними збройними силами, діяльність яких спрямовувалась проти колишніх держав, у складі яких нації перебували, а також сусідніх націй, з якими був конфлікт щодо земель. 

У силу різних обставин, майже всім національним рухам вдалось повністю або частково відродити та утвердити свої держави. 

Українські національні сили також розгорнули свій державотворчий процес, який більш відомий, як Українська національна революція 1917 – 1921 рр. Революція на кінець 1918 р. охопила майже всі історичні землі. У війнах з більшовицькою Росією двічі вдавалось залучати союзників, у 1918 р. німецькі та австро-угорські війська, а 1920 р. польські, попри те, що вони окупували ЗУНР. 

У листопаді 1921 р. «Другий зимовий похід» на територію Української Народної Республіки, що була окупована більшовицькою Росією, став останнім актом боротьби за незалежність УНР. Мабуть, ми єдині, хто тоді відродив свою державу, але не зміг її утвердити.

Українські національні сили, як би це не було складно та безнадійно, розцінили поразку Української національної революції, як поразку в битві, але не у війні за державу. Було чітке розуміння того, що сформовані кордони держав Європи за результатами Першої світової війни та Версальсько-Вашингтонська система противаги та стримування, буде піддана ревізії, але не через дипломатію, а через війну. Тому на хвилі нової світової війни буде здійснена чергова спроба відродити державність України. До вбивства в травні 1926 р. Симона Петлюри, союзником у новій війні проти СРСР розглядалась Польща, на території якої перебували десятки тисяч вояків українських армій. І після вбивства уенерівське середовище чекало на війну. 

З утворенням у 1929 р. Організації українських націоналістів, діючи за принципом «ворог мого ворога – мій друг», у майбутній світовій війні, яка мала б дати змогу відродити українську державну незалежність, почали орієнтуватись на Німеччину. Для ОУН окупантами (ще з 1919 – 1921 рр.) української державності були СРСР, Польща та Румунія, дещо інше було сприйняття Чехословаччини. Попри те, що позиція Німеччини була, в значній мірі, визначальною під час окупації Угорщиною з листопада 1938 р. і до березня 1939 р. Карпатської України, контакти з Німеччиною не були розірвані.

 22 червня 1941 р. у рамках розпочатої Німеччиною та СРСР ще 1 – 17 вересня 1939 р. Другої світової війни, розпочалась німецько-радянська війна. У наступі проти СРСР у складі німецьких військ брали участь нечисельні частини складені і з українців. Про цей фрагмент українського національно-визвольного руху говоримо з к.і.н., військовим істориком Романом Пономаренком. 


З якою метою і з представників яких українських національних сили напередодні та під час Другої світової війни в складі німецької армії формувались частини?


Головною метою було підготувати вишколені військові кадри, які потім можна буде задіяти для боротьби за українську державу. Причому співпраця українських націоналістів з німецькою військовою розвідкою (Абвером) розпочалася ще в 20-ті роки ХХ століття, правда, тоді вона не набула якихось практичних рис. В 1937 році контакти відновилися і за посередництва колишнього генерал-хорунжого УГА Віктора Курмановича відбулося кілька зустрічей Євгена Коновальця з представниками Абверу. Після загибелі Коновальця контакти тривали та мали практичне втілення, бо інтереси обох сторін в принципі співпадали: українці хотіли отримати військовий вишкіл, а німці планували задіяти оунівців у потенційній німецько-польській війні.
  
Головним результатом переговорів 30-х років стало створення так званого «Леґіону Сушка» (також відомий як «Військовий відділ націоналістів») на чолі з співзасновником ОУН полковником Романом Сушком. Цей загін чисельністю до 600 вояків в вересні 1939 року брав участь в бойових діях, очищуючи німецькі тили від залишків польських військ. Проте після перемоги над Польщею з політичних причин (німці буди не зацікавлені провокувати Сталіна коли вони вели війну з Францію та Британією) Леґіон переформували у Веркшуц (спеціальна поліція охорони промислових підприємств). 
 

 

Віктор Курманович, крайній з правої сторони, під час поховання Євгена Коновальця 28 травня 1938 р. у Роттердамі 

З другої половини 1939 року і до весни 1941 року співпраця німецької розвідки та оунівців практично звелася до нуля, бо німці були зайняті війною на Західному фронті. Коли Німеччина розпочала підготовку до нападу на СРСР, німецька військова розвідка знову зацікавилася українським питанням, відновивши контакти з ОУН, зав’язавши тісні відносини з бандерівською гілкою організації. 

Нові перемовини розпочалися з тих же самих позицій, що і в 1937 році: бандерівці хотіли мати свої власні військові формування, сподіваючись за допомогою німців вишколити кадр майбутнього українського війська. Німці ж планували задіяти націоналістів в військових операціях проти СРСР.

В березні 1941 року між сторонами була досягнута угода, за якою Абвер зобов’язувався надати військовий вишкіл близько 700 українцям – членам ОУН, а українці у відповідь погодились надати цих людей у розпорядження німецької армії. 

Перші 350 добровольців, більшість з яких були членами чи симпатиками ОУН(б), в квітні 1941 року були зосереджені на армійському полігоні Нойгаммер (Сілезія), де їх підпорядкували першому батальйону полку спеціального призначення «Бранденбурґ-800», який належав до відділу Абвер-2 (займався здійсненням диверсій в запіллі противника). 

Спочатку український підрозділ не мав офіційної назви, а українці між собою називали його «Курінь імені Євгена Коновальця». В ньому був організований хор, який так вразив німців своїм співом, що один з офіцерів порівняв його з солов’їним. Після цього українському підрозділу присвоїли кодову назву «Нахтіґаль» (з німецької – соловейко). Отже, офіційно підрозділ називався Спеціальна група «Нахтіґаль» (Sondergruppe ”Nachtigall”) (проте сьогодні в Україні найбільш поширеними назвами є батальйон чи легіон «Нахтіґаль»). 

Ще приблизно 350 українських добровольців було зосереджено в Австрії, де з них сформували підрозділ під офіційною назвою Організація «Роланд». Разом «Нахтігаль» і «Роланд» склали так звані «Дружини українських націоналістів» («ДУН»). 

«Нахтігаль» був частиною німецької армії? 

Ні, «Нахтіґаль» не вважався частиною Вермахту, він був частиною, створеною при німецькі армії. Тому його вояки трактувалися німцями як «добровольці», хоча і отримували те саме забезпечення, що і німецькі солдати. Уніформа та озброєння теж були німецькі.

Старші командні посади дублювалися: офіційними командирами підрозділу та сотень були німецькі офіцери, але одночасно при кожному з них був український командир, який був радником та виконував функцію зв’язкового між цим німцем та українськими солдатами. Цю функцію при командирі групи «Нахтіґаль» обер-лейтенанті Альбрехті Герцнері виконував Роман Шухевич. 

Чи правда, що «Нахтіґаль» був однією з перших військових частин, яка вступила у Львів після відступу радянських військ з міста? 

Напередодні нападу на СРСР «Нахтіґаль» підпорядкували німецький 1-й гірській дивізії, яка мала наступати на Львів. Свій бойовий шлях група розпочала в ніч на 23 червня 1941 року, фактично крокуючи пліч-о-пліч з німецькими гірськими стрільцями. Майже без бойових зіткнень українці досягли галицької столиці, ставши одним з перших підрозділів, які в 4:30 ранку 30 червня 1941 року увійшли у звільнений від більшовиків Львів. Зрозуміло, що для українців та української національної справи, факт того, що одним з перших у місто вступив саме український підрозділ, був подією символічною. Так, багато українських газет швидко опублікували повідомлення, що «Поруч з Німецькою Армією вступила в м. Львів також частина Української Армії».

У Львові, рухаючись по вулиці Городоцькій, «Нахтігаль» дійшов до площі Святого Юра, де і зупинився на кілька годин. Митрополит Андрій Шептицький дав воякам своє благословення, і також відбулися перші зустрічі вояків з львів’янами. В 10:30 «Нахтігаль» попрямував до місць призначення, оскільки німецьке командування задіяло його для охорони низки важливих об’єктів та установ міста. Так, 1-ша сотня рушила на вулиці Лонцького та Пелчинську щоб взяти під контроль тюрму та будівлю НКВС, та зайняла радіостанцію. 2-га та 3-тя сотні вирушили на Замарстинів, де взяли під контроль тюрму та газову станцію. В тюрмах на Лонцького та у Бригідках українські вояки виявили тіла сотень українців вбитих комуністами перед тим як залишити місто. Між ними був і брат Романа Шухевича. Отже, весь день 30 червня група «Нахтігаль» виконувала охоронну службу у Львові, що підтверджується багатьма документами та спогадами. Це важлива деталь, бо з-за цього її підрозділи не брали жодної участі у проголошенні Акту відновлення Української держави, який якраз в кінці дня 30 червня 1941 року відбувся у Львові на площі Ринок. Тільки на другий день, 1 липня, коли «Нахтігаль» був звільнений від караульної служби, то пройшов маршем з піснею по Площі Ринок. Після того вояки отримали тижневу відпустку. Як склалася подальша доля «Нахтігалю»? 7 липня 1941 року група «Нахтігаль» покинула Львів і рушила далі на Схід. Вже 14 липня була в Проскурові (зараз Хмельницький), потім була висунута в район Браїлова, що біля Вінниці. В цьому район «Нахтігаль» взяв участь у боях проти Червоної армії, за відвагу кілька українців були відзначені нагородами, зокрема Юрій Лопатиснький та капелан «Нахтигалю» о. Іван Гриньох були нагороджені Залізними хрестами 2-го класу. Після цього підрозділ знаходився на відпочинку, а 13 серпня був відкликаний з фронту та залізницею доставлений в Нойгаммер, де вояків роззброїли, а сам «Нахтігаль» – розформували. Така ж сама доля чекала і «Роланд», який також привезли в Нойгаммер.

Дивись.info - https://dyvys.info/2018/06/22/bataljon-solovejko-yak-i-chomu-ukrayinski-natsionalisty-perebuvaly-na-sluzhbi-v-nimetskij-armiyi-v-1941-rotsi/?fbclid=IwAR1Q4ADnZAu76a6NUSjcFc-LD3vYbVEjJYRuWuBSa8_K6Le8M8nIpihH-O0

У Львові, рухаючись по вулиці Городоцькій, «Нахтіґаль» дійшов до площі Святого Юра, де і зупинився на кілька годин. Митрополит Андрій Шептицький дав воякам своє благословення, і також відбулися перші зустрічі вояків з львів’янами. 

В 10:30 «Нахтіґаль» попрямував до місць призначення, оскільки німецьке командування задіяло його для охорони низки важливих об’єктів та установ міста. Так, 1-ша сотня рушила на вулиці Лонцького та Пелчинську щоб взяти під контроль тюрму та будівлю НКВС, та зайняла радіостанцію. 2-га та 3-тя сотні вирушили на Замарстинів, де взяли під контроль тюрму та газову станцію. В тюрмах на Лонцького та у Бригідках українські вояки виявили тіла сотень українців вбитих комуністами перед тим як залишити місто. Між ними був і брат Романа Шухевича. 

Отже, весь день 30 червня група «Нахтіґаль» виконувала охоронну службу у Львові, що підтверджується багатьма документами та спогадами. Це важлива деталь, бо з-за цього її підрозділи не брали жодної участі у проголошенні Акту відновлення Української держави, який якраз в кінці дня 30 червня 1941 року відбувся у Львові на площі Ринок. 

Тільки на другий день, 1 липня, коли «Нахтіґаль» був звільнений від караульної служби, то пройшов маршем з піснею по Площі Ринок. Після того вояки отримали тижневу відпустку. 

Як склалася подальша доля «Нахтіґалю»? 

7 липня 1941 року група «Нахтіґаль» покинула Львів і рушила далі на Схід. Вже 14 липня була в Проскурові (зараз Хмельницький), потім була висунута в район Браїлова, що біля Вінниці. В цьому район «Нахтіґаль» взяв участь у боях проти Червоної армії, за відвагу кілька українців були відзначені нагородами, зокрема Юрій Лопатиснький та капелан «Нахтіґалю» о. Іван Гриньох були нагороджені Залізними хрестами 2-го класу. 

Після цього підрозділ знаходився на відпочинку, а 13 серпня був відкликаний з фронту та залізницею доставлений в Нойгаммер, де вояків роззброїли, а сам «Нахтіґаль» – розформували. Така ж сама доля чекала і «Ролянд», який також привезли в Нойгаммер.

Головною причиною відкликання та розпуску обох українських підрозділів став конфлікт між німцями та бандерівцями. Після того, як німецька влада відкинула претензії ОУН(б) на домінування в Україні та в створенні фактично бандерівської «Української держави», одночасно заарештувавши багатьох керівників руху, то наявність на радянсько-німецькому фронті відверто пробандерівських військових підрозділів виглядала нелогічно. Після конфлікту з бандерівцями німецьке командування більше не довіряло цим воякам, проте не залишили спроб знайти порозуміння. Наслідком стали кількамісячні переговори між українськими офіцерами «Нахтіґалю» та «Ролянду» та німецьким керівництвом, внаслідок чого на контрактній основі був утворений 201-й шуцманншафт-батальйон, який воював проти радянських партизанів на території Білорусі. Проте це вже зовсім інша історія. 

Прокоментуйте твердження стосовно причетності «Нахтіґалю» до львівського погрому 30 червня – 2 липня 1941 року? 

Тут взагалі особливо нема, що коментувати. Не існує жодного документу, фотографії чи іншого доказу, що якісь підрозділи групи «Нахтіґаю» брали участь в цих трагічних подіях у Львові.

Цікаво, що версія про причетність українського підрозділу до погрому з’явилась тільки в 1959 році, коли СРСР організував пропагандистську кампанію проти Теодора Оберлендера, німецького міністра по справах репатрійованих та жертв війни. В 1941 році Оберлендер служив в «Нахтіґалі» зв’язковим офіцером і тому цей факт було вирішено використати для висування йому обвинувачення у військових злочинах, і українським націоналістам за сумісництвом. Проте усі ці інкримінації так і залишилися бездоказовими.

Хома Іван  Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини, Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка».

dyvys.info