Роман Пономаренко
Цього року відзначили 77-му річницю початку Другої Світової війни. Погляди на цей глобальний конфлікт, який докорінно змінив Світ, завжди були та досі лишаються політизованими. Зазвичай сприйняття суспільством історії воєнного лихоліття та його уроків знаходиться суто в межах ідеологічних міфів та штампів, більшість з яких вже давно неактуальні, але тим не менш лишаються дуже розповсюдженими. Наразі можемо спостерігати цікаву тенденцію, коли на зміну радянським штампам, які ще донедавна були дуже поширені серед громадськості, поступово приходять нові, сучасні, українські, які швидко підхоплюються широкою патріотичною аудиторією, не дуже обізнаною в історичних питаннях. В цьому сенсі цікаво, що навіть теперішні українські історики в деяких питаннях лишаються під впливом застарілих пропагандистських догм, сприймаючи їх на віру майже завжди без найменшої спроби критично переосмислити, хоча до того вони успішно переосмислили багато інших питань. Все це сприяє створенню, хоча і певної мірою глянсової, але здебільшого неприродної та заплутаної історичної картини війни. В результаті, відсутність належного розуміння історичних подій формує в суспільстві оптимальні умови для розквіту різного роду фальсифікацій історії, які потім щільно накладаються на ідеологію та слугують основою поширення нових фальсифікацій.Бездержавність України сама по собі обумовлювала підлегле становище українців в Другу Світову війну, всі сторони конфлікту розглядали їх в якості кого завгодно – як громадян Польщі, СРСР, навіть Австро-Угорщини, але не як українців, що мають якісь права чи державне майбутнє. Єдиним винятком стала нацистська Німеччина, яка в кінці 1944 року офіційно визнала Україну своїм рівноправним союзником.
Зі свого боку, українці в роки Другої Світової війни проявили себе надзвичайно активно і в українському русі чітко виділяються три основні напрямки – націоналістичний, пронімецький та прорадянський, зрозуміло, що саме навколо них створюється сучасна українська міфологізація війни.
Головним стовпом сучасного українського міфу про Другу Світову є український націоналістичний рух, який в масі своїй асоціюється з Організацію українських націоналістів (ОУН) та зі створеною в 1942 році Українською повстанською армією (УПА). Проте наявні спроби сучасного українського науково-історичного істеблішменту розкрутити історію УПА на національний та європейський рівень викликають стійке нерозуміння інших країн. Так, з боку Ізраїлю періодично з'являються звинувачення повстанців в антисемітизмі та співучасті у Голокості, а поляки взагалі нещодавно звинуватили УПА в геноциді польського населення на Волині, тим самим збивши з пантелику багатьох проєвропейськи налаштованих українських істориків (та тепер змусивши УІНП постійно виправдовуватись та доводити, що то був не геноцид).
Українські повстанці, 1944 рік
Головним противником для ОУН-УПА був, звичайно ж, Радянський Союз, в якому керівники ОУН вбачали головного опонента на шляху до створення української держави. Іншими ворогами були Польща, яка також претендувала на землі Західної України та нацистська Німеччина. В результаті, УПА фактично вело війну на три фронти – проти радянських партизанів, а потім і Червоної армії, проти польських партизан (головним чином, Армія Крайова) і проти німецьких військ, що окупували українські території.
В сучасній Україні поширюється теза, що УПА зіграла активну роль в розгромі німецьких військ в Україні і, таким чином, може претендувати чи не на роль визволителя та участь у антигітлерівській коаліції. З урахуванням того, що, справді, в 1943-1944 роках в Західній Україні періодично спалахували бої між німецькими частинами, як правило, охоронними і тиловими та українськими повстанцями, в яких обидві сторони зазнавали втрат, таке твердження може здатися не позбавленим підстав. Дійсно, аналіз відомих автору оунівських документів переконливо свідчить, що Німеччина розглядалась ними, як ворог українського народу. Тут цікаво, що в антиукраїнській пропаганді досі активно поширюється легенда про те, що ОУН-УПА нібито була створена німецькими спецслужбами. Дійсності ця теза не відповідає і будь-якої документальною базою не підтверджується. Навпаки, опубліковані документи, як німецькі, так і українські, дозволяють впевнено стверджувати, що німецькі спецслужби розглядали УПА і ОУН Бандери як ворожу силу, для придушення якої слід залучати всі наявні під рукою сили і засоби. Проте, активною боротьбу українських партизан з німцями назвати дуже важко. В серпні 1943 року, на Третьому надзвичайному з'їзді ОУН (б) було виголошено, що головним ворогом України залишається Радянський Союз, а пропозиції ряду діячів ОУН зосередитись на боротьбі з німцями були відкинуті. Бандерівці вважали за необхідне лише продемонструвати німцям бойові можливості УПА і тим самим змусити їх визнати, офіційно або неофіційно, статус «двовладдя» на окупованих територіях і право ОУН та УПА на контроль над Україною. Таким чином, боротьба проти Німеччини ніколи не проголошувалася за основну мету УПА, а велася швидше вимушено: дуже часто, якщо німці не чіпали українських повстанців, то і ті активних дій проти них не вчиняли. Керівництво УПА було налаштовано проти німців радикально негативно, але до радикально активних дій проти них, як проти поляків чи комуністів, так і не перейшло. Тому надмірно приписувати УПА значну роль у загальній перемозі над нацистською Німеччиною, бо вклад українських повстанців у розгром німецьких військ в Україні був невеликим.
Вояки УПА в трофейних німецьких одностроях
Проблема в розумінні ролі УПА в ході війни лежить зовсім в іншому спектрі. Наслідком боротьби проти радянського режиму стало те, що поряд з військовослужбовцями РСЧА та співробітниками НКВС, ворогами і потенційними жертвами УПА стали сільські активісти, комуністи, комсомольці, вчителі та фахівці (спрямовані в Західну Україну на роботу) і просто цивільні, які тим або іншим способом співпрацювали з радянською владою. Темною стороною УПА є жорстокий терор по відношенню до цих груп українського населення. Потрібно пам'ятати, що обидві сторони застосовували в цій боротьбі всі доступні їм методи і засоби, не гребуючи терором проти мирних мешканців (обопільного), провокацій і тому подібного. Це природно, навіть зараз, в ХХІ столітті, партизанська війна жодної з протиборчих сторін не ведеться «в білих рукавичках». Це була ідеологічна боротьба, що дає певний відгомони в Україні і зараз – адже на землі Західної України на роботу зазвичай спрямовувалися жителі Східної, багато з яких були щиро прорадянськи налаштовані, з тих чи інших причин. Тому якщо серед населення Західної України УПА категорично сприймається як вояки за українські національні інтереси та ідею, то в Східній Україні ще донедавна більшість населення трактувала УПА в основному як «стріляючих в спину радянським військам», «фашистських посіпак» та «братовбивць». Наразі таке сприйняття УПА на Сході дещо змінилось, перш за все внаслідок війні, що прийшла в Україну і з'явилось певне зрозуміння, що рухало тими людьми, які здебільшого добровільно відмовлялися від нормального життя і йшли в ліси, щоб зі зброєю в руках боротися за свої переконання проти всесильної радянської каральної машини.
Не менш важливим, але при цьому найбільш недооціненим сьогодні, є український пронімецький рух, учасників якого навіть зараз багато істориків традиційно з презирством іменують колабораціоністами. В сучасній українській концепції історії Другої Світової війни про нього зазвичай намагаються не згадувати, бо в сенсі тверджень про величезний вклад українського народу у перемогу антигітлерівської коаліції така інформація вибивається з загального контексту. Звісно, сучасні «європейські цінності» роблять свою справу, але чи заслуговують забуття близько 250 000 українців, що проходили службу в різних частинах німецької армії і поліції в роки війни? Цікаво, що сприйняття цих людей з боку українських істориків обумовлене виключено ставленням до них сучасного «цивілізованого» та «толерантного» світу, який їх беззаперечно засуджує. Якщо завтра раптом Європа реабілітує нацизм та колабораціонізм, то більшість українських істориків відразу перефарбується та почне їх всіляко вихваляти (думаю, всі пам'ятають, як українські історики КПРС після 24 серпня 1991 року раптом всі стали на національні позиції). Але поки що маємо те, що маємо.
Головною кульмінацією участі українців в бойових діях на боці Німеччини стало створення 14-ї добровольчої гренадерської дивізії військ СС «Галичина». Чому виділяємо саме її? Бо тут мова йде не лише про військове питання, а про його суто політичну складову. На жаль, історія цього формування в сучасній Україні сьогодні настільки перекручена та міфологізована, що пануюча в уяві суспільства картина зовсім не відповідає дійсності. Читання деяких робіт українських істориків іноді створює враження, що дивізія існувала сама по собі як 1-а дивізія Української національної армії, а «СС» - значило лише «січові стрільці» і нічого більше. Також поширене твердження, що єдиною метою формування дивізії було бажання створити власну українську армію для майбутньої української соборної держави. Звісно, більшість істориків зазвичай виконують політичне замовлення та не хочуть лізти в ці хащі, бо значно легше сприймати загально прийнятий стан речей, ніж розбиратись в деталях та вишукувати. Відомий вислів «історію пишуть переможці» після війни доповнив Йоахім Пайпер: «а правда переможеної сторони належить вузькому колу тих, що були на ній».
При формуванні дивізії військ СС «Галичина» чітко простежуються два головні мотиви, якими керувались українці. Першими були мотиви української еліти, що входила до Українського центрального комітету, який орієнтувався на Німеччину та ветеранів Визвольних змагань 1917-1920 років, які проявляли велику громадську активність. Мотивація цих груп істотно не відрізнялася від цілей представників інших європейських націй, які в 1942-1944 роках створювали національні частини в лавах військ СС. Перш за все вони прагнули заслужити для України право на місце в «Новій Європі», тобто в рівноправному союзі європейських націй після закінчення війни і перемоги Німеччини. Такий намір українських лідерів мав підтримку з боку деяких високих сановників Третього Рейху та СС, зокрема губернатора Галичини группенфюрера СС Отто Вехтера, який для української справи зробив набагато більше, чим деякі популярні українські історичні діячі. Таким чином, місце в «Новій Європі» було головною політичною причиною створення дивізії. У майбутньому вона повинна була стати основою збройних сил Української держави, яка б мала тісні союзні зв'язки з Німеччиною.
Крім цього, велику роль зіграли і антирадянські настрої значної частини населення Західної України, що і стало другим мотивом. Після двох років перебування в Радянському Союзі в 1939-1941 роках, багато жителів цих територій не бажали повернення більшовиків. Потрібно пам'ятати, що в дивізію добровільно вступали люди, які до цього два роки прожили в німецькій окупації і мали можливість порівняти становище в Україні при німцях і за «совєтів». До того ж, ці люди мали ще одну альтернативу – піти в УПА. В українських архівах збереглась значна кількість свідчень, в яких добровольці, описуючи мотиви, які підштовхнули їх до вступу в українську дивізію СС, говорили, що йдуть обороняти Україну від її найголовнішого ворога – «червоної Москви». Отже молоді мешканці Західної України свідомо віддали перевагу нацистам перед більшовиками, і більш того – навіть перед бандерівською УПА.
Відзначимо, що керівництво ОУН вкрай негативно поставилося до творення дивізії і широко агітувало проти її формування. Шухевич та інші підпільні лідери бачили, що потенційний рекрутский елемент для УПА (молоді українці) йде на сторону їх супротивника (німців). Проте зірвати створення і підготовку дивізії вони не змогли. Вже після війни була проголошена умовна теза «два шляхи, одна мета», коли нібито дивізія «Галичина» проголошувалась ледве не братньої структурою для УПА, а всі дивізійними тільки і мріяли проте, щоб усієї дивізією кроком вирушити «в ліс». Зазвичай, всі ці твердження нічого спільного з дійсністю не мають, навпаки – існування дивізії показує значну обмеженість впливу українського підпілля в Галичині.
Таким чином, з об'єктивної точки зору дивізія СС «Галичина» стала німецькою військовою частиною сформованою з українців, яка своїм існуванням окреслювала чітку політичну складову та будувала засади українського майбутнього. Зауважимо, що організація СС виховувала нацистську еліту, перш за все в інтелектуальному та військовому планах, бо вважалось, що кожен майбутній лідер нації повинен відслужити на фронті. Тому те, що німці відправили кілька сотень молодих українців на вишколи у славнозвісні юнкерські школи військ СС, де вони навчались разом з німцями та представниками інших європейських націй, свідчило про початок формування та виховання нової української еліти – проевропейської, а ці молоді хлопці в майбутньому повинні були стати лідерами української нації, кров'ю скріпивши своє братерство з німцями.
Отже, і націоналістичний, і пронацистський українські рухи можна сміливо віднести до державницьких, бо представники обох мріяли створити українську державу, звісно, в тому вигляді, в якому вони його уявляли (як ми показали, було два варіанти – «держава ОУН» і Україна в «Новій Європі»).
Третім напрямком руху українського народу в роки війни була боротьба на фронті та в тилу за Радянський Союз. Враховуючи сучасну декомунізацію та боротьбу з радянським минулим нерідко забувають головне – велика частина українців, в основному жителів Східної України, нерозривно сприймали боротьбу з ворогом на фронті з необхідністю звільнити територію УРСР і відновити в Україні радянську владу. Про українську державу в іншій формі, ніж УРСР, вони в масі своїй навіть не думали, та й зі зрозумілих причин не могли думати. Не менше 7 мільйонів українців в ході війни вступили добровільно або були мобілізовані в Червону армію, з них загинуло близько 3,5 мільйонів, тобто кожен другий. Показово, що в пошуку місця України в Другій Світовій, на відміну від українців у лавах німецької армії, українці з РСЧА навпаки часто згадуються та зазвичай історики відгукуються про них з повагою. Маємо цікавий дисонанс – з одного боку йде активна декомунізація та навіть намагання визнати радянську владу в Україні окупаційною, але при цьому в пропаганді внеску України у Другу Світову активно використовуються подвиги українців у лавах РСЧА, хоча вони і несли Україні радянську окупацію та бездержавність, а багато з них були членами компартії. Така непослідовна позиція демонструє відверту слабкість фундаменту на якому в УІНП намагаються побудувати будівлю «Україна у Другій Світовій».
В намаганні УІНП приплюсувати український народ до стану переможців над Німеччиною є ще один цікавий нюанс. Те, що Польща і СРСР – вороги УПА, української держави та фактично – українського народу як окремого суб'єкта існування, були активними учасниками антигітлерівської коаліції, показує, що обраний українським історичним офіціозом шлях довести, що Україна теж претендує на участь у цій коаліції є хибним, помилковим та взагалі не має нічого спільного з українськими національними інтересами.
Сьогодні, коли Україна переживає війну та шалений ідеологічний тиск як з ворожого Сходу, так і з нібито дружнього Заходу, українці перш за все повинні навчитись поважати свою історію та перестати боятись того, що хтось там нас осудить чи не так зрозуміє. Сприйняти свою історію – це фактично сприйняти самих себе. Зробити це можна тільки одним шляхом – через всебічне, об'єктивне дослідження історичних подій, встановлення причин і мотивів, що викликали до життя ті чи інші дії, та через повну ліквідацію ідеологічного початку в тлумаченні історії, який нам досі нав'язується. «Ідеологічний совок» в його сучасному українському та європейському видах не є припустимим для здорової та свідомої нації. Історію треба не міфологізувати, її треба досліджувати та враховувати її уроки.
site.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар