ДО ПРОБЛЕМ КОМАНДУВАННЯ

Ярослав Войтович (Німеччина) xop. 1 УД

                      І сьогодні, в добі нестримного розвитку техніки, де майже кожен день приносить нові ревеляційні винаходи, власне майже нічого не міняється в їх властивому значенні з військового погляду.

                     Сьогодні, коли питання тотальної війни стає дійсністю, маємо добру нагоду спостерігати її в першій фазі — т. зв. холодної війни. Бачимо змаг двох гігантів, що покищо відбувається в хемічних лябораторіях атомових заводів, у масі найрізноманітніших фабрик, отже головно в економічній і далі в політичній ділянках.

                     Всі такі нові досягнення та винаходи з успіхом випробовуються на «наймодернішому полі вправ» — у Кореї. Що декілька місяців змінюються тут американські дивізії: ветерани, набравши досвіду й пізнавши тактику «редс» (червоних) на полях боїв вздовж 38 рівнолежника, повертаються додому, де їх вітає статуя свободи, їх же ж місце займають частини, нововишколені та полях вправ у Тексасі. І тільки головне командування зі своїм штабом залишається майже без змін, збагачуючи з кожним днем свій воєнний досвід.

                    Самозрозуміло, що саме тепер виринає питання, який власне вплив таких технічних здобутків на командування частиною, чи докладніш на стосунок старшини до свого вояка. Показується, що в цьому відношенні сторіччя не змогли змінити нічого. Так, як колись за часів Цезарових леґіонів, чи походів Наполеонових армій, на полях боїв останніх світових воєн, так само й сьогодні найважливіша річ це невідділенність старшини й його частини. Всі здобутки техніки, що служать старшині для утримування зв'язку з його командуванням та з його частиною, почавши від, телеграфу й телефону та кінчаючи на якихось там променях «ікс», що стануть актуальні в майбутньому, можна сказати, що всі вони є й залишаться засобом, щоб іще більше наблизити старшину до своїх вояків, ще більш скріпити контакт поміж командуванням та частиною.

                    Одна з найважливіших засад тієї невідділенности це форма співжиття старшини та вояків. Тому й незвичайно важливим є виховання вояків у цьому саме напрямку і то ще під час вишколу, заздалегідь до часу боїв. Ще впродовж важких вишкільних тижнів старшина повинен створювати навкруг себе атмосферу довір'я та симпатії для своєї особи. Старшина мусить уміти знаходити контакт до сердець своїх стрільців. Йому треба старатися знайти відповідний психологічний підхід до кожного вояка зокрема. Кожному бо зокрема слід присвятити час навіть для його зовсім приватних журб. Добрий старшина повинен теж старатися бути в однаковій мірі і добрим учителем, він обов'язаний виховувати кожного вояка, як окрему індивідуальність. В майбутніх війнах вояк мусить вміти самостійно вирішувати різні питання, мусить бути спосібний до самостійного діяння. Обмежування індивідуальности вояка, спроваджування його до бездушного манекена це хибна засада в вихованні вояка.

                    Далі старшина повинен завжди бути прикладом для своєї частини. Під час вишколу він мусить служити своїм стрільцям за приклад знання й витривалости, під час війни, на полі бою старшина має служити для своєї частини за зразок геройства, за приклад того, як воно найкраще вояк повинен сповняти свій обов'язок, що його накладає на нього батьківщина. Добрий приклад під час вишколу і в бою власне й скріплює цю невідділеність старшини й стрільців. Пригадую собі із власного пережитого досвіду в штабній сотні 31-го піхотного полка, що її вів сл. п. пор. Сандуляк. Було воно весною 1944 р. на піщаних площах вишкільного табору в Нойгамері. Одного соняшного післяполудня поверталася наша сотня з теренових маршових вправ. Обвантажених зброєю та наплечниками стрільців втомив довгий марш та докучлива спекота. Звільна кожен волік ноги по піщаній доріжці. По обсмалених обличчях спливали краплини поту. Тоді пор. Сандуляк, що весь час маршував разом із нами, хоча один з-поміж стрільців вів осідланого для нього коня, повернувся та взяв з плеча першого стрільця, що маршував за ним, кулемет і поклав собі на рам'я. Відрухово за його прикладом пішли підстаршини. Так ніби електричний струм пройняв усіх. В мить відчули всі, що їхній сотенний допомагає своїм втомленим стрільцям. В забуття пішла втома й жара, маршовий крок колони став відразу жвавий і зі стрілецьких грудей вірвалася бадьора пісня, що так часто допомагає воякові перебороти хвилини втоми.

                    Від мого колишнього шкільного товариша, сьогодні старшина УПА, доводилося мені чути інший ще епізод: він лежав із своїми стрільцями в одному з незліченних боїв з військами МВД на Грубешівщині. Положення було грізне: большевики мали величезну числову перевагу. Враз один з-поміж стрільців, важко ранений у ногу, підсувається до нього й каже: «Друже командир, я ранений... Я себе дострілюю....» Тоді той відповів йому переконливим тоном: «Та де там! Та ж ти, може, лише злегенька задраснутий, навіть крови майже не видно!» Стрілець заспокоєний повернувся на своє місце й продовжував бій. Большевиків врешті відбито, нанісши їм чималих втрат. Раненого стрільця віднесли товариші до криївки, де ним заопікувалася санітарна служба.

                   Такі два епізоди це власне приклад такої невідділенности старшини від своєї частини та приклад того, що старшина повинен знати кожного свого стрільця й до кожного зокрема повинен мати особливий підхід. Ті вимоги, що їх зокрема сьогодні ставлять до старшинського корпусу, зводяться не лиш до одного тільки технічного звання військового мистецтва, але підкреслюють потребу в фізично загартованих людях. Хибна тут думка декого з-поміж військовиків, мовляв, давно вже проминули часи затяжних воєн, труди яких міг переносити заправлений фізично мужчина. Сьогодні, не зважаючи на такий потужний розвиток моторизації й техніки, питання фізичного виховання старшин і стрілецтва аж ніяк не слід відсувати на другий плян. Досвід останньої світової війни та сьогоднішніх боїв у Кореї показує конечність такого фізичного гарту зокрема не у старшинському корпусі. Були бо хвилини в першій фазі корейської кампанії, що американські частини, не маючи рішальної числової й матеріяльної переваги, зазнали дуже дошкульних поразок. Ці неуспіхи в дуже великій частині слід пояснювати саме браком вправ у витривалості та фізичному гарті. А напроти них стояв вояк, куди гірше випосажений, за те ж загартований фізично і звиклий до всіх невигід.

                   Далі не слід забувати, що сама зброя це тільки мертвий метал. Гарно дрімають дула гармат, вирівняні на майданах артилерійських казарм. Але ж уся ця зброя мертве знаряддя, доки не візьмуть її в руки сміливі борці. Аж у їх руках набирає вона сили й життя. Всі нові воєнно-технічні здобутки набирають належного значення, аж коли опиниться в руках добре вишколеного вояка, а командування вміє їх належно використати.

                   Так само й такі окреслення, як сотня, курінь, полк це сухі терміни, що не говорять нам про ніщо докладне. По кімнатах штабів на військових мапах це різноманітні тактичні значки, чи хоруговки. Аж коли брати до уваги, що в цих поняттях входять в рахубу люди, такі ж, як і ми всі, то вони набирають життя й перестають бути лише сухими термінами. Старшині, оперуючи тими всіми термінами, ніколи не слід забувати, що в гру входять тут власне люди.

                   Це теж преважливе ствердження: ми ж ніколи не можемо дозволити собі на таке шафування людським матеріялом, як його, напр., бачимо в китайців, чи росіян; для них втрата людського матеріялу не така вже дошкульна й загрозлива, то й вони можуть собі дозволити на такий люксус, як «стратегія маси». Для того то й будова майбутньої нашої армії повинна піти по лінії вишколювання національно свідомого, добре заправленого фізично й висококваліфікованого технічного старшини й вояка. Зрештою й традиційний наш ідеал вояка це свідомий своїх політичних ідеалів, добре вишколений одиночний борець. Таким його в нас історія показує від найдавніших по найновіші часи.

                 Підсумовуючи все те, хочемо ще раз підкреслити, що всі здобутки техніки, використовувані армією, служать в першу чергу тому, щоб якнайтісніш зв'язувати старшину з його частиною, і ніяк — відділювати його від неї. Старшина мусить усі такі технічні засоби вважати другорядними речами. Військова думка вимагає сьогодні, щоб командир по змозі завжди видавав накази своїм підчиненим усно: тоді бо вони мають ще найбільшу моральну зобов'язуючу силу. Старшина не повинен надто віддалюватися в бою від своєї частини, покладаючись тільки на радіозв'язок із нею. Якщо того не вимагає інша конечність, старшина повинен завжди перебувати серед своїх стрільців. Найважливіша бо сьогодні власне така моральна спаяність і невідділенність старшини від своєї військової частини.


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)  

Дружини Українських Націоналістів (ДУН)

 (Із історії Групи «Південь»)

Д-р Любомир Ортинський (Німеччина) пор. 1 УД

Напередодні війни Німеччини з совєтами

 

                     Розвал Польщі й окупація більшости західніх земель України Совєтським Союзом спричинила масову еміґрацію українців з Галичини, Волині й Буковини до т. зв. Генеральної Губернії (Польщі), чи то до Німеччини. Годі зараз подати точне число втікачів, все ж треба прийняти, що воно йшло в кілька десятків тисяч, що головним чином осіли в прикордонній полосі ГГ: на Холмщині, Підляшші й Лемківщині. Багато тисяч молоді опипилося на роботах в Німеччині й Австрії з головними скупченнями в районах Берліну, Бравншвайґу, Гамбурґу, Катовиць, Бресляву, Відня, Лінцу, Зальцбургу й Ґрацу.

                      Від першої хвилини еміґрації українці вважали свій побут на чужині короткотривалим, розраховуючи на скору війну поміж Третім Райхом і СССР. Для всіх було очевидним, що союз Ріббентроп-Молотов це тільки тактичний маневр і що скоріш чи пізніш прийде до зудару поміж двома потугами. А в тім бажання ставало батьком думки і все розглядано тільки під цим аспектом. Очевидно, не бракувало теж і об'єктивних познак на те, що до війни йде. Це позначувалося доволі виразно після капітуляції Франції в червні 1940-го, а ще більше після безуспішної конференції Гітлера з Молотовим в листопаді  1940-гo.

                      Бувши переконаними про скорий вибух німецько-совєтської війни, українські політичні чинники, як і загалом вся українська спільнота по цей бік кордону, вважали доцільним і навіть конечним мати якусь українську військову формацію, що вже з першого дня могла б взяти активну участь у війні і своєю присутністю впливати на дальший хід подій на Україні.

                     Ідея активної боротьби з большевизмом, свідомість великого для неї значення політичних і збройних сил, що їх могли змобілізувати й виставити українці, казали вірити, що з вибухом війни проти СССР німці шукатимуть в українцях партнера й союзника. Не входячи на цьому місці в критику такого розумування, все ж хочемо ствердити, що воно мало стільки ж само логічних «за», як і «проти». За такою концепцією промовляв здоровий глузд, знання обставин на Сході і загалом всього комплексу большевизму. За цим промовляли усі стратегічні моменти майбутньої війни, статистика, дотеперішній досвід з воєн на Сході «Европи, коротко — все, що має якийсь стосунок до ведення війни на цьому терені і з цим ворогом. Сподівання українців були підтримані й деякими німецькими чинниками, головно колами Головного командування армії і цілою низкою німецьких знавців проблем Сходу. Проти цього була одна велика істина, що її так добре висловлює висказ одного державного мужа, а яка своє клясичне підтвердження знайшла в політиці Третього Райху: «Венн ді Меншен вюстен, міт ві веніх Вайзгайт ді Вельт реґірт вірд...» Отже проти таких розумувань був «Майн Кампф» і вся політика націонал-соціялістів, а саме вони, і не генерали і специ із ОКВ (Оберкомандо дер Вермахт), вирішували про політику в Третьому Райху. Згідно ж із їхніми напрямними не було в німецькій політиці на Сході і в майбутньому «лебенсравмі» ніякого місця для будь-якої незалежної слов'янської держави і тим самим і для України.

                      Бажання українців творити свої власні військові формації, чи хоча б підготовляти кадри для майбутніх військових частин стрічалися німецькою стороною дуже холодно. Такий стан тривав цілий рік 1940. Він теж не змінився і в перших місяцях 1941 р. А тим часом на весну 1941 р. з кожним днем ставало все більше очевидним, що війна Німеччини із СССР це вже лише питання реченця. Перед українськими політичними чинниками все гостріш виринало питання, яким способом вплестися активно в хід подій і як перекинути на випадок війни тисячі політичного активу на рідні землі. Одночасно уважано за необхідне  уможливити бодай невеликому числу української молоді модерний військовий вишкіл. Постава компетентних німецьких чинників була, як уже згадано, неґативна. Натомість більш прихильними для ідеї творення українських військових формацій були деякі круги Головного командування армії (ОКВ). Розуміючи значення українського чинника в майбутній війні, вони без порозуміння і згоди з німецькими політичними чинниками погодилися створити малу українську військову формацію.

                       З початком квітня, 1941 р. приступлено до організації частини в силі двох куренів, що їх названо: Дружини Українських Націоналістів (ДУН). Курінь «Південь» («Ґруппе Ролянд») був організований в околицях Відня і згодом із території Румунії маршував в напрямі на Одесу; курінь «Північ» («Ґруппе Нахтіґаль») був організований в вишкільному таборі «Нойгаммер» і дійшов почерез Львів аж до Вінниці.

Організація куреня ДУН «Південь»

 

                        — Пане «министер», які уніформи дамо нашому війську? — звернувся до мене одного вечора в половині квітня 1941 року напів-серйозно, напів-жартівливо полк. Н., повороту якого із переговорів з Берліну очікували ми нетерппляче вже декілька днів і який саме перед годиною був приїхав.

                       Ми, себто обсада станиці в Відні, що від січня 1941 р. під проводом «Джона» Ґабрусевича вела організаційну роботу на терені Австрії, де тоді перебувало бл. 3 000 українських робітників і кількасот полонених українців з польської армії. За короткий час від січня до квітня працівники нашої станиці вспіли об'їхати всі більші скупчення українців на терені Австрії, зорганізувати низку наших клітин, виголосити низку доповідів та провести докладний облік боєздатної молоді. Я саме повернув був цього дня з довшої поїздки до Зальцбурґа і враз із колегами: Ґенцьом Г. і покійним Михайлом Палідовичем був учасником вечірньої конференції при чорній каві з полковником Н., що, ходячи нервово по кімнаті, щораз кидав вривчасті речення, накреслюючи нам плян акції.

                     Ми довідалися, що буде створений курінь і вишкіл проходитиме в замку Завберсдорф під командуванням май. Побігущого. Для куреня маємо підібрати найінтеліґентніший елемент з-поміж зголошених добровольців і що акцію треба починати зараз таки. Для розв'язки залишалася ще справа уніформів. Полковник хотів за всяку ціну, щоб курінь мав українські відзнаки. Цієї вимоги не вдалося переперти при організуванні курення «Північ», що отримав німецькі уніформи і тільки згодом, вже під час дії, — синьо-жовті стрічки на нараменниках.

                      Використовуючи свої добрі зв'язки до Генеральної команди в Відні, полковникові Н. вдалося переконати місцеві чинники про доцільність українських уніфоірмів для куреня. В розмові з цими чинниками він уже навіть запевнив, що все — аж до відзнак включно — уже готове. Тепер треба було на швидку руку все організувати.

                      Щиро сказавши, я не знаходив відповіді на поставлений полковником запит і тільки здвигнув раменами.

                      — Принесіть «Історію українського війська». Щось скомбінуємо... — сказав полковник, і за хвилину ми, схилившись над столом, карткували «Історію війська». Незабаром впало саме рішення.

                      Вирішено прийняти відзнаки УГА, що їх — з уваги на обставини — дещо змодифіковано. І так на вилоги ковніра мала прийти «зубчатка», тризуб у «розетці» — на шапку, золотий шнурок — на плече блюзи, золоті паски — на рукав понижче ліктя для старшин, і срібні — для   підстаршин.

                      З черги прийшли ми до розв'язування проблеми, звідкіля усе те взяти. Полковник перейняв на себе доставлення з військових магазинів у Відні чеських уніформів, Ґеньцьо Г. та я дістали доручення подбати про «зубчатки», тризуби, золоті шнурки і паски.

                      Ще того самого вечора пішов Ґеньцьо Г. до відомого у Відні українського комерсанта Сулими на Волльцайле розвідати, чи нема в цього ще решток тризубів з часів Визвольних змагань. Я переказав Дарці С., щоб вона зорганізувала на другий день шиття «зубчаток». Пізно вночі вернувся Ґеньцьо від Сулими. В льоху в Сулими знайшов він дві, чи три скрині з тризубами, що їх і купив. На другий день у двох кімнатах нашої станиці в Відні дівчата шили «зубчатки», тяли паски, — повною парою працював «український гересерцойґунґсамт»...

Набір до куреня

 

                     Як уже було згадано, станиця в Відні провела була повний облік боєздатної молоді, що бажала була вступити до війська. Коли врешті прийшов дозвіл на творення куреня, треба було провести операцію, що полягала на селекції і згодом на перевезенні вибранців до замку на вишкіл. Обидва ці завдання, що їх припало виконувати мені, були дуже складні і натрапляли на труднощі, що їх я спершу загалом не помітив був. Близько 90% робітників-українців в Австрії були зголошені до війська. Це давало в сумі бл. 1800 людей. До того доходило ще чимале число студентів з Відня й Ґрацу, що масово почали зголошуватися до куреня, Дозволений же контингент передбачував 500 свобідних місць, і таким чином треба було з кожного осередку брати тільки одну п'яту зголошених.

                      Вичисливши гарно на папері належне число місць для кожного осередку, я подав їх зв'язковим у терені із заміткою, що тільки подане число кандидатів може бути вислане на вишкіл. Але вже після кількох днів я ствердив, що, не зважаючи на призначений контингент, зголошувалися майже всі члени осередків. До нашої станиці почали приїжджати десятками молоді робітники й просилися на вишкіл. Незабаром контингент був уже вичерпаний, але нові кандидати напливали все ще далі. Люди просились, щоб їх взяти на вишкіл і ніяк не хотіли розуміти нашого важкого положення. Були це справді дуже будуючі, але заразом і дуже прикрі моменти. Перед вами 10-20 хлопців, що покинули працю на фабриці чи сільському господарстві і за власні гроші приїхали десь із Гамбурґу чи Інсбруку, просяться до українського війська, а ви мусите їх з нічим відсилати назад. Я все був повний подиву й пошани для нашого селянина й його патріотизму. На все життя залишаться для мене образи того хрустально чистого, глибокого патріотизму й посвяти, що їх мені доводилося спостерігати у політв'язнів у Бриґідках у Львові, що в 90% були дітьми українського села. Те, що я пережив у травні 1941 р, було ще одним доказом того і залишиться в мене і товаришів, що працювали тоді зі мною, найкращим спомином з тих днів, хвилинами, що дозволяли потім, коли прийшлося міряти кроками поодинку віденської тюрми, спокійно переносити монотонію в'язничних днів і непевність особистої долі.

                       Друга трудність це була справа перевозу кандидатів на вишкіл до замку. Ішлося не про технічні труднощі перевозу, але про те, що т. зв. «ляґерляйтери» спротивлялися відходові своїх робітників, робили жалоби до Ґештапо, ба навіть обставляли вартами табори, щоб унеможливити їх виїзд. У зв'язку з тим приходилося вживати різних способів, щоб вирвати людей з таборів. Перевіз 25 кандидатів з одного табору під Зальцбурґом відбувався за всіми зразками оповідань із «дикого Заходу», отже: нічна втеча з табору, стріляння варти, повзання, марш лісом, тощо. Гірше зате стало, коли віденське Ґештапо зробило донос до Берліну і почало стежити за нашою станицею. Наразі вдалося цілу аферу затушкувати при допомозі наших приятелів із ОКВ, але ця справа була ще опісля предметом багатьох допитів, коли група старшин куреня вже сиділа у в'язниці.

У Фокшанах (Південна Молдавія)
складаємо зброю...
Сталінград для німців прийшов через півтора року

В замку

 

                       Дев'ять кілометрів на південний захід від міста Вінер-Нойштадт в Австрії, в селі Завберсдорф, піднаймала Організація ще з 1938 року старий замок, що з нього вийшов колись Леґіон полк. Сушка, а який від того часу стояв порожній під управою нашого адміністратора, колишнього довголітнього політв'язня польських тюрем, п. І. М. Від початку квітня в ньому була приміщена група з яких 30 чоловік, що під проводом май. Побігущого проходила військовий вишкіл, спочатку в цивільному одязі й без зброї. Ця перша група була зорганізована без порозуміння з німцями. В другій половині квітня і з початком травня туди спрямовувано дальші контингенти, що вже отримували уніформи і зброю. Незабаром там уже були дві сотні, що під строгим наглядом май. Побігущого і його штабу (сот. Б-р, пор. Герман-Орлик й ін.) проходили дуже основний піхотинський вишкіл. Ніколи перед тим ані опісля не доводилося мені оглядати більш здисциплінованого строгого вишколу, як саме тоді в замку. Майор старався зробити з підчинених його команді людей зразок українського вояка, ставлячи високі вимоги до себе, своїх старшин і стрільців. З другої сторони стрілецтво виказувало стільки ентузіязму і бажання якнайбільше навчитися, що цілість робила якнайкраще враження. Починаючи від співання, почерез зброєзнавство, польові вправи, аж до порядкування приміщення — все було справді на зразковому рівні. Від світанку аж до пізньої ночі йшов інтенсивний військовий вишкіл, що його декілька разів в тижні доповняли лекції політграмоти. На вишколі і взагалі за весь час існування куреня командною мовою була українська, як теж увесь адміністративний апарат був в українських руках. Це було дуже важливо, бо в замку було звичайно більше людей, як це передбачував договір.

Переїзд куреня до Румунії

 

                        Наприкінці травня перша група — бл. 60 старшин і вояків — була вислана до Румунії в околиці Кімполунґу, щоб там підготовити постій для куреня «Південь». Зараз же після початку війни наприкінці червня туди виїхали дві сотні під проводом май. Побігущого (бл. 300 людей). В замку залишилася ще одна сотня під командуванням coт. Б. 1. 7. 1941 виїхав до Румунії й полк. Н. із своїм штабом, у складі якого був і я.

                       Виїжджаючи з Відня, почепили ми на своїх автомашинах синьо-жовті прапорці, думаючи таким способом підкреслити український зміст німецьких «мерцедесів». Та не так склалося, як бажав собі пор. Кріс, що так запопадливо старався про прапорці і їх власноручно чіпляв на автомашину. Хотілось кричати «Іване без роду...», коли почавши від Відня, через Мадярщину аж до Дорна-Ватри в Румунії, всюди, де ми зупинялися, прохожі вважали нас за членів шведської місії. Що ж? Синьо-жовтий прапор був для всіх тих австрійців, мадярів і румунів невідомою фірмою, натомість — пам'ятаючи ще добре з підручників географії, з яких вчилися, подібну комбінацію барв у шведському прапорі — уважали нас за шведів. Тут і там пробував пор. Кріс давати лекції з геральдики й історії України, але це не дуже переконувало чужинців.

                       І так доїхали «шведи» до місця призначення — до села Фрумусул в південній Буковині. У Фрумусулі курінь приміщувався в великому будинку школи і громадського дому, проходячи вишкіл і польові вправи на полях і в лісах довкруги села. Вишкіл проводили українські старшини, що їм помагали старшини німецького зв'язкового штабу (3 старшин і 8 підстаршин-німців). В цій фазі існування куреня німецькі зв'язкові цілковито не цікавилися внутрішнім життям куреня, обмежуючися тільки до адміністраційних завдань, чи то тут і там допомагаючи при вишколі. А тим часом життя в курені було дуже інтенсивне: йшлося бо не тільки про вишколення доброго вояка, але й не менше про підготову членів куреня до політичної роботи. На цю теж сторінку була звернена зі сторони українського командування особлива увага, та для її успішного проведення було відкомандовано до куреня кількох політвиховників, що про око мали свої офіційні призначення по сотнях, на ділі ж вели політично-виховну роботу в курені. Одночасно їх завданням було зорієнтуватися в терені і по змозі організувати на Буковині мережу мужів довір"я.

                      Поїздки в терен і контакти з місцевим населенням, головно учителями, лісничими й священиками — звернули на себе увагу румунської влади й були причиною демаршу румунів в Букарешті перед німецьким командуванням. В наслідок цього прийшла до куреня від німецького командування в Букарешті строга заборона вести будь-яку пропаґандивну роботу серед «румунського населення», ба навіть заборонювано всякі контакти з ним. Очевидно, що ця заборона змінила тільки форму й техніку веденої праці, але в ніякому випадку не припинила її. І надалі відбувались поїздки в терен, тільки вже не службовими автомашинами і не в уніформах. Не зважаючи на порівняно короткий побут куреня в терені, що до речі лежав на межі української етнографічної території, вдалося відвідати низку українських сіл, деякі в околиці Чернівець, побувати в самих Чернівцях, перевести низку розмов із місцевим населенням та роздати політичну літературу.

                      Наприкінці липня відбулася конференція українського командування куреня із німецьким штабом зв'язку. Бувши тоді ад'ютантом командира куреня, брав у ній особисту участь теж і я. Українському командуванню було подано німецьким шефом зв'язкової команди до відома й виконання таке:

                      1.  уважається, що курінь задовільно вишколений і озброєний;

                      2.  стверджується, що українські вояки й старшини виказали максимум доброї волі під час вишколу і що їх боєздатність і боєготовість — взірцева;

                      3.  не сумніваючись в успішність куреня на фронті, Головне командування все ж не уважає доцільним уводити курінь зараз же в фронтову дію, міркуючи, що курінь при відповідній політичній ситуації може стати зав'язком більших українських формацій, а тим самим його завдання в майбутньому можуть бути куди більші й корисніші, ніж навіть найбільш успішні дії на фронті. Щоб все ж таки дати куреневі змогу набрати деякого фронтового досвіду, курінь переходить у другу фронтову лінію. Назначено день відмаршу й доручено залишити на місці постою всі речі, що не належать до військового виряду.

                      В останньому дорученні йшлося про циклостиль, машини до писання і декілька сотнарів летючок і книжок, що їх німці не хотіли дозволити взяти куреневі, щоб таким чином унеможливити, чи то утруднити пропаґандивну роботу куреня на терені південної України. Очевидно, і це зарядження не було виконано по думці німців. Для ока залишено в магазині маленьку частину згаданого матеріялу, зате кожен стрілець дістав доручення заховати у своєму наплечнику стільки матеріялу, скільки зможе там вміститися. І хоча таким способом приспорювали собі стрільці кілька кілограмів додаткового обтяження на плечах, всі без вийнятку члени куреня робили це радо так, що весь пропаґандивний матеріал і машини до писання залишилися при курені.

Яси-Кишинів-Дубосари

 

                      Курінь завантажився на недалекій станції і залізничним ешелоном переїхав до Яс. Подорозі мали ми змогу познайомитися з балканськими темпами військових транспортів. Наш довгий ешелон тягла румунська локомотива, що після двох годин преповільної їзди затрималася на якійсь лісовій поляні. Коли ж постій продовжувався з пів години, пішов я з німецьким старшиною запитатися про причину затримки. Машиніста ми не застали в паротязі, зате на східцях сидів, щораз спльовуючи параболею, замурзаний його помічник. На запит, чому стоїмо, дістали ми вияснення, що недалеко звідсіля, яких два кілометри, живе свояк нашого машиніста і той пішов до нього на перекуску. Він, як нас далі інформував помічник, робить це постійно, проїжджаючи попри цю місцевину. Наші просьби піти покликати його були безуспішні, а наказувати ми тут не мали права. Понарікавши на румунські порядки, не лишалося нам ніщо інше, як терпеливо вичекати повороту машиніста з другого сніданку. За якої півгодини приволікся врешті хиткою ходою, виблискуючи на сонці товщем на неголеному обличчі типок, що його запомороченій алькоголем голові був відданий напризволяще транспорт із кількасот людей. З острахом сідали ми до вагонів, не говорячи навіть нашим товаришам про наші спостереження. На наше щастя, поїзд без пригод, хоча й черепашиною ходою, доповз до Яс, де курінь вивантажився і маршем пішов на Кишинів, а звідсіля в напрямі Дубосар, містечка на лівому березі Дністра, вже на території УССР. Два дні передтим німецькі частини зфорсували перехід через ріку, створили невеликий мостовий причілок, звідкіля клином просунулись в напрямі Одеси. В день нашого переходу через Дністер понтонний міст, побудований румунськими піонірами, був декілька разів нищений совєтськими літаками, Десь з-полудня міст був сяк-так направлений і курінь перейшов на лівий беріг річки.

                      Для всіх нас, у подавляючій більшості — галичан,  була  це незабутня і величня подія. Ми стояли на рідній землі, тієї вимріяної, так глибоко нами ісповідуваної, хоча й невідомої «Великої України». Блестіли сльози радости в очах стрільців і старшин, вгиналися коліна молодих вояків, а спалені прагою губи цілували порох рідної землі. На хвилину все стихло — всі ми дивилися і впивалися подихом обітуваної землі.

                      Десь недалеко від мене почув я може незугарне, але неменш щире закляття одного з-поміж стрільців:

                     — Аби мене шляк трафив, якби я щораз мав покинути ту землю...

                     Так і сталося. Цей стрілець, як я згодом довідався, був розстріляний на Київщині в рік пізніш, як член українського підпілля.

                      Під вечір ми вже були в Дубосарах, розкватирувалися на нічліг, а наступного дня жартували далі в напрямі на Першомайське.

Унтилівка

 

                      Обезпеченим маршем прийшов курінь до місця призначення — Унтилівки, українського села, положеного близько залізничного шляху Проскурів-Одеса і головного шосе на Одесу; по шосе від кількох днів маршували німецькі, італійські, румунські та мадярські відділи на Одесу.

                     Перші дні в Унтилівці принесли нам деяке розчарування: населення спершу не знало, хто ми такі й уважало нас за якусь із частин тих кількох чужих армій, що проходили по шосе.

                    «Харашо вивчили нашу мову» — чули ми вже першого дня нашої зустрічі. Тризуби, на жаль, мало їм ще говорили. Але вже другого дня прийшов до командування куреня, що приміщувалося в школі, старший віком мешканець Унтилівки й просив команду прийти до нього в гостину. Радо прийняли ми це запрошення й пішли. Нас прийняли гостинно в чистій хаті, прибраній образами святих, й погостили медом та печивом. Ми розговорились. Наш господар, колишній вояк Армії УНР, старий петлюрівець, відразу впізнав тризуб на наших шапках, що його колись теж носив. Десь із сховку витяг і показав нам рештки синьо-жовтого прапору й українські гроші з часів УНР. Тимчасові хата дедалі заповнювалась новими обличчями мешканців Унтилівки й ми довго з ними розмовляли. Ми наввипередки хотіли використати цю першу догідну зустріч і влити в їх серця все те, чим були повні наші власні. Ми викладали наше українське «вірую», як самі вміли і як були навчені. Нам здавалося що ось прийшла година, якої ми довго чекали і ми мусимо якнайскоріше виконати наше завдання. Наші палкі промови зустрічали наші господарі спокійно і, може, навіть трохи байдуже. Це нас навіть бентежило, бо призвичаєні до галицьких слухачів, ми привикли були відразу вичитувати з облич позитивну реакцію і співчуття. Тут їх не було видно й це нас бентежило. Тоді ми ще так мало знали наших братів і головно їхню в большевицькій дійсності доведену до досконалости штуку маскувати свої думки й відчуваня. І так наші перші зустрічі з місцевим населенням не були для нас аж надто веселі.

                   Тимчасом курінь виконував призначені охоронні завдання, нав'язуючи одночасно близькі стосунки з населенням. Декілька разів наші вояки мусіли проганяти румунів, що хотіли забрати з колгоспу худобу, то знову ішли наші хлопці з мешканцями села на ніч пильнувати збіжжя перед румунами й мадярами. Десь після тижня, коли кожна хата в Унтилівці мали «свого» вояка й коли впала перегорода поміж цивільними й «солдатом», коли вечорами з усіх кінців села лунали мішані хори, складені з місцевих і з наших вояків, ми знову дістали візиту того ж самого господаря: він знову просив нас на мід. І цим разом ми пішли. Пили мід, їли бублики, але самі вже так багато не говорили: чекали, щоб наші господарі «пустили фарбу». І це сталося. Так, вони спершу не довіряли нам, не були певними, чи ми справді українці, чи може таки чужинці, що добре вивчили мову. Навіть тризуби не переконували тих, що розуміли їх значення. Що ж, бляшку може собі всякий почепити, а що в нього в серці, Бог знає... Але тиждень спільного пожиття і розмов з нашим стрілецтвом переконав село, що то справді галичани, такі самі, як ті, що колись стояли тут в 1919-20 роках — з УГА, і Січових Стрільців, а пам'ять про яких тут була якнайкраща. Цього вечора ми довго сиділи й говорили — вперше щиро, і може вперше відчували всі присутні в хаті, що ми одне й те саме — одна сім'я, одна цілість і одна мета. Може не так по формі й душі, вираженій словами, як по cyтi.

                      Пізно після півночі розпрощались ми з господарями й присутніми місцевими. Нас оповила чудова українська ніч й ми не говорили до себе ні словом, ідучи на наші квартири. Розвіялись побоювання перших днів: нас таки зрозуміли й відчули, хто ми й чого хочемо. Нас нині називали «своїми». Яке дороге було те слово, почуте «ґалічменами» тут, в Унтилівці...

Відворот і роззброєння

 

                      Наші стосунки з населенням Унтилівки й інших сіл ставали все більше щирі. Тоді як у перших днях ми були стримані, коли йшла мова про німців і можливості їхньої політики в Україні, згодом ми почали щиро ділитися нашими невеселими думками щодо виглядів на майбутнє. Спершу населення не дуже розуміло, як це так: прийшли разом з німцями і мають стільки застережень, а то й неґації у відношенні до них. Але незабаром і це стало ясним і ще більш зцементувало наші взаємовідносини. Наші консеквентні виступи в обороні інтересів селян, охорона перед грабунками мадярів і румунів і все глибші особисті контакти стрілецтва з населенням довели до того, що незабаром проти себе стояли два фронти: курінь і населення з однієї сторони та німецькі й інші частини з другої. Все те, очевидно, не могло залишатися незаприміченим німцями, як теж і та обставина, що майже в кожному селі, присілку і навіть на хуторах були розклеєні українські летючки, що їх зміст «самостійна, соборна Україна» аж ніяк не був німцям до вподоби. Теж усе частіші відвідини селян, навіть із далеких сіл, що шукали у нас в курені помочі, не могли не звернути уваги німецьких чинників. До того всього долучувалася ще одна подія, що припечатала дальшу долю куреня. Йшлося про те, що коли Гітлер довідався про події у Львові і в приступі шалу ревів, що буде «ан ді Ванд штелен» всіх, що робили з українцями «шахтель-махтель», кола Головного командування (ОКВ), що дали згоду на творення куреня, радіо-наказом доручили стягнути його негайно з фронту та перевести до Австрії.

                       Пізнього серпня штаб куреня зробив саме зміну місця постою з Унтилівки до Тирасова; ми дістали наказ приготовитися до відмаршу, але не на Першомайське, як того загально очікувано, але до Дубосар, значить — назад. Хоча тоді ми ще не знали докладно, про що йдеться, все, маючи недобре прочуття, командування куреня рішило ось що: весь пропаґандивний матеріял і машини до писання залишити по хатах у наших довірених людей, — і лишити деяку кількість наших людей з куреня в терені.

                      Без пригод і непомітно виконано те ще таки цієї ночі.

                      Була одна з тих ночей, що їх називають чар української ночі і що її красу не мені тут описувати.

                       Повільною ходою з опущеними головами і тисячами думок про непевне майбутнє маршував курінь на захід. Після довшого маршу ми дійшли до Дубосарів. Очікуючи автомашин, що мали відвезти нас до Румунії, я розговорився з німецьким поручником і «партайманном», Ґ., що був у зв'язковій команді до нашого куреня. І ось вперше почув я від нього нові нотки: мовляв, з українцями важко співпрацювати, вони все роблять на власну руку, фантасти, як властиво вони собі уявляють, що німецький вояк має гинути «ін дізен Ґотт фєрляссенен Нестерн» - щоб українці могли робити свої експерименти. Адольф усе передбачив і треба чекати його дозволу, а не так собі розпочинати на власну руку. А втім, тепер війна й не час на політику.

                      Ця розмова не віщувала нічого доброго і тому ми почали обдискутовувати, чи загалом повертатися. Та на це не залишилося й часу, бо незабаром , приїхали автомашини і почали перевозити курінь на другий берег, а звідсіля на якусь румунську залізничну станцію, звідкиля ми вже поїхали ешелоном. Тим разом ешелон їхав скоро, не зупиняючись на станціях.
Так доїхали ми до Фокшан, містечка в південній Молдавії. Ледви поїзд зупинився, як до вагону штабу куреня прийшов якийсь німецький старшина і наказав, що курінь має зараз же скласти зброю, і звернув при цьому увагу, що при найменшому спротиві буде вжита сила. Говорячи це, вказав на становища, з кулеметами, що їх саме займали обабіч поїзду вермахтівці.

                    Повільною ходою виходили стрільці з вагонів і скидали на купу все озброєння. Незабаром увесь курінь, за вийнятком пістоль, що їх залишено старшинам, був роззброєний, і ешелон, не зупиняючись на станціях, до двох діб прибув на станцію Мидлінґ-Відень та був перевезений до табору біля Маєрлінґу, де перебував аж до переїзду до Франкфурту над Одрою.
Пізно восени перевезено курінь до казарм у Франкфурті, де його злучено з куренем «Північ», що був під командуванням тоді сот. Романа Шухевича, сл. п. ген. Тараса Чупринки. Кількох старшин, серед них і автора цих рядків, арештувало в половині вересня 1941 р. віденське «Ґештапо».

                    З обох куренів зформовано новий — один, що повнив сторожево-охоронну службу на Білорусі в районах Вітебська-Лепеля. Після року і цей курінь був роззброєний, а його старшини враз із командиром куреня, май. Побігущим арештовані. Оминути арештування вдалося тоді тільки сот. Шухевичеві.

                    Однією з передумов творення 1-ої УД було домагання українських чинників звільнити з львівської тюрми при вул. Лонцького арештованих старшин куреня. Їх справді тоді звільнено і вони увійшли в склад старшинського корпусу 1-ої УД.

             Одна з сотень з'єднаних уже обох
     груп ДУН «Південь» і «Північ» восени
    1941 р. у Франкфурті над Одрою

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)