пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

Дерева замість пам’ятників – так вшанували у Тернополі героїв АТО

               Дерева – замість пам’ятників. Так вшанували героїв АТО учасники кількох тернопільських організацій, небайдужі тернополяни, висадивши кілька зелених саджанців у парку Топільче. Дату обрали символічну – день заснування дивізії СС Галичина.


TV-4

пʼятниця, 15 квітня 2016 р.

Протипанцирна Бриґада „Вільна Україна"

Полк. Петро Титаренко (Німеччина)

                     Протипанцирна Бриґада «Вільна Україна» була однією з-поміж частин Української Національної Армії. Її формування почато 22 лютого 1945 р. з наказу німецького СС-Фюрунґсгавптамту за порозумінням з ген. П. Шандруком.

                      Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? В Берліні в тому і часі всі протипожарні відділи в 85% складалися з українців, з-поміж яких і було доручено взяти бл. 500 люда для тієї майбутньої Бригади. До її формування було викликано полк. Дяченка, що в тому часі доводив 3-ім українським пішим полком. Серед пожарників же находилося доволі велике число підстаршин совєтської армії; старшин там майже не було. З них і поповнено підстаршинський корпус Бриґади.

                       Дня 25 лютого 1945 р. відділ в 500 чоловік з Берліна був перевезений до міста Німека, яких 40 км на захід від Берліну, на дальше формування й вишкіл. Тут і був зформований 1-ий курінь Бригади в складі трьох мисливських сотень, однієї підстаршинської сотні, однієї кулеметної, однієї мінометної і господарської чоти. Сотня складалася з п'яти мисливських роїв; у кожному рої — 21 чоловік. Командиром роя був старшина, або підстаршина із старшинськими правами та двох заступників ройового. Така організація була накинута німцями й була цілковито подібна до організації парашутних бриґад.

                      Наприкінці лютого стали прибувати з Берліна дезертири з пожарних відділів. З них і почато формувати ІІ-ий мисливський курінь.

                      Увесь 1-ий курінь був озброєний німецькими «штурмовими крісами» як теж «панцерфавстами». ІІ-ий курінь озброєно німецькими гвинтівками; кулеметна чота мала два кулемети, мінометна — два  міномети.

                      Під час формування Бриґади в місті Німек при ній не було ні одного німця. За весь час формування був з Гавптамту один німець-капітан на навчальних вправах сотень і на гострому стрілянні та згодом, перед виїздом із Німека, німець-генерал на загальній інспекції.

                      У дні 3 квітня 1945 р. Бриґаду завантажено в ешелони й підвезено ближче до фронту — до містечка Ґляц на Шлезьку. Вже під час переїзду до Бриґади був прикомандований із Гавптамту німець-капітан та двох підстаршин, що одначе ні до яких внутрішніх справ Бриґади не втручалися.

                       В Ґляцу до Бриґади приділено п'ятьох німецьких старшин з «вермахту», трьох лікарів і чотирьох платників. Тут, як і попередньо в Німеку, Бриґада вишколювалась за програмою, складено полк. Дяченком, і німці до справ вишколу загалом не вмішувались. В Ґляцу докладну інспекцію обох куренів провів ген. граф Штрахвіц, якому власне підлягали всі такі протипанцирні бриґади. На прохання комадира Бриґади він і забрав раніше присланих старшин-німців та надіслав молодших. Він теж наказав зформувати мотосотню — на мотоциклах.

                      До Ґляцу й почало надходити поповнення, що його присилав ген. Шандрук; з нього й почато формувати ІІІ-ій курінь. Це поповнення здебільша не відповідало Бриґаді; старшини — старі еміґранти після одних-других, навіть не форсовних вправ хворіли і їх приходилося відсилати звичайно назад. Мужва ж — це був здебільша молодняк 15-16 років; з нього теж могли б бути з часом добрі вояки, але тепер його приходилося відсилати назад до Праги. 12 квітня 1945 року Бриґада вирушила на фронт у такому складі: командир Бриґади — полк. Дяченко, його ад'ютант — пор. Юрків, 1-ий курінь під командуванням сот. Фурса, ІІ-ий — пор. Гладичева, ІІІ-ий — пор. Старовійта, мотосотня — хор. Іванюка, чота жандармів — сот. Сокальського. Командир Вогневого куреня мав бути надісланий ген. Шандруком.

                      Майже в 100% Бриґада складалася з охотників, що були приготовлені для найважчих завдань. У великій більшості вік стрільців не переходив 23 років. Вони були зжиті поміж собою як попередньою вже службою, так і в самій Бриґаді. Сотні складалися за принципом земляцтва, як от напр., до 1-ої сотні належали головно миргородці (з миргородського повіту), до 2-гої з лубенського, 3-тя сотня — чернігівці, тощо. Були рої, що складалися з земляків, дуже часто споріднених поміж собою. Напр. нерідко траплялося, що в рою було 3-4 рідних братів, а їх батько був у господарській сотні. До своїх відділів вони відносились з великою любов'ю і кожне завдання намагались виконувати якнайкраще. Бриґада, майже зовсім незалежна в стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях сприймала як заслужену належність. Звідси й родилася віра в своїх командирів. Особливо добре дібрався був 1-ий курінь; він і був ще найкраще вишколений.

                     Підстаршини, в більшості совєтської служби, і звідси — з усіма додатніми й від'ємними сторінками Червоної Армії, помалу вироблювались в свідомих україців.

                      15 квітня Бриґаду зібрано по тривозі й завантажено в три ешелони, які й відправлено на фронт. У першому транспорті від'їхав штаб, 1-ий курінь та мотосотня. Ввечері того ж дня, не доїжджаючи 12 км до Бавцену, транспорт був обстріляний кулеметним і гарматним вогнем. По наказу командира Бриґади просто з вагонів 1-ий курінь пішов у наступ і відкинув большевицькі патрулі за перші висоти. Відомості про ворога були, що Бавцен оточений і борониться. Завданням Бриґади було — втримати зайняті позиції й не допустити до розширення большевицького прориву. Бриґаду включено в склад Корпусу «Герман Ґерінґ». Впродовж ночі патрулі устійнили перебіг фронту ворога й нав'язали контакт із сусідами. Сили самої Бриґади розташувались так, що 1-ий і ІІ-ий курені зайняли становища, а ІІІ-ій залишився позаду в резерві. Ворог тримався пасивно і тільки час до часу його танки гарматним вогнем обстрілювали район розташування Бриґади.

                      17 квітня Бриґада отримала наказ вислати сильні патрулі в напрямку Бавцену і пов'язатися з німецькими відділами, що боронились в оточеному місті. Завдання це частково вдалось одній із патруль виконати: вона знищила два ворожих танки «Т-34» і привела двох німців із «фольксштурму», що обороняли місто.

                       22 квітня ввечері 3-тя сотня перейшла в наступ і вибила ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і, що головне, три вагони з куривом.

                      23.4. Бриґада двома своїми куренями вже просунулась при незначному спротиві ворога на 5 км вперед. По-старому вона залишається без безпосереднього зв'язку з німецькими частинами і «висить в повітрі». 27.4. донесли патрулі, вислані ще попереднього вечора, що на   передпіллі фронту великий рух: шосейний шлях, що ваде з Бавцену на Дрезден, заповнений відступаючою піхотою й обозами. На світанку 27.4. на відтинок 1-го куреня прибув командир Бриґади та з власної ініціятиви наказав розпочати наступ 2-ій і 3-ій сотням. Наступ цей заламався в кулеметному й мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ої сотні й почав виходити на тили Бриґади. Десь в 9-ій одині від штабу Бриґади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові. Командир Бриґади, наказавши командирам куренів триматись далі, своєю автомашиною («фольксваґеном») бічними дорогами продістався до штабу, зібравши всіх включно до штабовиків і німецьких шоферів (в тому часі Бриґада мала вже приділених дві німецькі автоколони), із тією збираниною вдарив на ворожі становища. Залишивши понад 30 вбитих, ворог почав під вогнем наших «штурмґеверів» відступати, густо встелюючи поле трупом. Очистивши прорив, Бриґада взяла яких 50 полонених. Далі з наказу командира Бриґади пішли в наступ 5-та і 6-та сотні ІІ-го куреня. Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватись. До 11-ої години вранці Бриґада мала вже такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 старшин (в тому полковник, командир дивізії), 4 гармати, 5 полкових мінометів і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим спорядженням. Був вповні розбитий 19-ий піший полк 7-ої польської дивізії, в якої складі майже 50% було неполяків. Полонені українці з походження ще того ж таки дня увійшли в склад Бриґади. Завдання цього полку було прикривати відворот цілої дивізії, а що йому частково й удалось. Причиною масової здачі в полон була неможливість відвороту. Патрулі й частини 1-ої сотні, що лишились па тилах ворога, з лісків і забудовань не давали змоги ворожим відділам відступити. Одночасно з 5-ою й 6-ою сотнями, що пішли в наступ з наказу, зробив те саме з власної ініціативи й 1-ий курінь, який підтримали наспілі тут німецькі «квочки» (автоматичні 37 мм-ові гарматки на опанцирених автах). Полонені, побачивши перед собою ненімців і стрінувши своїх земляків, один наперед одного показували, куди поскривалися їхні товариші. Після полудня того ж таки дня приїхав до штабу Бриґади командир корпусу й почепив особисто командирові Бриґади «залізний хрест», наказавши подати список старшин і стрільців для відзначень.

                           У згаданих боях 27.4. втрати Бриґади були мінімальні: всього 7 вбитих і бл. 10 поранених.

                           З капітуляцією Німеччини Бриґада потрапила в оточення совєтських частин, що то, прорвавши фронт на північ від Дрездену, рвались на Прагу. Не маючи змоги проватись з оточення суцільно, Бриґада проривалась на захід роями. Як місце збірки, визначено Ваймар.
75 відсоткам Бриґади вдалося прорватися, решта загинула. Більшість пройшла до американців із зброєю; тут її кидали і щасливо доходили до Ваймару, не зголошуючись до американців, як військовики. Ті, що зголосились, були видані большевикам.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)

неділя, 10 квітня 2016 р.

Поручник Поспіловський

М. Матчак (Англія)

(Із споминів)

 

                      Після закінчених щоденних зайнять наш сотенний (2-ої сотні 30-го полку), хор. Березовський любить погуторити в крузі своїх друзів-старшин. Час до часу запрошує він і мене — свого бунчужного. Здебільша такі зустрічі відбувались у сотенній канцелярії. І саме під час однієї такої гутірки я вперше познайомився з пор. Поспіловським, сотенним 4-ої сотні. Не знаю чому, але пор. Поспіловський відразу заімпонував мені. Його спосіб висловлювати думки та
справді старшинська поведінка і постава зацікавили мене.
Пор. Поспіловський була людина вроджена на військового старшину. Правда, в нього був глибокий військовий досвід. Він мав за собою старшинський вишкіл царської школи, 1-шу світову війну. Визвольні змагання в лавах Армії УНР. Останньо ж проживав він як еміґрант у Варшаві. Він втішався повагою не тільки серед стрілецтва своєї сотні, але й усього куреня.

                      Наскільки серед сотенних-українців панували сердешні товариські взаємини, то щось протилежне давалося запримітити у відношенні до командування куреня, доволі скоро заміненого старшинами-німцями. З першого погляду ввічі кидалися напружені, а часом і ворожі взаємини поміж комендантом куреня, сот. Кльокером, чи його ад'ютантом, хор. Мічіле й рештою старшин-українців. Бундючний сот. Кльокер це був власне старшина поліції, що мало визнавався на властивому фронтовому вишколі і недолюблював наших старшин з їх фронтовим досвідом. Він особливо не любив пор. Поспіловського. Свідомий цього пор Поспіловський завжди протиставився йому, це доводило Кльокера до люті, і врешті перероджувалося в шукання пімсти — і то в часі вже фронтових боїв.

                       Неділя 14 липня під Бродами розпочалася барабанним вогнем важкої большевицької зброї, всуміш із виттям «катюш». Ворожі літунські ескадри бомблять наші становища та прифронтові дороги. Дивізію негайно перекидають в першу бойову лінію. 30-ий полк покидає розбудовані становища та спішним маршем почерез Підгірці, Сасів, що саме стоїть в полум'ї, йде на Колтів, де мас перебрати від «вермахту» фронтовий відтинок. Нашим частинам прийшлось відбивати в большевиків окопи, що їх німці на кілька годин швидше опустили. Прийшли перші дошкульні втрати в людях. Безперервний цілоденний наступ большевиків з численними нашими протинаступами та загальне невідрадне становище змусило наші сотні до відвороту. Надвечір ворожа артилерія починає обстрілювати ліс, де ми отаборились. На дорозі все успокоїлося. ніхто не відступає, значить ми самі стоїмо на цьому відтинку в боротьбі з ворогом.

                     Штаб нашого 1-го куреня перебуває в бункрі біля костела в селі Майдан.
  
                     Мрячний ранок. Відвідую нашого сотенного хор. Березовського та стрільців сотні. Одночасно стрічаюсь із знакомими з сусідніх сотень. Настрій у них не надто поганий. Турбує їх лише ворожа перевага, відсутність і то цілковита власного літунства та канонада довкруг нас. Чи часом не оточення? Мряка пока така густа, що годі бачити ворожі становища. Тут, на передовій зустрічаю й пор. Поспіловського. Він розказує про бої, висловлює критичні завваги про наше загальне положення і просить при нагоді переслати йому сухе білля тому, що його власне пропало з автомашиною, яку вчора поцілило гарматне стрільно. Довше розмовляти не можемо, бо він мусить давати стрільцям вказівки, як їм нашвидку розбудувати оборонну лінію.

                     Перед полуднем помалу прояснилося й большевики розпочали гураганний вогонь артилерією й особливо гранатометами. Телефоністи щораз направляють телефонні лінії поміж сотнями та куренем. Наші сотні відкидають ворога дуже часто власними протинаступами. Біля полудня бій стихає. Надворі соняшна погода.

                     Після обіду сотник Кльокер покликав до себе пор. Поспіловського та наказав йому створити з охотників ударну групу, якої завданням було б знищити ворожий гранатомет та привести полонених. Завдання одчайдушне. Як враховувати відкритий терен та соняшну погоду, то таке завдання видавалось невикональним. Того можна б хіба пробувати вночі. А так, то це було однозначне із висиланням усіх на певну смерть.

                    Пор. Поспіловський прийняв цей наказ спокійно, по-військовому. Охотників знайшов скоро. З биттям серця та гарячковою нетерпеливістю ми ожидали його, і він — прийшов. Своє завдання виконав блискуче і на доказ привів полонених та приніс ворожий гранатомет. Все те без власних втрат. Наближався вечір. В міжчасі ми підкріплялись рештками наших харчових запасів. Ворог почав знову обстріл. Пор. Поспіловський, якого я тоді бачив востаннє, швидко відійшов до своєї сотні, що ждала його команди.

                   Згодом розказував мені очевидець про мужню оборону села Підгірців пор. Поспіловським з останньою горсткою стрільців, де він і згинув підступно від кулі большевика, що нібито здавався йому в полон.


 Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)


неділя, 3 квітня 2016 р.

Чому Броди?

О. Горбач (Німеччина)

                     Як рік тому, може, вперше офіційно перед власним громадянством і чужинцями кол. вояки 1-ої УД виступили з брідськими святкуваннями, довелося чути напівжартівливу замітку:

                     «Чому власне ми, українці, ще найлегше даємо себе спонукати святкувати трагічні для нас історичні події: Крути, Базар; до комплету ще бракувало б Берестечко, Полтава... Чому ж нікому не прийде на думку святкувати Конотопу? Ба навіть святкування загалом вдало проведеного перевороту у Львові на 1. XI. 1918-го починається конче панахидою... І от ви, молодше покоління, теж починаєте «панахидити» з Бродами...»

                      Чи справді воно так? Чи справді траґічний у своєму висліді брідський бій Української Дивізії тому скоро діждався «беатифікації» та й тому його відмічування так скоро було підхоплене молодим поколінням, що там «наші бідні хлопці гинули?» Що була ще одна дата для комплексу панахид? Гадаємо, що ні. Було бо в останній війні і перед нею більше місць, де згинуло куди більш українців, ніж під Бродами.

                      Щоб зрозуміти, чому Броди, треба б глибше вчутися в мислення їх учасників.
Кількадесятимільйонова бездержавна нація з молоддю, виховуваною на аналізі програних Визвильних змагань коли била та велика година для народів у Середущо-східній Европі. З молоддю, що не хотіла уважати себе з ніякого погляду упослідженою, гіршою за молодь котрої-небудь іншої нації, державної. З молоддю врешті, якій втовкмачувано, що воно значить будувати і втримувати повноцінну державу, спосібну опертися валові з північного сходу і валові з Заходу. До тієї задачі готовила себе вона, ця упокорювана обставинами молодь, впродовж довгих років чужих окупацій.

                      Хто довго живе в неволі, відштовхуваний від керівних, відповідальних становищ, той з часом втрачає певність себе, довір'я до своїх сил і здібнощів. Ми були те покоління, у свідомість якого вкрадався сумнів, чи ми справді здібні в модерному світі дотримувати кроку з іншими, щасливішими народами. Одна з форм підсвідомої провірки такої життєвої повноцінности й була для великої частини нашої молоді Дивізія. Тому ніщо дивне, що туди не попали самі лише «кукурузяники». Тому серед українців у Дивізії не було лишень якогось пасивного спротиву бажанням власть імущих згори, але була позитивна українська цілеспрямованність, позитивна власна програма.

                      Броди це була вогнева проба «мозку» молодого покоління українців, що роками леліяли власне «хочу». Обставини лише так склалися, що цей перший більший хресний бій вийшов нещасливо. Не тут місце аналізувати ці зовнішні обставини, що на те склалися. Все ж молоді українські вояки могли гордо тримати чоло після цієї першої хресної проби. Іспит зі свого «можу» вони склали. Боролися самі під проводом своїх старшин, боролися до останнього. Ішли відбивати становища в хвилинах, коли звідти панічно втікали загартовані вже в кількарічних боях німецькі вояки.

                    Чи не безглуздя, спитає хтось. Бо ж ніби що могла вирішити в невблаганнім ході подій мізерна дивізія? Хто так ставить питання, той глузду цієї постави молодого українського вояка не зрозуміє. В ці хвилини важких досвідчень цей молодий вояк сам перед собою, перед своїми сучасниками й нащадками позбувався комплексу меншевартости, розвіював ту тінь недовір'я до власних сил, що її в ньому, в його підсвідомості, залишала власна історія. Переконувався, що його ж таки ідея держави, яка має поставити на схрещенні силових піль чужих потужних центрів, це не фантазія, ні примха. Минуле настирливо підсувало йому сумнів: «Добре, бажання то творити свій новий міжнародній силовий осередок було і напевно є, але чи вистачає на це твого «можу»?...»

                    Під Бродами цей вояк побачив у найважчій, бо вогневій, пробі, що його сумнів безпідставний. Побачив себе, побачив масу других таких самих, як він, коли вони для візії того, що їм ввижалося в майбутньому, вміли до останнього боротися і падати. Опановано, без театрального патосу, жестів, з переконанням. Він, як колись невірний Тома, побачив, що його сумнів у своє власне «можу» неоправданий. Ця генеральна проба переконувала його, що він і його покоління спосібне реалізувати накреслену колись батьками велику візію. Він став певним себе, став гордо тримати чоло.

                    В тому глузд жертв з-під Білого Каменя й Почапів. Звідси й зрозуміло, чому для тих молодих людей, що опинилися на еміґрації, нещаслива своїм вислідом битва з 2-ої світової війни (сотні ж таких зведено на побойовищах світу в 1939-45 роки!) може стати приводом для святкових відмічень наших молодих вояків по всьому світі. Звідси й не припадок, що не зважаючи на такий ліричний факт, мовляв, «наші хлопці гинули ні за що» — ті брідські святкування не носять теж ні пригноблюючого, ні панахидного характеру. Бо ж «брідське покоління» гордо глядить в очі батькам, що спромоглися на Кримський похід Болбочана, на Чортківському офензиву й на похід на Київ-Одесу. Гордо й без комплексу меншевартости глядить в очі своїм ровесникам з інших націй. Самопевне, що як на його ще добу припадуть вирішні події на Сході Европи, то воно їх спосібне опанувати.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)

ПРОТИПОВСТАНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАН НА ТЕРИТОРІЇ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ У 1943 році

                      Проблему протистояння двох суб'єктів протинімецького руху Опору, загонів радянських партизан і куренів Української Повстанської Армії по-різному оцінювали сучасники та, відповідно, історики. У своїх дослідженнях історики зазначають, що на тлі протиборства двох таборів - радянського і націоналістичного - були окремі локальні контакти на рівні тактичних угод, наприклад, між Карпатським партизанським з'єднанням і українськими повстанцями на Волині. На рівні військовиків було розуміння того, що і радянські партизани, й УПА воюють проти спільного ворога — Вермахту. У цьому контексті слушною є думка комісара партизанського з'єднання С. Руднєва, що потрібно бити німців спільно, а жити окремо.

                      Однак не такої думки були у Центральному штабі партизанського руху: починаючи з грудня 1942 р., перед керівниками радянських партизанських загонів ставилося завдання - уважно стежити за станом дієздатності українського підпілля та спрямовувати його на боротьбу проти військ Вермахту. З березня 1943 р. радянським партизанам потрібно було вести активну боротьбу проти українських націоналістів, так як це робили органи НКВС.

                      Плацдармом для радянського наступу на західноукраїнські землі стала сусідня з Тернопільщиною Кам'янець-Подільщина. Згідно з наказом керівника радянського партизанського з'єднання Шитова від 23 лютого 1943 р., А. Одуха, командир партизанського загону імені Михайлова, через два дні мав прибути у Шумський район для проведення диверсійних операцій на залізничних шляхах: Шепетівка—Тернопіль, Броди—Рівне і на шосейних шляхах: Кременець-Рівне і Кременець-Шепетівка. На територію Шумського району його загін прибув 7 березня 1943 року. Час появи партизанського загону у південній Волині вибраний вдало, адже польсько-український конфлікт загострювався. Тому-то "населення польського села Будки зустріло нас (загін Одухи. — Ф. П.) радісно і дивилося на нас як на своїх захисників..." Відповідно, у радянських партизан знайшлася соціальна база.

                      З приходом партизанського загону під командуванням А. Одухи на територію Тернопільщини, загін зайнявся налаштовуванням агентурної мережі, укомплектуванням особового складу і матеріальної бази. 8 березня Одуха зустрічався з лейтенантом Червоної армії Василем Болярною, який після втечі з полону жив у господаря в селі Гурби і працював у його слюсарній майстерні. Очевидно, через лейтенанта керівник загону вийшов на підпільну групу Бєляєва, внаслідок чого загін чисельно зріс із 75 до 90 чоловік.

                       Диверсійні акції проти військ Вермахту, за свідченнями радянських партизан, вони розпочали захопленням чотирьох поліцаїв у селі Стара Гута і боєм із "двома німцями і тридцятьма поліцаями".

                      Після відходу українців у підпілля зі служби в українській допоміжній поліції, за даними агентурної розвідки радянських партизан, німці в Шумську почувалися недобре, часто зовсім виїжджали з міста. Тому група радянських партизан під командуванням Козовкова із загону А. Одухи, вирішує напасти на Шумськ. 9 квітня Козовков зі своїми бійцями майже без перешкод з боку частин військ Вермахту входить у місто. Тут партизани розбивають склади і вантажать на свої підводи продукти, ліки тощо. Селянам роздають зданий ними німецькій адміністрації контингент (зерно).

                      Іншою є думка сучасника тих подій про бойову діяльність радянських партизан. "Під час зустрічі з німцями одухівці уникали бою, втікали, а з українськими повстанцями вступали у сутички, коли мали перевагу в силі, полонених бандерівців мордували, не вбили ці червоні одухівці на Шумщині ні одного німця, — пише А. Боб'юк, — зате знищили багато українських повстанців і просто невинних селян".

                     Якщо окремі групи повстанців переходили контрольовану радянськими партизанами місцевість, то українських націоналістів партизани затримували і тихенько прибирали до своїх рук, а в селах намагалися вести облік їх і тихо виловлювати без офіційної війни. Отже, радянські матеріали засвідчують боротьбу одухівців з німцями, а в спогадах сучасників підтверджується теорія боротьби радянських партизан із повстанськими формуваннями українських націоналістів.

                      Коли через дії одухівців підрозділи Вермахту спалили декілька сіл, "Крук" (псевдо Івана Климишина, курінного УПА на Кременеччині у 1943-1944 рр.), як керівник місцевих куренів УПА дав наказ вигнати їх за межі Тернопільщини. Спочатку через полонених надіслав їм ультиматум, а потім наказав штурмувати партизанський табір, який локалізувався на острові, серед болота у лісі, поблизу села Теремне Острозького району.

                      З 25 по 27 липня 1943 р. тривав бій між українськими націоналістами і радянськими партизанами під командуванням А. Одухи. Помітивши, що повстанці очищують від населення прилеглі до лісу території, для того щоб не було жертв, одухівці змогли тим часом зайняти оборону на вигідній висоті. Через брак набоїв і помітну чисельну перевагу УПА, як свідчать радянські джерела, партизани були змушені відступити. За твердженням Л. Шанковського, УПА повністю розбило партизанський загін. Після цієї "прочуханки", як зазначає А. Боб'юк, Одуха більше не з'являвся на Тернопільщині.

                      Загалом за п'ять місяців діяльності у районах області партизанський загін, як вони звітують, провів 20 бойових операцій і диверсій, зріс утричі, активізував населення на боротьбу проти гітлерівських окупантів. На кінець червня 1943 року загін переріс у з'єднання і налічував 400 бійців. Прогодувати таку армію населення збіднілих лісових сіл не могло, пише Антон Боб'юк, і тоді почалися грабунки. Одухівці приходили в хату, робили обшук, як німці, і забирали усе їстівне, а також одяг, взуття. Факти мародерства серед місцевого населення визнавало і керівництво партизанського з'єднання: окремі загони відбирали у місцевого населення одяг, взуття, вимагали горілку, годинники та інші речі, непотрібні для військових цілей. Звичайно, такі речі досить вороже налаштовували населення до т. зв. боротьби радянських партизан з гітлерівцями. Тому вплив націоналістичного і руху став домінуючим, а радянські партизани могли сподіватися лише на тактику рейдів.

                    Якою була діяльність іншого радянського партизанського формування на території Тернопільщини? Відомо, що 2 липня 1943 року, напередодні рейду Сумського партизанського з'єднання  через тернопільську територію дистрикту "Галичина", відбулася у Суразькому лісі зустріч А. Одухи з С. Ковпаком. Вони обмінялися досвідом боротьби, даними агентурної і військової розвідок.

                    Офіційним листом першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова на ім'я С. Ковпака і С. Руднєва від 23 березня 1943 р. виражалося ставлення до українських націоналістів. Так, рекомендувалося: викривати керівників повстанських формувань як ворогів народу і німецьких аґентів; не вступати в контакт з ними, не виступати збройно проти них, а також вести роботу, спрямовану на розпад організації в їхньому середовищі. Зазначимо, що для виконання останнього пункту листа при партизанських з'єднаннях С. Ковпака, М. Наумова та О. Сабурова діяло 9 резидентур органів держбезпеки, які мали на зв'язку 572 аґенти, що їх використовували по лінії протидії ОУН та УПА.

                   З липня 1943 р. Сумське партизанське з'єднання прибуло в Шумськ. 6 липня перейшло кордон у районі сіл Паньківці-Доброва. До слова, кордон на Збручі між генеральним губернаторством та райхскомісаріатом, як виявилося, пройти було нескладно.

                  Прикордонниками були переважно німці, непридатні до військової служби, та узбеки, казахи, - т. зв. Туркестанський леґіон. З 1 по 10 липня територією Тернопільській області було пройдено 180 км. У зв'язку з диверсіями на залізничних шляхах потяги з Тернополя перестали курсувати. Про бойову роботу відомо, що 5 липня на шосе Збараж—Волочиськ радянськими партизанами було вбито 32 німецьких солдати й одного офіцера.

                  Партизани Сумського партизанського з'єднання повідомляли, що їхнім завданням було, не затримуючись, переправитися через села Копичинецького району: Сорока, Увисла, Яблунів і Федорівка. Було наказано: жодних зв'язків з населенням. У фільварку с. Яблунів забрали продукти, а в сільській управі с. Федорівка знищили всю документацію та німецькі агітаційні матеріали. 9 липня ковпаківці розбили гарнізон української допоміжної поліції в місті Скалат.

                      Відгомін про подію у Скалаті знайшов свій вияв у листівці ОУН, у якій зазначалося: "У перший вогонь проти більшовицьких банд вони (німці — П. Ф.) посилають українську поліцію, але не дають їй потрібної кількості амуніції, а ранених українських поліцистів залишають на полі бою (Скалат)". Таким чином, українські націоналісти звернули увагу українського населення на одну з граней "нового порядку". У даному випадку проілюстровано ставлення гітлерівців до поліцаїв-українців Водночас цей факт став сигналом для поліцаїв, що потрібно негайно переходити зі зброєю на бік новоствореної Української Народної Самооборони (УНС).

                     Сумське партизанське з'єднання протягом 2-15 липня 1943 року пройшло територією Шумського, Лановецького, Збаразького, Підволочиського, Чортківського, Бучацького і Монастириського районів. Під час проходження партизанського рейду під командуванням С. Ковпака Тернопільщиною зі Скалатської тюрми, за даними Руднєва, звільнено 200 євреїв. Ті з них, які могли тримати зброю, за спогадами Ковпака, вступили в радянські загони, решта розійшлася по лісах. Поступальний рух на захід паралельно до р. Дністер супроводжувався повною евакуацією німецької адміністрації з усіх південних районів Тернопільської області (Заліщики, Бучач, Монастириська тощо). Після того, як їх у Карпатах війська Вермахту розбили, окремі групи з'єднання Ковпака, не затримуючись та побоюючись підпілля українських націоналістів, пройшли територією Тернопільської області. Більше відомостей про перебування Сумського партизанського з'єднання на території Тернопільщини в архівних фондах автором не виявлено.

                     Докладно аналізувала важливі події протистояння німецького окупаційного режиму і руху Опору польська розвідка, зокрема було зроблено політичний звіт про Карпатський рейд. Так, згідно зі звітом командування округу АК "Львів" від 18.09.1943 за підписом "Юхас" (Juchas), чисельність радянських партизан становила 1 500 бійців. Партизани забезпечували себе провіантом у селах, де часто платили за харчування, у фільварках грабували коней, велику рогату худобу, вози, часто одяг та білизну, у містечках грабували німецькі й українські магазини та склади. Цінністю цього звіту є те, що схарактеризовано ставлення радянських партизан до населення, йдеться в документі, як коректне. Крім того, партизани активно вели більшовицьку пропаганду, засилали на територію листівки, у розмовах із селянами закликали саботувати здачу контингентів. Вони були добре озброєні, переважно автоматичною зброєю, револьверами та ручними гранатами, у деяких загонах були помічені легкі та важкі кулемети. Зважаючи на їхню військову підготовленість, можна стверджувати, що до складу загонів радянських партизани входили солдати регулярної армії. Загалом до боротьби з німцями справа доходить рідко й переважно не з вини військ Вермахту, які так чи інакше уникають боротьби з ними.

                      Ставлення польського населення до радянських партизан було негативним, але з часом змінилося через можливість не здавати контингенту. Українське населення можна поділити на три частини: з них третина задоволена, що більшовицький аванґард увійшов на цю територію, друга частина — українські націоналісти, — що становить понад 50 % українців панічно бояться більшовиків, вважаючи, що це початок наступного панування більшовиків на цій території, решта 20 % українців, котрих можна назвати русинами, ставляться до радянських партизан, як поляки, з тією лише відмінністю, що частково побоюються репресій. Дані польської розвідки засвідчили, що більшість населення Тернопільщини не сприймала радянських ідей і вороже ставилася до радянських партизан.

                      Загалом Карпатський рейд Сумського партизанського з'єднання показав сутність суперечностей в населення Галичини. Своєю пропаґандистською місією пришвидшив організацію українськими націоналістами куренів УНС. Показав справжню "міцність" тилів німецького фронту. Розкрив ставлення українського населення до радянських партизан.

                     Для подальшого розгортання партизанського руху на Тернопільщині ЦК КП(б)У вживав й інші заходи. Так, було ухвалено постанову від 15 липня 1943 р., якою Український штаб партизанського руху зобов'язано розпочати план зосередження партизанських з'єднань у західних областях України. Згідно з цим наказом, з'єднання імені М. Шукаєва мало зосередитися у районі Козова-Потутори і здійснювати диверсії на залізничному сполученні Тернопіль—Ходорів і на шосе цього району, з'єднання імені І. Федорова — у районі Бережан: здійснювати диверсії на залізничному сполученні Тернопіль—Красне і на шосе Бережани—Плугів.

                     Для сприйняття місцевим населенням радянських партизанських загонів виникла ідея про перейменування одного із з'єднань. У жовтні 1943 року партизанське з'єднання під командуванням І. Шитова, що діяло на Кам'янець-Подільщині, було перейменоване у з'єднання партизанських загонів Тернопільської області й отримало завдання дислокуватися та діяти у Тернопільській області. Щоправда, нікому з радянських партизанських загонів у 1943 р. так і не вдалося закріпитися на території Тернопільської області через сильну протидію з боку УПА і УНС.

                     Отже, радянський партизанський рух у 1943 р. відзначився наступальними діями, особливо загонів під керівництвом А. Одухи та С. Ковпака. Якщо з'єднання А. Одухи припускалося багатьох помилок у партизанській боротьбі (розбої і грабежі місцевого населення, військові сутички з куренями українських націоналістів), то у Карпатському рейді керівництво старалося уникати цих помилок. Зазначимо, що тернополяни насторожено ставилися до них, і їм, звичайно, було складно діяти паралельно з УПА в умовах німецької окупації. З боку партизан ініціювалися різні рішення для того, щоб мати вплив у цьому реґіоні та довести тезу Сталіна про "безперервність радянського ладу". Найбільшим успіхом радянського партизанського руху на Тернопільщині став Карпатський рейд Сумського партизанського з'єднання, який, зазначено, підтримувався певний час тактичною угодою про нейтралітет з українськими повстанцями.

Федір Полянський

 "Мандрівець", ч.1, 2011.