Нашими очима:
Була дослівно «за секунду 12-та». Третій Райх уже лежав розторощений на землі і ще тільки треба було формальности в Раймсі, щоб історія придбала нову дату — дату безумовної капітуляції.
Вояки 1-ої Української Дивізії тримали оборонні лінії на відтинку Фельдбах-Ґляйхенберґ. Боронили чужу землю! Кожен з них знав, що це вже останні судороги і що кінчається панування «Тисячелітнього Райху». Не мали для нього ні крихітки співчуття, раділи цьому черговому доказові, що існує ще якась «історична справедливість». І водночас совісно виконували свої обов'язки і навіть гинули; багато їх гинуло і ще більше ставало каліками. Чому? Може новітні «тирольці Сходу»? Ні!
Для них це була не стільки боротьба по стороні Німеччини, що боротьба проти того самого ворога: спільна боротьба проти російського большевизму. Це був лише один етап у ланцюзі української історії; наша ж боротьба велася перед і після Рапалло, перед і після пакту Ріббентроп-Молотов. 8-ме травня 1945 р. замикало тільки один її етап. Ця свідомість давала нашому воякові ту моральну опору, якої бракувало деяким іншим коньюктуральним «союзникам» у такому фронті. Звідси й випливала та висока моральна постава нашого вояка, якої не було в тих інших; на неї й хочемо при тій нагоді звернути увагу.
Те, що валилося, було їм ненависне так, — але було в них почуття, українське почуття вояцької чести, що заборонювало їм зійти в останню хвилину з поля бою, що не дозволяло навіть у цій безвиглядній ситуації вбиванням ножа в спину своєму, будьщо-будь, товаришеві зброї — заплямувати прапор українського вояка. Осоружна була їм навіть думка, що її реалізувала інша чужонаціональна частина, теж коло чужої їй Праги, «змінивши фронт» в останніх днях перед капітуляцією. Бо це в понятті українського вояка була зрада — татарська зрада.
Згадуючи сьогодні ці дні, ми горді на українського вояка.
КБТ
"Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА", ч. 4-5, квітень-травень 1952 р.
Була дослівно «за секунду 12-та». Третій Райх уже лежав розторощений на землі і ще тільки треба було формальности в Раймсі, щоб історія придбала нову дату — дату безумовної капітуляції.
Вояки 1-ої Української Дивізії тримали оборонні лінії на відтинку Фельдбах-Ґляйхенберґ. Боронили чужу землю! Кожен з них знав, що це вже останні судороги і що кінчається панування «Тисячелітнього Райху». Не мали для нього ні крихітки співчуття, раділи цьому черговому доказові, що існує ще якась «історична справедливість». І водночас совісно виконували свої обов'язки і навіть гинули; багато їх гинуло і ще більше ставало каліками. Чому? Може новітні «тирольці Сходу»? Ні!
Для них це була не стільки боротьба по стороні Німеччини, що боротьба проти того самого ворога: спільна боротьба проти російського большевизму. Це був лише один етап у ланцюзі української історії; наша ж боротьба велася перед і після Рапалло, перед і після пакту Ріббентроп-Молотов. 8-ме травня 1945 р. замикало тільки один її етап. Ця свідомість давала нашому воякові ту моральну опору, якої бракувало деяким іншим коньюктуральним «союзникам» у такому фронті. Звідси й випливала та висока моральна постава нашого вояка, якої не було в тих інших; на неї й хочемо при тій нагоді звернути увагу.
Те, що валилося, було їм ненависне так, — але було в них почуття, українське почуття вояцької чести, що заборонювало їм зійти в останню хвилину з поля бою, що не дозволяло навіть у цій безвиглядній ситуації вбиванням ножа в спину своєму, будьщо-будь, товаришеві зброї — заплямувати прапор українського вояка. Осоружна була їм навіть думка, що її реалізувала інша чужонаціональна частина, теж коло чужої їй Праги, «змінивши фронт» в останніх днях перед капітуляцією. Бо це в понятті українського вояка була зрада — татарська зрада.
Згадуючи сьогодні ці дні, ми горді на українського вояка.
КБТ
"Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА", ч. 4-5, квітень-травень 1952 р.
