четвер, 25 травня 2017 р.

Бої за замок Ґляйхенберґ


Володимир Козак
сотник І.УД.


                   Цього місяця припадає шоста річниця боїв Першої Української Дивізії за замок Ґляйхенберґ в Австрії, на південний схід від Ґрацу. В боях брали участь, головно, курені 29 полка, які зазнали там багато втрат убитими і пораненими. Не зважаючи на кількакратну перевагу ворога, головно, його важкої зброї, частини дивізії аж до дня капітуляції, 8. 5. 1945, вдержалися в замку, що становив надзвичайно важливий пункт оборони, яку втримували Перша УД.

                   Нижче вміщаємо звіт сотенного третьої сотні 29 полка, що відзначилася в боях за замок.       
                           


                                                                                                                            Редакція



                         20 березня 1945 року моя сотня, 3/29, що входила до складу І куреня під командуванням підполковника Вільднера і яка стояла в селі Оберчерне над річкою Муром, дістала наказ піти в напрямі містечка Ґляйхенберґ. Мета — зайняти містечко Бад Ґляйхенберґ і околицю, вибивши звідти большевиків.

                         Сотня йшла горою від Штрадену до Траутмансдорфу. Третій курінь нашого полка мав  бути сусідом справа, другий курінь зліва. Вийшовши ранком близко п'ятої години з місця постою, ми зустрілись з большевиками досить швидко, і без великого бою, не втративши навіть жодного вояка пораненим, сотня викинула большевиків з залізничної станції Траутмансдорф, який ми зайняли вже близко пів до восьмої, і відкрила вогонь по горі Зульц, не давши, таким чином, большевикам змоги обстрілювати наші частини. За дві години, десь біля 10 години, прийшла решта першого куреня. Другий курінь, під командуванням майора Блянкенгорна, прийшов щойно десь на 4 годину пополудні на другий день.

                         Не мавши зв'язку зліва, я післав своїх розвідчиків, які донесли мені, що в замку Ґляйхенберґ є большевики з танком. Здобиччю першого куреня були полонені, між ними командир полка і кілька протитанкових гармат. Крім цього, ми розмінували поля. На відтинку моєї сотні знешкодили ми до 30 мін.

                         За кілька годин по зайнятті моєю сотнею двірця и села Траутмансдорф, я дістав наказ пропустити третій курінь 29 полка під командуванням німця, сотн. Діце, в напрямі містечка Бад Ґляйхенберґ. Цей незвичайний наказ, що перечив усім правилам тактики, мав за мету дати змогу куреневі сотн. Діце, використовуючи здобутки першого куреня, цебто здобуття третьою сотнею двірця Траутмансдорф, зайняти містечко Бад Ґляйхенберґ, що його частину вже був зайняв перший курінь. За його здобуття командир частини мав одержати лицарський хрест. Та плян не повівся. Курінь сотн. Діце вв'язався в важкі бої, з яких вийшов цілком розбитий, а його командир не зміг прикрасити своїх амбітних грудей лицарським хрестом, якого так жадав.

                     Увечері того ж дня моя сотня була виведена з Траутмансдорфу й ми зайняли становища на горі 372 разом із другим куренем (11/29). За два дні, діставши ще першу сотню мого куреня на посилення, я дістав наказ змінити рештки другого куріня сотн. Діце на краю Бад Ґляйхенберґ.


В замку Ґляйхенберґ між двома атаками ворога, їжа на графському посуді смакує...


                    Моя сотня мала тоді 145 вояків. Ми зайняли становища, окопались і тримали їх там 7 днів. Вночі з 29 на 30 березня почався дуже сильний обстріл моїх становищ артилерією, гранатометами і кулеметами. Ми мали великі втрати. Це був загальний наступ большевиків, який закінчився прорванням наших ліній на відтинку 30 полку 6 квітня.

                   Я дістав телефонічний наказ від командира батальону Вільднера відступити з Бад Ґляйхенберґ, зайняти гору Зульц і держати її в наших руках, щоби дати змогу дивізії зайняти нові позиції.

                    Я тримав гору, не зважаючи на тяжкий обстріл і безупинні атаки ворога один день і ніч до 11 години наступного ранку. Тому, що на обох моїх флянгах уже були большевики, я мусив був відступати. Праворуч від мене була 14 сотня 29 полка поручн. Чучкевича, яку розділяли від мене большевики. В наслідок затяжних боїв я втратив із сотні дуже багато людей убитими й пораненими. Під переважаючим натиском ворога ми покинули гору Зульц і, зібравши рештки людей з першої і третьої сотні й одну чоту штабової сотні, яких я взяв під свою команду, я відступив і зайняв гору число 372.

                   Щойно на другий день прийшов до нас адьютант куреня поручник Брудергофер, який дуже дивувався, що я ще сиджу з моїми людьми. Через перерву сполучення в штабі полка панувало переконання, що ця гора вже в большевицьких руках і саме наступного ранку був призначений наступ з метою відбити гору. Невдовзі замінив мене перший курінь 31 полка (І/31) майора Курцбаха. З моєю частиною ми відійшли до Ґнасу. По зголошенні моєму в командира куріня, ми провели весело час і помились, виспались і відпочили та одержали поповнення коштом розбитого й розформованого куреня сотн. Діце. Моя сотня мала тоді вже 160 людей. Вночі я дістав наказ негайно йти до другого куреня (11/29) на підсилення залоги замку Ґляйхенберґ, або на його відбиття.

                    Вночі з 9 на 10 квітня ми підійшли до становищ другого куреня. Залишивши людей у лісі, я подався до командного пункту куреня, щоби обговорити з командиром стан. Большевики, зауваживши рух за бойовою лінією, відкрили вогонь із гранатометів і вивели мені з лав 12 людей. Довідавшись від майора Блянкенгорна, що на відтинку все в порядку, я повернувся із сотнею до місця попереднього постою.

                     Тільки ми повернулись і полягали спати, як я дістав телефонний наказ іти знову до замку й відбивати його, бо, мовляв, він зайнятий большевиками. Я зібрав людей і пішов. Але й тим разом виявилось, що вістки були неправдиві. Другого дня під час обіду, я ще раз був покликаний до штабу куреня, де одержав доручення зараз же йти на відтинок (ІІ/29), щоб відбити наступ, а також прорив большевиків.

                     Підійшовши до становищ другого куреня, я побачив таку картину: сотенний 1/ІІ, хорунжий X., відступає, поранений в руку, а за ним його люди. Я повернув їх, а також і стрільців 31 полку, які теж відступали назад. І тим разом, крім незначного малого влому на відтинку куреня, замок залишився міцно в наших руках.

                     Кілька днів пізніше, я дістав ще раз наказ від командира другого куреня майора Блянкенгорна перевести протиудар з метою відбиття фільварку коло замку, до якого вдерлися большевики, таким чином загрожуючи залозі замку оточенням.


Могила вояків 3 сотні 29 полку: дес. Стасенка, дес. Билюляка, ґрен. Поповича, ґрен. Баранецькою ґрен. Кунищука, ґрен. Самолюка, ґрен. Приходька, поляглих в боях за Ґляйхенберґ.



                     Ми підійшли під замок уранці. Моя сотня мала тоді три чоти по 55 людей. Третя чота і відділ важких скорострілів пішла зайняти фільварок Марієнгорн, віддалений якихось 100 метрів від замку (сам замок лежав у лісі). Вони мали, зайнявши фільварок, забезпечувати наші дії. Друга чота, що нею командував стрілець Білик, залягла в рові коло замку, як резерв, який мав у хвилину, коли встановимо безпосередній контакт з ворогом, відрізати ворога від замку. Перша чота пішла зі мною в наступ. її мета була викинути з наших становищ большевиків, що зайнали дорогу поміж фільварком і замком. Забезпечення для цілої акції мав давати другий курінь 31 полка під командуванням майора Шольца.

                      Ми підійшли під самий замок і, зустрінуті ворожим вогнем, залягли. Ворог був дуже близько від нас (через дорогу), і тому він, використовуючи близьку віддаль, почав закидувати нас гранатами. Одну з гранат, що була кинена на мене — я відкинув, другої, яка скотилася по мені — вже не зміг, її відкинув чотовий Стасенко, врятувавши мені, таким чином, життя. Ми перескочили дорогу і після короткого рукопашного бою з большевиками, відкинули їх. Стасенко намагався відібрати в большевика кулемет вхопивши його за цівку. Під час цього, другий большевик, дав серію і автомата і Стасенко загинув на місці. Большевиків було вбито 18 і двох узято до полону. В найближчому часі піднісся зводжений міст, і відчинилась залізна брама замку. Сотня хорунжого Гаврилова, що становила залогу замку, була звільнена.


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

понеділок, 15 травня 2017 р.

PRO MEMORIA


Д-р Олекса Горбач

                     В потоці подій і перемін, що на них таким багатим було останнє шестиріччя нашої еміграційної діаспори, пропала з очей і українського громадянства і кол. дивізійників така далекосяжного значення на випадок сприятливіших умов подія, як присяга 1. УД 14. 4. 1945 Ha вірність yкраїнському народові.

                     Коли 28. 4.1943 було проголошено у Львові творення СС-Стрілецької Дивізії „Галичина" і 17. 7. виїхали перші ешелони добровольців на вишколи, то ці факти були попереджені довшими переговорами української сторони з німецькою. Не входимо тут у те, чи правильно оцінила українська сторона ситуацію, побоюючися хаосу й розвалу східньо-німецькго фронту на випадок альянтської інвазії на Балканах, як то передбачала 1943 р. в Теґерані Англія. Ледве чи здійснилася б у широких розмірах і думки тих німців, що через відплив укр. молоді до Дивізії сподівались на послаблення зростання УПА в Галичині. За безглуздим шабльоном, всупереч домаганням укр. сторони, накинено створеній частині чужу зовнішню форму і, де це було можливе, чужий зміст. Тому, хто не знає ідейного змісту й життя молоді на ЗУЗ поміж двома світовими війнами, вихованої на традиції Визвольних Змагань на аналізі їх мілітарних неуспіхів, тому неможливо зрозуміти, чому наша молодь, проте, прийняла такі важкі умови і до Дивізії пішла не з самого примусу. Пішла ні для білого хліба, ні „вскакуючи на німецький тріюмфальний віз". Пішла з холодного розрахунку єдино на те, щоб здобути модерне військове знання, на яке їй відмовляла права попередня польська окупація. Пішла з надією мати змогу в майбутньому послужити набутим знанням власному народові. Найкраще може синтезують цей настрій укр. громади слова Великого Українця останніх десятиріч Митрополита А. Шептицького з 1941 р.: „Нема ціни, яку варт заплатити, щоб було українське військо". Власне прийняття твердих німецьких умов, накинених при творенні 1 УД, й було тією ціною, яку прийшлося платити. Цей потяг боєздатно і молоді до військового знаня треба уважати здоровим проявом; ідейність вояцтва 1 УД і шляхетність мотивів при вдяганні чужої уніформи засвідчили вже ті вояки 1 УД, що віддали набуте знання при розбудові УПА, як теж засвідчує своєю високою громадською мораллю загал тих дивізійників, що опинився на еміґрації.

                    Увесь період існування 1 УД виповнений упертим намаганням укр. сторони надати створеній частині цілком укр. зміст, а в дальшому й форму, і це остаточно щастить зробити. Ті намагання велися так з боку укр. чинників-контрагентів при творенні Дивізії, як і з боку якнайширших кіл самого вояцтва. Успіхи цих намагань виявилися в поступках німецької сторони. Важила в них не виключно скрутна ситуація Німеччини.

                      У Львові в квітні 1943 формовано „СС-Стрілецьку Дивізію Галичина", у вересні 1943 її частини заприсягано в Дембіци під звуки есесівського „Троєліду" на вірність А. Гітлерові, „начальному вождеві Нім. Армії й вождеві всіх молодих європейських народів у боротьбі проти більшовизму", і Дивізія дістала серед частин Зброї СС порядкове число „14-тої" її назву „Галичина". Несповна рік пізніше до цієї назви дочеплено ще додаток „Українська ч. 1". Осінь 1944 принесла дозвіл на укр. національний гімн і прапор у Дивізії. Незабаром же після того, як на еміґрацї в Німеччині з кінцем березня 1945 р., засновано Укр. Нац. Комітет на чолі з кол.
головою м. Харкова Семененком і проф. В. Кубійовичем та ген. Шандруком і цей УНК добився об'єднання усіх укр. частин при німецьких військах в Укр. Національну Армію, Дивізія увійшла до її складу як перша частина УНА і, нарешті, здобула не тільки укр. зміст, що його мала всупереч волі німецької влади, але й укр. форму: укр. державний знак — тризуб і присягу на вірність українському народові. Вона прийшла як передостанній крок до мети — присяги на вірність укр. державі.

                     Як сказано, у тій боротьбі за укр. зміст і форму частини заважила в неменшій мірі й гідна постава загалу вояцтва. Воно вміло рішуче відперти спроби німецьких тверджень про психічно-расову відрубність „напівнімецьких рутенів Галичини", вміло запротестувати проти заборони сходитися з робітниками, що носили нашивки „ост", вміло на кожному кроці твердо боронити чести власного народу й викликати до нього пошану в чужинців.

                   Пригадуючи ті факти укр. громаді в шості роковини присяги 14. 4. 1945, хочемо дати відповідь тим усім, для яких 1 УД ще й досі це тільки нефортунні „коляборанти" й „укр. ес-еси". Якщо наш гурт, засновуючи Братство, вибрав саме цю останню назву частини, то не з якихось „тактичних мотивів", мовляз, назва „СС-Дивізія Галичина" „невигідна", але тому, що остання назва найкраще відбиває укр. наставновлення Дивізії, тоді як попередні назви були нам накинені.





Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

неділя, 14 травня 2017 р.

Галицькі добровольчі полки СС.

                    Для українців Друга Світова проходила не лише в уніформі Червоної армії чи в кітелі якоїсь із інших країн антигітлерівської коаліції, або в повстанському однострої. Звичним для українських чоловіків також був і німецький мундир. Причому в ті роки то був єдиний випадок, коли на чужу військову форму нашивались українські національні відзнаки, що наочно демонструвало, за що саме б’ються ці українці. Такими були вояки галицьких добровольчих полків СС, історію яких я розглянув в своїй новій книзі яка щойно вийшла з друку в видавництві "Мандрівець".

                    Це перша в історіографії книга, яка в усіх деталях розглядає історію п’яти галицьких
добровольчих полків СС № 4-8, унікальних військових підрозділів, сформованих німцями з українців в роки Другої Світової війни. Це були окремі військові частини, які не входили до складу дивізії «Галичина» та існували самостійно. В першій половині 1944 року вони діяли на фронті проти Червоної армії та в тилу проти радянських, польських та французьких партизанів. І хоча ці полки проіснували недовго (їх розформували, а особовий склад включили до дивізії «Галичина»), проте вони внесли вагомий внесок в історію української мілітарії.

                     Це невідома та непопулярна сторінка української історії, особливо зараз, коли її сліпо намагаються підігнати під західні лекала та цінності, створюючи для цього нові міфи та відкидаючи все, що не вписується в цей глянцевий концепт. Але тим цікавіше було працювати над книгою, віддавши на це 2,5 роки життя.

                     Книга має тверду обкладинку, збільшений формат, містить 143 фотографії багато з яких публікуються вперше. Дякую усім причетним за допомогу та підтримку.


Роман Пономаренко