НЕОБҐРУНТОВАНІ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Василь ВЕРИГА

Почавши від 1971 р. в канадській пресі щораз то частіше почали появлятися вісті про воєнних злочинців, які в часі другої світової війни мордували жидів, а тепер перебувають у Канаді. 19 травня 1971 р. Шимон Візенталь писав у "Тсронто Стар«, що в Канаді перебувають кількасот воєнних злочинців ("северал гандредс"). Ніхто з українців тими вістками не переймався, бо ж ішлося про »наці вор кріміналс« -- нацистських воєнних злочинців, отже про німців, які влаштовували масові морди жидів у різних містах Польщі й України, а зокрема у спеціяльних концтаборах, як Майданек, Треблінка, Авшвіц та в інших.

У пізніших роках кількість воєнних злочинців в інформаціях, що їх подавали жиди в канадських засобах інформацій, почала зростати, неначе проценти. Ба, не тільки кількість їх більшала, бо, як це скоро виявилося, тими »воєнними злочинцями« в Канаді були не німці, а українці та балтійці.

В 1979 р. "Торонто Стар", згідно з жидівськими даними, подавала, що в Канаді є понад 1000 воєнних злочинців, 12 жовтня 1982 року "Виндзор Стар" писала, що понад 2000; Соль Літман, представник Візенталя в Канаді, подавав у »Лондон фрі Прес« від 24 січня 1984 р. також 2000, але 8 листопада 1984 р, як також 25 січня 1986 р., він збільшив число воєнних злочинців у »Торонто Стар« до 3000. Однак, у своєму донесенні до головного прокурора Канади від 23 серпня 1985 р. тобто, коли вже діяла Комісія Дешена, Літтман уже не був такий певний того числа й писав »2300«. Зате Шимон Візенталь у "Нью-Йорк Дейлі Ньюз" з 19 травня 1936 р. підніс цифру до 6000.

Із різних статтей чи сенсаційних новинок в англомовній пресі, що їх подавали Візенталь, Літтман та їхні коляборанти, виходило, що основну масу воєнних злочинців становили не хто інший, а таки українці, а головно вояки української дивізії »Галичина«. У червні 1980 р, Літтман у »Торонто Стар« стверджував, що дивізія брала участь у мордах цивільного населення та жидів. За цю статтю Братство Кол. Воякізв 1УД УНА в Канаді віддало справу до суду і редакція »Торонто Стар« до року часу, провіривши справу -- перепросила кол. дивізійників.

В 1984 р. Візенталь передав канадському генеральному прокуророві Робертові Капланові списки 217 імен старшин дивізії "Галичина", які мали б перебувати у Канаді, обвинувачуючи їх усіх у воєнних злочинах. Але ліберальний тоді уряд Канади з П"єро Трудо не погодився на яку-небудь акцію супроти тих людей, вважаючи, що та справа передавнена. В дійсності згадана листа буласписком курсантів одного із старшинських курсів, організованих для дивізії "Галичина".

Влітку 1984 р. у Канаді прийшла до влади консервативна партія на чолі із Браєном Малруні, яку принаймні у повоєнних роках українці підтримували. 7 лютого 1987 р., не провіривши справи, Б. Малруні пішов на руку жидам і створив одноособову комісію з судді Жуль Дешена, що її завданням було прослідити жидівські обвинувачення і чи є в Канаді всенні злочинці, а, якщо є, як їхс притягнути до відповідальности за злочини, вчинені на території, куди не сягає канадське судівництво, Хоч сама ідея такої комісії непогана, клопіт виявився у тому, що уряд ані не заслухав опінії українців та балтійців у тій справі і підійшов до справки дуже односторонньо, тобто так, як хотіли жиди, обмеживши діяльність комісії тільки до »нацистських воєнних злочинців«, а не до всіх воєнних злочинців. Намагання адвоката Українського Національного Об'єднання Канади Я. Ботюка, щоб діяльність комісії поширити також і на комуністичні злочини НКВД у часі й перед війною, не дали бажаних вислідів.

Із створенням комісії Дешена лявіною посипалися на українців обвинувачення у воєнних злочинах, Голодні на сенсації, канадські засоби масової інформації, головно преса, в яких жиди мають величезні впливи, поміщувала різні інформації проти українців, а зокрема проти дивізії "Галичина". Джерелом усіх тих інформацій були в першу чергу різні советські інсинуації, друковані у »Вістях з України«, у їхньому англомовному виданні "Ньюз фром Юкрейн" а зокре-ма дві англомовні публікації якогось Стиркула »Ві акюз« (Ми обвинувачуємо) та »СС верволфс« (Есесівські вовкулаки) як також відомого в Канаді вислужника Москви Петра Кравчука п. н. »Гір із де евіденс« (Ось вам докази). На базі тих інформацій виглядало, що це не німці винищували жидів, як расу, але таки українці. При тому інсинуації не сбмежувалися тільки до другої світової війни, але дісталося при тому й Петлюрі, а також і гетьманові Богданові Хмельницькому, якого деякі жиди називали »першим гітлером«. Спроби українців спростувати бодай деякі невірні ствердження звичайно перекручувано й це виходило тільки на шкоду самим українцям. У зв'язку з тим, Братство кол. Вояків 1 УД УНА подало до суду тижневий журнал »Сатердей найт« (»Saturday Night«), який твердив, що дивізія »Галичина« здушувала жидівське повстання варшавського ґетто навесні 1943 р. та оттавський щоденник »Оттава сітізен« ("Ottawa Citizen"), який назвав дивізію найбільш кровожадною військовою одиницею у другій світовій війні. Найбільше цих фантастичних обвинувачень походило від Соль Літтмана, якого зв'язки з канадською комуністичною партією є відомі й який частенько їде на консультації до СССР.

Канадський Жидівський Конгрес та велика інша жидівська організація Б'най Б'рит відпекувалися від Літтмана, мовляв, він не говорить в їхньому імені, але насправді підтримували всі його обвинувачення українців.

Крім загальних обвинувачень, жиди подавали наввипередки конкретні листи осіб, обвинувачених у воєнних злочинах, Йосиф Ріваш, що його адвокат Ботюк при перехресному допиті зідентифікував як кол. старшину КҐБ, а може і СМЕРШ, подав 707 імен; Документальний центр Візенталя у Відні -  219 імен, Канадський Жидівський Конґрес (проф. Ірвін Котлер) - 209, Соль Літтман - 171, Б'най Б'рит (адвокат Давид Матас) - 100 імен, Канадське міністерство

справедливости - 81. Центр Візенталя у Лос-Анджелес, - 63, Товариство Канадський Голокост Ремембранс - 54, Ізраїльська поліція - 54, Жидівська Федерація Північного Джерзі - 49, Совєтський Союз - 43 та Єфраїм Зурофф - 29, Разом - 1779 імен. На багатьох листах повторювалися ті самі імена й комісія Дешена звела їх до одної т. зв. Мастер Ліст (Головного списка) разом 774 особи. Крім того, комісія Дешена оголосила у 110 різних часописах, англомовних, франкомовних та в деяких етнічних, щоб їхні читачі зголошували осіб, запідозрених у воєнних злочинах. Але відгук на це оголошення був дуже слабий, як видно, тільки жиди користуються чудовою пам'яттю й можуть розпізнати людей навіть після 40 років.

Ці листи включали терени Східньої Европи, а саме: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію і Юґославію а також організації: Глінкова Ґарда, Українська Поліція, Українські Шуцманшафти, німецькі "Айзацґрупи", концентраційні табори та СС. Цікаве при цьому зауважити, що серед них немає ані польської поліції, кримінальної поліції, яка в основному складалася з поляків та польських фольксдойчів, як також залізничної поліції, які добре далися взнаки українцям. Так само немає згадки про РОА.

Окрему групу серед цих обвинувачених становила дивізія »Галичина«. Тут також цікаво зауважити те, що коли маленька Латвія мала дві дивізії, Естонія одну дивізію, так само, як українці, а крім того, мали свої військові частини також і литовці та білоруси, про них тільки були згадки, але вони ніксли не були об'єктом таких нападів, як дивізія »"Галичина«. Коли ж ми візьмемо на увагу, що в той же сам час повелася шалена кампанія проти дивізії в Україні, про що доносили »Вісті з України«, тоді матимемо повний приклад координації дій, там - совєтського уряду, а тут - жидів, щоб дискредитувати політичну діяльність української спільноти в користь поневоленого українського народу, в яку поважний вклад дають колишні вояки української дивізії »Галичина«.

Перед комісією Дешена стояло нелегке завдання - провірити обвичувачення кожної особи на списку. Тому, що це все мало відношення до часів німецької окупації Східньої Еврспи, комісія користала з послуг канадських і німецьких джерел інформації. З канадських вона діставала інформації з міністерства праці й іміґрації, з державного секретаріяту, який надавав громадянство, міністерства зовнішніх справ, яке видає пашпорти. В Німеччині Комісія зверталася до Берлінського Документального Центру, в якому знаходяться близько 30 мільйонів документів, а між ними інформації про поодиноких членів військових формацій СС, Центральне Бюро Крайової Справедливости для перевірки націонал-соціялістичних злочинців у Людвіґсбурґу, Дойче Мілітардінстамт (Бюро Німецької Військової Обслуги в Берліні), якого завданням було збирати інформації про ранених, пропавших, полонених тощо, Берлінське Бюро Інформації про хворих і вкінці Центральне Інформаційне Бюро Федеральних Архівів в Аахен-Корнельмюнстер, якого основним завданням є збирати інформації про військову службу, включно з цивільним персоналом на військогій праці.

Комісія переслухала теж заінтересовані сторони, бо, як виявила практика, перед комісією ставали тільки жиди й українці, це право дістали від судді Дешена Жидівський Канадський Конґрес, що його заступав правник проф. Ірвін Котлер та Б'ней Б'рит, що її заступав адвокат Давид Матас. Від українців дістали право заступництва Комісія Громадських Прав Комітету Українців Канади на чолі з адвокатом Іваном Григоровичем та правним заступниксм, відомим у Канаді адвокатом Іваном Сопінкою. З уваги на те, що дивізія »Галичина« була основним об'єктом жидівських нападів, суддя Дешен признав окреме право заступництва (»стендінґ«) Комісії Братства кол. Вояків 1 УД УНА, яка існувала ще від 1980 р., тобто від перших нападів на дивізію Соль Літтмана у »Торонто Стар«, а також польських нападів у тижневику »Звйонзковєц«. До цієї комісії входили д-р Остап Сокольський, Андрій Коморовський та мґр Василь Верига. Правним дорадником завжди був Ярослав Р. Ботюк, а пізніше він заступав Братство і перед комісією Дешена.

Переслухування комісії відбувалися в Оттаві, Монтреалі, Торонто й Вінніпеґу. На цих сесіях, як і у зв'язку з ними, у пресі, радіо і телевізії сипалися обвинувачення на українців, а часом і на балтійців, у різних злочинах. Тут годиться згадати, що на переслухання комісії Дешена, жидівські правні заступники Ірвін Котлер та Давид Матас мали коло себе штаб дорадників, інших адвокатів, які слідкували за всім, робили записки й підсували різні правні арґументи. На жаль, українські правні заступники так І. Сопінка як і Я. Ботюк не мали нікого, бо наші українські адвокати не виявили великого заінтересування обороною доброго імені українця. Зате не бракувало критиків, які по всьсму дораджували, як треба було говорити чи які питання ставити. І це треба назвати сумним явищем.

Провіривши всі обвинувачення так само як і оборонні матеріяли, комісія Дешена ствердила, що обвинувачення нерідко доходили до абсурду. Наприклад, дві особи зголосили як можливих воєнних злочинців, бо ці люди мали німецьке прізвище, жили на відлюдді під охороною двох чорних псів і мали на продаж старі европейські меблі. Знову ж Канадський Жидівський Конґрес зробив донос на одну особу (справа ч. 171) на основі Документаційного Центру Візенталя у Відні, що та особа є воєнним злочинцем, а крім того ще й служив у Дивізії »Галичина«. Комісія, розглянувши всі обвинувачення, як також дані з міністерства внутрішніх справ та міністерства закордонних справ, ствердила, що дана особа у жодному випадку не могла вчинити тих воєнних злочинів, бо мала заледве 5 чи 6 років під кінець війни. Ми можемо додати, особа не могла бути також і членом дивізії »Галичина«, бо в дивізії дитячих садків не було.

Переглянувши списки, що залишилися на головній листі, і звіривши їх з документацією, отриманою з різних устансв та інституцій, Комісія ствердила, що кількість запідозрених у воєнних злочинах у Канаді, жахливо перебільшена, й остаточно прийшла до того, що всіх осіб, яких обвинувачення вимагали докладнішої провірки, були 774. До цього дійшла ще одна листа "Аддендум", на якій є 71 прізвище. Разом 883 особи.

Стосовно кількості обвинувачених у воєнних злочинах у Канаді і звіті комісії Дешена стверджено, що »залишаючи на боці цифру 6000, яку подав Візенталь у 1986 р., і заки ще приступлено до провірки поодиноких осіб, які є на головній листі, вказує на перебільшення, яке становить не менше як 400 %« (стор. 248).

12 березня комісія Дешена подала канадському урядові свій звіт, який налічує 966 сторінок першої частини, яку віддано до публічного вжитку. Другу частину, довірочну, на якій є всі прізвища та всякі інші інформації із довірочними документами, отримало тільки міністерство юстиції, яке дістало всього-на-всього 20 прізвищ, яких не звільнено із обвинувачень, і яким не можна ще довести вини тому, що основна документація їхньої вини знаходиться поза кордонами Канади. Там є також листа 71 німецьких учених і техніків, з яких 55 перебувають у Канаді. Перша частина звіту не подає жодних прізвищ, але перелічує вислід своїх розшуків, подаючи замість прізвищ тільки число справи із остаточною рекомендацією. Таких справ зреферовано 711 (стор. 215-152), 38 справ із листи "Аддендум" (стор. 752-175) та листу 71 німецьких учених (стор. 776-830).

З першої частини звіту довідуємося, що стосовно 29 запідозрених у воєнних злочинах не можна було вести слідство до кінця через брак доказів у Канаді. Наприклад, до справи ч. 145 доказовий матеріял знаходиться в Австрії, Угорщині та в Ізраїлю; справа ч. 87 - член Залізної Ґвардії - в Румунії, але Румунія не відгукнулася на заклик комісії Дешена й не дала жодних документів; справа ч. 287 - доказовий матеріял в Англії, у ЗСА і в СССР; справа ч. 533 - в Чехо-Словаччині, ЗСА й СССР. Комісія Дешена просила доказового матеріялу чи свідків з ЧССР до 3 справ, з Угорщини - 1, з Польщі  - 2, із ЗСА - 1, з Західньої Німеччини - 3 та з СССР - 8. Тут слід сказати, що СССР вже довгі роки вимагає видачі 43 осіб, яких він обвинувачував у твоєнних злочинах. Коли ж комісія Дешена провірила совєтську листу і ствердила, що 13 осіб з тієї листи померли, 16 в Канаді не знайдено, а 14 живуть у Канаді. Розглянувши їхні сбвинувачення, комісія дійшла до переконання, що супроти сімох є доволі поважні обвинувачення, які варто було розглянути докладніше (Справи чч. 15, 289, 3117, 349, 497, 689, а також і справа ч. 287).

26 листопада 1985 р. комісія Дешена звернулася до СССР за допомогою довести цих сім справ до кінця, підкреслюючи, що комісія мусить свою працю закінчити до 30 червня 1986 р. СССР довго не відповідав, бо комісія Дешена поставила певні вимоги, що вона може приїхати до СССР, якщо зможе діяти в межах канадського законодавства. Щойно 9 червня 1986 р. совєтський уряд погодився на умови комісії Дешена й визначив місто Львів на переслухування совєтських свідків, підкреслюючи, що допити мають відбуватися в рамках процедури кримінального права Української РСР (стор. 267). Але ж як виявилося, совєтський уряд мав свідків і документи тільки проти двох обвинувачених, а проти п'яти інших він »ще шукав«. З другого боку, комісія Дешена не  могла використати дозволу совєтського уряду, вважаючи, що на саме переслухання всіх справ їй треба було не менше як місяць часу, а тим часом, її реченець діяльності кінчався 30 червня.

В остаточній аналізі комісія Дешена ствердила, що лише 20 справ залишилися невиясненими, а тому вона передала їх у руки уряду. Відкритим залишається питання, скільки із тих 20 є українців. Відповісти на нього не легко, бо всі дані про них знаходяться у другому довірочному томі звіту комісії Дешена.

Справі української дивізії »Галичина«, яка виступала перед комісією Дешена, як окрема одиниця, присвячено 11 сторінок звіту загального характеру і 6 рекомендацій на 82 сторінки звіту. Крім того приблизно 200 сторінок у розділі обговорювання поодиноких осіб, чи пак справ. Загальний висновок комісії Дешена такий, що жиди не дали належної документації стосовно участі дивізії »Галичина« у воєнних злочинах, коли вони у 1950 р. виступали проти допущення дивізійників до Канади, не міг доставити тих доказів Візенталь і тепер у 1986 р. »Комісія пробувала кілька разів, - говориться у звіті. - дістати конкретні докази стосовно 217 членів дивізії, які мали б бути в архіві Візенталя, а також усно і писемно зверталася до Візенталя та до його адвоката у Вашінґтоні Мартіна Мельдензона; телефонічні розмови, персональна зустріч радника комісії з Візенталем у Нью-Йорку 1 листопада 1985 р. писемні пригадки тощо, не дали нічого крім обіцянок (стор. 257). Ми можемо від себе додати тільки те, що »з пустого не наллєш«. Можливо, що Візенталь і с-ка думали, що і в Канаді вистачить показати пальцем, що хтось є ворогом народу, чи пак, »воєнним злочинцем«, і цього буде досить, щоб людину знищити. На щастя, Канада не Совєтський Союз. Отже, листа 217 старшин дивізії »Галичина«, доставлена Візенталем, виявилася майже повністю до нічого і поставила канадський уряд, через РСМП і цю комісію, виконувати повністю безкорисну роботу (стор. 258).

Дешен стверджує, що коли йдеться про дивізію »Галичина«, то »Документальний Центр Візенталя у Відні був головним джерелом імен поодиноких осіб, яким закидувано воєнні злочини... « На загал, однак, треба ствердити, що інформації Центру були довгі стосовно обвинувачень та загальникових даних, але короткі, коли йдеться про доказовий матеріял і точні дані (стор. 58).

У висліді усіх тих даних комісія Дешена ствердила, що:

»56. Дивізію »Галичина« (14 Waffengrenadier Division der SS (Gal.N1) не слід засуджувати як групу.

57. Члени дивізії »Галичина« були індивідуально перевірені (screened), хто вони, заки їх допущено до Канади.

58. Обвинувачених у воєнних злочинах членів дивізії »Галичина« ніколи не були доказані, ані в 1950 р. коли їхню першу іміграцію до Канади було затримано (на вимогу жидів), ані в 1984 р., коли ці обвинувачення були знову поновлені перед Комісією.

59. Далі, у виду браку доказів відносно участі, або значення відносно воєнних злочинців, саме членство в дивізії »Галичина« не вистачає на те, щоб поставити їх під суд.

60. Немає підстав, щоб відбирати від членів дивізії »"Галичина« громадянство, або депортувати їх тому, що канадський уряд був свідомий стосовно всіх фактів у 1950 р. і дозвіл на їх в'їзд до Канади був виданий на базі не фальшивих даних, шахрайства чи взагалі приховування основних обставин.

61. У всякому разі, з 217 старшин дивізії »Галичина«, яких оскаржив п. Сімон Візенталь перед канадським урядом - 187, (тобто 86 відсотків) ніколи не були в Канаді, 11 померли в Канаді, 2 виїхали до іншої країни, для 16 не устійнено жодних доказів, а одного взагалі не знайдено (стор. 261).

Комісія Дешена перевірила всі надіслані їй прізвища і дійшла висновку, що всіх, проти яких висунено поважні обвинувачення, є заледве 20 осіб. Скільки із них є дійсно воєнними злочинцями, якщо вони є, та до якої національности вони належать, сьогодні важко сказати, бо всі інформації про них є в другому довірочному томі звіту комісії Дешена. Якщо там навіть і є українці, то їх напевно небагато й вони зуміють оправдати себе перед судом, очевидно, канадським судом, який рекомендує комісія Дешена.

Комісія Дешена, як і міністер справедливости Р. Гнатишин, ствердили, що в Канаді немає потреби на якусь спеціяльну дослідну чи слідчу комісію типу американського »ОСІ« та, що справи, які залишилися незакінченими, продовжуватиме Канадська Королівська Кінна Поліція та міністерство справедливости. З цим погоджується весь канадський уряд.

Реасумуючи цей звіт треба підкреслити, що він виправдав цілу українську спільноту в Канаді від неслушних жидівських обвинувачень у воєнних злочинах, але безпардонні виступи жидів на українців мали й позитивне значення. Вони об'єднали українську громаду, яка гідно поставилася до тих наклепів. Але не менш важливим є те, що комісія Дешена ствердила, що дивізія »Галичина« як військова одиниця не вчинила жодного воєнного злочину а за саму приналежність до дивізії не можна нікого карати.

Де ствердження має неабияке значення не тільки для кол. дивізійників у Канаді, але також і для українців у ЗСА, Англії й Австралії та в інших країнах.

Через наклепи Візенталя та його прибічника в Канаді Соль Літтмана, українці потерпіли велику шкоду, моральну й матеріяльну, через неперебірливу кампанію очорнювання засобами масової інформації. Матеріяльну шкоду понесли тому, що на оборону українська громада зібрала близько мільйон долярів, які можна було б зужити на якісь корисні цілі. Скористала з цього Москва, бо українська спільнота Канади звернула майже всю свою увагу на свою оборону перед необґрунтованими наклепами замість віддати більше уваги подіям у поневоленій Україні. Але в основному Москві йдеться про те, щоб дискредитувати політичну акцію українців в західньому світі  в користь поневоленої України , представити всіх не тільки як коляборантів нацистської Німеччини, але таки як воєнних злочинців. Звіт комісії Дешена вказує на те, що цим разом ані жидам ані Москві не повезло, бо дискредитували вони самі себе необґрунтованими обвинуваченнями.

Зкіт комісії Дешена є також ще одним доказом, що Москва у своїх намаганнях дискредитувати політичну акцію українців у західньсму світі, не перебирає у засобах. Правда, Москва скористала ще і з того, що можливість українсько-жидівського порозуміння, чи як це звучить у совєтській термінолоґії, "союзу українських буржуазних націоналістів з сіоністами", до яксго українці, або принаймні деякі українські політичні кола змагали, стало під сучасну пору нереальним.

"Сурмач", Лондон, 1987.

ДВА ШЛЯХИ - ОДНА МЕТА

 Інж. Богдан Підгайний, 

сотник 1 УД

В той час, коли на сході почав тріщати німецький фронт, почали німці організувати в Західній Україні українську Дивізію. Як і чому до цього дійшло, які пляни мали німці, а які організатори з українських кіл, які були передумови договорення та надії з обох боків - думаю, що в майбутньому висвітлять це компетентні люди, які брали в цьому безпосередню участь. Я хочу кинути лише жмут світла на події в самій Дивізії від початків її організації та на відносини і пляни ОУН та УПА до цієї частини.

Провід ОУН та УПА були проти всякої леґіонової політики з українського боку із засадничих причин, а тим самим чинили опір і творенню української Дивізії. Одначе після проголошення німцями організації української Дивізїї витворилося таке становище, що ОУН не могла цілковито паралізувати акцію набору до Дивізії. Німці, при допомозі українських кіл, прихильних творенню Дивізії, зручно використали традиційний лицарсько-вояцький дух українського народу і перспективу безпосередньої збройної боротьби з московським большевизмом. До того, німці обмежилися територіяльно лише Галичиною, де в той час в порівнянні з північними та східніми українськими землями вони вели дещо лагіднішу політику супроти українців і де з тактичних причин УПА ще не оперувала. Десятки тисяч найбільш ідейної української молоді почали записуватися, одні - щоб дістати зброю, інші навчитися воєнного ремесла; а всі як один - щоб із зброєю в руках боротися проти московсько-большевицького імперіялізму. Перемогло гасло: зброю треба брати, хто б її не давав.

З тим фактом мусів рахуватися також провід ОУН і командування УПА. Не зважаючи на те, що більшість проводу ОУН була катеґорично проти Дивізії, ген. Роман Шухевич, тодішній член проводу ОУН і керівник військових справ, вирішив використати Дивізію для визвольної боротьби українського народу, використати її як засіб вишколу старшин, підстаршин та вояцтва і як зав'язок для розбудови реґулярної української збройної сили.

Весною 1943 він викликав мене до своєї головної квартири і, з'ясувавши свої пляни відносно Дивізії, наказав мені записатися до неї. В його пляні був намір, щоб на кожних 7 вояків Дивізії був принаймні один член ОУН, щоб була певність, що німці не використають Дивізії для цілей своєї загарбницької політики. Лишалося обговорити точно цілість справи, передбачити усі можливості, наладнати безперебійні зв'язки та, не творячи окремої сітки ОУН в Дивізії, мати в ній одначе зв'язок і вплив. Була одна трудність, що майже всі старшини, чи кандидати на старшин, відкомандировані організацією до Дивізії, були відразу розконспіровані в українських колах, у тих, які були тоді проти визвольно-революційних концепцій ОУН-УПА і які мали тоді впливи на обсаду командних місць в Дивізії. Сотник Паліїв, сотник Макарушка й інші були в той час абсолютно проти "лісу" і змінили своє ставлення, особливо сотник Паліїв, аж перед самим боєм під Бродами. Не зважаючи однак на своє вороже ставлення до УПА і ОУН в той час, сотн. Паліїв дав доказ своєї лицарськости, ставши в ультимативній формі перед найвищими німецькими командними органами в обороні пор. Качмара, члена ОУН, коли по нього приїхало Ґештапо, щоб його арештувати.

Зв'язок з ген. Шухевичем, крім мене, мав ще сотн. Малецький, сотн. Левицький та пор. Качмар. Весною 1944 р. добігав вишкіл Дивізії до кінця і наближався вимарш на фронт. Довго розважали німці, де і як вжити Дивізію, і члени ОУН в Дивізії почували на собі важкий обов'язок і відповідальність за долю Дивізії. Вони передбачили різні можливості і втримували постійний зв'язок з ген. Шухевичем. Врешті німці вирішили кинути Дивізію на відтинок фронту коло Коломиї. Приїхали старшини "Вермахту" з того відтинку, щоб ознайомити старшинський корпус Дивізії з становищем на цьому відтинку, шеф штабу Дивізії полетів туди літаком, а наші штафети пішли до головного командування УПА. Нас повідомлено, що командування УПА висилає в ті околиці два курені, щоб в потребі допомогти Дивізії перейти повним складом до УПА.

З кінцем червня почали котитися транспорти Дивізії на схід, і в час їзди, вже аж у Львові, прийшов наказ про зміну напряму. Дивізія вивантажується в Ожидові і займає спершу другу оборонну лінію на відтинку Бродів та стає резервою корпусу. Чому прийшла така несподівана зміна: чи викрито було наші пляни, чи це була конечність з огляду на стратегічне становище - мені невідомо. Одначе ця подія мала вирішальне значення і для самої Дивізії і для УПА. Коли Дивізія попала б туди, куди було пляновано, вона мала б час загартуватися в боях і, як показали пізніші події на цьому відтинку, напевно повним складом перейшла б до УПА. Тим часом Дивізія потрапила в околиці, де не було великих скупчень УПА, і, заки вдалося нав'язати тривкіші зв'язки з головним командуванням, вже за не повних два тижні вона була оточена, розбита і знищена так само, як і німецькі дивізії на цьому відтинку фронту.

Я не маю на меті описувати зв'язки поодиноких частин Дивізії з поодинокими меншими чи більшими частинами ОУН чи УПА. Це братання дивізійників з упістами було чимсь природнім, одначе воно виходило самочинно і самозрозуміло з низів. Багато зброї й амуніції помандрувало тоді з німецьких магазинів до магазинів УПА. Однак я хотів би підкреслити один момент, який вказує на надзвичайно добре поставлену розвідку УПА.

Моя застава привела мені двох молодих людей інтеліґентного вигляду, які, мовляв, хочуть говорити з командиром відтинку (я займав тоді посиленою сотнею відтинок довжиною понад 1000 м. ліворуч від Дуб'я). Вони представилися мені як старшини УПА і після короткої загальної розмови та після обміну подарунками (вони принесли мені кошичок з варениками та сметаною, а від мене дістали цигарок, вина та коньяку) висунули своє прохання: в околиці стаціонує карна сотня УПА, яка має пробитися через фронт і піти на Полісся, яке тоді було вже окуповане большевиками. Просили мене, щоб я сам або з іншими частинами зробив уночі випад на ворога, а вони, скориставшися з бою і метушні, могли б продертися на той бік фронту. На жаль, це було неможливо, бо ми лежали тоді в другій лінії, яких 10-15 км. від першої лінії. Коли я їм пояснював становище, лінію фронту і наші пляни оборони, вони дуже дивувалися. Вони запевняли, що большевики почнуть наступ коло 15 липня і вдарять двома клинами: з півночі на Бузьк і зі сходу на Золочів. В тих пунктах концентрують большевики свої сили, які мають приблизно 1000 танків і стільки ж літаків, а на самі Броди, які німці дуже сильно укріпили, а ми боронимо як друга лінія, наступати не будуть, а можуть оточити нас без пострілу. За який тиждень їх передбачення повнотою здійснилися...

13 липня 1944 о 23.30 год. на відправі старшин нашого куреня я довідався, що очікуваний великий наступ ворога почнеться майже напевно за декілька годин, що большевики будуть виминати Броди і оточувати їх і що наш полк (тоді 30-тий), який лежав посередині оборонної лінії нашої Дивізії між 29-тим і 31-шим полками, має негайно, приспішеним маршем, зайняти нові оборонні становища на лінії сіл Лукавець-Колтів. Полк має бути готовий відбити кожний ворожий наступ на тій лінії від 4-ї год. ранку 15 липня...

За декілька годин полк маршував назустріч переважаючій силі ворога, який на світанку почав наступати на цілому фронті і вже в перших годинах прорвав німецькі лінії якраз у тих пунктах, що їх передбачували старшини УПА.

У страшну спеку, під градом бомб і бортової зброї ворога полк посувався вперед цілий день і ніч. Вороже летунство опанувало цілковито повітря. Не було видно ні одного власного літака. За одну добу, 15 липня, полк зайняв нові оборонні становища між 5-ю й 7-ю год. ранку. Вже коло 9-ої год. вдалося ворогові прорвати праве крило оборони нашого полку, лінію другого куреня, при чому згинули всі старшини куреня, за винятком важко раненого сотн. М.Малецького і пор. Сумарокова, яких стрільці винесли з поля бою. Командир 8-ої сотні Макаревич загинув при важкому кулеметі, стріляючи сам до кінця.

За декілька годин ворог почав наступати силою одного піхотного полку, підкріпленого кільканадцятьма танками, на відтинок нашого першого куреня. Після тяжких кількагодинних, часто рукопашних, боїв вдалося нам протинаступом відбити ворога. Під вечір, тяжко ранений у ліве коліно, я передав командування сотнею дес. Дражньовському, чотовому третьої чоти, бо всі інші чотові, між ними й мій заступник, чотовий першої чоти, дес. Богдан Тарнавський, були тяжко ранені. Тоді або декілька днів пізніше згинули всі (крім мене) старшини нашого куреня: командир першої сотні сот. Романець, к-р другої сотні пор. Березовський і к-р четвертої тяжкої сотні пор. Поспіловський та старшина для доручень при штабі першого куреня хор. Боринець.

Це був перший позиційний бій нашої Дивізії, а заразом і вогневе хрещення для нашого вояцтва, яке не заломилося від вражіння утікаючого старого випробуваного німецького вояка, але наставило груди із самопожертвою в обороні своєї батьківщини.

* * *

Новозформована друга Дивізія опинилася восени 1944 на Словаччині, і знов почалися з нашого боку намагання встановити контакт з командуванням УПА, намагання дістати інструкції та накази. Ходили різні чутки про представників УПА в Братиславі, про накази переходити до УПА, але конкретно ніяких наказів не було. Зрештою Дивізія була розкинена на дуже великому просторі, і увесь зв'язок був у німецьких руках. Рівнож всі штаби, починаючи з куреня, були обсаджені виключно німцями. І тому, коли перед вимаршем із Словаччини до Юґославії в січні 1945 хор. Трач і хор. Барабаш повідомили мене, що їх сотня готова до маршу в Україну, і жадали відповідного наказу, я їм такого наказу не дав, бо, не маючи ніяких інструкцій і наказів ні від ОУН, ні від УПА, не вважав відповідним за дії однієї сотні наражати на небезпеку цілу Дивізію, бо підняти цілу Дивізію не було змоги.

* * *

Після короткого перебування в Юґославії, якраз на латинський Великдень, з початком квітня 1945 Дивізію перекинено на фронт, на захід від Ґрацу в околиці Ґляйхенберґ, Фельдбах, Ґнас. В той час нам також не вдалося встановити контактів з командуванням УПА.

Щоправда, був тоді в Дивізії в товаристві ген. Шандрука, командира української армії, о. д-р Гриньох, з яким я стрічався 1944 в Кракові, як з представником УПА, одначе я не мав змоги їх бачити. Може й умисне не хотіло німецьке командування змінити моєї сотні з окопів, в яких довелося мені закінчити війну 8 травня 1945. Про перебування о. Гриньоха в Дивізії повідомив мене при зустрічі в замку Ґляйхенберґ, праворуч від якого лежала тоді моя сотня, військовий звітодавець О.Лисяк, який, маючи тоді змогу перебувати у всіх фронтових частинах і у штабі Дивізії, передавав мені і деяким іншим старшинам всі "неофіційні" інформації.

Щойно при кінці квітня прибув до мене цей самий воєнний звітодавець в товаристві свого другого товариша О.Г., і цей останній доручив мені письмові інструкції чи навіть письмовий наказ, підписаний Рубаном (М.Лебідь), який передав йому для мене майор УПА Гуцул. На жаль, наказ був уже неактуальний. Він був датований початком березня 1945 р. і стосувався становища, яке було в Юґославії. Майор Гуцул, не зважаючи на всі його намагання, не зміг добитися до нас під час нашого перебування в Юґославії.

Інструкції від Рубана дуже влучно оцінювали тодішнє політичне становище і вказували на те, що так ОУН, як і УПА весь час слідкували за долею нашої Дивізії і навіть в найбільш критичні для нас хвилини про неї не забули.

Наказ звучав так: силою захопити командування над цілою Дивізією, обеззброїти німецький старшинський і підстаршинський склад, пробитися на південь і здобути та опанувати портове місто на Адріятичному морі та тримати його до приходу англійців і лише перед ними в повному складі зложити зброю.

* * *

На різних теренах воєнних дій, в уніформах різних армій, в лісі і підпіллі, в реґулярних і повстанських та підпільно-революційних відділах - в усіх українських вояків билося однакове вояцьке серце і однаково всякала гаряча юнацька кров в сиру, жадібну землю. І не було в Дивізії ні одного вояка фронтовика, як не було ні одного вояка УПА, ні члена збройного підпілля, які вважали б себе взаємно за щось інше, ніж за тих, що пішли і вибрали тяжкий кривавий шлях вояка, щоб вибороти краще завтра для свого народу. І, мабуть, недалекий вже час, коли одні і другі, на цей раз вже пліч-о-пліч, ще раз зі зброєю в руках закінчать будову великого храму Самостійної Соборної Української Держави і вже у вільній батьківщині згадуватимуть таким самим теплим словом героїв з-під Базару і Крутів, Чорного лісу і Бродів.

_____________________________________

Документ

НАКАЗ

В сьогоднішніх рішальних днях розвалу Німеччини й ліквідації одного з відтинків світової війни, Німеччина хоче вжити Вас, насильно змобілізованих, як знаряддя на фронті для охорони своїх імперіялістичних інтересів, суперечних з ідеєю української державности. Тому від імені Проводу ОУН наказую:

1. Не ждучи на дальші пляни, обіцянки й надії з боку ворожого командування - в якнайкоротшому часі розпрацювати плян реорганізації старшинського і підстаршинського складів Дивізії й революційним порядком виконати його та очистити Дивізію з ворожих елементів.

Вступивши в бій з дотеперішнім Вашим наказодавчим чинником, цебто з німецьким військовим командуванням і його силами, відірватися від них та перейти як окрема самостійна українська військова одиниця, в боротьбу з німецькими і большевицькими ворогами, співпрацюючи й допомагаючи - в міру доцільности - тим партизанським з'єднанням даних народів, що ведуть боротьбу за власні самостійні національні держави чи інтереси.

2. З хвилиною, як із незалежних причин не було б можливо перебрати цілости Дивізії чи поважної її більшости, - тоді відірватися малими сильними з'єднаннями чи - в останній крайности - групами, що можуть деякий час, до часу з'єднання, діяти самостійно. Такі з'єднання чи групи повинні бути зложені з найідейнішого й найвідданішого елементу.

3. Марш Дивізії, з'єднань чи груп повинен проходити на захід, по змозі теренами, де діють національні партизани.

4. Новостворена Команда Дивізії, з'єднань чи груп повинна бути дібрана з військових фахівців і політкерівника чи виховника, підпорядкованого службове Командантові Дивізії чи даної частини.

5. Як відпоручники ОУН і УПА входять у склад Команди друзі: мґр. Б. Безручко і сот. Гуцул.

6. До часу переорганізування, відірвання й переходу в самостійне діяння, Дивізія оформлюється самостійно під керуванням тимчасового Командування, аж до затвердження її Закордонним Представництвом УГВР і включення в ряди УПА.

7. Ширші доручення й інструкції будуть передані в окремих письмах і усно.

 

Слава Україні!

Постій, 3.4.1945.

Присяга дивізії «Галичина» – міфи і факти

Аналізуємо справжні тексти присяг, і виявляємо, кому і в якості кого присягали дивізійники.

Всі чули, що вояки дивізії «Галичина» приносили присягу, але мало хто уявляє, які саме слова вона містила. Аналізуємо справжні тексти присяг, і виявляємо, кому і в якості кого присягали дивізійники?

Одним з найбільш гострих питань, яке обов’язково виникає, коли мова заходить за 14-ту добровольчу гренадерську дивізію військ СС «Галичина», є питання військової присяги, яку приносили дивізійники.

Згадка про присягу, як правило, відбувається в двох наративах. Перший, назвемо його «колаборантський наратив», стверджує, що дивізійники присягали не Україні, а особисто Адольфу Гітлеру і Третьому Рейху. А значить, на підставі цього факту, вони є зрадниками України та українського народу, військовими злочинцями і колаборантами з ворогом.

Другий наратив, навпаки, є «ультрапатріотичним». За ним присяга військ СС, яку вояки дивізії приносили в 1943-1944 роках, зазвичай ігнорується (чимало українців взагалі про неї не знають), а головна увага зосереджується на присязі Української національної армії (УНА), яку дивізійники принесли в кінці квітня 1945 року.

Обидва ці наративіви є помилковими, бо ґрунтуються на емоціях, а не на історичних фактах. Наявні джерела свідчать, що за всю історію військової формації, відомої широкому загалу під назвою дивізії «Галичина», в ній змінилося три варіанти присяги. Проаналізуймо ж наявні тексти і нарешті розберімося з питанням, кому і в якості кого присягали українські дивізійники?

Інтернет-мережею ширяться фейки

 

Якщо ви вб’єте в ґуґл запит «присяга дивізії Галичина», то одним з перших посилань, яке ви отримаєте, буде ось цей текст, російською мовою:

«Я, украинский доброволец, этой присягой добровольно отдаю себя в распоряжение Немецкой Армии.
Я присягаю Немецкому Вождю и Верховному Командующему Немецкой Армии Адольфу Гитлеру в неизменной верности и послушании.
Я торжественно обязуюсь все приказы и распоряжения начальников исполнять, а также все военные, государственные и служебные дела строго держать в тайне и тем самым верно и преданно служить Немецкой Армии и одновременно своей родине.
Мне ясно, что я после своей присяги подвергаюсь всем немецким военным дисциплинарным взысканиям. Конец моей службы как украинского добровольца определяет Немецкая Армия».

Читаючи ці рядки, пересічний читач не здогадується, що він є фейковим, і не підтверджується жодним документом. Так, ніяких посилань на першоджерело ви за посиланням не побачите.

Правдиві тексти присяги дивізії «Галичина»

 

Яким же насправді був текст присяги дивізійників? Для відповіді на це питання зазирнемо в архівні документи.

Організаційні питання формування дивізії «Галичина» регулювалися офіційним наказом Головного оперативного управління СС, датованим 30 липня 1943 року, за підписом обергруппенфюрера СС Юттнера. Серед іншого, в цьому документі наведений і текст присяги, який мали приносити українські дивізійники. Дослівно, в перекладі з німецької, він звучить так:

«Я присягаюсь перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі з більшовизмом буду безумовно коритися Верховному головнокомандувачу Збройних сил Німеччини Адольфу Гітлеру, і як хоробрий солдат я будь-якої миті готовий покласти своє життя за цю присягу».

Фото 1: Фрагмент з текстом присяги дивізії «Галичина» з документу Головного оперативного управління СС від 30 липня 1943 року. 

До речі, точно такою ж була присяга добровольців Латиського легіону військ СС.
Отже, саме такий текст виголошували дивізійники в кінці літа 1943 року, під час першої церемонії присяги. Відбувалась вона просто: на урочистому вишукуванні український офіцер дивізії в мікрофон виголошував слова, а вояки за ним повторювали.

Бачите, що текст доволі лаконічний, і без зайвих слів. Втім, ці рядки відразу розбивають два популярних міфи:

1.    Дивізійники дійсно присягалися виконувати накази Гітлера, проте не як політичного або державного лідера (фюрера), а виключно як військового керівника, і виключно для боротьби проти більшовизму (комунізму);
2.    Дивізійники не присягали Німеччині, бо жодної згадки про цю країну в тексті немає.

Для порівняння, наведемо присягу німецьких частин військ СС: «Присягаю тобі, Адольф Гітлер, як фюреру і канцлеру Рейху, в вірності і доблесті. Я клянусь коритися тобі і тим, кого ти поставиш наді мною, до самої смерті, нехай мені допоможе в цьому Бог».

Бачимо, що німці присягали особисто Гітлеру, як фюреру Рейху, в той час як українці – зобов’язувалися виконувати лише його військові накази. Воно й не дивно, бо українські дивізійники не належали до організації СС, а були іноземними добровольцями військ СС. Тому для них питання особистої вірності Гітлеру, яке зазвичай закидають дивізійникам, взагалі не піднімалося.

Наведений нами текст присяги використовувався з другої половини 1943 і до середині 1944 років. В 1944 році в СС розробили нову редакцію присяги для українських добровольців, з метою підкреслити їхнє національне самовизначення.

Текст нової присяги був таким:

«Я присягаю святочно перед Богом, що в боротьбі проти большевизму, для визволення мойого Українського народу, моєї Української Батьківщини, виявлятиму безумовний послух Найвищому Командувачеві німецьких Збройних Сил і всіх борців молодих європейських народів проти большевизму Адольфові Гітлерові, і як хоробрий воїн не вагатимуся кожного часу для цієї присяги віддати життя».

Отже, зміст нової присяги чітко засвідчував, що українці у військах СС воювали за свою рідну землю – за Україну. А Гітлер в цьому процесі все також залишався їх військовим головнокомандувачем. Виключно військовим, не політичним. Німецький Рейх в тексті також не фігурував.

Першими присягу в такій редакції принесли українські вояки дивізії СС «Вікінґ», на початку вересня 1944 року. По закінченні церемонії кожен вояк розписувався на спеціальному папірці з текстом присяги та отримував його, щоб зберігати в своїй солдатській книжці – «зольдбусі».

Фото 2. Листок з текстом присяги українських добровольців, який вручався вояку під підпис після церемонії (бачимо розпис вояка). 


 Ім’я Адольфа Гітлера було закреслено після війни, мабуть для того, щоб не викликати зайвих запитань у можливих критиків.

 В самій дивізії «Галичина» цей варіант присяги вперше використали вже під час перебування на Словаччині, восени 1944 року. З того моменту всі нові добровольці дивізії виголошували тільки такий варіант присяги. Цікаво, що не дивлячись на офіційне використання цього тексту вже з другої половини 1944 року, райхсфюрер СС Гіммлер формально затвердив його лише 16 лютого 1945 року.

В квітні 1945 року 14-та дивізія військ СС була офіційно виведена зі складу військ СС і стала часткою Української національної армії. В березні 1945 року головнокомандувач УНА генерал Павло Шандрук розробив такий текст присяги УНА:

«Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати».*

 (цитується за ювілейним альманахом на честь 50-ття 1-ї УД УНА)

Якісь коментарі до цього тексту зайві, бо він і так достатньо промовистий. 25 квітня 1945 року, перебуваючи на фронті в Австрії, частка підрозділів дивізії офіційно принесла дану присягу на урочистій церемонії, ставши 1-ю українською дивізією Української національної армії (1-ша УД УНА). Втім мало хто знає, що фактично повністю присягнули лише 30-й полк дивізії і учбово-польовий батальйон. Інші підрозділи – 29-й і 31-й полки, артилеристи, фузилери, сапери перебували на передовій, і по цій причині не могли повністю складати дану присягу. Для вирішення цього питання сформували спеціальні церемоніальні групи з військовослужбовців цих підрозділів. Вони взяли участь у церемонії і присягнули, в тому числі, і за інших вояків. Ця присяга стала останньою в історії військової формації, відомої під узагальнюючою назвою дивізія «Галичина».

Необхідний висновок

 

Аналіз всіх трьох наявних текстів присяги дозволяє нам сформувати достовірну історичну картину:

1.    Дивізійники присягалися виконувати накази Гітлера суто як військового головнокомандувача і суто для боротьби з більшовиками;
2.    З другої половини 1944 року в тексті присяги фігурувала Україна, за визволення якої від большевизму вояки клялися боротися;
3.    Німеччина в жодному з текстів не згадувалась;
4.    Сутність обох «есесівських» текстів в тому, що українці віддавали себе німецькому військовому командуванню суто для боротьби з комуністами, і більше ні для чого;
5.    В квітні 1945 року дивізійники прийняли вже суто українську присягу, де Гітлер більше не фігурував, бо тепер в українців було власне військове командування і політичний провід.

Прочитавши наведені нами тексти присяги, виникає питання: чому сьогодні громадяни України мають цуратися борців за свою країну, бо 75 років тому одна-єдина Німеччина могла запропонувати українцям підтримку в боротьбі з комуністами? В умовах, коли українці не мали своєї держави і всьому іншому світу на українську боротьбу було байдуже. Так, німецький інтерес в цьому питанні був багато в чому меркантильний. Проте українцям, як бездержавній нації, особливо перебирати не приходилося. І дивізійники зробили той вибір, який їм видавався найоптимальнішим, ґрунтуючи свої рішення на власному патріотичному світогляді і переконаннях.

В будь-якому випадку наведені історичні факти чітко засвідчують, що ніякими «зрадниками України» і колаборантами українські дивізійники не були. Всі подібні твердження базуються виключно на невігластві тих, хто їх виголошує. То ж будьмо пильними, щоб відрізняти ворожу брехню від правди.


Роман Пономаренко

Останній Бастіон

Сім ключових моментів з історії дивізії «Галичина», які вам варто знати

77 років тому, 28 квітня 1943 року, у Львові офіційно проголосили про початок створення добровольчої дивізії військ СС «Галичина». А сьогодні нам важко знайти іншу більш
суперечливу сторінку українського національно-визвольного руху, ніж історія цього військового формування. Це при тому, що наразі всі архіви відкриті, а в науковий обіг щорічно вводиться чималий пласт нових історичних джерел. Всупереч цьому, більшість згадувань дивізії в науковій літературі чи публіцистиці, досі супроводжується тиражуванням старих міфів і пропагандистських штампів. Пояснити це можна двома моментами: А) більшість незаангажованих радянщиною теперішніх українських істориків і людей, які себе до них приписують, на історію дивізії і Другої світової війни в Україні дивляться суто з позицій сьогодення, повністю ігноруючи історичний контекст того часу; Б) радянська концепція історії Другої світової війни понині міцно укорінена в свідомості більшості громадян України.

В принципі, я вже чимало висловлювався з приводу дивізії. Тож сьогодні просто зосереджу увагу на декількох, на мою думку, ключових моментах, усвідомлення яких необхідне для об’єктивного розуміння її історії.

1. Щоб зрозуміти мотивацію українців, які вступали в дивізію, просто поставте себе на місце звичайного 20-річного українського добровольця, який весною 1943 року прийшов на мобілізаційний пункт. Ви народилися на початку 20-х років, в Галичині, що була часткою другої Річі Посполитої. З дитинства ви зростали на розповідях про Визвольні змагання 1917-1921 років, про загиблу в боях ЗУНР, а потім і УНР. Ба більше, або ваші батьки, або батьки ваших близьких товаришів, брали в цих подіях безпосередню участь, і навіть показували вам світлини та артефакти того героїчного і водночас трагічного для України часу. Думка, що Україна була державою і впала в боях, бо не було власної повноцінної армії, міцно вкорінювалась в багатьох юних і гарячих головах. Проте гучно говорити про свій український патріотизм все ж таки не рекомендувалося. Бо ви на власні очі бачили польську «Пацифікацію», в той час як батьки потайки перешіптували історії про польський концентраційний табір Береза-Картузька. А далі несподіване швидке повалення Польщі і прихід Радянського союзу, який приніс різке погіршення рівня життя, репресії і депортації. І ви знову побачили, що гучно заявляти про свій український патріотизм зовсім не варто, інакше репресій не уникнути.

Проходить трохи менше двох років, і у Львів, разом з німецькими частинами, вступає український підрозділ «Нахтіґаль», а ви на власні очі спостерігаєте, як з тюрем Бригидки і Лонцького виносять тисячі трупів українців, по звірячому вбитих комуністами при відступі. Далі розпочинається німецька окупація, яка в Галичині, несподівано виявилась лояльною до українців, особливо в порівнянні з попередніми двома режимами. Почало активно розвиватися те, що при поляках і радянських комуністах було пригноблене чи заборонене. Відкриваються 4173 українські початкові школи, 12 державних гімназій (при поляках було чотири), 330 фахових шкіл (при поляках 20). Українські студенти знову отримали можливість здобувати вищу освіту за кордоном, наприклад, у Берлині, Відні, Граці чи у Празі. Відкрилось українське освітнє товариство (230 000 членів), тисячі різноманітних культурних гуртків і так далі. І головне, існував Український центральний комітет, який репрезентував українців перед німецькою владою, і до якого та прислуховувалась.

І тепер, після всього цього, якою могла бути реакція національно свідомого, патріотичного юнака, коли усюди почали з’являтися заклики «вступати в українську дивізію військ СС для захисту рідного краю від більшовиків»? Коли всі навколо тільки і говорили, що ось воно – довгоочікуване створення українського війська? Коли ще нестарий батько сам рветься знову вдягнути військову уніформу після 20-річної перерви? Для переважної більшості з них вибір цей був однозначний, що і підтвердили майже 82 000 заявок на вступ до дивізії, від представників самих різних вікових груп і соціальних станів.

Тож мотивація при створенні дивізії з боку українців була виключно патріотична – сформувати українську військову одиницю, яка стане зародком української армії, і взяти участь в захисті своєї Батьківщини від повернення комунізму.

2. З українською мотивацією все зрозуміло. Саме цікаве тут інше – те, що німцям ця дивізія абсолютно не була потрібна як військова одиниця. І у військах СС «Галичина» виникла швидше «всупереч», ніж «за». Єдиним зацікавлений в дивізії німцем виявився губернатор Галичини Отто Вехтер, який добре ставився до українців і враховував українські інтереси. Він також прагнув зробити кар’єру, а найкращим засобом досягти цього було активніше долучитися до військових зусиль Німеччини. Його зацікавленості виявилося цілком достатньо, і далі вже Вехтер «пробив» дивізійне питання в вищому нацистському керівництві, що навіть Гітлер поставив свій підпис під наказом створити дивізію з галицьких добровольців.

Проте крім гучних заяв Вехтера в активі німців більше нічого не було, тому коли мова зайшла про безпосередній процес формування, то виявилося, що для цього нічого не готове. І тому влітку 1943 року на військовий вишкіл до дивізії виїхали не кілька десятків тисяч українців, як всі в Галичині очікували, а лише біля 3000. Відсутність в Німеччини ресурсу для формування дивізії мала негативні наслідки, бо з часом ентузіазм багатьох добровольців згас, і наприклад вже восени 1943 року, коли почався добір для вишколу, щоб заповнити квоту в 6000 рекрутів прийшлося знову докладати зусиль.

Також додам, що всупереч поширених тверджень, нібито Німеччині тоді були конче потрібні солдати, і вони були готові брати до війська будь-кого, німецька військова машина цілком обійшлася б без 20-30 тисяч українських вояків. Бо чого-чого, а людського ресурсу німцям в принципі вистачало аж до осені 1944 року (щоб в цьому переконатися, достатньо просто подивитися давно опубліковані документи наявності солдатів і їх мобілізації за роки війни). Проблема була в іншому – в неможливості забезпечити гідний вишкіл і оснащення всіх цих солдатів, яких в 1943-1945 роках забрали до війська (а особливо в 1944-1945 роках).

3. З попередніх двох пунктів випливає доволі парадоксальний висновок, що головним бенефіціаром від створення дивізії стали саме українці. Несподівано, вони отримали низку унікальних можливостей, як військових, так і політичних: а) створити вишколене, боєздатне українське формування, яке, повторюся, вони розглядали як зародок української армії; б) заявити про себе на міжнародній арені як про окремий суб’єкт, який в нацистській парадигмі, нарівні з іншими націями, робить внесок в боротьбу «Нової Європи» проти більшовизму. Тобто вперше з Визвольних змагань українці отримали можливість стати самостійним гравцем. Тож важко переоцінити факт появи дивізії «Галичина» для української національно-визвольної справи.

4. Дивізійники не були гарматним м’ясом, як сьогодні стверджують деякі персонажі, яким лінь відкрити серйозні історичні джерела. Бо не дивлячись на нестачу матеріальних ресурсів, німці, якщо вже взялися щось формувати, то робили це фахово і професійно. Вони приклали всіх зусиль, щоб підготувати і оснастити українську дивізію для фронту належним чином. Перед виїздом під Броди середній дивізійник мав мінімум сім місяців вишколу за плечима, а десь третина вояків – біля року. Вони були озброєні і оснащені краще, ніж вояки інших німецьких дивізій, які служили з ними в 13-му армійському корпусі. А восени 1944 року, після відновлення дивізії, коли вже рушилися фронти, німці все одно не кинули українську дивізію затикати гарячі ділянки фронту, а спрямували її набиратися бойового досвіду в порівняно спокійну союзну Словаччину, де українці допомагали тамошньому уряду боротися з партизанами і встановлювали добрі стосунки з місцевим населенням.

5. Українські вояки не були членами організації СС, і як добровольці на службі у військах СС, носили українські національні відзнаки – нарукавний щиток з золотим галицьким левом і трьома коронами на синьому фоні, що нашивався на лівий рукав, а на правому комірі, замість петлиці з рунами – петлицю з «левиком». Для всіх адекватних людей тоді і зараз це символізувало, що вони б’ються за свою національну справу, нехай і в чужій уніформі, і під чужим командуванням. Показово, що хоча в Другу світову українці воювали у лавах багатьох армій, зокрема, в радянській, британській, канадській, американській, проте лише українці в німецьких збройних силах носили свої національні відзнаки – як дивізійники, так і вояки УВВ. В жодній іншій армії національних відзнак для українців не запроваджено. Воно й не дивно, бо в тих арміях на українців дивилися як на громадян СРСР чи Польщі, але зовсім не як на людей, які мають право на власну державу.

6. Відсутні жодні докази здійснення українською дивізією військових злочинів. Звісно, брехливих фальшивок і маніпулятивних тверджень гуляє чимало, тому фальсифікатори української історії регулярно щось подібне закидають. Проте документально все воно нічим не підтверджується. Ба більше, за 80 років після війни історію дивізії перекопали вздовж і поперек майже на всіх континентах. Цим займалися історики, слідчі і державні чиновники. І що отримали в результаті? Жодного переконливого, доведеного доказу щодо здійснення військових злочинів дивізійникам! Хотілося б сказати, що в цьому питанні можемо нарешті поставити крапку, втім, вже незабаром традиційно очікуємо чергову порцію брехливих звинувачень.

7. Про те, як «Нюрнберзький процес засудив дивізію» за останні роки не згадував тільки ледачий. В котре повторюся, що питання української дивізії, як і України взагалі, там не розглядалося, а з вироку цього трибуналу чітко слідує, що українські дивізійники не визнані ним злочинцями (бо в ньому фігурують лише члени СС (тобто люди з членським квитком і особистим номером), якими дивізійники, як українці, в принципі не могли бути.

                                                                                                   ***

Підсумовуючи зазначу, що українським дивізійникам абсолютно нема чого соромитися, ні перед своїми сучасниками, ні перед теперішніми поколіннями українців. Сьогодні в Україні їх залишилось небагато, до 30 людей, самому молодшому з яких 93 роки. Проте вони і досі не мають того, на що заслуговують – визнання української держави, про яку вони все життя мріяли, і за яку боролися зі зброєю в руках. Дивізійників не визнано учасниками національно-визвольної боротьби. І я цілком свідомий, що цього майже не реально добитися, а відстоюванням історичної справедливості, займається порівняно невелика група істориків і ентузіастів. Масової підтримки суспільства вони не знаходять, оскільки не мають серйозних важелів впливу і пропаганди. Здебільшого, це питання знаходить розуміння в межах трьох областей Галичини, проте в інших регіонах України на дивізійників досі дивляться за допомогою радянських лекал, тавруючи їх зрадниками. Дарма, бо дивізія гідно проявила себе в бойових діях, враховуючи умови в яких їй прийшлось вступити в бій, нічим не заплямувала свого імені та стала одним з символів боротьби українського народу за власну свободу та незалежність.



 Роман Пономаренко

Enigma 

«Спогади фронтовика» Євстахія Загачевського

Видавництво «Мандрівець» порадувало читачів черговою гарячою книжковою новинкою – виданням спогадів українського вояка дивізії «Галичина» Євстахія Загачевського «Спогади фронтовика» (Тернопіль: «Мандрівець», 2019 – 256 с.).

Для української мілітарної історії постать Євстахія Загачевського не те що непересічна – вона взагалі нетипова! Бо свій основний бойовий шлях Загачевський пройшов у лавах елітних німецьких підрозділів військ СС. В 1941-1942 роках він служив у складі 1-ї піхотної бригади СС на Ленінградському фронті, а в 1943-1944 роках – в ударній 3-й танковій дивізії СС «Тотенкопф», на найгарячіших ділянках Східного фронту. Він брав участь в боях за Харків в лютому-березні 1943 року, в запеклих бойових діях, які характеризували шлях відступу дивізії в другій половині 1943 – початку 1944 років. Характерно, що Загачевський був не єдиним українцем у лавах цих підрозділів (в своїх спогадах він згадує декілька прізвищ), утім він єдиний з них, який залишив змістовні спогади про свою службу. І це ще більше підкреслює вагомість цієї книги, бо дозволяє побачити ті аспекти української національно-визвольної боротьби, що наразі часто неусвідомлені сучасним широким українським загалом.

В 1944 році Загачевський, за власним бажанням, був переведений до дивізії військ СС «Галичина». Звісно, фронтовик, з чотирирічним бойовим досвідом, там прийшовся в нагоді. Для Загачевського це було принциповим питанням, служити саме в українській дивізії, в якій він, як і тисячі інших дивізійників, бачив зародок майбутньої української професійної армії. Загачевський і до німецьких збройних сил зголошувався в 1940 році лише тому, що сподівався, що німці будуть формувати українську армію. Тоді не склалося, а в результаті він опинився в есесівському мундирі на північній ділянці Східного фронту.

Варто зазначити, що в Україні Загачевського традиційно сприймають як «штрафника», тобто вояка, що потрапив на фронт в якості покарання. Проте, це в принципі неможливо, оскільки в німецькій армії взагалі, і у військах СС зокрема, подібної системи покарань не існувало. Звісно, в їх складі були карні підрозділи, утім їх функція, особливо в 1941 році, відрізнялася від сумновідомих радянських штрафних рот. До того ж, на фронті Загачевський опинився у складі регулярного підрозділу військ СС, а не штрафного.

Взагалі, історія його потрапляння на фронт доволі цікава, і певною мірою пояснює виникнення «штрафного міфу». В своїй «Автобіографії» Загачевський згадує, як після звістки про арешти оунівців влітку 1941 року, низка українських добровольців дезертирувала з вишкільного табору. Ті хто залишилися, були інтерновані, і пройшли ретельну співбесіду з німецькими офіцерами. Після всіх їх відправили на продовження вишколу в Дахау, де дислокувався один з учбових підрозділів військ СС (а не карний підрозділ, як міг тоді подумати Загачевський, судячи з назви місцевості, де також знаходився сумновідомий концтабір). А після завершення вишколу, Загачевський опинився на фронті.

Після війни Загачевський сам себе називав «сірим колаборантом», за кольором мундиру кольору фельдґрау, який носили у військах СС. Утім сам він завжди підкреслював, що «моїм гарячим бажанням було стати воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми, всі ті, що в різних фазах цієї 2-ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю – хоч і дану часто нашим ворогом». Важко не погодитись з цим твердженням.

Зауважу, що крім своєї змістовності, ця книга також характеризується гарним літературним стилем і читається на єдиному диханні, як захопливі військові пригоди. Проте, не варто забувати, що це не розважальна повість, а історія реального людського життя одного з десятків тисяч борців за Україну і її державність в роки Другої світової війни. Цікаво, що передмову до цієї книги написав дивізійник і відомий діаспорянин Богдан Маців.

Особисто я однозначно раджу цю книгу усім, хто цікавиться як загальною історією Другої світової війни, так і її українським виміром.

Роман Пономаренко,

кандидат історичних наук

Наші зустрічі з «Четніками»

Пилип Трач
xop. 1. УДA.


Взимку 1945 року нас було пересунено з Словаччини до Юґославії для охорони запілля німецького фронту. Терен, що його ми займали, був майже вільний від партизанів, і нам ні разу не доводилось мати якісь поважніші сутички з тітовцями. Незважаючи на те, манія небезпеки з боку партизанів переслідувала наше командування, яке тримало вояків у стані перманентної готовости. Досить було, щоби до штабу надійшло якесь невиразне повідомлення — до речі, (ми мали неодноразову змогу це перевірити) — часто провокаційного характеру, зі сторони самих же тітовців, а вже наші полки, без перевірки поданих відомостей, підіймались кожен зокрема або цілою дивізією на щораз нові акції, з яких ні одна не увінчалась успіхом.

Ідучи до Юґославії, я вже по дорозі робив у думках пляни, що, може, там, якщо не буде альянтського десанту на Балканах, нам пощастить пробити маленький отвір — віконце у вільний світ, щоби крізь нього гукнути на захід про насильства над Україною з боку обох диктатур. Про те, як згодом завів наші надії і сподіванки демократичний світ, шкода говорити...

Тим часом життя в дивізії пливло своїм річищем. Яке було відношення німців до нас, можуть свідчити дві показові події. Згідно з наказом штабу дивізії, полки мали відіслати до етапу нездібні до бойової служби і „непевні" елементи. Пригадую собі, з яким острахом дивились мої стрільці на це видовище: до штабу полку було приведено з різних його підрозділів кільканадцять наших вояків, яких польова жандармерія роззброїла, продержала цілу ніч під вартою в льоху одного замку, а вранці під конвоєм відпровадила в невідоме. Стрільці буквально плакали. Вони підозрівали, що, може, з якихось причин їх замкнуть до концентраційного табору, і просили порятунку. Німецькі жандарми прикладами рушниць наводили „порядок". Вояків, які ще вчора стояли перед небезпекою втратити власне життя в боях проти спільного ворога, сьогодні ті уявні „союзники" трактували, як худобу. Після оповідали, що одного молодого хлопчину з групи тих нещасливців жандарми по дорозі при спробі втечі, розстріляли. Всі наші інтервенції в штабі полку в справі пристойного трактування цих людей були даремні.

Далі просто панічні настрої серед наших вояків викликав наказ про роззброєння дивізії. Несподівано дивізія повинна була здати зброю, яка мала бути вжита для озброєння новосформованих німецьких з'єднань. Можна собі уявити, що дивізія, яка тільки що поборювала партизанів, по складенні зброї, безборонна, серед ворожою терену стала б здобиччю червоних банд, які прагнули виключно фізичного знищення свого противника. На щастя, цей наказ було скасовано, а частину вже приготованої до відіслання зброї повернено. Проте, ніхто не мав певности, до за деякий час не повториться це саме або щось подібне. Обидві сторони, як ми, так і німці задихались в атмосфері взаємного недовір'я.

Удвох з хорунжим М., моїм товаришем і приятелем ще з цивільного життя, вирішили ми діяти. Спочатку ми вирішили нав'язати контакт із представникам сербського національного підпілля, щоби з'ясувати їм наше становище та знайти в разі потреба їхню підтримку. Далі ми сподівались, що через них ми можемо налагодити взаємини з західним світом, з яким, на нашу думку, вони повинні бути у зв'язку. Як виявилось опісля, з подібними плянами носилось тоді багато наших друзів, і кожний по-своєму старався їх зреалізувати. Не було зорганізованого центрального тіла, що надало б тим випадковим, пооодиноким заходам характеру скоординованої акції.

Ми почали ближче приглядатись до сербів. Всі вони були замкнені в собі й малоговіркі. Вони ненавиділи окупантів і підтримувати приязні стосунки з німцями або їхніми поплічниками вважали за негідне для себе. Довго ми не могли рушити з місця, аж поки не трапилась одна   подія, яка прийшла нам на допомогу. Мій товариш пор. М. дістав приміщення в одного старшого сербського громадянина, вислуженого сільського вчителя. Я заходив туди дуже  часто і, розмовляючи з поручником М. зауважив, що наш господар уважніше прислуховується,  коли мова йде про большевиків, комуну, Тіта тощо. Зрештою, по кількох днях упертої мовчанки він не витримав і признався, що його син загинув 1943 р. від рук червоних   партизанів. Почувши наші щирі вислови співчуття, він став відвертіший і розповів нам, що в нього був ще один син, який поляг як вояк королівської підпільної армії 1941 р. в боях проти німецького окупанта. — Ви є наш природний союзник! — скрикнули ми, трохи не силою приховуючи нашу радість з приводу такої цінної для нас знахідки. Ми розповіли  йому  про Україну, її історію, її тяжкий стан між молотом і ковадлом 1941 р. та про наше ставлення до   большевизму і Третього Райху. Все це він уважно слухав та час від часу, киваючи сивою    головою, потверджував свою згоду з нашими поглядами. Від того часу він став трактувати   нас і гостити як своїх найближчих.

Наш господар дуже радо погодився зорганізувати зустріч з „четніками", і вона відбулась, за його згодою, в нього в хаті. — Про настрої ваших вояків ми поінформовані, — сказав глухим басом кремезний, середнього росту офіцер армії Міхайловича. — Наша розвідка збирає про вас точні відомості, головне, за посередництвом покликаних до того жінок. На конті вашої частини маємо вже записаних декілька неприємних промахів. Майте на увазі, що всі вони вже з нашого боку зреваншовані відповідним способом. Розуміється, що тут ми не брали до уваги ваших акцій, спрямованих проти людей комуністичних переконань, яких ми так само поборюємо. Ті, на мою думку, провадять щодо вас свою окрему бухгальтерію. Тому що ви говорите від свого власного імени, — застеріг він далі, — даю вам лише в загальному відомості про питання. які ви мені тут поставили. Щодо нашого ставлення до німців, то я вам з'ясую його коротко: ми їх ненавидимо. Вони, проте, мусять нас терпіти, бо ми їм, якщо не дуже шкодимо, то, здебільшого, таки допомагаємо в поборюванні червоних партизанів. Спочатку, тобто після упадку Юґославії. навесні 1941 р., ми, зорганізовані в королівській підпільній армії під проводом ген. Міхайловича, малими загонами — „четами" (від того походять назва „четніки") збройно виступали проти німецького окупанта. Після того, як Гітлер ударив на Схід у червні 1941 р. і СССР став союзником західніх держав, в Югославії постав паралельно до нашого новий рух спротиву, комуністичні партизани Тіта. Спочатку ми з ними навіть співпрацювали, але через різкі розходження ідеологічного характеру, ми наприкінці 1941 р. від них відсепарувалися, а вже наступного року почали збройно їх поборювати і винищувати.

—  На питання, яке вас найбільше цікавить, відповімо вам також коротко: захід нас ганебно зрадив. Організуючи наш рух, ми подбали про тісні зв'язки, головне, з Англією, яка до речі, спочатку навіть нам багато допомагала. Нам подавали надію про утворення фронту на   Балканах, що нас незвичайно підтримувало на дусі. З моменту, коли ми повернулись проти    червоної загрози, захід почав ступнево зривати з нами зв'язки, а 1944 р. нас було затавровано офіційно назвою „коляборантів  Третього Райху" і тим самим трактовано як ворогів альянтів.  Уявіть собі, чи тут не може порядну людину на місці чорт вхопити! — не втерпів він і вилаявся з досадою.

—  Ми можемо себе взаємно з вами розуміти, і в наших намірах нема нічого, щоби нас дискримінувало. Але захід нас не розуміє. Ми переконані, — додав він на закінчення, — в правильності наших протикомуністичних позицій і залишимось вірні нашій ідеї аж до переможного кінця.

Я ще декілька разів зустрічався з нашим знайомим „четніком". Спільна небезпека змушувала нас знаходити спільну мову, а всякі дрібні непорозуміння відкладати на дальші часи. Після виходу нашої дивізії на фронт у Стирії, ми розійшлись, як справжні приятелі.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 4(6), квітень 1951 р.

Філателістичний блок до відзначення 75-річчя Бродівської битви.

Автор Олег Кіналь

Мирон Головатий, останній голова Братства кол. вояків 1 УД УНА.

Люблю постити такі звістки. 

Ось така гарна знимка чудової людини надійшла мені з Канади. Переслав мені її мій друг із Торонто Андрій Головатий Андрій Головатий (Andy Holowaty). А зображений на ній його батько - останній голова Братства кол. вояків 1 УД УНА (Братство, на жаль, припинило свою діяльність у 2015 р.), офіцер дивізії "Галичина" Мирон Головатий. 

Приємно, що пропам'ятна відзнака Резерву дивізії "Галичина", виготовлена до 75-річниці створення дивізії, знайшла ще одного свого героя. 

Світлина зроблена 7 травня 2019 р. у день Уродин пана Мирона, йому виповнилося 94 роки. 

Дорогий комбатанте! В Україні є люди, що знають про Вас, пам'ятають про Вас і зичать Вам міцного здоров'я на Многая Літа!


Ігор Іваньков 

Коли мир страшніший за війну

Спогади воїна Дивізії "Галичина"

Записки Ростислава Дениса «Дизя» Петріва знайдені в родинному архіві. (правопис оригіналу, де не можна розшифрувати письмо ставлю хххх)

Служив у Дивізії "Галичина". Успішно вирвав був свою десятьню із Брідського котла. Воював проти комуністичних партизан у Словаччині. А на кінець війни воював проти Тітових партизанів на Словенії, де був ранений в стегно, і як бачимо з опису, опинився у військовій лікарні. Далі оповідає:

І

Травень 45 року. Ніхто нічого не знає. Майже цілковитий хаос.

В полевій лікарні Ново Цельє масово звілняють сяк-так вилікуваних ранених. Між них попав і я. Дали карточку звільнення і післали на «фронтлайтштельле» у містечко Цельє. Зголосився там і я, дістав дещо їсти та розвідався де і куди податися, щоб знайти свою частину. Кажуть – моя частина стоїть десь коло Марбурґа (над Дравою). Розвідався на залізничній станції: потяги не їдуть, залізничу лінію перервали партизани. Гарна історія – що робити? Усі усюда бояться партизан, бояться майже цього слова. Залишитися в цій «дірі», зрезиґнувати хочби з найменшої можливості дістатися до своїх не подобалося мені. Обдумав ціле положення та постановив пішки манджати до Марбурґа.

  Ростислав Петрів перед війною

  В місцевому маґазині зброї дістав Scharfschutergewehr-а та зорганізував дві пістолі та наплечник. Муніції дістав досить, можна було цілу сотню нею постачити. З харчевих возів стягнув стільки пров’янту, скільки в наплечник змістилося. Змучений «організацією» положився я вечором на сінник та передумав цілий план: шкода, що я одинокий українець між цією мішаниною німців, хорватів та руських (козаків); шкода що з них усіх ніхто не прилучився до мого плану, їм ця мандрівка зарисковна. Отже, прийдеться самому манджати. Черевики були в мене ще майже нові, однострій також. Для безпеки та маскування віддер я вечором усі підстаршинські «ліди» та відзнаки. До косххх лиш ххххх  бракувала мені лише карта околиці, але де її тут дістати. В «шрайбстубі» (канцелярія частини - РЕД.) мали, але тяжко буде її викрасти. Передумав ще раз усе від початку та заснув.


Спав твердо та глибоко. Збудив мене холод, забув вікно замкнути. Надворі сіріло. Час зникнути, шукати за мною не будуть. Убрався, перекинув наплечник, перевісив кріса, запхав пістолі у великі кишені масківної блюзи та нишком подався на коридор. Заглянув у канцелярію, нікого там не було. Настільний календар показував 5-го травня, на будильнику бракувало 15 хвилин до 3-ої ночі, на столі лежала карта «Унтерштаєрмарку». Зложив її, запхав в кишеню та зник з будинку. Вартовому при воротах сказав що йду на зал. станцію, на що він муркнув «Гав аб» ("Зникни, віддалися, йди" - РЕД).

По 15-хвилиннім ходу був і за місточком та подався здовж заліз. тору напрямом на Марбурґ. Перші дві чи три години манджав жваво, підспівуючи дещо під носом. Нікого та нічого не було видно. Партизани спали мабуть або може й їх цілковито не було. Ранішня мряка не дозволяла далеко глядіти. Моя права нога почала дещо боліти, ще недавно загоєна рана не була призначена до такого маршу. Сонце з’їдало поволі молочну заслону і змусило мене поволіше та обережніше посуватися, щоб, як щоб направду які-небудь партизани були, в кожну хвилину цілковито зникнути з поверхні землі. В одному ліску, доходила мабуть 10-та година, заліз я в густі корчі, прикрився як міг та чекав на вечір. Попоїв дещо, закурив цигарку та й заснув.

 Вояки 1-го (29-го) полку у передкапітуляційному відступі з фронту на Захід.

Збудила мене нім. мова – залізничники провіряють дрезиною штреку. Спитав їх, чи партіс (партизани - РЕД.) не бачили? «Uns hab keine xxx augsxxxx» (Нас не затримував ніхто (дослівно жодна свиня) - РЕД.) дали мені знати та поїхали дальше в напрямку Целья. Я позбирав мої манатки (Лахи, речі - РЕД.), та поманджав. Зишпнув карту, перевірив, обрахував і дійшов до висновку що в 3-ох днях дійду до Марбурґа. Манджав дальше, старався залишитися непоміченим, обминав зал. станції та приштречні блок-хатки та бункери. Чорт їх знає чи не зробили б з чоловіка дезертира.

Вечоріло. Присів в корчах щоб дещо відпочити та з’їсти. Мандрував дальше та шукав місце на нічліг. Хотілося скоріше до своїх, до моїх частин, моєї чоти. При вечірному холоді йшлося легше. Щоб скоріше дійти до мети, постановив також ніччю машерувати хоч самітна нічна мандрівка не дуже приємна. Боязнь це прикмета майже кожної людини – думав я – партизани бояться нічної мандрівки мабуть так само як і я. Спробував і мені вдалося. 3-ого дня ранком стояв я на одному з останніх горбів та вираховував що до Марбурґа мабуть ще 15км. Розглядав околицю та побачив – це ж штовкнуло моє серце майже аж до п’ят – повзи, сов. повзи Т-34. Чортове насіння!

Поглянув докладніше далековидом мойого кріса та прокляв себе і цілий світ. Це ж повзи славної РСЧА а ці піхотинці це мішанина «сов. бойцов» та тітовських вояк, болгар та румунів. Переглянув цілу частину від чола до «хвоста» та майже призабув моє «щасливе» положення. Покищо сидів я безпечно під корчами та молодими деревами на стрімкому горбі. Витягнув з наплечника шматок хліба, отворив яку попало консерву та почав їсти та передумувати наново моє положення. Глянув на карту. Сов. повзи – вони мабуть прорвалися з мадярських низів і машерують здовж Драви на захід щоб нім. балканській армії відрізати дорогу відступу через Марбурґ та Кляґенфурт. Отже залишилося мені лише одно: ліворуч марш напрямком захід оздовж Драви.

Передумав ще раз, зліз з горба і подався горбами, горами та лісами, минаючи села, оселі й хати на захід. Хоча нога дошкульно перешкоджала, волікся я цілий день і цілу ніч і слідуючого ранку манджав уже вздовж Драви. Вздовж Драви їхали, манджали та воліклися розбитки та рештки нім. армії, тисячі мужів, возів, авт. Цей вузький гірський гостинець забили вони до останку їхніми возами та зброєю. Ця здеорганізована маса посувалася як це мені здавалося, раком, більше назад як вперід. Я переліз з правого на лівий берег Драви та манджав знову лісом та верхами на захід. Ще два рази на дві доби я положився дещо відпочити.

Якраз заплющив очі та хотів придрімати, та зірвали мене на ноги вибухи гранатометних стрілен та скорострільне цокотання. Це мабуть чоло колони потрапило на спротив. Подався сейчас на дорогу і до чола. Ворога не видати. Гостинець залишає в цьому місці долину Драви і пнеться праворуч серпентинами вгору до Айзенкапель. Цю частину гостинця взяли партизани під вогонь і стріляють на кожного що спробує дертися горі дорогою. Я зник у лісі та поліз на першу ліпшу гору, щоб дещо краще зорієнтуватися. З цього обсерваційного горба лежало усе перед мною як у вишкільному таборі при теоретичному вивчанні тактики бою. Зліва від серпантинної частини гостинця у глибокій дебрі розташувалися 2 хххх (4 штуки) 8см гранатометів, перед ними на гребені гори мабуть сотня піхоти із 2 тяжкими скорострілами. З права не міг нічого та нікого знайти, мабуть замалі були парт. сили щоб виставитися обстрілові цілої маси нім. частин що стояли вздовж гостинця над Дравою. З моєю 1 чотою 1-ої сотні 1-го куреня 29 полку обчистив я був цю халепу в 2 – 3 годинах.

Я поліз знову долів на дорогу щоб спантеличеним німакам вияснити їх положення. Але, але! Це не була нім. армія 41 року! Ця здеморалізована купа нім. вояків не хотіла і слухати, що їх стримує лише не ціла сотня партизан. Нім. старшини були ще більш безголовні. Вони призвичаїлися на Югославії до доброго життя без боїв та парт. нападів, до життя серед жінок та з усіми можливими вигодами. Одному Гавбшманові (сотнику) грозив я навіть пістолею, але ті  збаламучені та здеморалізовані бабії боялися і скидали відповідальність на тих « von ober» (з гори), на цілий кілометр позаду стояло декілька повзів типу «Тигр», їх треба б негайно командувати на чоло колони, вони прочистили б дорогу! Але! Дорога забита та заблокована возами, автами та тяжкою зброєю. Ніхто не хоче уступитися ні місця зробити. Куди їм з цим добром? Залишилася лише одна можливість – долів у Драву! Але! Нім. вояки хотіли забрати їхні манатки навіть «in die xxxxх» (до хати). Я грозив, благав, хотів їх усіх переконати що це одинока можливість вирватися звідси на зайти «in die Nxxxb». Нічого не помогло. Ці твердолобі нім. «бавери» не хотіли.

Цілковито вичерпаний та зрезиґнований поліз я пополудні ще на мій обс. горбок. В між часі стягнули партіс більше сил і обсадили ще декілька горбів здовж дороги. Я придивився до терену та постановив вечором чи ніччю перелізти їхні лінії. Щоб їх трішки подразнити, я прицілився до перших із них із кріса та потрапив гранатометну муніційну скринку. Блиск, грім і дим – одного гранатомету менше. Другим стрілом потрапив мун. коробку скорострілу англ. продукції. Я обсервував через далековид як парт. скорострільчик здивовано змінив коробку. Я прицілився ще раз і ще раз потрапив в коробку. Парт. скорострільчик змінив її ще раз і збентежений моїми стрілами поліз назад і сховався. Не знаю чому я три рази на мун. коробки прицілився. Мені було мабуть жаль тих партизан стріляти. Вони ж в святому переконанні боролися за їхню батьківщину проти нім. окупантів. Вони ж боролися за ці самі цілі, що й наші укр. партизани. Вони воюють за їхню вітчизну, за свободу Югославії.

Вже вечоріло. Зліз з горба і пішов в ліс. Попоїв та чекав вечірної мряки та нічної темноти. Обдумував всі можливості та перешкоди та способи їх перемогти. Ще раз поліз я на мій обс. горб та розглянув терен вечором. Із кріса стрілив кільканадцять разів в напрямі парт. лінії та подався бігцем в ліс, звідки обережно зліз униз та почав поволеньки драпатися вгору до парт. лінії. Місяць сидів десь за хмарами, нічого докладного не було видно. Це сприяло мойому планові. Я драпався поволеньки та обережно горі. Нараз стало ясніше, місяцеві скучилося сидіти нишком за хмарами, він кинув одним оком через діряву хмару на землю. Я притиснувся як міг долів та глянув горі. Яких десять метрів понад мною побачив я цівку кулемету та голову партизана з черв. зіркою на шапці. Не знаю чи мене світло місяця чи ця черв. зірка подразнила: я прицілився з пістолі та бахнув вогнем партизанові між очі.

ІІ

 

Вмить обернувся та скочив долів. За мною посипалися постріли та вибухи ручних гранат. На моє щастя місяць сховався знову. Як на шалену кличку партизани почали стріляти на цілій лінії та на кожну підозрілу тінь. Я поліз знову назад та сховався в лісі. Проклинав себе за цей стріл, проклинав місяця та усе і уся. Пробував ще два рази продертися та не вдалося. У цій темряві то тріскотіло під ногою галуззя то покотився долів камінь. На кожне таке зворушення нічної тиші сипали «партіс» вогнем усіх їхніх калібрів. Зрезиґнований та змучений крутився я без цілі з гори на гору. Голова боліла мене, я був близько розпуки. Над ранком знайшов малу скельну печеру, поліз туди та заснув.

Збудився десь пополудні. Ще раз поліз на обсерваційний горб. Тепер не було і мови продертися, на кожнім метрі лінії сидів партизан. Я зрезиґнував цілковито з пролому та пішов на гостинець. Між німцями довідався, що вони постановили здатися в полон. «Лише 3 дні, для перевірки паперів, опісля пішлють усіх домів» – запевнювали вони. Я їм тих 3-ох днів не вірив, але не хотів їх у їх переконанні дразнити. Я передумував моє положення. Прорватися самому неможливо, в полон іти – це друга справа! Як українець, для них отже «русский», а як такого поставлять під стіну або передадуть москалям. Це мені не смакувало!

Крутився ціле пополудне між «вермахтівцями» та присівся вечором до ватри щоб трохи загрітися. Прислухувався їхніми оповіданням. В мої голові вешталася думка «що ж мені робити?» Безвихідне положення. Приплющив очі та пробував заснути. Не міг. Перед очима з’явилися образи, неначе фата морґана: Львів – Високий Замок, Лиса Гора, а там вдалі Знесіння, Збоївка, Замарстинів, Голосько, Янівське, Городок, Стрийська, Зелена, Личаків. Величава панорама нашого Львова, катедра св. Юра, ратуш, вежі церков, зелена смуга Брюховицького  лісу, вдалині вежа Чорт-Скали. З’явилася наша хатка на Замарстинові. Не міг заснути. Витягнув з кишені знимки та розглядав. Пок. батько усміхався до мене його добрими очима. Мама, бабуся – що роблять вони? Мої брати та наша шкільна чвірка – партія «не журися – якось воно буде». Де вони тепер? Знайшов також знимки товаришів зброї. Цього підпоручника поховали ми на Словаччині, ройовий Вірщук ранений, ройовий Мамалиґа та інші. Що сталося з ними? Закурив цигарку, сховав знимки.

Передумав майже сотий раз моє положення. Українцям іти в неволю неможливо! Але хто докаже мені що я українець? На чолі не стоїть написано. Не для чорта змусив мене мій пок. Батько та мучився зі мною мій старший брат при навчанні нім. мови. Тепер придасться вона мені. Мій план застрашив мене. Треба б докладно передумати та систематично виконати, щоб не попасти в сліпу вуличку. Військову книжку, та ці знимки, які могли б мене зрадити кинув я в вогонь. Якщо за книжечкою питатимуть – просто загубив. Треба б мені мати і нім. ім"я і прізвище, моє правдиве не пригодиться – отже як називатимуся? Ну ж кожний другий німець це Фріц а кожний третій це Мілєр. Чому б мені не бути Фріцом Мілєром, до цього самішним ґефрайтер? Моя нім. мова була не дуже чистокровна, але на що ж існує на світі Горішний Шлеськ? Мішай, чоловіче дещо польського «псякрев» та «пйорунє» і ти 100% шлеський земляка – обершлезієр.

Слідуючого ранку рушила ціла «дорога» на схід у Марбурґ. Між ними і я – новоспечений санішитсґефрайтер обершлезієр Фріц Мілер. Доходили до Марбурґа. Уже другий день живу німцем, присвоїв собі деякі питомі вислови нім. військової мови а також стараюся вишліфувати мою вимову. Дотепер ніхто мною не піклувався, ганять нас усіх як стадо худоби. Ніхто не звертав на мене уваги, бо ж тут багато пів-німців, хорватів і т.п. Прислухуюся тут і там до розмов. Німці переважно переконані що їх після провірки паперів пустять домів. Дехто сумнівається але тих менше.

Ввійшли в місто. Мені вдається відлучитися від колони та перейти на зал. двірець, забитий потягами з нім. полоненими. Декілька разів питають мене стійкові куди я вештаюся, але вдається мені їх переконати, мовляю шукаю води. Вкінці щоб не звести на мене підозріння, влажу в останній вагон потягу, в якому переважно цивільні австрійські залізничники з родинами. Вагон порожний і я кладуся в кут. Пополудні відходить потяг за потягом, одні на північ, другий на полудні. Двірець опорожнюється і вкінці стоїть лише наш потяг. Починає злегка вечоріти і здається мені що цей потяг залишать. Як цілковито стемніє, зникну звідсіля, попробую ще раз моє щастя – проскочило головою.  Але…

На двірець вмашерувала чота тітівців і обставивши потяг, вигнала усіх з вагонів. Повели нас. Кудою? Замало я знав це містечко щоб докладно зорієнтуватися але за це хтось із німців пізнав вулиці і вмить знала уся колона: до в’язниці.  Поволеньки, бо до цього змушували нас старики, жінки з малими дітьми та немовлятами, вмашерували ми на в’язничне подвір’я та уставилися в партову колону. Відбирають у нас гроші, ножі та т.п. у цивілістів відбирають валізки та клунки. З великою бідою вдається матерям дещо з їхніх пакунків врятувати, стараються дістати принайменше дещо теплішого одягу та пеленок для найменших.

Найбільше крику та шляку спричинює заквартирковання. Розривають жінок від мужів. Мене ще з десятком іншими ведуть на 3-ій поверх. За нами замикають незчисленні двері і ґрати і вкінці ми у нашому такому помешканні. Сідаємо кожний на свойому ліжку і чекаємо дальшого. Приносять нам по кускові хліба та тарілці ненайпершої зупи. Дещо пізніше приходять три тітівці, незле одягнені і як показується з незлими манірами та опануванням нім. мови. Запитують наші прізвища, деякі дати та відходять. Кладемося до сну, бо в’язнична сторожа погасила світло. Сон нас не береться, крутимося з боку на бік. Передумую ще раз моє положення. Тепер попався я! Звідсіля не вилізеш і рачки. Передумав сюди й туди, не знаходжу ніякого кінця. Не знайшовши в мої голові нічого в моєму положенні путнього, пригадав собі нашу приповідку – якось воно буде – не журися! – і заснув.

Збудили мене крики та зойки. Інші сиділи вже на ліжках і прислухувалися. На в’язничному подвір’ї метушня, звідси і чуємо і зойки і крики. Тихонько лізу до вікна і стараюся дещо докладніше побачити та почути. Подвір"я освітлюють два прожектори. З вікна видно лише кілька тітівців. Прислухуюся докладніше, прикладаю до шиби вухо. Відрізняю деякі слова між іншими: «еСеС – ройбербанде». Ага! Звідсіля віє вітер! Крик катів та стогін катованих закінчується глухими пострілами пістолі: Бах! Бах! Бах! Скачу з вікна в моє ліжко.
Ось попався! Крути не крути звідси не вилізеш. Независне положення! Майже в розпуці перешукую кишені. Переглядаю ще раз знимки. Знаходжу також пачку тютюну, паперці та декілька цигарок лише вогню немає. Питаю сусіда. В заміну дістаю пачку сірників. Курю ланцюжком усі цигарки. Присипляю дещо роздратовані нерви. Успокоююся!

Вже друга ніч у в’язниці. Нічого не читаєм нічого не розвідувалися. Сидимо і похвально подивляємо малюнки та наших в’язничників що колись перед нами сиділи в цій санаторії.

Прийде цеї ночі черга на мене. Чорт їх знає! Викурив вже половину тютюну. Година за годиною минають, це вже мабуть північ. На коридорі стукіт чобіт. Черга мабуть на нас. Виапелюють нас усіх на подвір"я. Виганяють і жінок із дітьми. Це успокоює нас. Через в’язничні ворота в’їжджають два автобуси. Заладовують жінок з дітьми і зникають. По кільканадцятох хвилинах ладують і нас на відкриту автомашину і везуть. Від сторожі довідався один австрієць, що їх перевозять до Австрії і передадуть англійцям. Я їм цього не вірю і придивляюся зорям, щоби знайти Великого Воза. Ось там він! Ага! До чорта нас везуть на полудне а Австрія ж на півночі. Шторхаю сусіда і шепотом передаю йому моє спостереження. За декілька хвилин цю вістку знали всі. Похнюплено та зрезиґновано вдивлялися австрійці північні зорі. Їх не везуть до Австрії, нас усіх везуть в глибину Югославії. Машина гналася добрим шляхом. З обох сторін чорнів ліс. Почало розвиднюватися. Хтось пізнав околицю і ми знали ціль нашої поїздки: Карний табор праці Штерншаль, тепер концентраційний табор Стрійще.

Ростислав Петрів в Югославії (1946)

Ми були першими мешканцями цього нового Югославського кацету. Нам повідбирали усе, знимки, папері, добрі черевики та порядне убрання. Мені вдалося врятувати мій тютюн, бо він висипався з пачки в кишеню. Відобрали і в мене усі знимки. Я просив їх мені залишити бодай знимку батька та матері, але вони усміхалися цинічно і кинули мені цигарку зі словами «Знимка вже тобі до нічого не придасться, закури за це». Приділили нам бараки і ми розгостилися.

За дня приглядався я таборові. Порядний табор! Усе в порядку. Купальні бараки, кльозети, кухні. Сильні дротяні загорожі, подвійні, почтвірні. Високі сторожні наріжні вежі зі скорострілами та прожекторами. Ось собі нім. «Штрафлаґер» конц. табор в малих розмірах. Австрійських залізничників тривожила лише думка, що не привезли сюди їхніх жінок. Вони розпитували у сторожі, але не дістали ніякого вияснення.

Кожного дня привозили нових. Число таборян росло. Поволі недоставала кухня. З дня на день більше води – менше хліба. З початку ділили денно 900гр бохонець на чотирьох, пізніше мусіло 8, 12, та 24 таборян 1-ним хлібом ділитися. До цього спочатку діставали вранці каву, на обід і вечерю зупу, в якій можна було ще й 484 зерн квасолі і гороху начислити. (484 зерн квасолі начислив я особисто як рекорд лише один раз!) Опісля була це лише вода – зупа до цього без солі!

Число таборян зросло в першому місяці на 800 осіб, з кінцем червня на 1500 а опісля і не вдалося їх почислити. Казали що 12000 людей в таборі сиділо. Табор поділено на райони, в одному з них замкнули всіх німців.

 Фраґмент з прориву дивізійників (1944).

Одної ночі вигнали в «швабському» (швабами називали югославяни усіх німців) районі усіх на подвір"я. Начальник табору виголосив промову якої б і Сталін не застидався. Проклинав фашистів, німців, славив Сталіна – героя ґенія та комуністичний рай. Між іншими загрозив перешуканням табору, щоб віднайти захованих «псів еСеСів». Від цього дня вештався я обережніше по таборі. В заміну на кусок хліба (1/12 частина 900гр бохонця) дістав 3 цигарки. Вночі закуривши цигарку, випалював я її жаром знак групи крови під раменом. Це була неприємна справа, пекло і боліло, до цього мусів старанно уважати, щоб хтось не спостеріг і не зголосив управі кацету. Після кількох ночей лишилася лише рана величиною пучки палюка. Вправді було там ще декілька чорних пунктів, але не міг я роздобути більше цигарок а то й голод дошкулював.

В місяці липні прийшли в табор Югославяни, що їх німці стягнули до Німеччини на роботу. Вони приїхали з цілим їхнім майном, куфтами, валізами, скринями. Вони  перейшли до 12 різних переселенчих таборів, німецьких, російських, польських, австрійських, англійських; перейшли десятки разів відвошивлення та контролі без ніяких втрат. Щойно на батьківщині в Югославському таборі Стріще обікрали їх «свої» до сорочки, вони не могли нічого врятувати крім цього що в цю липневу спеку одягли: мужчини в штанах та сорочці а жінки в легких суконках. Їх приняла їхня батьківщина з отвертими руками, щоби їх до сорочки обдерти. «Данк дер Гайххх зах ойх Ґеххх» дяка батьківщини вам замкнена – казали німці і трапляли цею приповідкою в чорне.

Ці масові транспорти мали для мене і німців і добрі сторінки. Від цього часу не мала управа та сторожі табору багато часу для нас. Зникли цілковито нічні "апелі", побої та цькування. Ми могли спокійніше спати та не тривожитися що вночі прийдеться нам виконати якийсь чортовий сербський танок. А приводилося ж нам кожного тижня два або три рази цілими ночами вистоювати на «апелях», які влаштовувала управа табору після пиятик для їхної розваги. Начальник табору в’їздив на коні а часом і на мотоциклі між скупчену масу полонених та частував нагайкою кожного куди попало.

Це «фрайдайт ґештальтунґ»  (оформлення свобідного часу) зникло. Зате дістали ми малих але й сильних кровопивців – воші. Брак мила та білля (сорочка як частина людського одягу зникла цілковито!) сприяв їх розвоєві. Кожного дня обшукував я мої штани та блюзу і знищував в 15-ох випадках майже 200 Т-34 (так називали ми воші.) До цих малих кровопивців приучилися ще й «парашутисти». Не знаєте їх?  Це прекрасні сотворіння – це блощиці. В білий день машерували вони гусаком та ґрупами по підлозі, стінах та столах. В ліжках та сінниках годі було витримати. Одного ранку викинули ми усі сінники з барак на подвір’я. Холод змусив цих кровопивців згуртуватися і вони сиділи одна на одній купками завбільшки п"ястука дорослого мужчини. Щоб принайменше цих у сінниках остаточно позбутися спалили ми усі сінники. Багато це не помогло. Ці тваринки сиділи усюда в бараках і капали вночі зі стелі прямо на нас. Моє щастя, що я після таких нічних відвідин не запухав як інші. Вони виглядали як після тяжких побоїв, ціле тіло та обличчя було засіяне великими пухлинами.

На превелике щастя таборян, не знайшли доступу в табір ніякі заразливі хвороби, не числючи недогодування (тиф – голодовий) та кількох випадків затроєння.

Смертні випадки в таборі зростали. Перші наслідки недоїдання. Вмирають масово старики та діти. Число померлих зростає з дня на день, таборова столярня працює день і ніч і не може стільки трумн виконати, скільки людей вмирає. Нормальний день приносив 20-30 умерших випадків, були і дні з 40 а то й більше померших. По розв’язанні табору начислювали неофіційно понад 2000 померших.

Частину таборян запряжено до праці на близькій незакінченій вирібні алюмінію. В двох 12-годинних змінах працювало також при бараці управи табору. До цеї команди праці попався і я. Керівництво цієї команди мав один австрієць, бувший сотник (гауптман) піонерів «вермахту» (нім. військо). Одної ночі вдалося йому і ще трьом австрійцям та одному хорватові втекти з табору. Хорвата привели в кількох днях назад і замкнули, після тяжких побоїв, в таборовому карному бункрі. Австрійців не привели, їм мабуть удалося продертися. Праця при розбудові барака управи табору ішла дальше, провід перейняли самі тітівці. До цього часу не вдалося нікому втекти з табору, це був перший випадок втечі з позитивним вислідом.

Від втечі сотника Б. минуло майже два тижні. В цей день працюю я на першому поверсі барака управи табору. Придивлюся через вікно сторожі при вхідних воротах та роздумую коли ж для мене вони відчиняться. Та почтвірна дротова загорода держить нас в неволі. Ох, як зненавидів я колючий дріт! Очі звернулися вправо і гляділи на чорні дахи барак та зелень лісу за ними.
Мої думки перервав гурк самоходу та кличка сторожі. Перед «еспанським вершником» (колюча пересувна загорода, якою забезпечували вхід у табор) стояли три особові авта. З першого висіли два югославські старшини в мундурах «ОЗНИ» (югославське НКВД) та домагалися вступу в табор. Стійковий покликав начальника сторожі і по короткій та голосній «розмові» відчинили ворота та прочистили від заборол дорогу.

– Позаду бараку управи табору почувся звук пущеного в хід мотору мотоцикля. Скаженим темпом прогнався через табор його начальник та зник задніми воротами. – Головними воротами в’їхали три особові авта та затрималися перед баракою управи.

З мойого вікна обсервую докладно і стараюся зрозуміти кожне слово. З авт висіли майже десять осіб, між ними кілька в сірих одностроях з перевязкою Червоного Хреста на рамені. Розмови не міг зрозуміти але вдається мені розшифрувати напис на нараменних перев’язках: Данмарк (Данія). Моє серце забилося голосніше. Невже ж? Звідкіля? Чи це не мрія? Хто ж дав їм знати про цю «санаторію стрункої лінії» (гумористична назва нашого табору)? Цікавий на дальші події, злажу драбиною долів. На кожному щаблі летить головою лише одна думка: «невже ж»?

IV

Зникли з табору стійкові, що звичайно провірювали при кожній фіртці з району в район. В таборі метушня. Данська комісія черв. хреста провірює кухні, житлові бараки, та саніт-урядження. Пополудні вона від"їзджає.

В таборі стало легше. Сторожа залишила нас в цілковитому спокої. Минає тиждень. Приходять перші транспорти від УНРРА. Дістаємо більше хліба, зупа стає майже нормальною. З Марбурґа приїзджає місія ОЗКа звільняє денно 600-800 таборовиків. Організуються також транспорти чужинців, переважно австрійців. Табор опорожнюється.

Одного вечора кличуть мене і ще 11 інших до комісії. Записують наші прізвища та під тяжкою ескортою відводять до нормального табора воєннополонених – Гайдіна, табор No. 303.

В таборі воєннополонених нас відоживлюють. Їжа в порівнанні з кацетом прекрасна. Дістаємо денно 600гр хліба та на обід і вечерю добру зупу. В таборі також дві лазарет-бараки. Пацієнти хворують переважно на червінку та плямистий тиф. Цілими днями приводиться нам залишати табор – т.зв. «Танненадель сух командо» (шукали на землі за чаттинням та зів"ялим листом) Це заняття для умово хворих людей. Але «дер Менш іст ауф ґеборнгайтс шіф» – (людина призвичається до усього) і ми шукаємо цілими днями чай листя. Це дає прекрасний образ: 300-400 чоловіків крутяться по таборі, звичайно втрійку, озброєні мітлою, граблями та кошиком і шукають зів’ялого листя.

З початком жовтня від"їзджає 120 полонених на лісорубку. До цеї лісової команди приділяють і мене. Їдемо залізницею на південь минаємо Штайнбрюк. Виладовують нас на якійсь маленькій станції, переночуємо в напіврозваленій бараці. Ранком машеруємо в гори до села Печіце. Село Печіце не заслужило назви «село» , це докладніше 5 хліборобських господарств та напіврозбомблена школа. Розташовуємося хто де і як. Я кладуся з одним австрійцем (текстильний купець з Брегену – Нідермаєр) між кукурудзяну солому. Інші знаходять притулок на стрихах, у стайнях і т.п.

Розглядаюся по «селі». Хати брудні та занедбані, ззовні та внутрі. Господарства бідні, примітивні, «мій» господар має 2 свині, 1 вола, 1 корову на 2 вівці. Стодоли не знає ніхто, стайні майже розпадаються. Мешкальні будинки в дещо кращому стані але й не багато ліпші.
Наша кухня розгорталася над потоком 2км від села, недалеко місця нашої праці. Нас розділяють на групи по 10 мужів та приділяють кожній відтинок праці. Приділяють нам стрімке узбіччя гори, перерізане стрімким яром потока. Денна норма 0.75м³ для поодинокого не була б великою, коли б не це непригоже місце праці. (Як ми пізніше довідалися, приділювали полоненим ці місця праці, яких цивільним не хотіли. Цей ліс належав перед війною югославським багачам, тепер його вирубували в найскорішому темпі. Мабуть бояться що вернуться старі «пани».) В групах ділимося працею, двох зрізують дерева, 2 відрубують галуззя, 2 розрізують пень та галуззя на 1.20м довгі кусні, 2 колють, 2 складають. Найбільше праці маємо з деревами в ярі потока. Мимо усяких штучок та заходів кладуться букові велетні впоперек яру і нам доводиться витрачувати багато сил та часу, щоб їх порозтинати та відтранспортувати.

Харчева ситуація погіршилася. Дістаємо т.зв. «Діргемізе» не добре переховували і в зупі плавало більше білих хробаків як ярини. Ця сама історія із горохом. Горохова зупа звичайно темно жовтого кольору, наша чорна. Почорніла вона від маси масенної горохових хрущиків, їх було в їдунці більше ніж гороху. На казан зупи для 120 мужів приділяють 1л олію.

Найапетитнішою була зупа з т.зв. «Вассеррюбе» (мабуть білі буряки для худоби), за це ж вона не давала ні трішки сили. При обіді вишукали ми ту т.зв. «Фляйшууляду» (додаткова порція мяса), але вечором без світла приходилося нам ковтати зупку з «Фляшуулядою». До тих приємностей долучилися т.зв. харчові періоди. (Це пригадує мені часи рос.-ком. окупації Львова 39-41р) Що це таке? Не чували? Отже читайте: н.пр. привозять харчі, привозять на 1 ½ місяця дірґемізу, на 1 ½ місяця гороху. Приходиться їсти кожного дня це саме: обід горох, вечеря дірґемізе або навпаки. Чудове улегшення для управи, для кухарів і т.п. Вони не потребують морочити собі голову різними стравами. Пізніше продовжили харчовий періоди на 3-4 місяці.

Минає жовтень та листопад. Ми привикли до лісорубки та виконуємо сяк-так нашу норму. З початком грудня мороз і сніг. Одної ночі присипав таки сніг в нашій спальні. Доводилося перепровадитись. Нідермаєр лізе на найближчий стрих, я в одну стайню. Зі мною розгостилися в стайні ще 4 інші. Від нашого господаря дістаємо два старі ліжка. Кладемося по двох в ліжко. П’ятий чоловяга постарався кілька дощок та монтує над нашим ліжком 2 поверх. Я сплю разом із старшим комуністом (сидів в нім. кацеті біля Берліна 1 ½) Рудольфом. (Тому що він в Сх. Нім. живе, не подаю прізвища!) Йому майже 5 хрестиків (50 літ). Після праці сидимо разом в ліжку. Руді розповідає про його Берлін, про часи в кацеті і т.п. Обережно стараюся зломити його ком. світогляд. З часом переконуюся що він комуніст з переконання і його погляди не згоджуються із сталінськими чи тітовим комунізмом. Він національно німецький комуніст, в багатьох пунктах його думки цілковито гітлерівські, нім. патріот червоної фарби.

З початком січня закінчуємо лісорубку. Та транспортуємо дерево на гостинець. При цьому занятті минає січень. З початком лютого (9 або 11-го) приїздить до нас т.зв. лікарська комісія з табору Гайдіна. Нас зганяють на шкільне подвірря та переглядають. (Шукали не за хворобами чи вошами а лише за групою крови під рам’ям). В мене та ще двоє інших знаходять таку «вошку». Нідермаєр попадається до нашої як 4-ий – приміняв у селянина пол. пляшку при чому його захопила сторожа.

Інших посилають на квартири, а з нами починають чортовий допит. Нас нічого не питали, нас збили на квасне яблуко. Букове галуззя завгрубшки мужеського рамя молотила лікарна комісія на наших головах та плечах, нас частували побільше в живіт та груди. Після майже 1-годинного «допиту» замкнули в школі під тяжкою сторожею. Під вечір витягнули нас ще раз на допит. Ще раз посипалися удари та копняки, десятки разів падали ми під цими «штоххххх» в боляче. Цілий час стараюся стояти в такій позиції, щоб удари трапляли лише одну сторону голови чи тіла щоб якщо попадуть, бодай одно око здоровим лишилося.

Вкінці змучилася лік. комісія цими допитами і нас замкнули наново. В мої голові гуділо і шуміло, як після тяжкої пиятики, ліве око та ухо запухли цілковито, цілі плечі це одна спухлина, на грудях теж декілка ххххх місць. Лице та уста згрубіли та відмовляють послуху.
Кладуся на підлогу. Поволі трачу притомність. Пам’ятаю лише що нас четверо поклалося.
Пробуджуюся в ліжку. Незапухлим оком розглядаюся по чистій бараці.

Де я? Хто я?

Мов в сні приходять поволі перед очі образи. Печіце, масакра. Мов майже затерті – трактори автом та залізницею, табор Гайдіна.

Де я? Хто я?

Над моїм ліжком відцифровую моє прізвище: Фріц Мілер -10-8-23. Отже Фріц. Не хоче це в голову, але стоїть білим на чорному. Отже називаюся Фріц.

Довідуюся від сусіда що я в Марбурґу, в таборі для еСеСів No. 325. Отже сюди нас завезли. Довідуюся також що сторожа та управа табору спокійна, немає побоїв чи чогось подібного. Після двох тижнів викидають мене з хххххх (медичного?) бараку і для мене починається знова злидень полоненого. В бараці, до якої мене приділили, стрічаю товариша недолі з Печіц. Довідуюся від нього що вони мене два дні волочили, мов тяжко п’яного. Щойно в цьому табору передали мене в лікарську опіку. Довідуюся що Нідермаєра в Гайдіні залишили, а четвертий мабуть втік ще в Печіцах. (Рік чи два пізніше довідався я від Рудольфа, що цього четвертого знайшли повішеним в лісі. Мабуть повісила його сторожа бо ж втекти в цьому стані не міг!)

Приділяють мене до команди «Штайнехххххх» очищувати цеглу від вапна, опісля до т.зв. «Кадетсантальт» (школа кадетів). Обидві команди працюють при касарнях. Приходиться нам чистити коридори, кльозети, сходи і т.п. Два тижні працюю електриком та виконую правдиві «чудеса».

На цій команді стрічаю перших сербських новобранців. (до того часу ми мали «приємність» лише із словенськими сторожами, вони були сяк так одягнені, взуті та озброєні). Описати такого новобранця не вдасться мабуть нікому. Я бачив вже жебраків – простаків, обідраних сов. полонених, усяку гнилу «біду», але щось такого! – ще ніколи не видав. До цього минув майже рік після війни! Ми, полонені, встидалися щось подібного одягнути. Одиноким цілим «продуктом» був його кріс на мотузку. Одинокою відзнакою, що він жовнір Тітової армії була червона цяпка на шапці. (Треба було мати надзвичайну фантазію щоби назвати цей клаптик червоної матерії звіздою!)

Його односрій був збираниною брудних цивільних лахів, обдертих, частинно полатаних штанів, якогось сербського жупана, ще решток черевиків. Так виглядали майже усі нові Тітові вояки. Бідна ж ти Тітова Югославія!

Змінують команди. Попадаюся з 30-ома іншими на фільварок Шербавл. Праця тяжка, від світанку до пізної ночі, їдження мало. В міжчасі ліквідують табор No. 325, нас приділяють до табору 301 в Марбурґу. (полонених, усі з «блютґрупою» з табору 325 перевозять в Монтенеґро).

Одного дня при підгортанні картоплі (росло більше бур"яну, ніж бараболі) розлючений керівник фільварку розпитує нас, хто з нас хлібороб (ми знищили більше бараболі ніж буряну). Зголосився лише один, решту відсилають в табор 301, звідкіля беруть інших.

(«Вайндерсляґер» -301- це довгий будинок в якому колись переховували бочки з вином)
В таборі попадаю до команди при місцевому складі зброї, опісля знова на лісорубку недалеко Марбурґа а в осені на лісорубку у Шварценбах, недалеко Айзенкапель, де перед 1 ½ роком рішилася моя доля.

(В таборі (No.301) дістаю новий No. полоненого 301-14961. Цей номер малюють нам на штанах і на блюзі.)

Зпочатку мешкаю в селі Чрна Вода (Шварценбах), опісля, з причини довжезного маршу до місця праці (денно 5 ½ годин), заквартирували нас недалеко нашої лісорубки в стодолі одного господаря. Їсти дістаємо сяк-так досить, праця не найтяжча, можна витримати. Як показалося, лісорубка була закінчена і нам довелося транспортувати дерево. Тому що ніяких транспортним середником не можна дістатися на гору що на ній лежить зрубане дерево, будуємо 2 км довгу ковзанку. Одна група лишається долі і витягає з ковзанки дерево. Вздовж цілої ковзанки розділяються 3-4 ґрупи і промивають її водою та стараються тримати ковзанку порожною (від часу загачують пні дерев ковзанку).

Мене приділюють до групи на вершку гори, на початку ковзанки. Нашим завданням є стягати пні та пускати іх на ковзанку. Ділимося на дві групи по 5 чоловіка та стягаємо пні дерев. Зелене дерево тяжке, до цього ці «бички» грубенькі (проміром до 80 цм) й довгі (4 ½ м). З часом константуємо що «шпиці» (вершки дерев довжиною 8 ½ м) пущені тонким кінцем на ковзанку часто загачують іншим  пням шлах. Пускаємо час від часу одну за одною 5 «шпиць» за ними 2 «бички» і в цей спосіб одержуємо паузу. Десь на ковзанці загатила наша «серія» шлях і до нас доходить наказ «Гальт» – стій.

Під час таких павз сідаємо та відпочиваємо, дехто розповідає жарти, історійки чи воєнні пригоди. Під час тих перерв змушую мою здурнілу «капусту» пригадати собі дещо з мого минулого. Тяжко тебе побили, мій «гарбузе» але поволі зліплюю розбиту мозаїку моїх споминів. Знайшов моє правдиве прізвище, віднайшов батька, матір, братів і майже усіх знайомих. Одного лише не можу собі пригадати: адреси та дати народження чи чогось подібного. Вони ніяк не хочуть зібратися в «порядку». Ніяк не можу розшифрувати, хоча темно пригадую собі, що десь там, у такій-то вулиці, під таким-то номером хтось жив.
Мені приходять завсіди образи мойого Львова, батьків, братів та товаришів. В голові скачуть думки: Вирвалася моя мама з Єни? Єна? Там поховали нашого покійного Батька. Де залишилися брати С. і К.? Де волочаться тепер товариші із нашої чвірки «не журись»? Що сталося з Дивізією? Відповіді не знаходжу; бо ж і не хочеться вірити що всі попали москалям в руки. Боже мій! Не допусти їх до сталінського «раю»! Пішли їх краще до капіталістичного «пекла»!

Хоч австрійська границя під носом, не хочеться мені рискувати бо ж сам бачив як в Марбурзі в «Вайндепслаґері» розстріляли Тітові герої одного біженця. Ще й дефілювати перед трупом полоненого мусіли. «Смерть фашизму – свобода народові» – кричав німець-антифашист і в цей мент впали стріли з МПі (машинової пістолі). Антифашисти в полоні – це проблєма для себе, це зграя лінюхів, донощиків та т.п. що в цей спосіб улегшали собі життя в полоні. Були між ними й добрі люди – не можна на всіх колективно плювати.

Пізної осені, в горах лежав вже сніг, кінчимо транспортування і нас везуть в табор у Марбурґ. Приділяють мене до команди при виноградській школі. Їм цілими днями яблука та виноград. Після праці в таборі примусові курси для молодших річників. Викладають старі історії про «вожда пролетаріяту» Леніна «ґенія людства» Сталіна та про комуністичний «рай» в Сов. Союзі. От тобі стара пісенька! (спеціяльно для мене!)

Зиму 46-47 років переживаю в Табор Боровица (No. табору мабуть 314). Відбудовуємо залізничий шлях Трієст – Ляйбах (Любляна). Їжа задовільна сторожа не зла. Дістаю перші від 45р. штани та блюзу. Відвідує нас муз. капеля полонених з Любляни (І щось таке в полоні бувало!) Поволі нормуються відносини між полоненими та сторожами.

Літом 47 року «подивляю» нове місто (Рудольфеверфт)(таборовий No. мабуть 319 або 317). Табор лежить над річкою Крк (по нім. Ґурк). Сторожа та командант табору поводяться з нами майже по товариськи (трохи переборщую!). Дістаємо виказки полонених із знимкою (беруть у нас відтиски усіх 10-и пальців!). Кожного вечора та кожної неділі купаємося в річці. Дістав перший білий одяг полоненого, навіть сорочку та калісони (!)

Будуємо бараки для югославського війська. Його ж виштафування покращало. Усі носять нові сірі однострої, нові черевики, зброя майже уся нова сов. походження.

Новиною для нас це грошева заплата нашої праці. Дивуємося. Щось такого в Югославії не чували і не видали. Денно 10 Динарів! За 1 динар дістанеш від 1 до 3-ох цигарок. Платять навіть «ібернорму» (понад норму). Перша моя зарплата 350 динарів! Можна вже дещо за це купити. Поперше щось до «втикання» (їдження). Купую смалець та мармаляду, першу від 45р. зубну щіточку та пасту до зубів. Чищу мої майже чорні зуби (їх в мене не багато – 4 вилетіли в Печіцах а ще декілька мусів вирвати на «гохфляну». Купую також цигарки на «запас». Життя стає цікавішим. Закурити «активну» фабрична цигарка (не самокручена) і майже забудеш що в неволі. Ніхто (майже!) тебе не наганяє, ніхто (із сторожі) тобою не інтересується. Роби твою працю і все в порядку.

В грудні 47р. перевозять мене до Панчево (біля Београду) де цілий місяць сиджу в таборі бо мої черевики розсипалися. Як «шукранк» – хворого на черевики (то така хвороба в полоні – дукат і хворі на одяг!) Перевозять мене до Београду в табор No.4.

Табор No.4 лежить над Дунаєм. Дунай ніяк не заслужив назви гарний або синій (Штравсовий валець!). Це брудна каламутна вода, все одно чи весною, літом, осінню чи зимою. Сам табор це колишні маґазинові галі із цементовою підлогою та без огріття.

В таборі дістаю широке сербське взуття – ґумові ґальоші (вони зимою зимні а літом печуть як вогонь.) Після кількох малих недовготривалих команд попадаю на будову Нового Београда. Новий Београд це гігантний проєкт тітового уряду – побудова нової дільниці міста для міністерств та партії та т.п. вельмож.(Сам Тіто живе в королівській палаті недалеко Београду). Для будови вибрано трикутник між Дунаєм та Савою. Цей терен лежить не багато вище рівня води в тих річках і тому першим завданням це нівеляція і піднесення терену. З цією метою стягають Тітову молодь (щось подібне до нім. Гітлерюґенд) Кадри цієї молоді це хлопці та дівчата віком між 8 та 18 роками. Щодня стрічаємо тих дітей, яких забава лялею чи т.п. не завстидала б при одній із найтяжчих робіт. (Навантажують на льори землю).

Стрічаємо майже кожного дня колону дівчат, мабуть із глибини Сербії чи Монтенеґро. Вони майже босі, одягнені в чорні по кістки довгі сукні, роблять на нас враження більше знедолених та примушених ніж ми самі є. Стрічаю хлопців віком 10-12 років, що щодня возять повно наладованими тачками землю та цеглу. Бачу дівчат, що виладовують авта з мішками цементу. Ціле їхне життя зле зорганізоване. Живуть одні поруч других без усяких (на европейське поняття) санітетських уряджень. Цю крішку моралі, яка живе ще мабуть у кожної людини (а на Балкані її сяк-так не багато), забиває це співжиття хлопців з дівчатами. Це на здоровий хлопський розум, державою легалізоване та зорганізована деморалізація молоді з прикритою метою  – зломити в молоді поняття християнської моралі та віри.

Нас приділяють до будови перших кам’яних хат (Тітова молодь живе в дерев’яних бараках). Ці хати призначені для робітників що пізніше будуватимуть цю нову дільницю. Наша праця зовсім примітивна, без машин-мішалок та вінд. Приходитлся ручно мішати вапно чи бетон та на плечах носити цеглу. Одного дня (мабуть в березні або квітні 48-го) приділяють мене до іншої команди. Попадаю у село Раковіца 6 км від Београду. На південь від села будуємо югославській армії спеціяльно летунство якусь фабрику. Хххххх полонених викопує фундаменти та бетонує галі (60мх90м) а я попадаюся до будови тунелю.

Працюємо на три зміни без сторожі. Вперше полонені працюють разом з цивільними робітниками. Б. молодий роками, мабуть 20-22, та М. старший, десь біля 40-ка. Від них довідуюся щойно які обставини завів Тітовий режим. Щось подібне до совєтизації, колективізації чи націоналізації. Дорожнеча харчів та мала заробітна плата (Я заробляю при будові тунелю місячно до 3000 динарів (харч, одяг, приміщення безкоштовно) – цивільний фаховець в тунелі між 5 до 6000 динарів. Харч, одяг, мешкання мусить платити! Покупна сила динара в порівнані з королівською Югославією 10-15 разів. Населення незадоволене, мовчить, без ОЗНа функціонує. Довідуюся що не вдалося Тітові заселити Банаш, звідкіля виселили банашських німців. Нові поселенці, серби чи т.п. привикли до гір, овець та пастухування. Їм хліборобство не вподобі і вони залишають господарства та їдуть назад в свої гори. Через це брак харчів, бо Банаш найурожайніша закутина Югославії.

Будовою тунелю керує якийсь руський-москаль еміґрант з першої світової війни. Йому на руку прийшов злом Тіта з «батьком» Сталіном. Цей злом приніс і для нас добрі сторінки: маємо спокійне життя і не турбуємося сторожею. Вона сторожить тепер табор перед цивілістами. Кожної неділі та в свобідні хвилини мандруємо по околиці та селах. Ходжу кілька разів на базар в Београд на закупи (нас ніхто не контролює і не задержує). В Београді немає слідів війни. Тих кілька руїн що їх спричинив наступ німців 41 року вже відбудували. Довколишні села не паскудні. Хати та господарські будови солідні, навіть плоти в порядку. Селяни привітні.

Будова тунелю поступає вперед. Наша штольня вдерлася 700 м. вгору. З другого боку те саме. Кожного дня мусимо стрінутися. Одної ночі не потребуємо перелазити гору щоб домів дістатися, ідемо тунельом в табор.

Вже від кілка місяців доходять до нас вістки, що Югославія звільняє полонених. Одного дня розпитують нас, куда хто з нас звільнитися бажає. Подаю на хххххх Гісен в ххххї, Зах. Німеччина. З кінцем грудня перевозять нашу команду до матірного табору No.17, Зелезнік, а звідтіля до табору звільнення Земун біля Београду (Земун це табор звільнення в Зах. Країни; табор No. 4 в Београді для країн за залізним кордоном).  Ще раз починається на нас провірка паперів та «фільцування» (обшук). Врешті ладують в товарові вагони і їдемо. На дорогу дають навіть багато харчу. Минаємо Брод. Ще одна ніч, минаємо Заґреб. І ще одна ніч в полоні.

В’їжджаємо в словенські гори. Потяг пнеться вгору, кожний стукіт коліс везе нас ближче волі. Врешті граничний тунель. В’їжджаємо. За нами лишається Тіто і 43 місяці нашого життя, спроба побудови комуністичного «раю», дні сумні та безрадісні. О, як приємно нам вдивлятися в цю темноту тунелю. Вона сіріє, ясніє і в мить – день! Поїзд мчить ще кілька закрутів дальше та задержується . Ми вільні, свобідні! На нас чекає «гнило-капіталістичний» потяг з великими «буржуазними» пасажирськими вагонами.

А що для мене? Який буде мій дальший шлях? Пригадав я собі «не журися – якось воно буде» та усміхнувся. З-за хмар усміхнулося в цю мить до мене сонце, сонце волі.




Примітки:
Повз – танк
Гостинець – магістраль
Двірець – залізнична станція
Манджати – мандрувати, іти (жарґон)
Тіто – вождь югославських комуністичних партизанів а опісля голова держави
Блютґруп – група крови – Ваффен СС мали цю букву витатувану під лівим раменом для швидкої мед-допомоги на полі бою
Кацет – концентраційний табір



Упорядкував Мірко Петрів (Ванкувер)



УКРАЇНСЬКИЙ ВАНКУВЕР