неділя, 6 жовтня 2019 р.

Наші зустрічі з «Четніками»


Пилип Трач
xop. 1. УДA.



Взимку 1945 року нас було пересунено з Словаччини до Юґославії для охорони запілля німецького фронту. Терен, що його ми займали, був майже вільний від партизанів, і нам ні разу не доводилось мати якісь поважніші сутички з тітовцями. Незважаючи на те, манія небезпеки з боку партизанів переслідувала наше командування, яке тримало вояків у стані перманентної готовости. Досить було, щоби до штабу надійшло якесь невиразне повідомлення — до речі, (ми мали неодноразову змогу це перевірити) — часто провокаційного характеру, зі сторони самих же тітовців, а вже наші полки, без перевірки поданих відомостей, підіймались кожен зокрема або цілою дивізією на щораз нові акції, з яких ні одна не увінчалась успіхом.

Ідучи до Юґославії, я вже по дорозі робив у думках пляни, що, може, там, якщо не буде альянтського десанту на Балканах, нам пощастить пробити маленький отвір — віконце у вільний світ, щоби крізь нього гукнути на захід про насильства над Україною з боку обох диктатур. Про те, як згодом завів наші надії і сподіванки демократичний світ, шкода говорити...

Тим часом життя в дивізії пливло своїм річищем. Яке було відношення німців до нас, можуть свідчити дві показові події. Згідно з наказом штабу дивізії, полки мали відіслати до етапу нездібні до бойової служби і „непевні" елементи. Пригадую собі, з яким острахом дивились мої стрільці на це видовище: до штабу полку було приведено з різних його підрозділів кільканадцять наших вояків, яких польова жандармерія роззброїла, продержала цілу ніч під вартою в льоху одного замку, а вранці під конвоєм відпровадила в невідоме. Стрільці буквально плакали. Вони підозрівали, що, може, з якихось причин їх замкнуть до концентраційного табору, і просили порятунку. Німецькі жандарми прикладами рушниць наводили „порядок". Вояків, які ще вчора стояли перед небезпекою втратити власне життя в боях проти спільного ворога, сьогодні ті уявні „союзники" трактували, як худобу. Після оповідали, що одного молодого хлопчину з групи тих нещасливців жандарми по дорозі при спробі втечі, розстріляли. Всі наші інтервенції в штабі полку в справі пристойного трактування цих людей були даремні.

Далі просто панічні настрої серед наших вояків викликав наказ про роззброєння дивізії. Несподівано дивізія повинна була здати зброю, яка мала бути вжита для озброєння новосформованих німецьких з'єднань. Можна собі уявити, що дивізія, яка тільки що поборювала партизанів, по складенні зброї, безборонна, серед ворожою терену стала б здобиччю червоних банд, які прагнули виключно фізичного знищення свого противника. На щастя, цей наказ було скасовано, а частину вже приготованої до відіслання зброї повернено. Проте, ніхто не мав певности, до за деякий час не повториться це саме або щось подібне. Обидві сторони, як ми, так і німці задихались в атмосфері взаємного недовір'я.

Удвох з хорунжим М., моїм товаришем і приятелем ще з цивільного життя, вирішили ми діяти. Спочатку ми вирішили нав'язати контакт із представникам сербського національного підпілля, щоби з'ясувати їм наше становище та знайти в разі потреба їхню підтримку. Далі ми сподівались, що через них ми можемо налагодити взаємини з західним світом, з яким, на нашу думку, вони повинні бути у зв'язку. Як виявилось опісля, з подібними плянами носилось тоді багато наших друзів, і кожний по-своєму старався їх зреалізувати. Не було зорганізованого центрального тіла, що надало б тим випадковим, пооодиноким заходам характеру скоординованої акції.

Ми почали ближче приглядатись до сербів. Всі вони були замкнені в собі й малоговіркі. Вони ненавиділи окупантів і підтримувати приязні стосунки з німцями або їхніми поплічниками вважали за негідне для себе. Довго ми не могли рушити з місця, аж поки не трапилась одна   подія, яка прийшла нам на допомогу. Мій товариш пор. М. дістав приміщення в одного старшого сербського громадянина, вислуженого сільського вчителя. Я заходив туди дуже  часто і, розмовляючи з поручником М. зауважив, що наш господар уважніше прислуховується,  коли мова йде про большевиків, комуну, Тіта тощо. Зрештою, по кількох днях упертої мовчанки він не витримав і признався, що його син загинув 1943 р. від рук червоних   партизанів. Почувши наші щирі вислови співчуття, він став відвертіший і розповів нам, що в нього був ще один син, який поляг як вояк королівської підпільної армії 1941 р. в боях проти німецького окупанта. — Ви є наш природний союзник! — скрикнули ми, трохи не силою приховуючи нашу радість з приводу такої цінної для нас знахідки. Ми розповіли  йому  про Україну, її історію, її тяжкий стан між молотом і ковадлом 1941 р. та про наше ставлення до   большевизму і Третього Райху. Все це він уважно слухав та час від часу, киваючи сивою    головою, потверджував свою згоду з нашими поглядами. Від того часу він став трактувати   нас і гостити як своїх найближчих.

Наш господар дуже радо погодився зорганізувати зустріч з „четніками", і вона відбулась, за його згодою, в нього в хаті. — Про настрої ваших вояків ми поінформовані, — сказав глухим басом кремезний, середнього росту офіцер армії Міхайловича. — Наша розвідка збирає про вас точні відомості, головне, за посередництвом покликаних до того жінок. На конті вашої частини маємо вже записаних декілька неприємних промахів. Майте на увазі, що всі вони вже з нашого боку зреваншовані відповідним способом. Розуміється, що тут ми не брали до уваги ваших акцій, спрямованих проти людей комуністичних переконань, яких ми так само поборюємо. Ті, на мою думку, провадять щодо вас свою окрему бухгальтерію. Тому що ви говорите від свого власного імени, — застеріг він далі, — даю вам лише в загальному відомості про питання. які ви мені тут поставили. Щодо нашого ставлення до німців, то я вам з'ясую його коротко: ми їх ненавидимо. Вони, проте, мусять нас терпіти, бо ми їм, якщо не дуже шкодимо, то, здебільшого, таки допомагаємо в поборюванні червоних партизанів. Спочатку, тобто після упадку Юґославії. навесні 1941 р., ми, зорганізовані в королівській підпільній армії під проводом ген. Міхайловича, малими загонами — „четами" (від того походять назва „четніки") збройно виступали проти німецького окупанта. Після того, як Гітлер ударив на Схід у червні 1941 р. і СССР став союзником західніх держав, в Югославії постав паралельно до нашого новий рух спротиву, комуністичні партизани Тіта. Спочатку ми з ними навіть співпрацювали, але через різкі розходження ідеологічного характеру, ми наприкінці 1941 р. від них відсепарувалися, а вже наступного року почали збройно їх поборювати і винищувати.

—  На питання, яке вас найбільше цікавить, відповімо вам також коротко: захід нас ганебно зрадив. Організуючи наш рух, ми подбали про тісні зв'язки, головне, з Англією, яка до речі, спочатку навіть нам багато допомагала. Нам подавали надію про утворення фронту на   Балканах, що нас незвичайно підтримувало на дусі. З моменту, коли ми повернулись проти    червоної загрози, захід почав ступнево зривати з нами зв'язки, а 1944 р. нас було затавровано офіційно назвою „коляборантів  Третього Райху" і тим самим трактовано як ворогів альянтів.  Уявіть собі, чи тут не може порядну людину на місці чорт вхопити! — не втерпів він і вилаявся з досадою.

—  Ми можемо себе взаємно з вами розуміти, і в наших намірах нема нічого, щоби нас дискримінувало. Але захід нас не розуміє. Ми переконані, — додав він на закінчення, — в правильності наших протикомуністичних позицій і залишимось вірні нашій ідеї аж до переможного кінця.

Я ще декілька разів зустрічався з нашим знайомим „четніком". Спільна небезпека змушувала нас знаходити спільну мову, а всякі дрібні непорозуміння відкладати на дальші часи. Після виходу нашої дивізії на фронт у Стирії, ми розійшлись, як справжні приятелі.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 4(6), квітень 1951 р.