ДВА ШЛЯХИ - ОДНА МЕТА

 Інж. Богдан Підгайний, 

сотник 1 УД

В той час, коли на сході почав тріщати німецький фронт, почали німці організувати в Західній Україні українську Дивізію. Як і чому до цього дійшло, які пляни мали німці, а які організатори з українських кіл, які були передумови договорення та надії з обох боків - думаю, що в майбутньому висвітлять це компетентні люди, які брали в цьому безпосередню участь. Я хочу кинути лише жмут світла на події в самій Дивізії від початків її організації та на відносини і пляни ОУН та УПА до цієї частини.

Провід ОУН та УПА були проти всякої леґіонової політики з українського боку із засадничих причин, а тим самим чинили опір і творенню української Дивізії. Одначе після проголошення німцями організації української Дивізїї витворилося таке становище, що ОУН не могла цілковито паралізувати акцію набору до Дивізії. Німці, при допомозі українських кіл, прихильних творенню Дивізії, зручно використали традиційний лицарсько-вояцький дух українського народу і перспективу безпосередньої збройної боротьби з московським большевизмом. До того, німці обмежилися територіяльно лише Галичиною, де в той час в порівнянні з північними та східніми українськими землями вони вели дещо лагіднішу політику супроти українців і де з тактичних причин УПА ще не оперувала. Десятки тисяч найбільш ідейної української молоді почали записуватися, одні - щоб дістати зброю, інші навчитися воєнного ремесла; а всі як один - щоб із зброєю в руках боротися проти московсько-большевицького імперіялізму. Перемогло гасло: зброю треба брати, хто б її не давав.

З тим фактом мусів рахуватися також провід ОУН і командування УПА. Не зважаючи на те, що більшість проводу ОУН була катеґорично проти Дивізії, ген. Роман Шухевич, тодішній член проводу ОУН і керівник військових справ, вирішив використати Дивізію для визвольної боротьби українського народу, використати її як засіб вишколу старшин, підстаршин та вояцтва і як зав'язок для розбудови реґулярної української збройної сили.

Весною 1943 він викликав мене до своєї головної квартири і, з'ясувавши свої пляни відносно Дивізії, наказав мені записатися до неї. В його пляні був намір, щоб на кожних 7 вояків Дивізії був принаймні один член ОУН, щоб була певність, що німці не використають Дивізії для цілей своєї загарбницької політики. Лишалося обговорити точно цілість справи, передбачити усі можливості, наладнати безперебійні зв'язки та, не творячи окремої сітки ОУН в Дивізії, мати в ній одначе зв'язок і вплив. Була одна трудність, що майже всі старшини, чи кандидати на старшин, відкомандировані організацією до Дивізії, були відразу розконспіровані в українських колах, у тих, які були тоді проти визвольно-революційних концепцій ОУН-УПА і які мали тоді впливи на обсаду командних місць в Дивізії. Сотник Паліїв, сотник Макарушка й інші були в той час абсолютно проти "лісу" і змінили своє ставлення, особливо сотник Паліїв, аж перед самим боєм під Бродами. Не зважаючи однак на своє вороже ставлення до УПА і ОУН в той час, сотн. Паліїв дав доказ своєї лицарськости, ставши в ультимативній формі перед найвищими німецькими командними органами в обороні пор. Качмара, члена ОУН, коли по нього приїхало Ґештапо, щоб його арештувати.

Зв'язок з ген. Шухевичем, крім мене, мав ще сотн. Малецький, сотн. Левицький та пор. Качмар. Весною 1944 р. добігав вишкіл Дивізії до кінця і наближався вимарш на фронт. Довго розважали німці, де і як вжити Дивізію, і члени ОУН в Дивізії почували на собі важкий обов'язок і відповідальність за долю Дивізії. Вони передбачили різні можливості і втримували постійний зв'язок з ген. Шухевичем. Врешті німці вирішили кинути Дивізію на відтинок фронту коло Коломиї. Приїхали старшини "Вермахту" з того відтинку, щоб ознайомити старшинський корпус Дивізії з становищем на цьому відтинку, шеф штабу Дивізії полетів туди літаком, а наші штафети пішли до головного командування УПА. Нас повідомлено, що командування УПА висилає в ті околиці два курені, щоб в потребі допомогти Дивізії перейти повним складом до УПА.

З кінцем червня почали котитися транспорти Дивізії на схід, і в час їзди, вже аж у Львові, прийшов наказ про зміну напряму. Дивізія вивантажується в Ожидові і займає спершу другу оборонну лінію на відтинку Бродів та стає резервою корпусу. Чому прийшла така несподівана зміна: чи викрито було наші пляни, чи це була конечність з огляду на стратегічне становище - мені невідомо. Одначе ця подія мала вирішальне значення і для самої Дивізії і для УПА. Коли Дивізія попала б туди, куди було пляновано, вона мала б час загартуватися в боях і, як показали пізніші події на цьому відтинку, напевно повним складом перейшла б до УПА. Тим часом Дивізія потрапила в околиці, де не було великих скупчень УПА, і, заки вдалося нав'язати тривкіші зв'язки з головним командуванням, вже за не повних два тижні вона була оточена, розбита і знищена так само, як і німецькі дивізії на цьому відтинку фронту.

Я не маю на меті описувати зв'язки поодиноких частин Дивізії з поодинокими меншими чи більшими частинами ОУН чи УПА. Це братання дивізійників з упістами було чимсь природнім, одначе воно виходило самочинно і самозрозуміло з низів. Багато зброї й амуніції помандрувало тоді з німецьких магазинів до магазинів УПА. Однак я хотів би підкреслити один момент, який вказує на надзвичайно добре поставлену розвідку УПА.

Моя застава привела мені двох молодих людей інтеліґентного вигляду, які, мовляв, хочуть говорити з командиром відтинку (я займав тоді посиленою сотнею відтинок довжиною понад 1000 м. ліворуч від Дуб'я). Вони представилися мені як старшини УПА і після короткої загальної розмови та після обміну подарунками (вони принесли мені кошичок з варениками та сметаною, а від мене дістали цигарок, вина та коньяку) висунули своє прохання: в околиці стаціонує карна сотня УПА, яка має пробитися через фронт і піти на Полісся, яке тоді було вже окуповане большевиками. Просили мене, щоб я сам або з іншими частинами зробив уночі випад на ворога, а вони, скориставшися з бою і метушні, могли б продертися на той бік фронту. На жаль, це було неможливо, бо ми лежали тоді в другій лінії, яких 10-15 км. від першої лінії. Коли я їм пояснював становище, лінію фронту і наші пляни оборони, вони дуже дивувалися. Вони запевняли, що большевики почнуть наступ коло 15 липня і вдарять двома клинами: з півночі на Бузьк і зі сходу на Золочів. В тих пунктах концентрують большевики свої сили, які мають приблизно 1000 танків і стільки ж літаків, а на самі Броди, які німці дуже сильно укріпили, а ми боронимо як друга лінія, наступати не будуть, а можуть оточити нас без пострілу. За який тиждень їх передбачення повнотою здійснилися...

13 липня 1944 о 23.30 год. на відправі старшин нашого куреня я довідався, що очікуваний великий наступ ворога почнеться майже напевно за декілька годин, що большевики будуть виминати Броди і оточувати їх і що наш полк (тоді 30-тий), який лежав посередині оборонної лінії нашої Дивізії між 29-тим і 31-шим полками, має негайно, приспішеним маршем, зайняти нові оборонні становища на лінії сіл Лукавець-Колтів. Полк має бути готовий відбити кожний ворожий наступ на тій лінії від 4-ї год. ранку 15 липня...

За декілька годин полк маршував назустріч переважаючій силі ворога, який на світанку почав наступати на цілому фронті і вже в перших годинах прорвав німецькі лінії якраз у тих пунктах, що їх передбачували старшини УПА.

У страшну спеку, під градом бомб і бортової зброї ворога полк посувався вперед цілий день і ніч. Вороже летунство опанувало цілковито повітря. Не було видно ні одного власного літака. За одну добу, 15 липня, полк зайняв нові оборонні становища між 5-ю й 7-ю год. ранку. Вже коло 9-ої год. вдалося ворогові прорвати праве крило оборони нашого полку, лінію другого куреня, при чому згинули всі старшини куреня, за винятком важко раненого сотн. М.Малецького і пор. Сумарокова, яких стрільці винесли з поля бою. Командир 8-ої сотні Макаревич загинув при важкому кулеметі, стріляючи сам до кінця.

За декілька годин ворог почав наступати силою одного піхотного полку, підкріпленого кільканадцятьма танками, на відтинок нашого першого куреня. Після тяжких кількагодинних, часто рукопашних, боїв вдалося нам протинаступом відбити ворога. Під вечір, тяжко ранений у ліве коліно, я передав командування сотнею дес. Дражньовському, чотовому третьої чоти, бо всі інші чотові, між ними й мій заступник, чотовий першої чоти, дес. Богдан Тарнавський, були тяжко ранені. Тоді або декілька днів пізніше згинули всі (крім мене) старшини нашого куреня: командир першої сотні сот. Романець, к-р другої сотні пор. Березовський і к-р четвертої тяжкої сотні пор. Поспіловський та старшина для доручень при штабі першого куреня хор. Боринець.

Це був перший позиційний бій нашої Дивізії, а заразом і вогневе хрещення для нашого вояцтва, яке не заломилося від вражіння утікаючого старого випробуваного німецького вояка, але наставило груди із самопожертвою в обороні своєї батьківщини.

* * *

Новозформована друга Дивізія опинилася восени 1944 на Словаччині, і знов почалися з нашого боку намагання встановити контакт з командуванням УПА, намагання дістати інструкції та накази. Ходили різні чутки про представників УПА в Братиславі, про накази переходити до УПА, але конкретно ніяких наказів не було. Зрештою Дивізія була розкинена на дуже великому просторі, і увесь зв'язок був у німецьких руках. Рівнож всі штаби, починаючи з куреня, були обсаджені виключно німцями. І тому, коли перед вимаршем із Словаччини до Юґославії в січні 1945 хор. Трач і хор. Барабаш повідомили мене, що їх сотня готова до маршу в Україну, і жадали відповідного наказу, я їм такого наказу не дав, бо, не маючи ніяких інструкцій і наказів ні від ОУН, ні від УПА, не вважав відповідним за дії однієї сотні наражати на небезпеку цілу Дивізію, бо підняти цілу Дивізію не було змоги.

* * *

Після короткого перебування в Юґославії, якраз на латинський Великдень, з початком квітня 1945 Дивізію перекинено на фронт, на захід від Ґрацу в околиці Ґляйхенберґ, Фельдбах, Ґнас. В той час нам також не вдалося встановити контактів з командуванням УПА.

Щоправда, був тоді в Дивізії в товаристві ген. Шандрука, командира української армії, о. д-р Гриньох, з яким я стрічався 1944 в Кракові, як з представником УПА, одначе я не мав змоги їх бачити. Може й умисне не хотіло німецьке командування змінити моєї сотні з окопів, в яких довелося мені закінчити війну 8 травня 1945. Про перебування о. Гриньоха в Дивізії повідомив мене при зустрічі в замку Ґляйхенберґ, праворуч від якого лежала тоді моя сотня, військовий звітодавець О.Лисяк, який, маючи тоді змогу перебувати у всіх фронтових частинах і у штабі Дивізії, передавав мені і деяким іншим старшинам всі "неофіційні" інформації.

Щойно при кінці квітня прибув до мене цей самий воєнний звітодавець в товаристві свого другого товариша О.Г., і цей останній доручив мені письмові інструкції чи навіть письмовий наказ, підписаний Рубаном (М.Лебідь), який передав йому для мене майор УПА Гуцул. На жаль, наказ був уже неактуальний. Він був датований початком березня 1945 р. і стосувався становища, яке було в Юґославії. Майор Гуцул, не зважаючи на всі його намагання, не зміг добитися до нас під час нашого перебування в Юґославії.

Інструкції від Рубана дуже влучно оцінювали тодішнє політичне становище і вказували на те, що так ОУН, як і УПА весь час слідкували за долею нашої Дивізії і навіть в найбільш критичні для нас хвилини про неї не забули.

Наказ звучав так: силою захопити командування над цілою Дивізією, обеззброїти німецький старшинський і підстаршинський склад, пробитися на південь і здобути та опанувати портове місто на Адріятичному морі та тримати його до приходу англійців і лише перед ними в повному складі зложити зброю.

* * *

На різних теренах воєнних дій, в уніформах різних армій, в лісі і підпіллі, в реґулярних і повстанських та підпільно-революційних відділах - в усіх українських вояків билося однакове вояцьке серце і однаково всякала гаряча юнацька кров в сиру, жадібну землю. І не було в Дивізії ні одного вояка фронтовика, як не було ні одного вояка УПА, ні члена збройного підпілля, які вважали б себе взаємно за щось інше, ніж за тих, що пішли і вибрали тяжкий кривавий шлях вояка, щоб вибороти краще завтра для свого народу. І, мабуть, недалекий вже час, коли одні і другі, на цей раз вже пліч-о-пліч, ще раз зі зброєю в руках закінчать будову великого храму Самостійної Соборної Української Держави і вже у вільній батьківщині згадуватимуть таким самим теплим словом героїв з-під Базару і Крутів, Чорного лісу і Бродів.

_____________________________________

Документ

НАКАЗ

В сьогоднішніх рішальних днях розвалу Німеччини й ліквідації одного з відтинків світової війни, Німеччина хоче вжити Вас, насильно змобілізованих, як знаряддя на фронті для охорони своїх імперіялістичних інтересів, суперечних з ідеєю української державности. Тому від імені Проводу ОУН наказую:

1. Не ждучи на дальші пляни, обіцянки й надії з боку ворожого командування - в якнайкоротшому часі розпрацювати плян реорганізації старшинського і підстаршинського складів Дивізії й революційним порядком виконати його та очистити Дивізію з ворожих елементів.

Вступивши в бій з дотеперішнім Вашим наказодавчим чинником, цебто з німецьким військовим командуванням і його силами, відірватися від них та перейти як окрема самостійна українська військова одиниця, в боротьбу з німецькими і большевицькими ворогами, співпрацюючи й допомагаючи - в міру доцільности - тим партизанським з'єднанням даних народів, що ведуть боротьбу за власні самостійні національні держави чи інтереси.

2. З хвилиною, як із незалежних причин не було б можливо перебрати цілости Дивізії чи поважної її більшости, - тоді відірватися малими сильними з'єднаннями чи - в останній крайности - групами, що можуть деякий час, до часу з'єднання, діяти самостійно. Такі з'єднання чи групи повинні бути зложені з найідейнішого й найвідданішого елементу.

3. Марш Дивізії, з'єднань чи груп повинен проходити на захід, по змозі теренами, де діють національні партизани.

4. Новостворена Команда Дивізії, з'єднань чи груп повинна бути дібрана з військових фахівців і політкерівника чи виховника, підпорядкованого службове Командантові Дивізії чи даної частини.

5. Як відпоручники ОУН і УПА входять у склад Команди друзі: мґр. Б. Безручко і сот. Гуцул.

6. До часу переорганізування, відірвання й переходу в самостійне діяння, Дивізія оформлюється самостійно під керуванням тимчасового Командування, аж до затвердження її Закордонним Представництвом УГВР і включення в ряди УПА.

7. Ширші доручення й інструкції будуть передані в окремих письмах і усно.

 

Слава Україні!

Постій, 3.4.1945.

Присяга дивізії «Галичина» – міфи і факти

Аналізуємо справжні тексти присяг, і виявляємо, кому і в якості кого присягали дивізійники.

Всі чули, що вояки дивізії «Галичина» приносили присягу, але мало хто уявляє, які саме слова вона містила. Аналізуємо справжні тексти присяг, і виявляємо, кому і в якості кого присягали дивізійники?

Одним з найбільш гострих питань, яке обов’язково виникає, коли мова заходить за 14-ту добровольчу гренадерську дивізію військ СС «Галичина», є питання військової присяги, яку приносили дивізійники.

Згадка про присягу, як правило, відбувається в двох наративах. Перший, назвемо його «колаборантський наратив», стверджує, що дивізійники присягали не Україні, а особисто Адольфу Гітлеру і Третьому Рейху. А значить, на підставі цього факту, вони є зрадниками України та українського народу, військовими злочинцями і колаборантами з ворогом.

Другий наратив, навпаки, є «ультрапатріотичним». За ним присяга військ СС, яку вояки дивізії приносили в 1943-1944 роках, зазвичай ігнорується (чимало українців взагалі про неї не знають), а головна увага зосереджується на присязі Української національної армії (УНА), яку дивізійники принесли в кінці квітня 1945 року.

Обидва ці наративіви є помилковими, бо ґрунтуються на емоціях, а не на історичних фактах. Наявні джерела свідчать, що за всю історію військової формації, відомої широкому загалу під назвою дивізії «Галичина», в ній змінилося три варіанти присяги. Проаналізуймо ж наявні тексти і нарешті розберімося з питанням, кому і в якості кого присягали українські дивізійники?

Інтернет-мережею ширяться фейки

 

Якщо ви вб’єте в ґуґл запит «присяга дивізії Галичина», то одним з перших посилань, яке ви отримаєте, буде ось цей текст, російською мовою:

«Я, украинский доброволец, этой присягой добровольно отдаю себя в распоряжение Немецкой Армии.
Я присягаю Немецкому Вождю и Верховному Командующему Немецкой Армии Адольфу Гитлеру в неизменной верности и послушании.
Я торжественно обязуюсь все приказы и распоряжения начальников исполнять, а также все военные, государственные и служебные дела строго держать в тайне и тем самым верно и преданно служить Немецкой Армии и одновременно своей родине.
Мне ясно, что я после своей присяги подвергаюсь всем немецким военным дисциплинарным взысканиям. Конец моей службы как украинского добровольца определяет Немецкая Армия».

Читаючи ці рядки, пересічний читач не здогадується, що він є фейковим, і не підтверджується жодним документом. Так, ніяких посилань на першоджерело ви за посиланням не побачите.

Правдиві тексти присяги дивізії «Галичина»

 

Яким же насправді був текст присяги дивізійників? Для відповіді на це питання зазирнемо в архівні документи.

Організаційні питання формування дивізії «Галичина» регулювалися офіційним наказом Головного оперативного управління СС, датованим 30 липня 1943 року, за підписом обергруппенфюрера СС Юттнера. Серед іншого, в цьому документі наведений і текст присяги, який мали приносити українські дивізійники. Дослівно, в перекладі з німецької, він звучить так:

«Я присягаюсь перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі з більшовизмом буду безумовно коритися Верховному головнокомандувачу Збройних сил Німеччини Адольфу Гітлеру, і як хоробрий солдат я будь-якої миті готовий покласти своє життя за цю присягу».

Фото 1: Фрагмент з текстом присяги дивізії «Галичина» з документу Головного оперативного управління СС від 30 липня 1943 року. 

До речі, точно такою ж була присяга добровольців Латиського легіону військ СС.
Отже, саме такий текст виголошували дивізійники в кінці літа 1943 року, під час першої церемонії присяги. Відбувалась вона просто: на урочистому вишукуванні український офіцер дивізії в мікрофон виголошував слова, а вояки за ним повторювали.

Бачите, що текст доволі лаконічний, і без зайвих слів. Втім, ці рядки відразу розбивають два популярних міфи:

1.    Дивізійники дійсно присягалися виконувати накази Гітлера, проте не як політичного або державного лідера (фюрера), а виключно як військового керівника, і виключно для боротьби проти більшовизму (комунізму);
2.    Дивізійники не присягали Німеччині, бо жодної згадки про цю країну в тексті немає.

Для порівняння, наведемо присягу німецьких частин військ СС: «Присягаю тобі, Адольф Гітлер, як фюреру і канцлеру Рейху, в вірності і доблесті. Я клянусь коритися тобі і тим, кого ти поставиш наді мною, до самої смерті, нехай мені допоможе в цьому Бог».

Бачимо, що німці присягали особисто Гітлеру, як фюреру Рейху, в той час як українці – зобов’язувалися виконувати лише його військові накази. Воно й не дивно, бо українські дивізійники не належали до організації СС, а були іноземними добровольцями військ СС. Тому для них питання особистої вірності Гітлеру, яке зазвичай закидають дивізійникам, взагалі не піднімалося.

Наведений нами текст присяги використовувався з другої половини 1943 і до середині 1944 років. В 1944 році в СС розробили нову редакцію присяги для українських добровольців, з метою підкреслити їхнє національне самовизначення.

Текст нової присяги був таким:

«Я присягаю святочно перед Богом, що в боротьбі проти большевизму, для визволення мойого Українського народу, моєї Української Батьківщини, виявлятиму безумовний послух Найвищому Командувачеві німецьких Збройних Сил і всіх борців молодих європейських народів проти большевизму Адольфові Гітлерові, і як хоробрий воїн не вагатимуся кожного часу для цієї присяги віддати життя».

Отже, зміст нової присяги чітко засвідчував, що українці у військах СС воювали за свою рідну землю – за Україну. А Гітлер в цьому процесі все також залишався їх військовим головнокомандувачем. Виключно військовим, не політичним. Німецький Рейх в тексті також не фігурував.

Першими присягу в такій редакції принесли українські вояки дивізії СС «Вікінґ», на початку вересня 1944 року. По закінченні церемонії кожен вояк розписувався на спеціальному папірці з текстом присяги та отримував його, щоб зберігати в своїй солдатській книжці – «зольдбусі».

Фото 2. Листок з текстом присяги українських добровольців, який вручався вояку під підпис після церемонії (бачимо розпис вояка). 


 Ім’я Адольфа Гітлера було закреслено після війни, мабуть для того, щоб не викликати зайвих запитань у можливих критиків.

 В самій дивізії «Галичина» цей варіант присяги вперше використали вже під час перебування на Словаччині, восени 1944 року. З того моменту всі нові добровольці дивізії виголошували тільки такий варіант присяги. Цікаво, що не дивлячись на офіційне використання цього тексту вже з другої половини 1944 року, райхсфюрер СС Гіммлер формально затвердив його лише 16 лютого 1945 року.

В квітні 1945 року 14-та дивізія військ СС була офіційно виведена зі складу військ СС і стала часткою Української національної армії. В березні 1945 року головнокомандувач УНА генерал Павло Шандрук розробив такий текст присяги УНА:

«Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати».*

 (цитується за ювілейним альманахом на честь 50-ття 1-ї УД УНА)

Якісь коментарі до цього тексту зайві, бо він і так достатньо промовистий. 25 квітня 1945 року, перебуваючи на фронті в Австрії, частка підрозділів дивізії офіційно принесла дану присягу на урочистій церемонії, ставши 1-ю українською дивізією Української національної армії (1-ша УД УНА). Втім мало хто знає, що фактично повністю присягнули лише 30-й полк дивізії і учбово-польовий батальйон. Інші підрозділи – 29-й і 31-й полки, артилеристи, фузилери, сапери перебували на передовій, і по цій причині не могли повністю складати дану присягу. Для вирішення цього питання сформували спеціальні церемоніальні групи з військовослужбовців цих підрозділів. Вони взяли участь у церемонії і присягнули, в тому числі, і за інших вояків. Ця присяга стала останньою в історії військової формації, відомої під узагальнюючою назвою дивізія «Галичина».

Необхідний висновок

 

Аналіз всіх трьох наявних текстів присяги дозволяє нам сформувати достовірну історичну картину:

1.    Дивізійники присягалися виконувати накази Гітлера суто як військового головнокомандувача і суто для боротьби з більшовиками;
2.    З другої половини 1944 року в тексті присяги фігурувала Україна, за визволення якої від большевизму вояки клялися боротися;
3.    Німеччина в жодному з текстів не згадувалась;
4.    Сутність обох «есесівських» текстів в тому, що українці віддавали себе німецькому військовому командуванню суто для боротьби з комуністами, і більше ні для чого;
5.    В квітні 1945 року дивізійники прийняли вже суто українську присягу, де Гітлер більше не фігурував, бо тепер в українців було власне військове командування і політичний провід.

Прочитавши наведені нами тексти присяги, виникає питання: чому сьогодні громадяни України мають цуратися борців за свою країну, бо 75 років тому одна-єдина Німеччина могла запропонувати українцям підтримку в боротьбі з комуністами? В умовах, коли українці не мали своєї держави і всьому іншому світу на українську боротьбу було байдуже. Так, німецький інтерес в цьому питанні був багато в чому меркантильний. Проте українцям, як бездержавній нації, особливо перебирати не приходилося. І дивізійники зробили той вибір, який їм видавався найоптимальнішим, ґрунтуючи свої рішення на власному патріотичному світогляді і переконаннях.

В будь-якому випадку наведені історичні факти чітко засвідчують, що ніякими «зрадниками України» і колаборантами українські дивізійники не були. Всі подібні твердження базуються виключно на невігластві тих, хто їх виголошує. То ж будьмо пильними, щоб відрізняти ворожу брехню від правди.


Роман Пономаренко

Останній Бастіон

Сім ключових моментів з історії дивізії «Галичина», які вам варто знати

77 років тому, 28 квітня 1943 року, у Львові офіційно проголосили про початок створення добровольчої дивізії військ СС «Галичина». А сьогодні нам важко знайти іншу більш
суперечливу сторінку українського національно-визвольного руху, ніж історія цього військового формування. Це при тому, що наразі всі архіви відкриті, а в науковий обіг щорічно вводиться чималий пласт нових історичних джерел. Всупереч цьому, більшість згадувань дивізії в науковій літературі чи публіцистиці, досі супроводжується тиражуванням старих міфів і пропагандистських штампів. Пояснити це можна двома моментами: А) більшість незаангажованих радянщиною теперішніх українських істориків і людей, які себе до них приписують, на історію дивізії і Другої світової війни в Україні дивляться суто з позицій сьогодення, повністю ігноруючи історичний контекст того часу; Б) радянська концепція історії Другої світової війни понині міцно укорінена в свідомості більшості громадян України.

В принципі, я вже чимало висловлювався з приводу дивізії. Тож сьогодні просто зосереджу увагу на декількох, на мою думку, ключових моментах, усвідомлення яких необхідне для об’єктивного розуміння її історії.

1. Щоб зрозуміти мотивацію українців, які вступали в дивізію, просто поставте себе на місце звичайного 20-річного українського добровольця, який весною 1943 року прийшов на мобілізаційний пункт. Ви народилися на початку 20-х років, в Галичині, що була часткою другої Річі Посполитої. З дитинства ви зростали на розповідях про Визвольні змагання 1917-1921 років, про загиблу в боях ЗУНР, а потім і УНР. Ба більше, або ваші батьки, або батьки ваших близьких товаришів, брали в цих подіях безпосередню участь, і навіть показували вам світлини та артефакти того героїчного і водночас трагічного для України часу. Думка, що Україна була державою і впала в боях, бо не було власної повноцінної армії, міцно вкорінювалась в багатьох юних і гарячих головах. Проте гучно говорити про свій український патріотизм все ж таки не рекомендувалося. Бо ви на власні очі бачили польську «Пацифікацію», в той час як батьки потайки перешіптували історії про польський концентраційний табір Береза-Картузька. А далі несподіване швидке повалення Польщі і прихід Радянського союзу, який приніс різке погіршення рівня життя, репресії і депортації. І ви знову побачили, що гучно заявляти про свій український патріотизм зовсім не варто, інакше репресій не уникнути.

Проходить трохи менше двох років, і у Львів, разом з німецькими частинами, вступає український підрозділ «Нахтіґаль», а ви на власні очі спостерігаєте, як з тюрем Бригидки і Лонцького виносять тисячі трупів українців, по звірячому вбитих комуністами при відступі. Далі розпочинається німецька окупація, яка в Галичині, несподівано виявилась лояльною до українців, особливо в порівнянні з попередніми двома режимами. Почало активно розвиватися те, що при поляках і радянських комуністах було пригноблене чи заборонене. Відкриваються 4173 українські початкові школи, 12 державних гімназій (при поляках було чотири), 330 фахових шкіл (при поляках 20). Українські студенти знову отримали можливість здобувати вищу освіту за кордоном, наприклад, у Берлині, Відні, Граці чи у Празі. Відкрилось українське освітнє товариство (230 000 членів), тисячі різноманітних культурних гуртків і так далі. І головне, існував Український центральний комітет, який репрезентував українців перед німецькою владою, і до якого та прислуховувалась.

І тепер, після всього цього, якою могла бути реакція національно свідомого, патріотичного юнака, коли усюди почали з’являтися заклики «вступати в українську дивізію військ СС для захисту рідного краю від більшовиків»? Коли всі навколо тільки і говорили, що ось воно – довгоочікуване створення українського війська? Коли ще нестарий батько сам рветься знову вдягнути військову уніформу після 20-річної перерви? Для переважної більшості з них вибір цей був однозначний, що і підтвердили майже 82 000 заявок на вступ до дивізії, від представників самих різних вікових груп і соціальних станів.

Тож мотивація при створенні дивізії з боку українців була виключно патріотична – сформувати українську військову одиницю, яка стане зародком української армії, і взяти участь в захисті своєї Батьківщини від повернення комунізму.

2. З українською мотивацією все зрозуміло. Саме цікаве тут інше – те, що німцям ця дивізія абсолютно не була потрібна як військова одиниця. І у військах СС «Галичина» виникла швидше «всупереч», ніж «за». Єдиним зацікавлений в дивізії німцем виявився губернатор Галичини Отто Вехтер, який добре ставився до українців і враховував українські інтереси. Він також прагнув зробити кар’єру, а найкращим засобом досягти цього було активніше долучитися до військових зусиль Німеччини. Його зацікавленості виявилося цілком достатньо, і далі вже Вехтер «пробив» дивізійне питання в вищому нацистському керівництві, що навіть Гітлер поставив свій підпис під наказом створити дивізію з галицьких добровольців.

Проте крім гучних заяв Вехтера в активі німців більше нічого не було, тому коли мова зайшла про безпосередній процес формування, то виявилося, що для цього нічого не готове. І тому влітку 1943 року на військовий вишкіл до дивізії виїхали не кілька десятків тисяч українців, як всі в Галичині очікували, а лише біля 3000. Відсутність в Німеччини ресурсу для формування дивізії мала негативні наслідки, бо з часом ентузіазм багатьох добровольців згас, і наприклад вже восени 1943 року, коли почався добір для вишколу, щоб заповнити квоту в 6000 рекрутів прийшлося знову докладати зусиль.

Також додам, що всупереч поширених тверджень, нібито Німеччині тоді були конче потрібні солдати, і вони були готові брати до війська будь-кого, німецька військова машина цілком обійшлася б без 20-30 тисяч українських вояків. Бо чого-чого, а людського ресурсу німцям в принципі вистачало аж до осені 1944 року (щоб в цьому переконатися, достатньо просто подивитися давно опубліковані документи наявності солдатів і їх мобілізації за роки війни). Проблема була в іншому – в неможливості забезпечити гідний вишкіл і оснащення всіх цих солдатів, яких в 1943-1945 роках забрали до війська (а особливо в 1944-1945 роках).

3. З попередніх двох пунктів випливає доволі парадоксальний висновок, що головним бенефіціаром від створення дивізії стали саме українці. Несподівано, вони отримали низку унікальних можливостей, як військових, так і політичних: а) створити вишколене, боєздатне українське формування, яке, повторюся, вони розглядали як зародок української армії; б) заявити про себе на міжнародній арені як про окремий суб’єкт, який в нацистській парадигмі, нарівні з іншими націями, робить внесок в боротьбу «Нової Європи» проти більшовизму. Тобто вперше з Визвольних змагань українці отримали можливість стати самостійним гравцем. Тож важко переоцінити факт появи дивізії «Галичина» для української національно-визвольної справи.

4. Дивізійники не були гарматним м’ясом, як сьогодні стверджують деякі персонажі, яким лінь відкрити серйозні історичні джерела. Бо не дивлячись на нестачу матеріальних ресурсів, німці, якщо вже взялися щось формувати, то робили це фахово і професійно. Вони приклали всіх зусиль, щоб підготувати і оснастити українську дивізію для фронту належним чином. Перед виїздом під Броди середній дивізійник мав мінімум сім місяців вишколу за плечима, а десь третина вояків – біля року. Вони були озброєні і оснащені краще, ніж вояки інших німецьких дивізій, які служили з ними в 13-му армійському корпусі. А восени 1944 року, після відновлення дивізії, коли вже рушилися фронти, німці все одно не кинули українську дивізію затикати гарячі ділянки фронту, а спрямували її набиратися бойового досвіду в порівняно спокійну союзну Словаччину, де українці допомагали тамошньому уряду боротися з партизанами і встановлювали добрі стосунки з місцевим населенням.

5. Українські вояки не були членами організації СС, і як добровольці на службі у військах СС, носили українські національні відзнаки – нарукавний щиток з золотим галицьким левом і трьома коронами на синьому фоні, що нашивався на лівий рукав, а на правому комірі, замість петлиці з рунами – петлицю з «левиком». Для всіх адекватних людей тоді і зараз це символізувало, що вони б’ються за свою національну справу, нехай і в чужій уніформі, і під чужим командуванням. Показово, що хоча в Другу світову українці воювали у лавах багатьох армій, зокрема, в радянській, британській, канадській, американській, проте лише українці в німецьких збройних силах носили свої національні відзнаки – як дивізійники, так і вояки УВВ. В жодній іншій армії національних відзнак для українців не запроваджено. Воно й не дивно, бо в тих арміях на українців дивилися як на громадян СРСР чи Польщі, але зовсім не як на людей, які мають право на власну державу.

6. Відсутні жодні докази здійснення українською дивізією військових злочинів. Звісно, брехливих фальшивок і маніпулятивних тверджень гуляє чимало, тому фальсифікатори української історії регулярно щось подібне закидають. Проте документально все воно нічим не підтверджується. Ба більше, за 80 років після війни історію дивізії перекопали вздовж і поперек майже на всіх континентах. Цим займалися історики, слідчі і державні чиновники. І що отримали в результаті? Жодного переконливого, доведеного доказу щодо здійснення військових злочинів дивізійникам! Хотілося б сказати, що в цьому питанні можемо нарешті поставити крапку, втім, вже незабаром традиційно очікуємо чергову порцію брехливих звинувачень.

7. Про те, як «Нюрнберзький процес засудив дивізію» за останні роки не згадував тільки ледачий. В котре повторюся, що питання української дивізії, як і України взагалі, там не розглядалося, а з вироку цього трибуналу чітко слідує, що українські дивізійники не визнані ним злочинцями (бо в ньому фігурують лише члени СС (тобто люди з членським квитком і особистим номером), якими дивізійники, як українці, в принципі не могли бути.

                                                                                                   ***

Підсумовуючи зазначу, що українським дивізійникам абсолютно нема чого соромитися, ні перед своїми сучасниками, ні перед теперішніми поколіннями українців. Сьогодні в Україні їх залишилось небагато, до 30 людей, самому молодшому з яких 93 роки. Проте вони і досі не мають того, на що заслуговують – визнання української держави, про яку вони все життя мріяли, і за яку боролися зі зброєю в руках. Дивізійників не визнано учасниками національно-визвольної боротьби. І я цілком свідомий, що цього майже не реально добитися, а відстоюванням історичної справедливості, займається порівняно невелика група істориків і ентузіастів. Масової підтримки суспільства вони не знаходять, оскільки не мають серйозних важелів впливу і пропаганди. Здебільшого, це питання знаходить розуміння в межах трьох областей Галичини, проте в інших регіонах України на дивізійників досі дивляться за допомогою радянських лекал, тавруючи їх зрадниками. Дарма, бо дивізія гідно проявила себе в бойових діях, враховуючи умови в яких їй прийшлось вступити в бій, нічим не заплямувала свого імені та стала одним з символів боротьби українського народу за власну свободу та незалежність.



 Роман Пономаренко

Enigma 

«Спогади фронтовика» Євстахія Загачевського

Видавництво «Мандрівець» порадувало читачів черговою гарячою книжковою новинкою – виданням спогадів українського вояка дивізії «Галичина» Євстахія Загачевського «Спогади фронтовика» (Тернопіль: «Мандрівець», 2019 – 256 с.).

Для української мілітарної історії постать Євстахія Загачевського не те що непересічна – вона взагалі нетипова! Бо свій основний бойовий шлях Загачевський пройшов у лавах елітних німецьких підрозділів військ СС. В 1941-1942 роках він служив у складі 1-ї піхотної бригади СС на Ленінградському фронті, а в 1943-1944 роках – в ударній 3-й танковій дивізії СС «Тотенкопф», на найгарячіших ділянках Східного фронту. Він брав участь в боях за Харків в лютому-березні 1943 року, в запеклих бойових діях, які характеризували шлях відступу дивізії в другій половині 1943 – початку 1944 років. Характерно, що Загачевський був не єдиним українцем у лавах цих підрозділів (в своїх спогадах він згадує декілька прізвищ), утім він єдиний з них, який залишив змістовні спогади про свою службу. І це ще більше підкреслює вагомість цієї книги, бо дозволяє побачити ті аспекти української національно-визвольної боротьби, що наразі часто неусвідомлені сучасним широким українським загалом.

В 1944 році Загачевський, за власним бажанням, був переведений до дивізії військ СС «Галичина». Звісно, фронтовик, з чотирирічним бойовим досвідом, там прийшовся в нагоді. Для Загачевського це було принциповим питанням, служити саме в українській дивізії, в якій він, як і тисячі інших дивізійників, бачив зародок майбутньої української професійної армії. Загачевський і до німецьких збройних сил зголошувався в 1940 році лише тому, що сподівався, що німці будуть формувати українську армію. Тоді не склалося, а в результаті він опинився в есесівському мундирі на північній ділянці Східного фронту.

Варто зазначити, що в Україні Загачевського традиційно сприймають як «штрафника», тобто вояка, що потрапив на фронт в якості покарання. Проте, це в принципі неможливо, оскільки в німецькій армії взагалі, і у військах СС зокрема, подібної системи покарань не існувало. Звісно, в їх складі були карні підрозділи, утім їх функція, особливо в 1941 році, відрізнялася від сумновідомих радянських штрафних рот. До того ж, на фронті Загачевський опинився у складі регулярного підрозділу військ СС, а не штрафного.

Взагалі, історія його потрапляння на фронт доволі цікава, і певною мірою пояснює виникнення «штрафного міфу». В своїй «Автобіографії» Загачевський згадує, як після звістки про арешти оунівців влітку 1941 року, низка українських добровольців дезертирувала з вишкільного табору. Ті хто залишилися, були інтерновані, і пройшли ретельну співбесіду з німецькими офіцерами. Після всіх їх відправили на продовження вишколу в Дахау, де дислокувався один з учбових підрозділів військ СС (а не карний підрозділ, як міг тоді подумати Загачевський, судячи з назви місцевості, де також знаходився сумновідомий концтабір). А після завершення вишколу, Загачевський опинився на фронті.

Після війни Загачевський сам себе називав «сірим колаборантом», за кольором мундиру кольору фельдґрау, який носили у військах СС. Утім сам він завжди підкреслював, що «моїм гарячим бажанням було стати воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми, всі ті, що в різних фазах цієї 2-ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю – хоч і дану часто нашим ворогом». Важко не погодитись з цим твердженням.

Зауважу, що крім своєї змістовності, ця книга також характеризується гарним літературним стилем і читається на єдиному диханні, як захопливі військові пригоди. Проте, не варто забувати, що це не розважальна повість, а історія реального людського життя одного з десятків тисяч борців за Україну і її державність в роки Другої світової війни. Цікаво, що передмову до цієї книги написав дивізійник і відомий діаспорянин Богдан Маців.

Особисто я однозначно раджу цю книгу усім, хто цікавиться як загальною історією Другої світової війни, так і її українським виміром.

Роман Пономаренко,

кандидат історичних наук