ДВА ШЛЯХИ - ОДНА МЕТА

 Інж. Богдан Підгайний, 

сотник 1 УД

В той час, коли на сході почав тріщати німецький фронт, почали німці організувати в Західній Україні українську Дивізію. Як і чому до цього дійшло, які пляни мали німці, а які організатори з українських кіл, які були передумови договорення та надії з обох боків - думаю, що в майбутньому висвітлять це компетентні люди, які брали в цьому безпосередню участь. Я хочу кинути лише жмут світла на події в самій Дивізії від початків її організації та на відносини і пляни ОУН та УПА до цієї частини.

Провід ОУН та УПА були проти всякої леґіонової політики з українського боку із засадничих причин, а тим самим чинили опір і творенню української Дивізії. Одначе після проголошення німцями організації української Дивізїї витворилося таке становище, що ОУН не могла цілковито паралізувати акцію набору до Дивізії. Німці, при допомозі українських кіл, прихильних творенню Дивізії, зручно використали традиційний лицарсько-вояцький дух українського народу і перспективу безпосередньої збройної боротьби з московським большевизмом. До того, німці обмежилися територіяльно лише Галичиною, де в той час в порівнянні з північними та східніми українськими землями вони вели дещо лагіднішу політику супроти українців і де з тактичних причин УПА ще не оперувала. Десятки тисяч найбільш ідейної української молоді почали записуватися, одні - щоб дістати зброю, інші навчитися воєнного ремесла; а всі як один - щоб із зброєю в руках боротися проти московсько-большевицького імперіялізму. Перемогло гасло: зброю треба брати, хто б її не давав.

З тим фактом мусів рахуватися також провід ОУН і командування УПА. Не зважаючи на те, що більшість проводу ОУН була катеґорично проти Дивізії, ген. Роман Шухевич, тодішній член проводу ОУН і керівник військових справ, вирішив використати Дивізію для визвольної боротьби українського народу, використати її як засіб вишколу старшин, підстаршин та вояцтва і як зав'язок для розбудови реґулярної української збройної сили.

Весною 1943 він викликав мене до своєї головної квартири і, з'ясувавши свої пляни відносно Дивізії, наказав мені записатися до неї. В його пляні був намір, щоб на кожних 7 вояків Дивізії був принаймні один член ОУН, щоб була певність, що німці не використають Дивізії для цілей своєї загарбницької політики. Лишалося обговорити точно цілість справи, передбачити усі можливості, наладнати безперебійні зв'язки та, не творячи окремої сітки ОУН в Дивізії, мати в ній одначе зв'язок і вплив. Була одна трудність, що майже всі старшини, чи кандидати на старшин, відкомандировані організацією до Дивізії, були відразу розконспіровані в українських колах, у тих, які були тоді проти визвольно-революційних концепцій ОУН-УПА і які мали тоді впливи на обсаду командних місць в Дивізії. Сотник Паліїв, сотник Макарушка й інші були в той час абсолютно проти "лісу" і змінили своє ставлення, особливо сотник Паліїв, аж перед самим боєм під Бродами. Не зважаючи однак на своє вороже ставлення до УПА і ОУН в той час, сотн. Паліїв дав доказ своєї лицарськости, ставши в ультимативній формі перед найвищими німецькими командними органами в обороні пор. Качмара, члена ОУН, коли по нього приїхало Ґештапо, щоб його арештувати.

Зв'язок з ген. Шухевичем, крім мене, мав ще сотн. Малецький, сотн. Левицький та пор. Качмар. Весною 1944 р. добігав вишкіл Дивізії до кінця і наближався вимарш на фронт. Довго розважали німці, де і як вжити Дивізію, і члени ОУН в Дивізії почували на собі важкий обов'язок і відповідальність за долю Дивізії. Вони передбачили різні можливості і втримували постійний зв'язок з ген. Шухевичем. Врешті німці вирішили кинути Дивізію на відтинок фронту коло Коломиї. Приїхали старшини "Вермахту" з того відтинку, щоб ознайомити старшинський корпус Дивізії з становищем на цьому відтинку, шеф штабу Дивізії полетів туди літаком, а наші штафети пішли до головного командування УПА. Нас повідомлено, що командування УПА висилає в ті околиці два курені, щоб в потребі допомогти Дивізії перейти повним складом до УПА.

З кінцем червня почали котитися транспорти Дивізії на схід, і в час їзди, вже аж у Львові, прийшов наказ про зміну напряму. Дивізія вивантажується в Ожидові і займає спершу другу оборонну лінію на відтинку Бродів та стає резервою корпусу. Чому прийшла така несподівана зміна: чи викрито було наші пляни, чи це була конечність з огляду на стратегічне становище - мені невідомо. Одначе ця подія мала вирішальне значення і для самої Дивізії і для УПА. Коли Дивізія попала б туди, куди було пляновано, вона мала б час загартуватися в боях і, як показали пізніші події на цьому відтинку, напевно повним складом перейшла б до УПА. Тим часом Дивізія потрапила в околиці, де не було великих скупчень УПА, і, заки вдалося нав'язати тривкіші зв'язки з головним командуванням, вже за не повних два тижні вона була оточена, розбита і знищена так само, як і німецькі дивізії на цьому відтинку фронту.

Я не маю на меті описувати зв'язки поодиноких частин Дивізії з поодинокими меншими чи більшими частинами ОУН чи УПА. Це братання дивізійників з упістами було чимсь природнім, одначе воно виходило самочинно і самозрозуміло з низів. Багато зброї й амуніції помандрувало тоді з німецьких магазинів до магазинів УПА. Однак я хотів би підкреслити один момент, який вказує на надзвичайно добре поставлену розвідку УПА.

Моя застава привела мені двох молодих людей інтеліґентного вигляду, які, мовляв, хочуть говорити з командиром відтинку (я займав тоді посиленою сотнею відтинок довжиною понад 1000 м. ліворуч від Дуб'я). Вони представилися мені як старшини УПА і після короткої загальної розмови та після обміну подарунками (вони принесли мені кошичок з варениками та сметаною, а від мене дістали цигарок, вина та коньяку) висунули своє прохання: в околиці стаціонує карна сотня УПА, яка має пробитися через фронт і піти на Полісся, яке тоді було вже окуповане большевиками. Просили мене, щоб я сам або з іншими частинами зробив уночі випад на ворога, а вони, скориставшися з бою і метушні, могли б продертися на той бік фронту. На жаль, це було неможливо, бо ми лежали тоді в другій лінії, яких 10-15 км. від першої лінії. Коли я їм пояснював становище, лінію фронту і наші пляни оборони, вони дуже дивувалися. Вони запевняли, що большевики почнуть наступ коло 15 липня і вдарять двома клинами: з півночі на Бузьк і зі сходу на Золочів. В тих пунктах концентрують большевики свої сили, які мають приблизно 1000 танків і стільки ж літаків, а на самі Броди, які німці дуже сильно укріпили, а ми боронимо як друга лінія, наступати не будуть, а можуть оточити нас без пострілу. За який тиждень їх передбачення повнотою здійснилися...

13 липня 1944 о 23.30 год. на відправі старшин нашого куреня я довідався, що очікуваний великий наступ ворога почнеться майже напевно за декілька годин, що большевики будуть виминати Броди і оточувати їх і що наш полк (тоді 30-тий), який лежав посередині оборонної лінії нашої Дивізії між 29-тим і 31-шим полками, має негайно, приспішеним маршем, зайняти нові оборонні становища на лінії сіл Лукавець-Колтів. Полк має бути готовий відбити кожний ворожий наступ на тій лінії від 4-ї год. ранку 15 липня...

За декілька годин полк маршував назустріч переважаючій силі ворога, який на світанку почав наступати на цілому фронті і вже в перших годинах прорвав німецькі лінії якраз у тих пунктах, що їх передбачували старшини УПА.

У страшну спеку, під градом бомб і бортової зброї ворога полк посувався вперед цілий день і ніч. Вороже летунство опанувало цілковито повітря. Не було видно ні одного власного літака. За одну добу, 15 липня, полк зайняв нові оборонні становища між 5-ю й 7-ю год. ранку. Вже коло 9-ої год. вдалося ворогові прорвати праве крило оборони нашого полку, лінію другого куреня, при чому згинули всі старшини куреня, за винятком важко раненого сотн. М.Малецького і пор. Сумарокова, яких стрільці винесли з поля бою. Командир 8-ої сотні Макаревич загинув при важкому кулеметі, стріляючи сам до кінця.

За декілька годин ворог почав наступати силою одного піхотного полку, підкріпленого кільканадцятьма танками, на відтинок нашого першого куреня. Після тяжких кількагодинних, часто рукопашних, боїв вдалося нам протинаступом відбити ворога. Під вечір, тяжко ранений у ліве коліно, я передав командування сотнею дес. Дражньовському, чотовому третьої чоти, бо всі інші чотові, між ними й мій заступник, чотовий першої чоти, дес. Богдан Тарнавський, були тяжко ранені. Тоді або декілька днів пізніше згинули всі (крім мене) старшини нашого куреня: командир першої сотні сот. Романець, к-р другої сотні пор. Березовський і к-р четвертої тяжкої сотні пор. Поспіловський та старшина для доручень при штабі першого куреня хор. Боринець.

Це був перший позиційний бій нашої Дивізії, а заразом і вогневе хрещення для нашого вояцтва, яке не заломилося від вражіння утікаючого старого випробуваного німецького вояка, але наставило груди із самопожертвою в обороні своєї батьківщини.

* * *

Новозформована друга Дивізія опинилася восени 1944 на Словаччині, і знов почалися з нашого боку намагання встановити контакт з командуванням УПА, намагання дістати інструкції та накази. Ходили різні чутки про представників УПА в Братиславі, про накази переходити до УПА, але конкретно ніяких наказів не було. Зрештою Дивізія була розкинена на дуже великому просторі, і увесь зв'язок був у німецьких руках. Рівнож всі штаби, починаючи з куреня, були обсаджені виключно німцями. І тому, коли перед вимаршем із Словаччини до Юґославії в січні 1945 хор. Трач і хор. Барабаш повідомили мене, що їх сотня готова до маршу в Україну, і жадали відповідного наказу, я їм такого наказу не дав, бо, не маючи ніяких інструкцій і наказів ні від ОУН, ні від УПА, не вважав відповідним за дії однієї сотні наражати на небезпеку цілу Дивізію, бо підняти цілу Дивізію не було змоги.

* * *

Після короткого перебування в Юґославії, якраз на латинський Великдень, з початком квітня 1945 Дивізію перекинено на фронт, на захід від Ґрацу в околиці Ґляйхенберґ, Фельдбах, Ґнас. В той час нам також не вдалося встановити контактів з командуванням УПА.

Щоправда, був тоді в Дивізії в товаристві ген. Шандрука, командира української армії, о. д-р Гриньох, з яким я стрічався 1944 в Кракові, як з представником УПА, одначе я не мав змоги їх бачити. Може й умисне не хотіло німецьке командування змінити моєї сотні з окопів, в яких довелося мені закінчити війну 8 травня 1945. Про перебування о. Гриньоха в Дивізії повідомив мене при зустрічі в замку Ґляйхенберґ, праворуч від якого лежала тоді моя сотня, військовий звітодавець О.Лисяк, який, маючи тоді змогу перебувати у всіх фронтових частинах і у штабі Дивізії, передавав мені і деяким іншим старшинам всі "неофіційні" інформації.

Щойно при кінці квітня прибув до мене цей самий воєнний звітодавець в товаристві свого другого товариша О.Г., і цей останній доручив мені письмові інструкції чи навіть письмовий наказ, підписаний Рубаном (М.Лебідь), який передав йому для мене майор УПА Гуцул. На жаль, наказ був уже неактуальний. Він був датований початком березня 1945 р. і стосувався становища, яке було в Юґославії. Майор Гуцул, не зважаючи на всі його намагання, не зміг добитися до нас під час нашого перебування в Юґославії.

Інструкції від Рубана дуже влучно оцінювали тодішнє політичне становище і вказували на те, що так ОУН, як і УПА весь час слідкували за долею нашої Дивізії і навіть в найбільш критичні для нас хвилини про неї не забули.

Наказ звучав так: силою захопити командування над цілою Дивізією, обеззброїти німецький старшинський і підстаршинський склад, пробитися на південь і здобути та опанувати портове місто на Адріятичному морі та тримати його до приходу англійців і лише перед ними в повному складі зложити зброю.

* * *

На різних теренах воєнних дій, в уніформах різних армій, в лісі і підпіллі, в реґулярних і повстанських та підпільно-революційних відділах - в усіх українських вояків билося однакове вояцьке серце і однаково всякала гаряча юнацька кров в сиру, жадібну землю. І не було в Дивізії ні одного вояка фронтовика, як не було ні одного вояка УПА, ні члена збройного підпілля, які вважали б себе взаємно за щось інше, ніж за тих, що пішли і вибрали тяжкий кривавий шлях вояка, щоб вибороти краще завтра для свого народу. І, мабуть, недалекий вже час, коли одні і другі, на цей раз вже пліч-о-пліч, ще раз зі зброєю в руках закінчать будову великого храму Самостійної Соборної Української Держави і вже у вільній батьківщині згадуватимуть таким самим теплим словом героїв з-під Базару і Крутів, Чорного лісу і Бродів.

_____________________________________

Документ

НАКАЗ

В сьогоднішніх рішальних днях розвалу Німеччини й ліквідації одного з відтинків світової війни, Німеччина хоче вжити Вас, насильно змобілізованих, як знаряддя на фронті для охорони своїх імперіялістичних інтересів, суперечних з ідеєю української державности. Тому від імені Проводу ОУН наказую:

1. Не ждучи на дальші пляни, обіцянки й надії з боку ворожого командування - в якнайкоротшому часі розпрацювати плян реорганізації старшинського і підстаршинського складів Дивізії й революційним порядком виконати його та очистити Дивізію з ворожих елементів.

Вступивши в бій з дотеперішнім Вашим наказодавчим чинником, цебто з німецьким військовим командуванням і його силами, відірватися від них та перейти як окрема самостійна українська військова одиниця, в боротьбу з німецькими і большевицькими ворогами, співпрацюючи й допомагаючи - в міру доцільности - тим партизанським з'єднанням даних народів, що ведуть боротьбу за власні самостійні національні держави чи інтереси.

2. З хвилиною, як із незалежних причин не було б можливо перебрати цілости Дивізії чи поважної її більшости, - тоді відірватися малими сильними з'єднаннями чи - в останній крайности - групами, що можуть деякий час, до часу з'єднання, діяти самостійно. Такі з'єднання чи групи повинні бути зложені з найідейнішого й найвідданішого елементу.

3. Марш Дивізії, з'єднань чи груп повинен проходити на захід, по змозі теренами, де діють національні партизани.

4. Новостворена Команда Дивізії, з'єднань чи груп повинна бути дібрана з військових фахівців і політкерівника чи виховника, підпорядкованого службове Командантові Дивізії чи даної частини.

5. Як відпоручники ОУН і УПА входять у склад Команди друзі: мґр. Б. Безручко і сот. Гуцул.

6. До часу переорганізування, відірвання й переходу в самостійне діяння, Дивізія оформлюється самостійно під керуванням тимчасового Командування, аж до затвердження її Закордонним Представництвом УГВР і включення в ряди УПА.

7. Ширші доручення й інструкції будуть передані в окремих письмах і усно.

 

Слава Україні!

Постій, 3.4.1945.

Українська Друга Світова – чергова міфологізація

Роман Пономаренко

                  Цього року відзначили 77-му річницю початку Другої Світової війни. Погляди на цей глобальний конфлікт, який докорінно змінив Світ, завжди були та досі лишаються політизованими. Зазвичай сприйняття суспільством історії воєнного лихоліття та його уроків знаходиться суто в межах ідеологічних міфів та штампів, більшість з яких вже давно неактуальні, але тим не менш лишаються дуже розповсюдженими. Наразі можемо спостерігати цікаву тенденцію, коли на зміну радянським штампам, які ще донедавна були дуже поширені серед громадськості, поступово приходять нові, сучасні, українські, які швидко підхоплюються широкою патріотичною аудиторією, не дуже обізнаною в історичних питаннях. В цьому сенсі цікаво, що навіть теперішні українські історики в деяких питаннях лишаються під впливом застарілих пропагандистських догм, сприймаючи їх на віру майже завжди без найменшої спроби критично переосмислити, хоча до того вони успішно переосмислили багато інших питань. Все це сприяє створенню, хоча і певної мірою глянсової, але здебільшого неприродної та заплутаної історичної картини війни. В результаті, відсутність належного розуміння історичних подій формує в суспільстві оптимальні умови для розквіту різного роду фальсифікацій історії, які потім щільно накладаються на ідеологію та слугують основою поширення нових фальсифікацій.

                  Бездержавність України сама по собі обумовлювала підлегле становище українців в Другу Світову війну, всі сторони конфлікту розглядали їх в якості кого завгодно – як громадян Польщі, СРСР, навіть Австро-Угорщини, але не як українців, що мають якісь права чи державне майбутнє. Єдиним винятком стала нацистська Німеччина, яка в кінці 1944 року офіційно визнала Україну своїм рівноправним союзником.

                   Зі свого боку, українці в роки Другої Світової війни проявили себе надзвичайно активно і в українському русі чітко виділяються три основні напрямки – націоналістичний, пронімецький та прорадянський, зрозуміло, що саме навколо них створюється сучасна українська міфологізація війни.

                    Головним стовпом сучасного українського міфу про Другу Світову є український націоналістичний рух, який в масі своїй асоціюється з Організацію українських націоналістів (ОУН) та зі створеною в 1942 році Українською повстанською армією (УПА). Проте наявні спроби сучасного українського науково-історичного істеблішменту розкрутити історію УПА на національний та європейський рівень викликають стійке нерозуміння інших країн. Так, з боку Ізраїлю періодично з'являються звинувачення повстанців в антисемітизмі та співучасті у Голокості, а поляки взагалі нещодавно звинуватили УПА в геноциді польського населення на Волині, тим самим збивши з пантелику багатьох проєвропейськи налаштованих українських істориків (та тепер змусивши УІНП постійно виправдовуватись та доводити, що то був не геноцид).

 Українські повстанці, 1944 рік

                     Головна мета оунівців і бійців УПА – це створення незалежної української держави, держави в тому вигляді, в якому вони її бачили і, природно, з собою на чолі. Причому створення держави за всяку ціну, без компромісів і відступів. З цього випливало, що всі ті сили, які свідомо чи несвідомо вставали на шляху до заповітної мети автоматично ставали ворогами ОУН та УПА. Саме це і приваблює сьогодні багатьох патріотично налаштованих істориків, готових пробачити та виправдати будь-яку дію повстанців. Недарма в сучасній Україні історія УПА перетворюється на не менш заідеологізоване та міфологізоване питання, як колись в часи СРСР історія радянського партизанського руху. УПА, яка в кращі часи свого існування 1944-1945 роках, об'єднувала в своїх лавах до 40 000 вояків, наразі згадується як одна з сил в Другій Світовій війні та вже практично записується у лави антигітлерівської коаліції. Проте дана концепція за великим рахунком не витримує жодної критики.

                       Головним противником для ОУН-УПА був, звичайно ж, Радянський Союз, в якому керівники ОУН вбачали головного опонента на шляху до створення української держави. Іншими ворогами були Польща, яка також претендувала на землі Західної України та нацистська Німеччина. В результаті, УПА фактично вело війну на три фронти – проти радянських партизанів, а потім і Червоної армії, проти польських партизан (головним чином, Армія Крайова) і проти німецьких військ, що окупували українські території.

                        В сучасній Україні поширюється теза, що УПА зіграла активну роль в розгромі німецьких військ в Україні і, таким чином, може претендувати чи не на роль визволителя та участь у антигітлерівській коаліції. З урахуванням того, що, справді, в 1943-1944 роках в Західній Україні періодично спалахували бої між німецькими частинами, як правило, охоронними і тиловими та українськими повстанцями, в яких обидві сторони зазнавали втрат, таке твердження може здатися не позбавленим підстав. Дійсно, аналіз відомих автору оунівських документів переконливо свідчить, що Німеччина розглядалась ними, як ворог українського народу. Тут цікаво, що в антиукраїнській пропаганді досі активно поширюється легенда про те, що ОУН-УПА нібито була створена німецькими спецслужбами. Дійсності ця теза не відповідає і будь-якої документальною базою не підтверджується. Навпаки, опубліковані документи, як німецькі, так і українські, дозволяють впевнено стверджувати, що німецькі спецслужби розглядали УПА і ОУН Бандери як ворожу силу, для придушення якої слід залучати всі наявні під рукою сили і засоби. Проте, активною боротьбу українських партизан з німцями назвати дуже важко. В серпні 1943 року, на Третьому надзвичайному з'їзді ОУН (б) було виголошено, що головним ворогом України залишається Радянський Союз, а пропозиції ряду діячів ОУН зосередитись на боротьбі з німцями були відкинуті. Бандерівці вважали за необхідне лише продемонструвати німцям бойові можливості УПА і тим самим змусити їх визнати, офіційно або неофіційно, статус «двовладдя» на окупованих територіях і право ОУН та УПА на контроль над Україною. Таким чином, боротьба проти Німеччини ніколи не проголошувалася за основну мету УПА, а велася швидше вимушено: дуже часто, якщо німці не чіпали українських повстанців, то і ті активних дій проти них не вчиняли. Керівництво УПА було налаштовано проти німців радикально негативно, але до радикально активних дій проти них, як проти поляків чи комуністів, так і не перейшло. Тому надмірно приписувати УПА значну роль у загальній перемозі над нацистською Німеччиною, бо вклад українських повстанців у розгром німецьких військ в Україні був невеликим.

 Вояки УПА в трофейних німецьких одностроях

                    Головним сенсом існування УПА була війна проти СРСР, яка велась як проти РСЧА, так і проти радянського партійно-державницького апарату. Наразі дуже поширені твердження, що нібито основним противником УПА були війська НКВС, а не звичайні частини Червоної армії (тобто, нібито УПА боролося виключно проти радянської каральної системи, а не проти РСЧА як такої). Насправді, як би цього не хотіли визнавати чимало українських істориків, але противниками УПА часто виступали регулярні частини Червоної армії – це одна з особливостей будь-якої партизанської війни, коли для придушення повстанського руху кидаються регулярні армійські формування. У свою чергу УПА також завдавала ударів по радянських військах. Найвідомішим актом УПА в цьому плані стало знищення командувача 1-м Українським фронтом генерала армії М.Ф. Ватутіна: 29 лютого 1944 генерал зі своїм кортежем потрапив в повстанську засідку, був важко поранений і 15 квітня 1944 помер від наслідків поранення. Для порівняння, будь-якими подібними акціями по відношенню до представників німецького командування УПА похвалитися не може.

                     Проблема в розумінні ролі УПА в ході війни лежить зовсім в іншому спектрі. Наслідком боротьби проти радянського режиму стало те, що поряд з військовослужбовцями РСЧА та співробітниками НКВС, ворогами і потенційними жертвами УПА стали сільські активісти, комуністи, комсомольці, вчителі та фахівці (спрямовані в Західну Україну на роботу) і просто цивільні, які тим або іншим способом співпрацювали з радянською владою. Темною стороною УПА є жорстокий терор по відношенню до цих груп українського населення. Потрібно пам'ятати, що обидві сторони застосовували в цій боротьбі всі доступні їм методи і засоби, не гребуючи терором проти мирних мешканців (обопільного), провокацій і тому подібного. Це природно, навіть зараз, в ХХІ столітті, партизанська війна жодної з протиборчих сторін не ведеться «в білих рукавичках». Це була ідеологічна боротьба, що дає певний відгомони в Україні і зараз – адже на землі Західної України на роботу зазвичай спрямовувалися жителі Східної, багато з яких були щиро прорадянськи налаштовані, з тих чи інших причин. Тому якщо серед населення Західної України УПА категорично сприймається як вояки за українські національні інтереси та ідею, то в Східній Україні ще донедавна більшість населення трактувала УПА в основному як «стріляючих в спину радянським військам», «фашистських посіпак» та «братовбивць». Наразі таке сприйняття УПА на Сході дещо змінилось, перш за все внаслідок війні, що прийшла в Україну і з'явилось певне зрозуміння, що рухало тими людьми, які здебільшого добровільно відмовлялися від нормального життя і йшли в ліси, щоб зі зброєю в руках боротися за свої переконання проти всесильної радянської каральної машини.

                     Не менш важливим, але при цьому найбільш недооціненим сьогодні, є український пронімецький рух, учасників якого навіть зараз багато істориків традиційно з презирством іменують колабораціоністами. В сучасній українській концепції історії Другої Світової війни про нього зазвичай намагаються не згадувати, бо в сенсі тверджень про величезний вклад українського народу у перемогу антигітлерівської коаліції така інформація вибивається з загального контексту. Звісно, сучасні «європейські цінності» роблять свою справу, але чи заслуговують забуття близько 250 000 українців, що проходили службу в різних частинах німецької армії і поліції в роки війни? Цікаво, що сприйняття цих людей з боку українських істориків обумовлене виключено ставленням до них сучасного «цивілізованого» та «толерантного» світу, який їх беззаперечно засуджує. Якщо завтра раптом Європа реабілітує нацизм та колабораціонізм, то більшість українських істориків відразу перефарбується та почне їх всіляко вихваляти (думаю, всі пам'ятають, як українські історики КПРС після 24 серпня 1991 року раптом всі стали на національні позиції). Але поки що маємо те, що маємо.

                   Головною кульмінацією участі українців в бойових діях на боці Німеччини стало створення 14-ї добровольчої гренадерської дивізії військ СС «Галичина». Чому виділяємо саме її? Бо тут мова йде не лише про військове питання, а про його суто політичну складову. На жаль, історія цього формування в сучасній Україні сьогодні настільки перекручена та міфологізована, що пануюча в уяві суспільства картина зовсім не відповідає дійсності. Читання деяких робіт українських істориків іноді створює враження, що дивізія існувала сама по собі як 1-а дивізія Української національної армії, а «СС» - значило лише «січові стрільці» і нічого більше. Також поширене твердження, що єдиною метою формування дивізії було бажання створити власну українську армію для майбутньої української соборної держави. Звісно, більшість істориків зазвичай виконують політичне замовлення та не хочуть лізти в ці хащі, бо значно легше сприймати загально прийнятий стан речей, ніж розбиратись в деталях та вишукувати. Відомий вислів «історію пишуть переможці» після війни доповнив Йоахім Пайпер: «а правда переможеної сторони належить вузькому колу тих, що були на ній».

                      При формуванні дивізії військ СС «Галичина» чітко простежуються два головні мотиви, якими керувались українці. Першими були мотиви української еліти, що входила до Українського центрального комітету, який орієнтувався на Німеччину та ветеранів Визвольних змагань 1917-1920 років, які проявляли велику громадську активність. Мотивація цих груп істотно не відрізнялася від цілей представників інших європейських націй, які в 1942-1944 роках створювали національні частини в лавах військ СС. Перш за все вони прагнули заслужити для України право на місце в «Новій Європі», тобто в рівноправному союзі європейських націй після закінчення війни і перемоги Німеччини. Такий намір українських лідерів мав підтримку з боку деяких високих сановників Третього Рейху та СС, зокрема губернатора Галичини группенфюрера СС Отто Вехтера, який для української справи зробив набагато більше, чим деякі популярні українські історичні діячі. Таким чином, місце в «Новій Європі» було головною політичною причиною створення дивізії. У майбутньому вона повинна була стати основою збройних сил Української держави, яка б мала тісні союзні зв'язки з Німеччиною.

                     Крім цього, велику роль зіграли і антирадянські настрої значної частини населення Західної України, що і стало другим мотивом. Після двох років перебування в Радянському Союзі в 1939-1941 роках, багато жителів цих територій не бажали повернення більшовиків. Потрібно пам'ятати, що в дивізію добровільно вступали люди, які до цього два роки прожили в німецькій окупації і мали можливість порівняти становище в Україні при німцях і за «совєтів». До того ж, ці люди мали ще одну альтернативу – піти в УПА. В українських архівах збереглась значна кількість свідчень, в яких добровольці, описуючи мотиви, які підштовхнули їх до вступу в українську дивізію СС, говорили, що йдуть обороняти Україну від її найголовнішого ворога – «червоної Москви». Отже молоді мешканці Західної України свідомо віддали перевагу нацистам перед більшовиками, і більш того – навіть перед бандерівською УПА.

                     Відзначимо, що керівництво ОУН вкрай негативно поставилося до творення дивізії і широко агітувало проти її формування. Шухевич та інші підпільні лідери бачили, що потенційний рекрутский елемент для УПА (молоді українці) йде на сторону їх супротивника (німців). Проте зірвати створення і підготовку дивізії вони не змогли. Вже після війни була проголошена умовна теза «два шляхи, одна мета», коли нібито дивізія «Галичина» проголошувалась ледве не братньої структурою для УПА, а всі дивізійними тільки і мріяли проте, щоб усієї дивізією кроком вирушити «в ліс». Зазвичай, всі ці твердження нічого спільного з дійсністю не мають, навпаки – існування дивізії показує значну обмеженість впливу українського підпілля в Галичині.

                    Таким чином, з об'єктивної точки зору дивізія СС «Галичина» стала німецькою військовою частиною сформованою з українців, яка своїм існуванням окреслювала чітку політичну складову та будувала засади українського майбутнього. Зауважимо, що організація СС виховувала нацистську еліту, перш за все в інтелектуальному та військовому планах, бо вважалось, що кожен майбутній лідер нації повинен відслужити на фронті. Тому те, що німці відправили кілька сотень молодих українців на вишколи у славнозвісні юнкерські школи військ СС, де вони навчались разом з німцями та представниками інших європейських націй, свідчило про початок формування та виховання нової української еліти – проевропейської, а ці молоді хлопці в майбутньому повинні були стати лідерами української нації, кров'ю скріпивши своє братерство з німцями.

                     Отже, і націоналістичний, і пронацистський українські рухи можна сміливо віднести до державницьких, бо представники обох мріяли створити українську державу, звісно, в тому вигляді, в якому вони його уявляли (як ми показали, було два варіанти – «держава ОУН» і Україна в «Новій Європі»).

                       Третім напрямком руху українського народу в роки війни була боротьба на фронті та в тилу за Радянський Союз. Враховуючи сучасну декомунізацію та боротьбу з радянським минулим нерідко забувають головне – велика частина українців, в основному жителів Східної України, нерозривно сприймали боротьбу з ворогом на фронті з необхідністю звільнити територію УРСР і відновити в Україні радянську владу. Про українську державу в іншій формі, ніж УРСР, вони в масі своїй навіть не думали, та й зі зрозумілих причин не могли думати. Не менше 7 мільйонів українців в ході війни вступили добровільно або були мобілізовані в Червону армію, з них загинуло близько 3,5 мільйонів, тобто кожен другий. Показово, що в пошуку місця України в Другій Світовій, на відміну від українців у лавах німецької армії, українці з РСЧА навпаки часто згадуються та зазвичай історики відгукуються про них з повагою. Маємо цікавий дисонанс – з одного боку йде активна декомунізація та навіть намагання визнати радянську владу в Україні окупаційною, але при цьому в пропаганді внеску України у Другу Світову активно використовуються подвиги українців у лавах РСЧА, хоча вони і несли Україні радянську окупацію та бездержавність, а багато з них були членами компартії. Така непослідовна позиція демонструє відверту слабкість фундаменту на якому в УІНП намагаються побудувати будівлю «Україна у Другій Світовій».

                    В намаганні УІНП приплюсувати український народ до стану переможців над Німеччиною є ще один цікавий нюанс. Те, що Польща і СРСР – вороги УПА, української держави та фактично – українського народу як окремого суб'єкта існування, були активними учасниками антигітлерівської коаліції, показує, що обраний українським історичним офіціозом шлях довести, що Україна теж претендує на участь у цій коаліції є хибним, помилковим та взагалі не має нічого спільного з українськими національними інтересами.

                    Сьогодні, коли Україна переживає війну та шалений ідеологічний тиск як з ворожого Сходу, так і з нібито дружнього Заходу, українці перш за все повинні навчитись поважати свою історію та перестати боятись того, що хтось там нас осудить чи не так зрозуміє. Сприйняти свою історію – це фактично сприйняти самих себе. Зробити це можна тільки одним шляхом – через всебічне, об'єктивне дослідження історичних подій, встановлення причин і мотивів, що викликали до життя ті чи інші дії, та через повну ліквідацію ідеологічного початку в тлумаченні історії, який нам досі нав'язується. «Ідеологічний совок» в його сучасному українському та європейському видах не є припустимим для здорової та свідомої нації. Історію треба не міфологізувати, її треба досліджувати та враховувати її уроки.


site.ua 

ДО ПРОБЛЕМ КОМАНДУВАННЯ

Ярослав Войтович (Німеччина) xop. 1 УД

                      І сьогодні, в добі нестримного розвитку техніки, де майже кожен день приносить нові ревеляційні винаходи, власне майже нічого не міняється в їх властивому значенні з військового погляду.

                     Сьогодні, коли питання тотальної війни стає дійсністю, маємо добру нагоду спостерігати її в першій фазі — т. зв. холодної війни. Бачимо змаг двох гігантів, що покищо відбувається в хемічних лябораторіях атомових заводів, у масі найрізноманітніших фабрик, отже головно в економічній і далі в політичній ділянках.

                     Всі такі нові досягнення та винаходи з успіхом випробовуються на «наймодернішому полі вправ» — у Кореї. Що декілька місяців змінюються тут американські дивізії: ветерани, набравши досвіду й пізнавши тактику «редс» (червоних) на полях боїв вздовж 38 рівнолежника, повертаються додому, де їх вітає статуя свободи, їх же ж місце займають частини, нововишколені та полях вправ у Тексасі. І тільки головне командування зі своїм штабом залишається майже без змін, збагачуючи з кожним днем свій воєнний досвід.

                    Самозрозуміло, що саме тепер виринає питання, який власне вплив таких технічних здобутків на командування частиною, чи докладніш на стосунок старшини до свого вояка. Показується, що в цьому відношенні сторіччя не змогли змінити нічого. Так, як колись за часів Цезарових леґіонів, чи походів Наполеонових армій, на полях боїв останніх світових воєн, так само й сьогодні найважливіша річ це невідділенність старшини й його частини. Всі здобутки техніки, що служать старшині для утримування зв'язку з його командуванням та з його частиною, почавши від, телеграфу й телефону та кінчаючи на якихось там променях «ікс», що стануть актуальні в майбутньому, можна сказати, що всі вони є й залишаться засобом, щоб іще більше наблизити старшину до своїх вояків, ще більш скріпити контакт поміж командуванням та частиною.

                    Одна з найважливіших засад тієї невідділенности це форма співжиття старшини та вояків. Тому й незвичайно важливим є виховання вояків у цьому саме напрямку і то ще під час вишколу, заздалегідь до часу боїв. Ще впродовж важких вишкільних тижнів старшина повинен створювати навкруг себе атмосферу довір'я та симпатії для своєї особи. Старшина мусить уміти знаходити контакт до сердець своїх стрільців. Йому треба старатися знайти відповідний психологічний підхід до кожного вояка зокрема. Кожному бо зокрема слід присвятити час навіть для його зовсім приватних журб. Добрий старшина повинен теж старатися бути в однаковій мірі і добрим учителем, він обов'язаний виховувати кожного вояка, як окрему індивідуальність. В майбутніх війнах вояк мусить вміти самостійно вирішувати різні питання, мусить бути спосібний до самостійного діяння. Обмежування індивідуальности вояка, спроваджування його до бездушного манекена це хибна засада в вихованні вояка.

                    Далі старшина повинен завжди бути прикладом для своєї частини. Під час вишколу він мусить служити своїм стрільцям за приклад знання й витривалости, під час війни, на полі бою старшина має служити для своєї частини за зразок геройства, за приклад того, як воно найкраще вояк повинен сповняти свій обов'язок, що його накладає на нього батьківщина. Добрий приклад під час вишколу і в бою власне й скріплює цю невідділеність старшини й стрільців. Пригадую собі із власного пережитого досвіду в штабній сотні 31-го піхотного полка, що її вів сл. п. пор. Сандуляк. Було воно весною 1944 р. на піщаних площах вишкільного табору в Нойгамері. Одного соняшного післяполудня поверталася наша сотня з теренових маршових вправ. Обвантажених зброєю та наплечниками стрільців втомив довгий марш та докучлива спекота. Звільна кожен волік ноги по піщаній доріжці. По обсмалених обличчях спливали краплини поту. Тоді пор. Сандуляк, що весь час маршував разом із нами, хоча один з-поміж стрільців вів осідланого для нього коня, повернувся та взяв з плеча першого стрільця, що маршував за ним, кулемет і поклав собі на рам'я. Відрухово за його прикладом пішли підстаршини. Так ніби електричний струм пройняв усіх. В мить відчули всі, що їхній сотенний допомагає своїм втомленим стрільцям. В забуття пішла втома й жара, маршовий крок колони став відразу жвавий і зі стрілецьких грудей вірвалася бадьора пісня, що так часто допомагає воякові перебороти хвилини втоми.

                    Від мого колишнього шкільного товариша, сьогодні старшина УПА, доводилося мені чути інший ще епізод: він лежав із своїми стрільцями в одному з незліченних боїв з військами МВД на Грубешівщині. Положення було грізне: большевики мали величезну числову перевагу. Враз один з-поміж стрільців, важко ранений у ногу, підсувається до нього й каже: «Друже командир, я ранений... Я себе дострілюю....» Тоді той відповів йому переконливим тоном: «Та де там! Та ж ти, може, лише злегенька задраснутий, навіть крови майже не видно!» Стрілець заспокоєний повернувся на своє місце й продовжував бій. Большевиків врешті відбито, нанісши їм чималих втрат. Раненого стрільця віднесли товариші до криївки, де ним заопікувалася санітарна служба.

                   Такі два епізоди це власне приклад такої невідділенности старшини від своєї частини та приклад того, що старшина повинен знати кожного свого стрільця й до кожного зокрема повинен мати особливий підхід. Ті вимоги, що їх зокрема сьогодні ставлять до старшинського корпусу, зводяться не лиш до одного тільки технічного звання військового мистецтва, але підкреслюють потребу в фізично загартованих людях. Хибна тут думка декого з-поміж військовиків, мовляв, давно вже проминули часи затяжних воєн, труди яких міг переносити заправлений фізично мужчина. Сьогодні, не зважаючи на такий потужний розвиток моторизації й техніки, питання фізичного виховання старшин і стрілецтва аж ніяк не слід відсувати на другий плян. Досвід останньої світової війни та сьогоднішніх боїв у Кореї показує конечність такого фізичного гарту зокрема не у старшинському корпусі. Були бо хвилини в першій фазі корейської кампанії, що американські частини, не маючи рішальної числової й матеріяльної переваги, зазнали дуже дошкульних поразок. Ці неуспіхи в дуже великій частині слід пояснювати саме браком вправ у витривалості та фізичному гарті. А напроти них стояв вояк, куди гірше випосажений, за те ж загартований фізично і звиклий до всіх невигід.

                   Далі не слід забувати, що сама зброя це тільки мертвий метал. Гарно дрімають дула гармат, вирівняні на майданах артилерійських казарм. Але ж уся ця зброя мертве знаряддя, доки не візьмуть її в руки сміливі борці. Аж у їх руках набирає вона сили й життя. Всі нові воєнно-технічні здобутки набирають належного значення, аж коли опиниться в руках добре вишколеного вояка, а командування вміє їх належно використати.

                   Так само й такі окреслення, як сотня, курінь, полк це сухі терміни, що не говорять нам про ніщо докладне. По кімнатах штабів на військових мапах це різноманітні тактичні значки, чи хоруговки. Аж коли брати до уваги, що в цих поняттях входять в рахубу люди, такі ж, як і ми всі, то вони набирають життя й перестають бути лише сухими термінами. Старшині, оперуючи тими всіми термінами, ніколи не слід забувати, що в гру входять тут власне люди.

                   Це теж преважливе ствердження: ми ж ніколи не можемо дозволити собі на таке шафування людським матеріялом, як його, напр., бачимо в китайців, чи росіян; для них втрата людського матеріялу не така вже дошкульна й загрозлива, то й вони можуть собі дозволити на такий люксус, як «стратегія маси». Для того то й будова майбутньої нашої армії повинна піти по лінії вишколювання національно свідомого, добре заправленого фізично й висококваліфікованого технічного старшини й вояка. Зрештою й традиційний наш ідеал вояка це свідомий своїх політичних ідеалів, добре вишколений одиночний борець. Таким його в нас історія показує від найдавніших по найновіші часи.

                 Підсумовуючи все те, хочемо ще раз підкреслити, що всі здобутки техніки, використовувані армією, служать в першу чергу тому, щоб якнайтісніш зв'язувати старшину з його частиною, і ніяк — відділювати його від неї. Старшина мусить усі такі технічні засоби вважати другорядними речами. Військова думка вимагає сьогодні, щоб командир по змозі завжди видавав накази своїм підчиненим усно: тоді бо вони мають ще найбільшу моральну зобов'язуючу силу. Старшина не повинен надто віддалюватися в бою від своєї частини, покладаючись тільки на радіозв'язок із нею. Якщо того не вимагає інша конечність, старшина повинен завжди перебувати серед своїх стрільців. Найважливіша бо сьогодні власне така моральна спаяність і невідділенність старшини від своєї військової частини.


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)  

ПРОТИПОВСТАНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАН НА ТЕРИТОРІЇ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ У 1943 році

                      Проблему протистояння двох суб'єктів протинімецького руху Опору, загонів радянських партизан і куренів Української Повстанської Армії по-різному оцінювали сучасники та, відповідно, історики. У своїх дослідженнях історики зазначають, що на тлі протиборства двох таборів - радянського і націоналістичного - були окремі локальні контакти на рівні тактичних угод, наприклад, між Карпатським партизанським з'єднанням і українськими повстанцями на Волині. На рівні військовиків було розуміння того, що і радянські партизани, й УПА воюють проти спільного ворога — Вермахту. У цьому контексті слушною є думка комісара партизанського з'єднання С. Руднєва, що потрібно бити німців спільно, а жити окремо.

                      Однак не такої думки були у Центральному штабі партизанського руху: починаючи з грудня 1942 р., перед керівниками радянських партизанських загонів ставилося завдання - уважно стежити за станом дієздатності українського підпілля та спрямовувати його на боротьбу проти військ Вермахту. З березня 1943 р. радянським партизанам потрібно було вести активну боротьбу проти українських націоналістів, так як це робили органи НКВС.

                      Плацдармом для радянського наступу на західноукраїнські землі стала сусідня з Тернопільщиною Кам'янець-Подільщина. Згідно з наказом керівника радянського партизанського з'єднання Шитова від 23 лютого 1943 р., А. Одуха, командир партизанського загону імені Михайлова, через два дні мав прибути у Шумський район для проведення диверсійних операцій на залізничних шляхах: Шепетівка—Тернопіль, Броди—Рівне і на шосейних шляхах: Кременець-Рівне і Кременець-Шепетівка. На територію Шумського району його загін прибув 7 березня 1943 року. Час появи партизанського загону у південній Волині вибраний вдало, адже польсько-український конфлікт загострювався. Тому-то "населення польського села Будки зустріло нас (загін Одухи. — Ф. П.) радісно і дивилося на нас як на своїх захисників..." Відповідно, у радянських партизан знайшлася соціальна база.

                      З приходом партизанського загону під командуванням А. Одухи на територію Тернопільщини, загін зайнявся налаштовуванням агентурної мережі, укомплектуванням особового складу і матеріальної бази. 8 березня Одуха зустрічався з лейтенантом Червоної армії Василем Болярною, який після втечі з полону жив у господаря в селі Гурби і працював у його слюсарній майстерні. Очевидно, через лейтенанта керівник загону вийшов на підпільну групу Бєляєва, внаслідок чого загін чисельно зріс із 75 до 90 чоловік.

                       Диверсійні акції проти військ Вермахту, за свідченнями радянських партизан, вони розпочали захопленням чотирьох поліцаїв у селі Стара Гута і боєм із "двома німцями і тридцятьма поліцаями".

                      Після відходу українців у підпілля зі служби в українській допоміжній поліції, за даними агентурної розвідки радянських партизан, німці в Шумську почувалися недобре, часто зовсім виїжджали з міста. Тому група радянських партизан під командуванням Козовкова із загону А. Одухи, вирішує напасти на Шумськ. 9 квітня Козовков зі своїми бійцями майже без перешкод з боку частин військ Вермахту входить у місто. Тут партизани розбивають склади і вантажать на свої підводи продукти, ліки тощо. Селянам роздають зданий ними німецькій адміністрації контингент (зерно).

                      Іншою є думка сучасника тих подій про бойову діяльність радянських партизан. "Під час зустрічі з німцями одухівці уникали бою, втікали, а з українськими повстанцями вступали у сутички, коли мали перевагу в силі, полонених бандерівців мордували, не вбили ці червоні одухівці на Шумщині ні одного німця, — пише А. Боб'юк, — зате знищили багато українських повстанців і просто невинних селян".

                     Якщо окремі групи повстанців переходили контрольовану радянськими партизанами місцевість, то українських націоналістів партизани затримували і тихенько прибирали до своїх рук, а в селах намагалися вести облік їх і тихо виловлювати без офіційної війни. Отже, радянські матеріали засвідчують боротьбу одухівців з німцями, а в спогадах сучасників підтверджується теорія боротьби радянських партизан із повстанськими формуваннями українських націоналістів.

                      Коли через дії одухівців підрозділи Вермахту спалили декілька сіл, "Крук" (псевдо Івана Климишина, курінного УПА на Кременеччині у 1943-1944 рр.), як керівник місцевих куренів УПА дав наказ вигнати їх за межі Тернопільщини. Спочатку через полонених надіслав їм ультиматум, а потім наказав штурмувати партизанський табір, який локалізувався на острові, серед болота у лісі, поблизу села Теремне Острозького району.

                      З 25 по 27 липня 1943 р. тривав бій між українськими націоналістами і радянськими партизанами під командуванням А. Одухи. Помітивши, що повстанці очищують від населення прилеглі до лісу території, для того щоб не було жертв, одухівці змогли тим часом зайняти оборону на вигідній висоті. Через брак набоїв і помітну чисельну перевагу УПА, як свідчать радянські джерела, партизани були змушені відступити. За твердженням Л. Шанковського, УПА повністю розбило партизанський загін. Після цієї "прочуханки", як зазначає А. Боб'юк, Одуха більше не з'являвся на Тернопільщині.

                      Загалом за п'ять місяців діяльності у районах області партизанський загін, як вони звітують, провів 20 бойових операцій і диверсій, зріс утричі, активізував населення на боротьбу проти гітлерівських окупантів. На кінець червня 1943 року загін переріс у з'єднання і налічував 400 бійців. Прогодувати таку армію населення збіднілих лісових сіл не могло, пише Антон Боб'юк, і тоді почалися грабунки. Одухівці приходили в хату, робили обшук, як німці, і забирали усе їстівне, а також одяг, взуття. Факти мародерства серед місцевого населення визнавало і керівництво партизанського з'єднання: окремі загони відбирали у місцевого населення одяг, взуття, вимагали горілку, годинники та інші речі, непотрібні для військових цілей. Звичайно, такі речі досить вороже налаштовували населення до т. зв. боротьби радянських партизан з гітлерівцями. Тому вплив націоналістичного і руху став домінуючим, а радянські партизани могли сподіватися лише на тактику рейдів.

                    Якою була діяльність іншого радянського партизанського формування на території Тернопільщини? Відомо, що 2 липня 1943 року, напередодні рейду Сумського партизанського з'єднання  через тернопільську територію дистрикту "Галичина", відбулася у Суразькому лісі зустріч А. Одухи з С. Ковпаком. Вони обмінялися досвідом боротьби, даними агентурної і військової розвідок.

                    Офіційним листом першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова на ім'я С. Ковпака і С. Руднєва від 23 березня 1943 р. виражалося ставлення до українських націоналістів. Так, рекомендувалося: викривати керівників повстанських формувань як ворогів народу і німецьких аґентів; не вступати в контакт з ними, не виступати збройно проти них, а також вести роботу, спрямовану на розпад організації в їхньому середовищі. Зазначимо, що для виконання останнього пункту листа при партизанських з'єднаннях С. Ковпака, М. Наумова та О. Сабурова діяло 9 резидентур органів держбезпеки, які мали на зв'язку 572 аґенти, що їх використовували по лінії протидії ОУН та УПА.

                   З липня 1943 р. Сумське партизанське з'єднання прибуло в Шумськ. 6 липня перейшло кордон у районі сіл Паньківці-Доброва. До слова, кордон на Збручі між генеральним губернаторством та райхскомісаріатом, як виявилося, пройти було нескладно.

                  Прикордонниками були переважно німці, непридатні до військової служби, та узбеки, казахи, - т. зв. Туркестанський леґіон. З 1 по 10 липня територією Тернопільській області було пройдено 180 км. У зв'язку з диверсіями на залізничних шляхах потяги з Тернополя перестали курсувати. Про бойову роботу відомо, що 5 липня на шосе Збараж—Волочиськ радянськими партизанами було вбито 32 німецьких солдати й одного офіцера.

                  Партизани Сумського партизанського з'єднання повідомляли, що їхнім завданням було, не затримуючись, переправитися через села Копичинецького району: Сорока, Увисла, Яблунів і Федорівка. Було наказано: жодних зв'язків з населенням. У фільварку с. Яблунів забрали продукти, а в сільській управі с. Федорівка знищили всю документацію та німецькі агітаційні матеріали. 9 липня ковпаківці розбили гарнізон української допоміжної поліції в місті Скалат.

                      Відгомін про подію у Скалаті знайшов свій вияв у листівці ОУН, у якій зазначалося: "У перший вогонь проти більшовицьких банд вони (німці — П. Ф.) посилають українську поліцію, але не дають їй потрібної кількості амуніції, а ранених українських поліцистів залишають на полі бою (Скалат)". Таким чином, українські націоналісти звернули увагу українського населення на одну з граней "нового порядку". У даному випадку проілюстровано ставлення гітлерівців до поліцаїв-українців Водночас цей факт став сигналом для поліцаїв, що потрібно негайно переходити зі зброєю на бік новоствореної Української Народної Самооборони (УНС).

                     Сумське партизанське з'єднання протягом 2-15 липня 1943 року пройшло територією Шумського, Лановецького, Збаразького, Підволочиського, Чортківського, Бучацького і Монастириського районів. Під час проходження партизанського рейду під командуванням С. Ковпака Тернопільщиною зі Скалатської тюрми, за даними Руднєва, звільнено 200 євреїв. Ті з них, які могли тримати зброю, за спогадами Ковпака, вступили в радянські загони, решта розійшлася по лісах. Поступальний рух на захід паралельно до р. Дністер супроводжувався повною евакуацією німецької адміністрації з усіх південних районів Тернопільської області (Заліщики, Бучач, Монастириська тощо). Після того, як їх у Карпатах війська Вермахту розбили, окремі групи з'єднання Ковпака, не затримуючись та побоюючись підпілля українських націоналістів, пройшли територією Тернопільської області. Більше відомостей про перебування Сумського партизанського з'єднання на території Тернопільщини в архівних фондах автором не виявлено.

                     Докладно аналізувала важливі події протистояння німецького окупаційного режиму і руху Опору польська розвідка, зокрема було зроблено політичний звіт про Карпатський рейд. Так, згідно зі звітом командування округу АК "Львів" від 18.09.1943 за підписом "Юхас" (Juchas), чисельність радянських партизан становила 1 500 бійців. Партизани забезпечували себе провіантом у селах, де часто платили за харчування, у фільварках грабували коней, велику рогату худобу, вози, часто одяг та білизну, у містечках грабували німецькі й українські магазини та склади. Цінністю цього звіту є те, що схарактеризовано ставлення радянських партизан до населення, йдеться в документі, як коректне. Крім того, партизани активно вели більшовицьку пропаганду, засилали на територію листівки, у розмовах із селянами закликали саботувати здачу контингентів. Вони були добре озброєні, переважно автоматичною зброєю, револьверами та ручними гранатами, у деяких загонах були помічені легкі та важкі кулемети. Зважаючи на їхню військову підготовленість, можна стверджувати, що до складу загонів радянських партизани входили солдати регулярної армії. Загалом до боротьби з німцями справа доходить рідко й переважно не з вини військ Вермахту, які так чи інакше уникають боротьби з ними.

                      Ставлення польського населення до радянських партизан було негативним, але з часом змінилося через можливість не здавати контингенту. Українське населення можна поділити на три частини: з них третина задоволена, що більшовицький аванґард увійшов на цю територію, друга частина — українські націоналісти, — що становить понад 50 % українців панічно бояться більшовиків, вважаючи, що це початок наступного панування більшовиків на цій території, решта 20 % українців, котрих можна назвати русинами, ставляться до радянських партизан, як поляки, з тією лише відмінністю, що частково побоюються репресій. Дані польської розвідки засвідчили, що більшість населення Тернопільщини не сприймала радянських ідей і вороже ставилася до радянських партизан.

                      Загалом Карпатський рейд Сумського партизанського з'єднання показав сутність суперечностей в населення Галичини. Своєю пропаґандистською місією пришвидшив організацію українськими націоналістами куренів УНС. Показав справжню "міцність" тилів німецького фронту. Розкрив ставлення українського населення до радянських партизан.

                     Для подальшого розгортання партизанського руху на Тернопільщині ЦК КП(б)У вживав й інші заходи. Так, було ухвалено постанову від 15 липня 1943 р., якою Український штаб партизанського руху зобов'язано розпочати план зосередження партизанських з'єднань у західних областях України. Згідно з цим наказом, з'єднання імені М. Шукаєва мало зосередитися у районі Козова-Потутори і здійснювати диверсії на залізничному сполученні Тернопіль—Ходорів і на шосе цього району, з'єднання імені І. Федорова — у районі Бережан: здійснювати диверсії на залізничному сполученні Тернопіль—Красне і на шосе Бережани—Плугів.

                     Для сприйняття місцевим населенням радянських партизанських загонів виникла ідея про перейменування одного із з'єднань. У жовтні 1943 року партизанське з'єднання під командуванням І. Шитова, що діяло на Кам'янець-Подільщині, було перейменоване у з'єднання партизанських загонів Тернопільської області й отримало завдання дислокуватися та діяти у Тернопільській області. Щоправда, нікому з радянських партизанських загонів у 1943 р. так і не вдалося закріпитися на території Тернопільської області через сильну протидію з боку УПА і УНС.

                     Отже, радянський партизанський рух у 1943 р. відзначився наступальними діями, особливо загонів під керівництвом А. Одухи та С. Ковпака. Якщо з'єднання А. Одухи припускалося багатьох помилок у партизанській боротьбі (розбої і грабежі місцевого населення, військові сутички з куренями українських націоналістів), то у Карпатському рейді керівництво старалося уникати цих помилок. Зазначимо, що тернополяни насторожено ставилися до них, і їм, звичайно, було складно діяти паралельно з УПА в умовах німецької окупації. З боку партизан ініціювалися різні рішення для того, щоб мати вплив у цьому реґіоні та довести тезу Сталіна про "безперервність радянського ладу". Найбільшим успіхом радянського партизанського руху на Тернопільщині став Карпатський рейд Сумського партизанського з'єднання, який, зазначено, підтримувався певний час тактичною угодою про нейтралітет з українськими повстанцями.

Федір Полянський

 "Мандрівець", ч.1, 2011.