Олеся Л. (США)
Учора я переглядала скриньку зі своєю старою кореспонденцією. На дні лежить жмут листів, значених номером польової військової пошти. Це листи з фронту — листи від вас, мої добрі давні друзі.
Вони писані на принагідних постоях, в бункрах, приносили мені подих жорстокої війни й одночасно повідомляли, що ви живете, що боретеся. Я зберігала їх дбайливо по-через усі етапи моєї мандрівки по чужині, їх не побачили ні ці «панове», що робили колись ревізію в моїй бараковій кімнатці, шукаючи доказів «коляборації», «української фашистки», ні теж митні урядовці, що були б прийняли їх за доказ «недемократичних поглядів». Сьогодні я за них спокійна, за ці записані листки паперу і, що найважніше, — за Вас усіх, що носили колись однострій вояка Української Дивізії «Галичина». І коли б хто спитав мене, яке найбільше моральне задоволення стрінуло мене за час моєї скитальщини — я без на думи відповіла б: те, що «нашим хлопцям» — отим нашим, в чужих колись одностроях — світ привернув добре ім'я.
Не згадуйте, дорогі друзі, тих днів весни 1945 року, коли всі ваші надії стали перед фактом небуття, коли всі жертви видались надаремними. Цих днів, коли Третій Райх, валячись засипав камінням усі дороги в рідну землю, а вам залишив лише чужий однострій й тавро «колаборантів». Ми всі знаємо, що діялось тоді у вашому вояцькому серці. Коли б безсонні ночі літа 1945 року я міряла думками замкнені шляхи до своєї Галичини — я стрічала до дорозі Вас, Ваш мовчазний крик розпуки з-поза дротів таборів полонених. Тоді Вас були нап'ятнували чужі, вирікся дехто зі своїх. Бо ж знаєте, — воно невигідно друижити з переможеними... Та не згадуймо того... Я тільки хотіла пригадати ті щасливі випадки, коли дехто з Вас, перемандрувавши провалля Альп, приходив до повоєнної Австрії чи Німеччини. Ви знаєте, що були свої люди, які раділи вами як рідними. Не можна було тоді говорити голосно, хто ви. Та я вас завжди пізнавала: по отій ритмічній, вояцькій ході, такій притаманній Вам, і тоді радісно ставало на душі: ще один врятувався, ще один прийшов...
Та не всі ви прийшли.
У нас називали таку пору досвітком. З-над берегів Стрипи щойно знімались вгору сірі нічні мряки, сонце забарилось десь, й ледви вставав світ. Зовсім не знаючи, що ти їдеш у цьому переділі, я всіла до нього на своїй стації. Я теж зовсім не знала ще, що Ти їдеш до війська. Навіть не здивувалась тим, хоч ти, Влодку, здавався мені завжди лише музиком і мрійником. Це власне твоя душа підказала Тобі вибрати вояцький шлях. Ми їхали довго та слів було сказано небагато. Що можна було говорити про невідоме «завтра?» Ти дививсь так пильно в вікно на розбуджені вранці поля, мабуть, різьбив їх у пам'яті на довший час, а я думала про майбутню нашу армію. — Колись, у дитячі роки, мати розказувала мені кожного вечора леґенду про Січових Стрільців, співала їхніх пісень, — а цього серпневого ранку колеса поїзду чомусь вистукували: «чи історія повторяється?»
На пращання Ти дав мені свою знимку. На зворотній сторінці накреслив: «Дорога від альфи до омеги веде крізь війни». Може дивно звучить ця думка, але сьогодні вона здається мені наче якимсь віщуванням. І то для Тебе самого, Влодку. Бо для Тебе дорога до останньої літери життя перейшла крізь війну; під Бродами бачили Тебе востаннє...
Я бажала б, щоб Ти був помилився тоді, створюючи свій афоризм, я бажала б також помилитись у тому прочутті, яке підказує мені, що Ти вже, мабуть, до нас ніколи не прийдеш...
Ти був завжди такий погідний, добрий, лагідний, Романе. Ти не вмів ні гніватись ні обурюватися. І твої очі завжди всміхалися. Ми були впродовж п'яти років приятелями, хоч після вчительського курсу, де ми пізналися, ми бачилися за весь час всього двічі. Але ми постійно писали до себе, а літом Ти посилав мені скриньки чудових заліщицьких слив зі своєго города, щоб я бачила, який з Тебе господар... І коли прийшов поклик, Ти без надуми залишив школу, сад і свої ноти і став вояком. Ти написав мені у першому листі з вишкільного табору: «Сталось так. як я собі дуже бажав: я вдягнув військовий однострій. Байдуже, що він чужий, але душа і думка вояцька своя, рідна»... Ти не міг попращатися зі мною перед від'їздом, бо хоч проїхав Ти для цього пару сотень кілометрів — мене вже у Львові не застав... Так хотіла химерна доля. Аж коли воєнна хуртовина закинула мене в далекий Тироль, а Твоя військова марщрута Тебе на Словаччину — каші думки стрінулись на листках військової пошти. «Не може війна скінчитися інакше, як перемогою для нас» — писав Ти. Так, Романе, так вірив Ти і ми. Та сталось інакше... «Доки життя — писатиму й ждати буду Твоїх листів», — писав Ти мені згодом з Юґославії. А я кожний день тремтіла про Твоє життя й раділа, коли приходила вістка від Тебе. А потім пошта перестала ходити. Ти залишився десь в юґославських горах в оточенні. Коли настав «мир», — я шукала Тебе всюди, де лиш було можливе. Та в жодному таборі полонених не було Твоєго прізвища. Мені не пощастило теж стрінути нікого з Твоєї сотні. Ніхто не міг сказати мені про Тебе. Проте я не можу подумати, що ми вже не побачимось. Людська вдача вже така, що коли має хоч крихітку надії, не хоче її визбутися й визвати жорстокої дійсности чиєїсь смерти. Я теж скидаюсь на усіх тих сестер, що досі ще очікують своїх братів з-під Бродів і, сумовито всміхаючись, переконують себе: «Він не міг загинути, він був такий добрий, ми його так любимо»... І тому я все жду, що Ти ось-ось з'явишся, Романе...
Ви може всміхнетесь, коли скажу, що поза всякими реальними відчуттями існує ще одне підсвідоме: відчуття кровної спільноти, відчуття приналежности до того самого народу.
Бо цей старшина радше відчув, ніж побачив погляд, спрямований вслід за ним і його воякам, радше відчув, що та, яка зупинилась на хіднику, це не чужинка, а землячка.
Ми сиділи й говорили з поручником в кімнаті Українського Комітету. Я не зможу ніколи докладно пригадати, що було темою нашої розмови, але нам здавалось, що знаємось довгі — довгі роки. Це чужина зблизила двоє людей, що залишили рідну землю.
А потім ми писали до себе. Про війну, про чужину, про свій край і про майбутнє. І ви, пане поручнику, писали в одному з перших листів, що воякові на фронті потрібно ще чогось крім сили, віри й відваги, потрібно свідомости, що хтось про нього думає і бажає добра. Так, я думала про вас, українського вояка, що бореться за нашу землю, наше майбутнє. Ви були мені близькі, хоч я вас знала так мало. Для мене ви були тим легендарним лицарем, про якого складають пісні. В останньому з фронту листі ви писали: «Надходять критичні хвилини, — може прийдеться скласти голову в чужому полі, так прошу вас, здоровіть від мене Україну і перекажіть рідній землі, що я боровся за Неї і для Неї»...
Ви пережили щасливо воєнну хуртовину, стрункий, чорноокий поручнику. Сьогодні ви так, як я, бродите скитальськими шляхами по чужій землі. Згадуєте роки минулої війни, свої вояцькі дні і ждете повороду додому... в однострої вояка рідної армії.
У мене лиш одне бажання: зустріти вас тоді вдруге і потиснути вашу долоню.
І це до вас, дорогі незнайомі «хлопці» (пробачте, що насмілююсь так вас назвати, але якраз це слово таке близьке, коли думати про наших вояків).
Хотіла б побачити вас, що тепер розсіяні по всіх континентах, знов разом. Побачити в лавах нашої армії, що переступатиме кордони рідної землі, кинути вам на привітання китицю подільських квіток.
Коли надійде цей день, друзі мої?
Учора я переглядала скриньку зі своєю старою кореспонденцією. На дні лежить жмут листів, значених номером польової військової пошти. Це листи з фронту — листи від вас, мої добрі давні друзі.
Вони писані на принагідних постоях, в бункрах, приносили мені подих жорстокої війни й одночасно повідомляли, що ви живете, що боретеся. Я зберігала їх дбайливо по-через усі етапи моєї мандрівки по чужині, їх не побачили ні ці «панове», що робили колись ревізію в моїй бараковій кімнатці, шукаючи доказів «коляборації», «української фашистки», ні теж митні урядовці, що були б прийняли їх за доказ «недемократичних поглядів». Сьогодні я за них спокійна, за ці записані листки паперу і, що найважніше, — за Вас усіх, що носили колись однострій вояка Української Дивізії «Галичина». І коли б хто спитав мене, яке найбільше моральне задоволення стрінуло мене за час моєї скитальщини — я без на думи відповіла б: те, що «нашим хлопцям» — отим нашим, в чужих колись одностроях — світ привернув добре ім'я.
Не згадуйте, дорогі друзі, тих днів весни 1945 року, коли всі ваші надії стали перед фактом небуття, коли всі жертви видались надаремними. Цих днів, коли Третій Райх, валячись засипав камінням усі дороги в рідну землю, а вам залишив лише чужий однострій й тавро «колаборантів». Ми всі знаємо, що діялось тоді у вашому вояцькому серці. Коли б безсонні ночі літа 1945 року я міряла думками замкнені шляхи до своєї Галичини — я стрічала до дорозі Вас, Ваш мовчазний крик розпуки з-поза дротів таборів полонених. Тоді Вас були нап'ятнували чужі, вирікся дехто зі своїх. Бо ж знаєте, — воно невигідно друижити з переможеними... Та не згадуймо того... Я тільки хотіла пригадати ті щасливі випадки, коли дехто з Вас, перемандрувавши провалля Альп, приходив до повоєнної Австрії чи Німеччини. Ви знаєте, що були свої люди, які раділи вами як рідними. Не можна було тоді говорити голосно, хто ви. Та я вас завжди пізнавала: по отій ритмічній, вояцькій ході, такій притаманній Вам, і тоді радісно ставало на душі: ще один врятувався, ще один прийшов...
Та не всі ви прийшли.
*
Так добре тямлю серпневий ранок 1943 p.У нас називали таку пору досвітком. З-над берегів Стрипи щойно знімались вгору сірі нічні мряки, сонце забарилось десь, й ледви вставав світ. Зовсім не знаючи, що ти їдеш у цьому переділі, я всіла до нього на своїй стації. Я теж зовсім не знала ще, що Ти їдеш до війська. Навіть не здивувалась тим, хоч ти, Влодку, здавався мені завжди лише музиком і мрійником. Це власне твоя душа підказала Тобі вибрати вояцький шлях. Ми їхали довго та слів було сказано небагато. Що можна було говорити про невідоме «завтра?» Ти дививсь так пильно в вікно на розбуджені вранці поля, мабуть, різьбив їх у пам'яті на довший час, а я думала про майбутню нашу армію. — Колись, у дитячі роки, мати розказувала мені кожного вечора леґенду про Січових Стрільців, співала їхніх пісень, — а цього серпневого ранку колеса поїзду чомусь вистукували: «чи історія повторяється?»
На пращання Ти дав мені свою знимку. На зворотній сторінці накреслив: «Дорога від альфи до омеги веде крізь війни». Може дивно звучить ця думка, але сьогодні вона здається мені наче якимсь віщуванням. І то для Тебе самого, Влодку. Бо для Тебе дорога до останньої літери життя перейшла крізь війну; під Бродами бачили Тебе востаннє...
Я бажала б, щоб Ти був помилився тоді, створюючи свій афоризм, я бажала б також помилитись у тому прочутті, яке підказує мені, що Ти вже, мабуть, до нас ніколи не прийдеш...
*
Ти був завжди такий погідний, добрий, лагідний, Романе. Ти не вмів ні гніватись ні обурюватися. І твої очі завжди всміхалися. Ми були впродовж п'яти років приятелями, хоч після вчительського курсу, де ми пізналися, ми бачилися за весь час всього двічі. Але ми постійно писали до себе, а літом Ти посилав мені скриньки чудових заліщицьких слив зі своєго города, щоб я бачила, який з Тебе господар... І коли прийшов поклик, Ти без надуми залишив школу, сад і свої ноти і став вояком. Ти написав мені у першому листі з вишкільного табору: «Сталось так. як я собі дуже бажав: я вдягнув військовий однострій. Байдуже, що він чужий, але душа і думка вояцька своя, рідна»... Ти не міг попращатися зі мною перед від'їздом, бо хоч проїхав Ти для цього пару сотень кілометрів — мене вже у Львові не застав... Так хотіла химерна доля. Аж коли воєнна хуртовина закинула мене в далекий Тироль, а Твоя військова марщрута Тебе на Словаччину — каші думки стрінулись на листках військової пошти. «Не може війна скінчитися інакше, як перемогою для нас» — писав Ти. Так, Романе, так вірив Ти і ми. Та сталось інакше... «Доки життя — писатиму й ждати буду Твоїх листів», — писав Ти мені згодом з Юґославії. А я кожний день тремтіла про Твоє життя й раділа, коли приходила вістка від Тебе. А потім пошта перестала ходити. Ти залишився десь в юґославських горах в оточенні. Коли настав «мир», — я шукала Тебе всюди, де лиш було можливе. Та в жодному таборі полонених не було Твоєго прізвища. Мені не пощастило теж стрінути нікого з Твоєї сотні. Ніхто не міг сказати мені про Тебе. Проте я не можу подумати, що ми вже не побачимось. Людська вдача вже така, що коли має хоч крихітку надії, не хоче її визбутися й визвати жорстокої дійсности чиєїсь смерти. Я теж скидаюсь на усіх тих сестер, що досі ще очікують своїх братів з-під Бродів і, сумовито всміхаючись, переконують себе: «Він не міг загинути, він був такий добрий, ми його так любимо»... І тому я все жду, що Ти ось-ось з'явишся, Романе...
*
Він був стрункий чорнявий поручник. Бліде матове обличчя й палкі чорні очі. Такими я побачила його вперше і востаннє заразом в липневе полуднє 1944 року, на Зеленій у Кракові. Літо виглядало наче завмерло. Широким хідником проходила дрібна, втомлена дорогою дівчина. Їй назустріч надходила група вояків в сіро-зелених одностроях з золотим левиком на лівому рукаві. І дівчина, що переїздила чужими містами на чужину, відрухово пристанула. Вояки пройшли поруч неї, але вона повернула голову: дивилася їм услід. І чомусь вони теж зупинилися. Один з-поміж стрільців вернувся до неї і виструнчившись, виголосив: «Пан поручник бажає поговорити з вами».Ви може всміхнетесь, коли скажу, що поза всякими реальними відчуттями існує ще одне підсвідоме: відчуття кровної спільноти, відчуття приналежности до того самого народу.
Бо цей старшина радше відчув, ніж побачив погляд, спрямований вслід за ним і його воякам, радше відчув, що та, яка зупинилась на хіднику, це не чужинка, а землячка.
Ми сиділи й говорили з поручником в кімнаті Українського Комітету. Я не зможу ніколи докладно пригадати, що було темою нашої розмови, але нам здавалось, що знаємось довгі — довгі роки. Це чужина зблизила двоє людей, що залишили рідну землю.
А потім ми писали до себе. Про війну, про чужину, про свій край і про майбутнє. І ви, пане поручнику, писали в одному з перших листів, що воякові на фронті потрібно ще чогось крім сили, віри й відваги, потрібно свідомости, що хтось про нього думає і бажає добра. Так, я думала про вас, українського вояка, що бореться за нашу землю, наше майбутнє. Ви були мені близькі, хоч я вас знала так мало. Для мене ви були тим легендарним лицарем, про якого складають пісні. В останньому з фронту листі ви писали: «Надходять критичні хвилини, — може прийдеться скласти голову в чужому полі, так прошу вас, здоровіть від мене Україну і перекажіть рідній землі, що я боровся за Неї і для Неї»...
Ви пережили щасливо воєнну хуртовину, стрункий, чорноокий поручнику. Сьогодні ви так, як я, бродите скитальськими шляхами по чужій землі. Згадуєте роки минулої війни, свої вояцькі дні і ждете повороду додому... в однострої вояка рідної армії.
У мене лиш одне бажання: зустріти вас тоді вдруге і потиснути вашу долоню.
І це до вас, дорогі незнайомі «хлопці» (пробачте, що насмілююсь так вас назвати, але якраз це слово таке близьке, коли думати про наших вояків).
Хотіла б побачити вас, що тепер розсіяні по всіх континентах, знов разом. Побачити в лавах нашої армії, що переступатиме кордони рідної землі, кинути вам на привітання китицю подільських квіток.
Коли надійде цей день, друзі мої?
Немає коментарів:
Дописати коментар