М. Шарко (США)
xop. 1 УД
Щось грізне висіло в повітрі. Віяв холодний вітер, термосив прямокутником полотенця з червоним хрестом на придорожній хаті, розганяв густу білу мряку. Кривамими блисками вістря краяли білу вовну перші промені сонця. Нерівномірно, глухо рявкали гармати, десь сухо тріскотіли самозарядки. Дерли на клапті простирало вранішньої тиші. Щось гнітюче повисло в повітрі...
На порозі хати, що при шосе, засіріла людська постать, хлюстко вилляла ржаво-червону воду з мидниці і, жбурнувши клуб вати, мов скривавлене біле пір'я, зачинила назад двері. На подвір'ї метушився візник у сірому однострої, дрімали після нічної їзди сухоребрі, вкриті шинелями коні, запряжені до вистеленого соломою воза. Треба було поспішати. Поки вітер розжене мряку, мусів відвезти важкоранених. Сьогодні вночі на фронті грозило проривом. Треба поспішати.
У кімнаті протирав очі день. Леза юного сонця прорізувались крізь щілини забитих дошками вікон. Солодкий сопух людських тіл змішувався з гострим запахом йодоформу, дразнив ніздрі. Із засланої соломою долівки розносився стогін ранених, виривалися недоладні слова, мляскали у сні сухі язики; тяжке сопіння приглушував дикий хропіт горлянок.
Втомлений цілонічною працею лікар з трудом просовується поміж раненими, що лежали тісно наскладані. Йому, ніби у привітання, кривилися гримасою земляно-сірі обличчя, пашіли гарячкою неголені щоки, з-під скудйовченого волосся над побризканим холодним потом чолом дивились блискучі очі, ворушились гарячкою спалені уста. Санітар звогчував їх, замочуючи щораз жмуток вати у воді. Лікар нахилявся. Уважно обдивляв карточки на грудях, провірював живчик, слухав серце. Вибирав важкоранених до негайного відтранспортування.
Допитливим поглядом водили ранені за білою кітлею лікаря. Слідили його кожен порух, хотіли вичитати з його стягнутих брів та зморщеного чола відповідь на свої німі питання. Чи не прийдеться інвалідом вийти? А коли він обділював їх бадьоро-веселими словами, стягнуті болем уста роз'яснювала усмішка надії.
Пересувалась лінія. Відходила остання підвода з раненими. Він лежав на столі. Здавалося, спав. На уста набігала червона булька, роздувалась і пирхала. Набігала друга і знову пирхала. В кутиках уст зібралася червона піна, обличчя набирало олив'яного коліру. Груди підносились нерівномірним свистом віддиху, а за їх порухом червона рожа на білій-білій пелені перев'язки на грудях все ширшала.
Підійшов лікар. Обережно взяв за перегуб. Нахилився над карточкою, що зісунулася в бік, прив'язана шнурочком до сірої, пім'ятої блюзи раненого. Брови йому насупились. Рівчаки поміж фальдами морщин, що на чолі, поглибшали.
Ізнадвору міцнішав клекіт бою. Сухий тріск розриваних ґранат підступав за кожним разом ближче. Від того за кожним разом дирчали двері й судорожно здригалась земляна долівка.
Ранений відкрив очі. Вдивлявся хвилинку в білий фартух лікаря, то знову в обсипану з вапняної виправи стелю, звідки за кожним розривом ґранати сипався сірово-зелений пісок. Із широко розкритих очей закричав враз перестрашеним зором жах якогось пережитого і баченого образу. Рваним свистом прострілених грудей прохрипів: «Не лишайте мене їм... краще зги...» Кінець загубився в хвилі хрипкого, здавалося, безконечного кашлю. Але він надстав. Хворому опала толова. На уста вибігла знову кривава булька. Потім друга. І довго, довго не тріскала.
Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 4-5(18-19)
xop. 1 УД
Щось грізне висіло в повітрі. Віяв холодний вітер, термосив прямокутником полотенця з червоним хрестом на придорожній хаті, розганяв густу білу мряку. Кривамими блисками вістря краяли білу вовну перші промені сонця. Нерівномірно, глухо рявкали гармати, десь сухо тріскотіли самозарядки. Дерли на клапті простирало вранішньої тиші. Щось гнітюче повисло в повітрі...
На порозі хати, що при шосе, засіріла людська постать, хлюстко вилляла ржаво-червону воду з мидниці і, жбурнувши клуб вати, мов скривавлене біле пір'я, зачинила назад двері. На подвір'ї метушився візник у сірому однострої, дрімали після нічної їзди сухоребрі, вкриті шинелями коні, запряжені до вистеленого соломою воза. Треба було поспішати. Поки вітер розжене мряку, мусів відвезти важкоранених. Сьогодні вночі на фронті грозило проривом. Треба поспішати.
У кімнаті протирав очі день. Леза юного сонця прорізувались крізь щілини забитих дошками вікон. Солодкий сопух людських тіл змішувався з гострим запахом йодоформу, дразнив ніздрі. Із засланої соломою долівки розносився стогін ранених, виривалися недоладні слова, мляскали у сні сухі язики; тяжке сопіння приглушував дикий хропіт горлянок.
Втомлений цілонічною працею лікар з трудом просовується поміж раненими, що лежали тісно наскладані. Йому, ніби у привітання, кривилися гримасою земляно-сірі обличчя, пашіли гарячкою неголені щоки, з-під скудйовченого волосся над побризканим холодним потом чолом дивились блискучі очі, ворушились гарячкою спалені уста. Санітар звогчував їх, замочуючи щораз жмуток вати у воді. Лікар нахилявся. Уважно обдивляв карточки на грудях, провірював живчик, слухав серце. Вибирав важкоранених до негайного відтранспортування.
Допитливим поглядом водили ранені за білою кітлею лікаря. Слідили його кожен порух, хотіли вичитати з його стягнутих брів та зморщеного чола відповідь на свої німі питання. Чи не прийдеться інвалідом вийти? А коли він обділював їх бадьоро-веселими словами, стягнуті болем уста роз'яснювала усмішка надії.
*
Пересувалась лінія. Відходила остання підвода з раненими. Він лежав на столі. Здавалося, спав. На уста набігала червона булька, роздувалась і пирхала. Набігала друга і знову пирхала. В кутиках уст зібралася червона піна, обличчя набирало олив'яного коліру. Груди підносились нерівномірним свистом віддиху, а за їх порухом червона рожа на білій-білій пелені перев'язки на грудях все ширшала.
Підійшов лікар. Обережно взяв за перегуб. Нахилився над карточкою, що зісунулася в бік, прив'язана шнурочком до сірої, пім'ятої блюзи раненого. Брови йому насупились. Рівчаки поміж фальдами морщин, що на чолі, поглибшали.
Ізнадвору міцнішав клекіт бою. Сухий тріск розриваних ґранат підступав за кожним разом ближче. Від того за кожним разом дирчали двері й судорожно здригалась земляна долівка.
Ранений відкрив очі. Вдивлявся хвилинку в білий фартух лікаря, то знову в обсипану з вапняної виправи стелю, звідки за кожним розривом ґранати сипався сірово-зелений пісок. Із широко розкритих очей закричав враз перестрашеним зором жах якогось пережитого і баченого образу. Рваним свистом прострілених грудей прохрипів: «Не лишайте мене їм... краще зги...» Кінець загубився в хвилі хрипкого, здавалося, безконечного кашлю. Але він надстав. Хворому опала толова. На уста вибігла знову кривава булька. Потім друга. І довго, довго не тріскала.
Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 4-5(18-19)
Немає коментарів:
Дописати коментар