неділя, 27 березня 2016 р.

Моїм друзям

Олеся Л. (США)

                     Учора я переглядала скриньку зі своєю старою кореспонденцією. На дні лежить жмут листів, значених номером польової військової пошти. Це листи з фронту — листи від вас, мої добрі давні друзі.

                      Вони писані на принагідних постоях, в бункрах, приносили мені подих жорстокої війни й одночасно повідомляли, що ви живете, що боретеся. Я зберігала їх дбайливо по-через усі етапи моєї мандрівки по чужині, їх не побачили ні ці «панове», що робили колись ревізію в моїй бараковій кімнатці, шукаючи доказів «коляборації», «української фашистки», ні теж митні урядовці, що були б прийняли їх за доказ «недемократичних поглядів». Сьогодні я за них спокійна, за ці записані листки паперу і, що найважніше, — за Вас усіх, що носили колись однострій вояка Української Дивізії «Галичина». І коли б хто спитав мене, яке найбільше моральне задоволення стрінуло мене за час моєї скитальщини — я без на думи відповіла б: те, що «нашим хлопцям» — отим нашим, в чужих колись одностроях — світ привернув добре ім'я.

                      Не згадуйте, дорогі друзі, тих днів весни 1945 року, коли всі ваші надії стали перед фактом небуття, коли всі жертви видались надаремними. Цих днів, коли Третій Райх, валячись засипав камінням усі дороги в рідну землю, а вам залишив лише чужий однострій й тавро «колаборантів». Ми всі знаємо, що діялось тоді у вашому вояцькому серці. Коли б безсонні ночі літа 1945 року я міряла думками замкнені шляхи до своєї Галичини — я стрічала до дорозі Вас, Ваш мовчазний крик розпуки з-поза дротів таборів полонених. Тоді Вас були нап'ятнували чужі, вирікся дехто зі своїх. Бо ж знаєте, — воно невигідно друижити з переможеними... Та не згадуймо того... Я тільки хотіла пригадати ті щасливі випадки, коли дехто з Вас, перемандрувавши провалля Альп, приходив до повоєнної Австрії чи Німеччини. Ви знаєте, що були свої люди, які раділи вами як рідними. Не можна було тоді говорити голосно, хто ви. Та я вас завжди пізнавала: по отій ритмічній, вояцькій ході, такій притаманній Вам, і тоді радісно ставало на душі: ще один врятувався, ще один прийшов...

                     Та не всі ви прийшли.

*

                    Так добре тямлю  серпневий ранок 1943 p.

                     У нас називали таку пору досвітком. З-над берегів Стрипи щойно знімались вгору сірі нічні мряки, сонце забарилось десь, й ледви вставав світ. Зовсім не знаючи, що ти їдеш у цьому переділі, я всіла до нього на своїй стації. Я теж зовсім не знала ще, що Ти їдеш до війська. Навіть не здивувалась тим, хоч ти, Влодку, здавався мені завжди лише музиком і мрійником. Це власне твоя душа підказала Тобі вибрати вояцький шлях. Ми їхали довго та слів було сказано небагато. Що можна було говорити про невідоме «завтра?» Ти дививсь так пильно в вікно на розбуджені вранці поля, мабуть, різьбив їх у пам'яті на довший час, а я думала про майбутню нашу армію. — Колись, у дитячі роки, мати розказувала мені кожного вечора леґенду про Січових Стрільців, співала їхніх пісень, — а цього серпневого ранку колеса поїзду чомусь вистукували: «чи історія повторяється?»

                      На пращання Ти дав мені свою знимку. На зворотній сторінці накреслив: «Дорога від альфи до омеги веде крізь війни». Може дивно звучить ця думка, але сьогодні вона здається мені наче якимсь віщуванням. І то для Тебе самого, Влодку. Бо для Тебе дорога до останньої літери життя перейшла крізь війну; під Бродами бачили Тебе востаннє...

                      Я бажала б, щоб Ти був помилився тоді, створюючи свій афоризм, я бажала б також помилитись у тому прочутті, яке підказує мені, що Ти вже, мабуть, до нас ніколи не прийдеш...

*


                      Ти був завжди такий погідний, добрий, лагідний, Романе. Ти не вмів ні гніватись ні обурюватися. І твої очі завжди всміхалися. Ми були впродовж п'яти років приятелями, хоч після вчительського курсу, де ми пізналися, ми бачилися за весь час всього двічі. Але ми постійно писали до себе, а літом Ти посилав мені скриньки чудових заліщицьких слив зі своєго города, щоб я бачила, який з Тебе господар... І коли прийшов поклик, Ти без надуми залишив школу, сад і свої ноти і став вояком. Ти написав мені у першому листі з вишкільного табору: «Сталось так. як я собі дуже бажав: я вдягнув військовий однострій. Байдуже, що він чужий, але душа і думка вояцька своя, рідна»... Ти не міг попращатися зі мною перед від'їздом, бо хоч проїхав Ти для цього пару сотень кілометрів — мене вже у Львові не застав... Так хотіла химерна доля. Аж коли воєнна хуртовина закинула мене в далекий Тироль, а Твоя військова марщрута Тебе на Словаччину — каші думки стрінулись на листках військової пошти. «Не може війна скінчитися інакше, як перемогою для нас» — писав Ти. Так, Романе, так вірив Ти і ми. Та сталось інакше... «Доки життя — писатиму й ждати буду Твоїх листів», — писав Ти мені згодом з Юґославії. А я кожний день тремтіла про Твоє життя й раділа, коли приходила вістка від Тебе. А потім пошта перестала ходити. Ти залишився десь в юґославських горах в оточенні. Коли настав «мир», — я шукала Тебе всюди, де лиш було можливе. Та в жодному таборі полонених не було Твоєго прізвища. Мені не пощастило теж стрінути нікого з Твоєї сотні. Ніхто не міг сказати мені про Тебе. Проте я не можу подумати, що ми вже не побачимось. Людська вдача вже така, що коли має хоч крихітку надії, не хоче її визбутися й визвати жорстокої дійсности чиєїсь смерти. Я теж скидаюсь на усіх тих сестер, що досі ще очікують своїх братів з-під Бродів і, сумовито всміхаючись, переконують себе: «Він не міг загинути, він був такий добрий, ми його так любимо»... І тому я все жду, що Ти ось-ось з'явишся, Романе...

*

                      Він був стрункий чорнявий поручник. Бліде матове обличчя й палкі чорні очі. Такими я побачила його вперше і востаннє заразом в липневе полуднє 1944 року, на Зеленій у Кракові. Літо виглядало наче завмерло. Широким хідником проходила дрібна, втомлена дорогою дівчина. Їй назустріч надходила група вояків в сіро-зелених одностроях з золотим левиком на лівому рукаві. І дівчина, що переїздила чужими містами на чужину, відрухово пристанула. Вояки пройшли поруч неї, але вона повернула голову: дивилася їм услід. І чомусь вони теж зупинилися. Один з-поміж стрільців вернувся до неї і виструнчившись, виголосив: «Пан поручник бажає поговорити з вами».

                      Ви може всміхнетесь, коли скажу, що поза всякими реальними відчуттями існує ще одне підсвідоме: відчуття кровної спільноти, відчуття приналежности до того самого народу.
Бо цей старшина радше відчув, ніж побачив погляд, спрямований вслід за ним і його воякам, радше відчув, що та, яка зупинилась на хіднику, це не чужинка, а землячка.

                      Ми сиділи й говорили з поручником в кімнаті Українського Комітету. Я не зможу ніколи докладно пригадати, що було темою нашої розмови, але нам здавалось, що знаємось довгі — довгі роки. Це чужина зблизила двоє людей, що залишили рідну землю.

                      А потім ми писали до себе. Про війну, про чужину, про свій край і про майбутнє. І ви, пане поручнику, писали в одному з перших листів, що воякові на фронті потрібно ще чогось крім сили, віри й відваги, потрібно свідомости, що хтось про нього думає і бажає добра. Так, я думала про вас, українського вояка, що бореться за нашу землю, наше майбутнє. Ви були мені близькі, хоч я вас знала так мало. Для мене ви були тим легендарним лицарем, про якого складають пісні. В останньому з фронту листі ви писали: «Надходять критичні хвилини, — може прийдеться скласти голову в чужому полі, так прошу вас, здоровіть від мене Україну і перекажіть рідній землі, що я боровся за Неї і для Неї»...

                    Ви пережили щасливо воєнну хуртовину, стрункий, чорноокий поручнику. Сьогодні ви так, як я, бродите скитальськими шляхами по чужій землі. Згадуєте роки минулої війни, свої вояцькі дні і ждете повороду додому... в однострої вояка рідної армії.

                   У мене лиш одне бажання: зустріти вас тоді вдруге і потиснути вашу долоню.
І це до вас, дорогі незнайомі «хлопці» (пробачте, що насмілююсь так вас назвати, але якраз це слово таке близьке, коли думати про наших вояків).

                  Хотіла б побачити вас, що тепер розсіяні по всіх континентах, знов разом. Побачити в лавах нашої армії, що переступатиме кордони рідної землі, кинути вам на привітання китицю подільських квіток.

                   Коли надійде цей день, друзі мої?

Вісті Братства кол. вояків 1-ї УД УНА. – 1952. – Ч. 2-3(16-17)

середа, 16 березня 2016 р.

Озброєння Карпатської Січі

   
                           Найбільшою проблемою, яка постала перед Карпатською Січчю як військовою організацією від самого початку її заснування, була відсутність зброї, необхідної для захисту від нападів терористів, підтримки громадського порядку та спокою в Карпатській Україні, проведення бойових вишколів.


                           Олег Кандиба (Ольжич), культурний референт ОУН та представник Проводу українських націоналістів при уряді А. Волошина згадував: «Брак зброї був взагалі найболючішим питанням Січі. Без неї вона була не військовою, а тільки спортово-виховною організацією». П. Стерчо також писав, що «січовики зброї не мають. Тільки від випадку до випадку приділяється їм зброя для служби безпеки».

Олег Кандиба (Ольжич)
Олег Кандиба (Ольжич)
                            Головна проблема полягала в тому, що згідно з чинним чехословацьким законодавством право носити зброю мали лише військовослужбовці чехословацької армії, фінансової сторожі та прикордонної охорони, співробітники органів державної безпеки та поліції. Карпатська Січ як військова організація автономного краю формально не мала права на зброю, однак, засновуючись для захисту кордонів Карпатської України, вона була змушена вести збройну боротьбу з угорськими та польськими терористами.


                           Для надання допомоги чехословацьким прикордонникам і жандармерії у боротьбі проти диверсантів, чехословацьке командування спочатку видало 10 пістолетів, а після влиття чехословацьких «Народних Гвардій» у структуру Карпатської Січі в листопаді 1938-го у її розпорядження надійшло ще 10 гвинтівок австрійської системи Манліхера.


Магазинна гвинтівка системи Манліхера
Магазинна гвинтівка системи Манліхера
 
                           У с. Ясіня Рахівського округу відділ Карпатської Січі для проведення бойових вишколів мав 30 таких гвинтівок. Десять вдалося роздобути січовикам у с. Буштино. Певну частину зброї організація здобула під час боїв з польськими та угорськими терористами в прикордонній смузі. Так, зокрема, озброїлися січові гарнізони в Торуні та Ставному.
Однак цього явно не вистачало для виконання Січчю поставлених перед нею завдань. Ситуацію красномовно передав у спогадах командант однієї з найбільш забезпечених частин Карпатської Січі Хустського коша поручник С. Сулятицький:
«Я ще не бачив ніколи в житті такої жадоби зброї та однострою між людьми, яка була тоді в Коші. Багато коштувало мені праці переконувати та впевнювати січовиків, що на всіх прийде черга та що нараз все те неможливе».
                        Слід зазначити, що автономний уряд Карпатської України не приділяв достатньої уваги озброєнню та розбудові Карпатської Січі як військового формування. Фактично організація існувала тільки на базі власного Статуту, а її правовий статус не був закріплений у жодному законі чи розпорядженні автономного уряду, як, наприклад, статут Глінкової гвардії у сусідній Словаччині.

                        Озброєння Карпатської Січі спочатку гальмував міністр внутрішніх справ автономного уряду Е. Бачинський. 30 листопада 1938 р. його звільнили з цієї посади. Уряд Карпатської України запропонував федеральному уряду 6 кандидатур на його місце, однак Прага не поспішала, і фактично до середини січня 1939-го посада міністра МВС в уряді А. Волошина залишалася вакантною.


Едмунд Бачинський
Едмунд Бачинський
                           У столицю Чехо-Словаччини до голови федерального уряду Е. Берана почали приїжджати претенденти на цей пост. Головна Команда ОНОКС відрядила в Прагу свого кандидата С. Росоху, але цей візит не приніс бажаних результатів.

                           13 січня Головна Команда Карпатської Січі звернулася до уряду А. Волошина з проханням передати їй зброю, вилучену в мирного населення, яка перебувала у розпорядженні окружних урядів та судів. Також керівництво ОНОКС просило дозволу прем’єра закупити певну кількість зброї для відділів Січі, мотивуючи це тим, що «забезпечення порядку Карпатської України може заручити лише Озброєна Карпатська Січ», а «вишколення та виконування служби Січовиками є можливе лише тоді, коли січовики будуть озброєні». Однак автономний уряд свідомо зволікав із відповіддю, побоюючись загострення відносин із чехо-словацьким командуванням, яке різко виступало проти озброєння Карпатської Січі.
Прем’єр о. А. Волошин розумів усю складність зовнішньополітичного становища Карпатської України і покладав великі сподівання на допомогу чехо-словацької армії щодо оборони території краю. Зокрема він підтримував хороші стосунки з командиром 12-ї піхотної дивізії чехословацької армії, яка дислокувалась на Закарпатті, бригадним генералом Олегом Сватком. А. Волошин неодноразово пропонував йому взяти всю справу оборони території краю в свої руки. Той формально погоджувався, однак цілком залежав від волі вищого армійського командування у Празі.

                          Тим часом, 16 січня, президент Чехо-Словаччини Е. Гаха без згоди автономного уряду Карпатської України, порушуючи пункти конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі від 22 листопада 1938 p., призначив міністром внутрішніх справ Карпатської України генерала армії русофіла Лева Прхалу. Це рішення федеральної влади уряд А. Волошина розцінив як втручання у внутрішні справи автономного краю і прояв централізаторських тенденцій у політиці Праги стосовно Закарпаття.


Лев Прхала
Лев Прхала
                           Цього ж дня відділ пропаганди ГК Карпатської Січі разом з Українською Центральною Народною Радою випустив листівку із закликом до жителів міст і сіл Карпатської України організовувати акції протесту проти рішення уряду Праги. Пропонувалося прийняти резолюцію з вимогами відкликання Л. Прхали з посади третього міністра автономного уряду, проведення українізації адміністративного апарату, жандармерії та фінансової охорони на території краю, негайного перекидання всіх українських вояків, підстаршин і старшин чехо-словацької армії на територію Карпатської України для формування «територіальної армії» з українським командуванням.

                          У багатьох населених пунктах Карпатської України пройшла хвиля античеських демонстрацій та мітингів, які переросли в масові акції протесту проти призначення чеського генерала українським міністром. Відділи Карпатської Січі взяли активну участь у проведенні античеських зібрань та акцій по всій території Карпатської України. Уже 17 січня у Хусті пройшла велелюдна демонстрація. Перед «Січовою гостинницею» відбувся мітинг. З балкона виступали Ф. Ревай, М. Бращайко, Д. Климпуш, І. Роман та І. Кедюлич. Античеські демонстрації січовиків перетворились у масові мітинги під гаслами «Січі – зброю!».
Через два дні, 19 січня, А. Прхала в супроводі бронемашин приїхав до Хуста, а наступного – прибув до будинку уряду, який охороняли січовики. А. Волошин заявив генералу про неможливість співпраці. На це Л. Прхала відповів, що не очікував труднощів, з якими зіштовхнувся, а тому повертається до Праги з проханням до уряду звільнити його з цієї посади. 31 січня в результаті досягнутого компромісу між Хустом і Прагою Л. Прхала приступив до виконання обов’язків міністра комунікацій в уряді Карпатської України.

                          29 січня цього ж року Головна Команда ОНОКС видала декларацію на адресу уряду А. Волошина, в якій висловила підтримку його позиції у конфлікті з Прагою. Також від уряду вимагалося добитися ліквідації чехо-словацької жандармерії та фінансової сторожі на території автономного краю і передання виконання їх функцій та усю зброю Карпатській Січі. Однак автономний уряд, на маючи достатніх для цього повноважень і побоюючись загострення конфлікту з федеральним урядом, відмовився надати допомогу Карпатській Січі в озброєнні.


Член допоміжної січової поліції (з синьо-жовтою пов'язкою на лівій руці) та чеський жандарм на вулиці м. Хуста. 1939 p
Член допоміжної січової поліції (з синьо-жовтою пов’язкою на лівій руці) та чеський жандарм на вулиці м. Хуста. 1939 p.
                        Це змусило керівництво Карпатської Січі до пошуку інших шляхів для забезпечення відділів Карпатської Січі зброєю. У Хусті виділили 60 січовиків, якими командував поручик Штефуца, для допомоги українській державній поліції, сподіваючись таким чином забезпечити їх вишколом та зброєю. Водночас керівництво організації вирішило самовільно викрасти частину зброї зі складів чехо-словацької жандармерії в Хусті. Акція відбувалася в ніч з 3 на 4 лютого, проте на вимогу прем’єр-міністра А. Волошина зброю довелося повернути.
Відомо про ще один випадок викрадення зброї. Вночі з 10 на 11 березня Роман Шухевич (Борис Щука) разом із Юрком Лопатинським (Калиною) з допомогою вартового відділу Січі викрали близько 100 гвинтівок, 40 пістолетів і 3 коробки з 25 тисячами набоїв. Усю здобуту зброю було вивезено за 15 км від Хуста і видано січовикам на конспіративне переховування. Про цю операцію було одразу повідомлено генералові А. Прхалу, який через начальника чехо-словацької жандармерії у Хусті підполковника Ваку поставив вимогу А. Волошину повернути вкрадене. Щоб не загострювати ситуації, прем’єр-міністр видав наказ директорові української поліції сотнику Ю. Білею протягом однієї доби повністю вирішити справу з поверненням зброї. Було зібрано нараду старшин Карпатської Січі на чолі з О. Кандибою (Ольжичем), на якій вирішено виконати розпорядження прем’єра.

                          Обоє учасників отримали наказ зникнути з міста з огляду на загрозу арешту чехо-словацькою жандармерією.

                          Певні заходи з організації озброєння Карпатської Січі здійснював Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях. Восени 1938 р. питанням збирання зброї для відділів ОНОКС активно займалися рядові члени ОУН.

                          Активну роботу в цьому напрямку проводив, зокрема, Роман Шухевич, якому до грудня 1938-го вдалося роздобути чимало легкої зброї, різні військові навчальні матеріали та підручники.

                         Після переходу на Закарпаття він за дорученням шефа штабу ОНОКС М. Колодзінського у січні–лютому 1939-го часто від’їжджав до Праги, Відня, Берліна, Львова, де зустрічався із представниками ПУНу, намагаючись заручитися їхньою підтримкою у справі здобуття зброї та задля налагодження фінансової допомоги від української заокеанської еміграції Карпатській Україні.

                         15 січня відбулася поїздка делегації Карпатської Січі у складі 14 осіб на чолі з Головним командантом Д. Климпушем до Відня.


Січова делегація у Відні
Січова делегація у Відні
                         Січова делегація у Відні на Гельденплац біля будівлі австрійського рейхстагу. В центрі ряду в папасі стоїть Головний командант Д. Климпуш. Позаду нього з правого боку організаційний референт ПУНу Я. Барановський (Лімницький) та Роман Шухевич (Борис Щука) (зліва). Січовики озброєні сталевими кортиками, прикріпленими до шкіряного ременя зліва. 16 січня 1939 р.

                        Наступного дня січовики оглянули місто, відвідали будівлю австрійського парламенту, Національний музей, царський двір (Шонебург) та фірму Мейр. Використовуючи нагоду – перебування в Австрії, – члени командування Карпатської Січі намагалися таємно закупити зброю для потреб організації, однак невдало. 17 січня січова делегація, отримавши телеграму із Хуста про призначення Л. Прхали міністром автономного уряду, була змушена терміново повернутися в Карпатську Україну. Для придбання зброї для Січі в середині лютого в Берлін їздив також заступник коменданта ОНОКС Іван Роман. Однак ця поїздка також не принесла результатів.


Фотографія групи січовиків зблизька біля австрійського парламенту. 16 січня 1939 р.
Фотографія групи січовиків зблизька біля австрійського парламенту. 16 січня 1939 р.
                         У середині цього ж місяця Р. Шухевич, перетнувши кордон, навідався у Львів, де зумів домовитися з головою Центросоюзу Ю. Шепаровичем про надання фінансової допомоги Карпатській Січі. Той обіцяв виділити необхідну суму, щоб закупити зброї для 15 тис. січовиків, а саме: гвинтівки, автоматичні пістолети, легкі й важкі скоростріли (кулемети), гранатомети, ручні гранати, зенітну зброю і 2 гармати. Проте реалізації цього багатообіцяючого та, без сумніву, важливого проекту завадила консервативна політика ПУНу, керівництво якого через зв’язкових заборонило Центросоюзу надавати будь-яку допомогу Карпатській Україні, пояснюючи це тим, що, мовляв, Закарпаття «усім необхідним вже забезпечене».

                        План закордонного проводу ОУН закупити на гроші, зібрані від українських установ еміграції, 6 тис. гвинтівок для відділів Карпатської Січі Ріко Ярий (Карпат), представник ОУН у Німеччині, провалив.

                       Попри невеликі поставки зброї та амуніції, які зусиллями окремих крайовиків-підпільників всупереч забороні закордонного проводу ОУН нелегально переправлялися із Польщі на Закарпаття, відділи Карпатської Січі напередодні угорського нападу були погано озброєні та не готові до тривалого опору регулярним військам. Тому проблема здобуття зброї й надалі залишалася дуже актуальною і вкрай важливою.
Загалом, за даними О. Кандиби (Ольжича), Головна Команда Карпатської Січі «встигла закупити потай, приватно з різних джерел коло 200 револьверів, головно калібру 6,35 та три машинові пістолети з невеликою кількістю набоїв. З цього разом із згадуваними 10 рушницями складалось усе озброєння Січі, з якими вона вступила в грядущі події». Січовики Хустського коша мали 10 гвинтівок австрійської системи Манліхер, З автоматичні пістолети, 50 пістолетів та кілька ручних гранат. До гвинтівок було всього 25 набоїв, а до пістолетів – 2,5 тисячі.


Контрпропагандистський плакат Карпатської Січі, випущений проти призначення Л. Прхали третім міністром в уряді А. Волошина. Січень 1939 р. Фото з Державного архіву Закарпатської області
Контрпропагандистський плакат Карпатської Січі, випущений проти призначення Л. Прхали третім міністром в уряді А. Волошина. Січень 1939 р. Фото з Державного архіву Закарпатської області
                        Відсутність зброї у Карпатської Січі стала головною перешкодою на шляху до її організаційної розбудови, вишколу особового складу та перетворення із військової організації на справжні збройні сили Карпатської України. Серед головних причин цієї ситуації варто виокремити такі:

                        1) відсутність у Карпатській Україні власної правової бази діяльності Карпатської Січі як військового формування автономного краю;

                        2) негативне ставлення чехо-словацького військового командування до проблеми озброєння відділів ОНОКС;

                       3) відсутність цілеспрямованої політики автономного уряду А. Волошина у ситуації з озброєнням Карпатської Січі;

                       4) невдачі української еміграції та ОУН у справі здобуття зброї для Карпатської Січі за кордоном.

                      Усі ці фактори привели до того, що у вирішальний момент початку угорської інвазії Організація Народної Оборони «Карпатська Січ», незважаючи на чисельність (10-15 тис. чол.), через відсутність зброї практично виявилася нездатною чинити тривалий збройний опір частинам угорської регулярної армії. Зброю довелося захоплювати за надзвичайно короткий проміжок часу у відступаючих частин чехо-словацької армії. Усе це врешті привело до кривавої трагедії Карпатської України та її захисників.

                                                                          *

                         Магазинна гвинтівка системи Манліхера зразка 1895 р. калібру 8 мм, багнет з піхвами, пачка набоїв та подвійні сумки до них (по дві пачки у відділенні). Довжина – 127,2 см, вага – 3,65 кг.

                         Позитивні якості гвинтівки: невелика вага, легкий багнет, хороші балістичні якості, велика скорострільність та простота у використанні. Негативні: застаріла конструкція патрона (великий калібр), не зовсім зручний запобіжник та складна збірка затвору.

                         Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p., призначений для самооборони. Інша назва – «дамський пістолет». Завдяки компактній конструкції пістолет був досить зручним у використанні. Калібр – 6,35×15,5 мм, довжина – 114 мм, ширина – 24 мм, висота – 78,5 мм, маса без патронів – 380 г, об’єм магазина – 6 патронів. Використовувався в озброєнні відділів «Жіночої Січі».


Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p
Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p
                         Самозарядний бельгійський пістолет Браунінґа моделі 1910 р. Калібр – 7,65X17 мм, вага без патронів – 590 г, довжина – 153 мм, об’єм магазину – 7-6 патронів. Один із найбільш поширених видів пістолетів. Був прийнятий на озброєння в арміях і поліційних формуваннях ряду країн світу. Цей вид пістолета носили на поясі старшини Карпатської Січі


Самозарядний бельгійський пістолет Браунінга моделі 1910 р
Самозарядний бельгійський пістолет Браунінґа моделі 1910 р
                       Самозарядний 7,65 мм пістолет С2 зразка 1927 р., розроблений інженером фірми «Чеська Збройовка» Ф. Мишкою. Перебував на озброєнні чехословацької поліції, служби безпеки та охорони. Пістолет мав магазинний запобіжник, встановлений на рукоятці з лівої сторони. Калібр – 7,65 мм, початкова швидкість кулі – 274 м/с, вага без патронів – 0,2 кг, довжина – 159 мм, об’єм магазина – 8, прицільна дальність – 50 м. Чехословацька жандармерія передала відділам Карпатської Січі декілька пістолетів даної моделі.


Самозарядний 7,65 мм пістолет С2 зразка 1927 р
Самозарядний 7,65 мм пістолет С2 зразка 1927 р
                          Глінкова гвардія (слов. Hlіnkova Armіa) – напіввійськова організація Глінкової Словацької Народної партії в 1938–1945 рр.

                         Свою назву отримала на честь засновника і лідера партії, «духовного батька» словацького народу католицького священика Андрія Глінки (1864–16.08.1938). Створена 8 жовтня 1938 р. для забезпечення внутрішньої безпеки та правопорядку в автономній Словаччині на чолі з Каролем Сидором. Декрет уряду Й. Тісо від 29.10.1938 р. проголосив Глінкову гвардію єдиною організацією, в якій словацька молодь могла проходити парамілітарний вишкіл. Цим самим було оформлено правовий статус цієї організації в автономному краї.

                        Едмунд Бачинський (1880-1945) – міністр внутрішніх справ автономного уряду Підкарпатської Русі. У міжвоєнний період один із лідерів москвофільства на Закарпатті. У 1929-1938 рр. обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії.

                         Лев Прхала (1892-1963) – генерал армії. В 1914-1917 рр. воював в австро-угорській армії на східному фронті. 1917 р. потрапив в російський полон. Під час громадянської війни в Росії командував 8-им чеським стрілецьким полком у Владивостоці, який воював проти більшовиків, очолював уральський фронт. У 1919 р. командир 3-ої чехословацької дивізії, входив до складу вищого командування об’єднаних білих військ на території Сибіру.

                         В 1921 р. емігрував до Франції та Чехословаччини. У 1925-1931 рр. – командир 12-ої чехословацької піхотної дивізії в Ужгороді. 1931-1933 рр. – начальник генштабу чехословацької армії. 1933-1938 рр. – командир 3-ої армії. З 16 грудня 1938 р. до 15 березня 1939 р. – командувач всіх чехословацьких військ на території Закарпаття. 6-14 березня 1939 р. – за призначенням президента Чехо-Словаччини Е. Гахи обіймав посаду міністра внутрішніх справ, фінансів та комунікації в автономному уряді А. Волошина.

                       Управління державної поліції – центральний орган української поліції при уряді А. Волошина, створений наприкінці жовтня 1938 р. для особистої охорони прем’єр-міністра та членів уряду Підкарпатської Русі, забезпечення безпеки та правопорядку в автономному краї. Її директором став капітан Ю. Білей. За своєю структурою українська державна поліція поділялася на таємну (політичну) та уніформенну. Першу очолював капітан Пановський, і вона мала в своєму складі паспортний та кримінальний відділи.

                       Паспортний видавав громадянські паспорти, дозволи на виїзд за кордон і в’їзд на територію автономного краю. Кримінальний відділ займався боротьбою з кримінальними та політичними злочинцями, здійснював слідчі дії.

                       Уніформенна поліція на чолі з поручиком В. Романчуком охороняла урядові будівлі та інші важливі державні об’єкти, чергувала та патрулювала на вулицях Хуста. Крім цього, вона виконувала допоміжну функцію при політичній поліції і залучалася до здійснення облав, арештів та обшуків. У лютому–березні 1939-го, за підрахунками істориків, до української державної поліції Карпатської України записалося 278 чоловік. Головна діяльність поліції зводилася до боротьби проти угорських агентів та провокаторів на території краю.

                       Олег Кандиба (Ольжич) (08.07.1907-10.06.1944) – визначний націоналістичний діяч. 1929 р. закінчив Карлів університет у Празі, археолог. З 1929 р. культурний референт проводу ОУН (ПУН). У 1938-1939 pp. офіційний представник ПУНу при автономному уряді А. Волошина в Хусті. 1941-1944 pp. – керівник підпілля ОУН(м) на території України. Восени 1941 р. брав участь у створенні Української Національної Ради в Києві. У травні 1944 р. заарештований німецьким ґестапо у Львові. Загинув 10.06.1944 р. в концтаборі Заксенхаузен.


Джерело: Олександр Пагіря. Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України: науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2010. – 152 с.: іл.

Карпатська Україна 

неділя, 13 березня 2016 р.

Бойова група "Байєрсдорф" / SS-Kampfgruppe "Bayersdorf"

          Радий представити свою нову книгу, яка започатковує новий масштабний проект дослідження історії української дивізії військ СС «Галичина» та Українського добровольчого руху у військах СС. Передісторія така: в лютому 1944 року з вояків 14-ї добровольчої дивізії військ СС «Галичина» був сформований окремий підрозділ для боротьби з радянськими партизанами. Під керівництвом кількох німецьких та українських офіцерів, майже півтори тисячі українських добровольців військ СС взяли участь у своїй першій бойовій акції, здобули бойовий досвід та стали своєрідним авангардом на бойовому шляху дивізії військ СС «Галичина». В українську військову історію цей підрозділ увійшов під назвою бойова група «Байєрсдорф».
 
                    В сучасних умовах історія галицької дивізії військ СС, яка швидко стала зародком майбутньої Української національної армії, є одним з актуальних наукових питань. Доводиться з сумом констатувати, що в нашому суспільстві не має чіткого уявлення про те, що це була за військова частина, з якою метою вона формувалась та які завдання виконувала. Більшість поглядів на цю проблему є кон’юнктурними та заангажованими, факти перекручуються, а об’єктивність відсутня. Як наслідок маємо розповсюдження історичних фальсифікацій, перекручення Історії та укорінення в українській національній пам’яті брехливих міфів, замість правди. Сьогодні, коли українська нація відроджує власну правдиву історію, очищуючи її від фальсифікацій, все це є неприпустимим. Правдивість та об’єктивність в цьому випадку є головною складовою і не треба боятися того, що хтось в Україні або за кордоном правди не сприйме. Бо якщо ми самі не зможемо зрозуміти та прийняти свою історію, то як можна критикувати інші нації за те, що вони нас не поважають?
 
              Працюючи над книгою мені вдалося знайти та залучити практично всі наявні документи та свідчення, що висвітлюють діяльність бойової групи. Перш за все – це архівні документи та персональні спогади її учасників. Хочу зауважити, що «Бойова група «Байєрсдорф» – це моя перша книга написана українською мовою і в тому її певна особливість і важливість саме для мене. Сподіваюсь, що результати моєї праці будуть сприйняті позитивно.
 
 
Роман Пономаренко
 

пʼятниця, 11 березня 2016 р.

До історії «4-го поліційного полка»

Василь Петровський

На тому місці передруковуємо про Петровського, студента 4-го року прав Львівського університету. Автор спогаду, уродженець Ямниці, нар. 28. 9. 1920. Протокол був списаний 9. 1. 1945 р. після повороту автора до Дивізії на Словаччину до Жилінн. Ці спогади добре доповнюють поміщений у попередньому числі "Вістей" спомин інж. Ю. Крохмалюка п. н. «У Збаражі».


 Від Редакції



                До Дивізії я зголосився в травні 1943 р. і 29 липня виїхав на вишкіл до Фешвайлеру біля Трієру, де й перебував аж до 15. 1. 1944 р. спершу на рекрутському і далі на піхотному підстаршинському вишколі. Підстаршинський вишкіл докінчували ми після того ще впродовж

трьох тижнів у Маастріхті в Голландії, після чого в першій половині лютого 1944 р. нас відправили до Галичини — до Збаража як "4-ий поліційнии полк". Я сам був у 10-ій сотні ІІІ-го куреня.

                Після 3-4-денного побуту в Збаражі наша сотня перейшла на опірний пункт до села Доброводи. В околиці Збаража ми мали сутичку із большевицькими партизанами. 28-29 лютого вислано дві чоти нашої сотні та одну чоту 9-ої сотні враз із одним панцирним поїздом до с. Лопушна на Волині. Зараз же за Лопушною дістали ми хресний вогонь. Тут ми втратили одну групу (6-ох людей). Ми бо не мали протитанкової зброї, а це наступали танки. Тоді ми відступили. В Мазурківці сіли до панцирки й вернулись до Збаража близько 20-ої години ввечері і, мабуть 1 березня вночі перевели військову евакуацію Збаража. Німецькі старшини нас покинули і виїхали до Тернополя. Командування сотнею перейняв якийсь німець, але й він нами не дуже цікавився. Всі були помучені й куняли; оборони залізіничної  станції  не було зорганізовано. Вранці, мабуть, 2 березня почався знову наступ большевицьких танків. Все пішло в розтіч. Я поїхав кіньми до Тернополя.

                 За яких два дні майже всі хпопці з сотні зібралися вТернополі. Нас призначено тут до оборони північно-західнього відтинку міста в напрямку Бродів. 16-го або 17-го березня ми дізналися, що нас в Тернополі оточено. Залогу міста складало яких 4500 людей. Перед самим замкненням перстеня штаб куреня, до якого я був долучив, виїхав до Золочева. Люди ж залишилися в Тернополі.

                Оборона Тернополя тривала до 15 квітня ввечері. Я тоді був уже ранений. Тоді большевики зайняли нашу останню точку спротиву, де й я був, а саме мостовий причілок Загробелля. Я сам, завдяки допомозі однієї жінки, дістав цивільний одяг і так врятувався від полону.

                 В Тернополі я побув два дні й потім пробував перейти фронт. Але це не вдалося. 21-го квітня я мав ставати в Тернополі до большевицького війська, що я й зробив. Новобранців перевезено до Білої Церкви. Тут мене взяло в обороти НКВД, але мені вдалося якось вибрехатися. Майор НКВД запропонував мені стати агентом. Очевидно, я погодився на це й та обставина мене врятувала. Але тоді я зговорився з іншими галичанами й ми склали собі плян діяльности, що не шкодила б нашим людям. Тут я й зустрівся з нашою підпільною організацією, що працювала в армії. 15 липня обидві дивізії, що там стояли, мали перейти до партизанів.    Дивізії ці складалися головним чином з галичан, буковинців і волиняків. Але цей плян нам не вдався, бо вже 9-го липня нас під ескортою вислали до Латвії. З транспортів люди по дорозі втікали. З мого транспорту не втік ніхто. Нам говорили, що поїдемо на Далекий схід на важкі роботи, але завезено на фронт до Бауска біля Риґи. Тут нас порозділювано поміж чужонаціональні частини. Я попав у 7-му «ґероїческую» роту — напівкарного полка 43-ої дивізії 1-го Прибалтійського фронту під командуванням ген. Бєлобородова. Бійці цього полку виявляли велику охоту перейти на німецьку сторону. Хоч за нами стежили на кожному кроці, то все ж під час наступу зі мною перейшло яких 50 чоловік на німецький бік.

                   У штабі тутешньої німецької дивізії я склав зізнання — було це 17-го або 18-го серпня. Звідси післали мене до табору в Ризі. Тут я знову зголосився до начальника розвідки (Відділ III) і він відіслав мене морем почерез Риґу-Данціґ до Німеччини, до Вестфалії. На відіслання до нашої Дивізії я мусів тут ждати яких два місяці. Врешті мене відіслали до збірної станиці в Мюнстері, і до двох днів звідси наприкінці жовтня 1944 р. я переїхав до Унну біля Дортмунду до вишкільного куреня зв'язку. Перебувши тут дальших два місяці, я з першим транспортом приїхав до Дивізії, вже на  Словаччину.

                   Про включення т. зв. поліційних полків до Дивізії висловлюється у своїй праці про 1-шу УД начальник відділу 1а 1 УД, майор В. Д. Гайке так:
 .
                 «З кінцем весни 1944 р. до Дивізії включено набрані з-поміж українців поліційні полки 4-ий і 5-ий, а до літа 1944 р. дальші поліційні полки: 6-ий, 7-ий і 8-ий. Включення це відбулося на постійно повторювану вимогу українців з цих полків, що, по-перше, своєю «військовою батьківщиною» уважали 1-шу Українську Дивізію, по-друге, ж побоювалися висилки на західній фронт. Німецький старшинський і підстаршинський корпус цих полків був тут майже наскрізь непридатний і його з Дивізії відіслано назад. Були це здебільша старшини й підстаршини-поліцисти, нездатні вести фронтову частину».

                 Будемо вдячні тим нашим товаришам, що своїми причинками ще далі зможуть доповнити бойову історію згаданих поліційних полків.


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)

вівторок, 8 березня 2016 р.

У Римі помер о. Іван Музичка – «скромний творець історії»

                 22 лютого 2016 року, о 20:06, на 95-му році життя, після кількаразової госпіталізації з хворобою легенів, у Римі помер отець-доктор Іван Музичка. 


Отець Іван Музичка. Скромний творець історії

                    Народився 15 листопада 1921 р. в селі Пуків, що на Івано-Франківщині, у родині незаможних селян. Здобувши початкову освіту у рідному селі, вступив до Рогатинської гімназії на стипендію від Рогатинського союзу кооператив, а згодом продовжив студії завдяки стипендії заможного львівського поміщика Івана Тиктора.

                    Великий вплив на виховання молодого Івана мав місцевий парох о. Василь Соловій. Окрім глибоких проповідей, хлопця також захоплював спів церковного хору під керівництвом того ж пароха. Звідси два життєвих покликання, які зароджуються у душі юнака – священство і музика.

                 У 1941 р. Іван стає вчителем початкової школи с. Путятинці, а через рік уже вчителює в школі рідного села. У 1942 р. Музичка заочно закінчує факультет теорії музики та гри на скрипці у вчительській семінарії м. Рогатин.

                  У 1943 р. молодий учитель, спонуканий переконаннями і авторитетом проф. Угрина Безгрішного, вступає до дивізії “Галичина”. Після рекрутського вишколу “доброволець” Музичка був призначений до дивізійної оркестри. Після тривалої хвороби на золотуху дивізійник Іван змушений покинути оркестр і приступити до обов’язків санітара та перекладача.

                  Війна наближалась до кінця. Більша частина дивізії, опинившись у британському полоні, була розміщена на східному узбережжі Італії, поблизу міста Ріміні. У липні 1945 р. до військовополонених прибули з Рима кілька священиків і завдяки їх сприянню у восени 1945 р. два десятки полонених були перевезені англійцями на навчання в Папську колегію св. Йосафата. Це стало початком здійснення мрії Івана Музички ступити на дорогу священичого покликання.
Cтавши священиком у травні 1951 р., отець Іван Музичка був призначений на душпастирську працю в Англії, де вірно служив своїм парохіянам протягом 24 років.

                  Від початку 70-х років минулого століття патріарх Йосиф Сліпий, що повернувся з сибірських лагерів, наполягав, щоб о. Музичка приїхав працювати до Рима. Врешті отець скорився наполяганням владики і приїхав до Вічного міста у 1975 р. Тут він стає викладачем новоствореного Українського католицького університету, займається видавничою діяльністю, готує до друку журнал “Богословія”, пише багато наукових і популярних праць, займається організацією богословських курсів.

                 У 1976 р. о. Іван стає першим парохом церкви Святих Сергія і Вакха у Римі і виконує це служіння аж до 2001 р. У 2006 р. о. Музичка стає ректором собору Святої Софії в Римі, опікуючись українськими заробітчанами не лише в Римі, але й здійснюючи богослужіння в м. Неаполі. Від 1991 року о. Іван Музичка майже кожного року приїжджав в Україну на виклади в світських та духовних навчальних закладах, читав публічні лекції.

                 Останні роки свого життя о. Музичка, виснажений фізично, але не духовно багаторічною працею, провів у своєму помешканнні в приміщенні будинку Товариства “Свята Софія” у Римі.

Вічна йому пам'ять!

Декілька посилань з матеріалами про о. Івана Музичку:

Ляудація на честь о. Івана Музички:
http://ucu.edu.ua/announcement/11003/

Вже покійна Клара Гудзик про нього:
http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/chuzhina-do-mene-ne-prichepilasya

Відеосюжет з ICTV:
http://www.ukr-parafia-roma.it/index.php?option=com_content&view=article&id=791:otets-doktor-ivan-muzychka-zakhid-ne-pide-voiuvaty-z-rosiieiu-video&catid=7&Itemid=115

А тут його дослідження про Івана Франка:
http://theology.in.ua/ua/bp/bp_history/ukrainian_history/50324/