«Злочинна історія» України на прикладі польських фальсифікацій

Роман Пономаренко

                  Питання ставлення в Польщі до України та української історії набуло неабиякої актуальності після прийняття польським сеймом ухвали про геноцид поляків українськими націоналістами на Волині. Сьогодні антиукраїнська риторика в Польщі базується на міцному полі історичних фальсифікацій та маніпуляцій фактами. Причому фальсифікується фактично будь-яка сторона українського національного руху, а потім ці фальсифікації активно тиражуються по світу антиукраїнською пропагандою, стаючи основою гучних історичних «відкриттів» та «розслідувань» недобросовісних істориків та журналістів, як в Україні, так і за її межами.

                 Одним з найболючіших та гострих «українських питань» для поляків є історія українського добровольчого руху у військах СС та дивізії військ СС «Галичина», яка у Польщі практично завжди подається під соусом з фальсифікацій. Для поляків українська дивізія військ СС є відвертим жупелом, за допомогою якого вони лякають українцями себе, своїх громадян та наївних толерантних європейців. Характерно, що в Україні на це зазвичай дивляться крізь пальці, і якщо фальсифіковані моменти історії ОУН та УПА ще іноді знаходять адвокатів серед українських істориків, то фальсифікації історії предтечі Української Національної армії зазвичай лишаються без відповіді. Це не дивно, бо більшість українських істориків або зовсім необізнані в цьому питанні, перебуваючи в полоні ще радянських пропагандистських вигадок, або вважають, що цього робити не треба, бо «Європа нас не зрозуміє». Таке відверте кон'юнктурне ставлення до національної історії, її корегування відповідно до чиїхось там сторонніх вимог, не припустиме сьогодні, коли Україна перебуває у стані війни та формує нову національну ідеологію.

                  Типовим прикладом такої звичайної фальсифікації є стаття «історика» Павла Лепковські в популярній польській газеті «Річ Посполита» від 25 серпня 2016 року  з красномовною назвою: «СС-Галичина: армія диявола. Одне з найбільш злочинних формувань Другої Світової війни» («SS-Galizien: Armia diabła. Jedna z najbardziej zbrodniczych formacji II wojny światowej»). Щоб підкреслити актуальність для сьогодення, польський автор з самого початку об'єднує історію та сучасність, повідомляючи своєму читачу, що «вони були одними з найбільш злочинних формувань в історії. Сьогодні лозунги, які проголошували злочинці з СС-Галичини в черговий раз стали девізом сучасних українських націоналістів».

                 Далі йде стандартний набір штампів, які показують, що пан Лепковські зовсім не розуміється в українській військовій історії. Зокрема, на його думку історія дивізії «Галичина» починається з 1929 року, коли була заснована ОУН, далі йде абстрактна інформація про цілі ОУН, діяльність УВО, наслідки радянсько-польської війни, контакти українських націоналістів з німецькою розвідкою та дикі пасажі в стилі, що «предтечею звірячих злочинів, які пізніше з ентузіазмом здійснювала СС-Галичина, була діяльність диверсійних груп ОУН у ІІ-й Речі Посполитій». Також обов'язково згадано про «Нахтіґаль» та «Роланд», волинську різанину і звісно про Варшавське повстання. В кінці випливає шокуючий висновок, що дивізія «Галичина» знищила 120 000 поляків, а вручення командуючому УНА генералу П. Шандруку вищого польського ордену «Віртуті Мілітарі» є наругою над пам'яттю загиблих поляків та євреїв.

               В принципі, критикувати цей опус немає особливої потреби, оскільки безперечні історичні факти говорять зовсім про інше. Зокрема, відверто хибно пов'язувати дивізію «Галичина» з ОУН, навпаки, ця організація виступила категорично проти створення дивізії, а якщо і спрямовувала туди деяких своїх членів – то виключно вимушено, щоб спробувати встановити свій вплив в дивізії (що не вдалося). Існування «Нахтіґалю» та «Роланду» до дивізії також немає жодного відношення. Давно доведено, що українські дивізійники не брали участь у придушенні Варшавського повстання, на Волині жодного українського підрозділу військ СС не було, і взагалі – вони практично ніяк не пересікались з польським населенням. Цікаво, що автор статті лише мимохідь закинув дивізії «Галичина» один єдиний факт військового злочину, який можна з нею пов'язати. Йдеться про знищення села Гута Пеняцька, яке за сумісністю було опорним пунктом польських партизан, що тероризували місцеве українське населення, в лютому 1944 року. Формально дивізія «Галичина» відношення до каральної акції проти цього партизанського осередку не має – її здійснив 2-й батальйон 4-го галицького добровольчого полку СС разом з місцевими загонами УПА. Однак вояки цього полку носили відзнаки української дивізії і пізніше були включені до її складу, тому нерідко цю акцію приписують саме дивізії, що не зовсім коректно. Крім цього, не відомо жодного факту здійснення військових злочинів українцями в уніформі військ СС та з «золотими левиками на рукавах».

                Варто сказати, що навіть серед поляків знайшлись критики цього опусу пана Лепковські – критичні коментарі можна побачити і під самою статтею на сайті газети та у «Фейсбуку». Але позитивних оцінок значно більше, що свідчить про те, що польське суспільство в цілому готове сприймати зображення українців як злочинців, а українську історію – як злочинну історію. Тому не дивує, що цей примітивний фальсифікат лягає на придатний ґрунт в Польщі, Російській федерації та навіть серед певних кіл в Україні. В сьогоднішніх реаліях українці навряд чи зможуть вплинути на громадську думку в Польщі, бо остання дуже заанґажована та налаштована проти нашої країни. Навіть виважену та коректну заяву української Верховної ради стосовно проголошення поляками волинських подій геноцидом, поляки трактували як "аморальну" та "агресивну проти польської держави". Єдине що ми можемо в цій ситуації і що має значно більшу вагу – це вплинути на українське суспільство, донести до нього історичну правду, розкрити ворожі фальсифікації, та тим самим – консолідувати суспільство, громадську думку, національну ідеологію.


site.ua

Українська Друга Світова – чергова міфологізація

Роман Пономаренко

                  Цього року відзначили 77-му річницю початку Другої Світової війни. Погляди на цей глобальний конфлікт, який докорінно змінив Світ, завжди були та досі лишаються політизованими. Зазвичай сприйняття суспільством історії воєнного лихоліття та його уроків знаходиться суто в межах ідеологічних міфів та штампів, більшість з яких вже давно неактуальні, але тим не менш лишаються дуже розповсюдженими. Наразі можемо спостерігати цікаву тенденцію, коли на зміну радянським штампам, які ще донедавна були дуже поширені серед громадськості, поступово приходять нові, сучасні, українські, які швидко підхоплюються широкою патріотичною аудиторією, не дуже обізнаною в історичних питаннях. В цьому сенсі цікаво, що навіть теперішні українські історики в деяких питаннях лишаються під впливом застарілих пропагандистських догм, сприймаючи їх на віру майже завжди без найменшої спроби критично переосмислити, хоча до того вони успішно переосмислили багато інших питань. Все це сприяє створенню, хоча і певної мірою глянсової, але здебільшого неприродної та заплутаної історичної картини війни. В результаті, відсутність належного розуміння історичних подій формує в суспільстві оптимальні умови для розквіту різного роду фальсифікацій історії, які потім щільно накладаються на ідеологію та слугують основою поширення нових фальсифікацій.

                  Бездержавність України сама по собі обумовлювала підлегле становище українців в Другу Світову війну, всі сторони конфлікту розглядали їх в якості кого завгодно – як громадян Польщі, СРСР, навіть Австро-Угорщини, але не як українців, що мають якісь права чи державне майбутнє. Єдиним винятком стала нацистська Німеччина, яка в кінці 1944 року офіційно визнала Україну своїм рівноправним союзником.

                   Зі свого боку, українці в роки Другої Світової війни проявили себе надзвичайно активно і в українському русі чітко виділяються три основні напрямки – націоналістичний, пронімецький та прорадянський, зрозуміло, що саме навколо них створюється сучасна українська міфологізація війни.

                    Головним стовпом сучасного українського міфу про Другу Світову є український націоналістичний рух, який в масі своїй асоціюється з Організацію українських націоналістів (ОУН) та зі створеною в 1942 році Українською повстанською армією (УПА). Проте наявні спроби сучасного українського науково-історичного істеблішменту розкрутити історію УПА на національний та європейський рівень викликають стійке нерозуміння інших країн. Так, з боку Ізраїлю періодично з'являються звинувачення повстанців в антисемітизмі та співучасті у Голокості, а поляки взагалі нещодавно звинуватили УПА в геноциді польського населення на Волині, тим самим збивши з пантелику багатьох проєвропейськи налаштованих українських істориків (та тепер змусивши УІНП постійно виправдовуватись та доводити, що то був не геноцид).

 Українські повстанці, 1944 рік

                     Головна мета оунівців і бійців УПА – це створення незалежної української держави, держави в тому вигляді, в якому вони її бачили і, природно, з собою на чолі. Причому створення держави за всяку ціну, без компромісів і відступів. З цього випливало, що всі ті сили, які свідомо чи несвідомо вставали на шляху до заповітної мети автоматично ставали ворогами ОУН та УПА. Саме це і приваблює сьогодні багатьох патріотично налаштованих істориків, готових пробачити та виправдати будь-яку дію повстанців. Недарма в сучасній Україні історія УПА перетворюється на не менш заідеологізоване та міфологізоване питання, як колись в часи СРСР історія радянського партизанського руху. УПА, яка в кращі часи свого існування 1944-1945 роках, об'єднувала в своїх лавах до 40 000 вояків, наразі згадується як одна з сил в Другій Світовій війні та вже практично записується у лави антигітлерівської коаліції. Проте дана концепція за великим рахунком не витримує жодної критики.

                       Головним противником для ОУН-УПА був, звичайно ж, Радянський Союз, в якому керівники ОУН вбачали головного опонента на шляху до створення української держави. Іншими ворогами були Польща, яка також претендувала на землі Західної України та нацистська Німеччина. В результаті, УПА фактично вело війну на три фронти – проти радянських партизанів, а потім і Червоної армії, проти польських партизан (головним чином, Армія Крайова) і проти німецьких військ, що окупували українські території.

                        В сучасній Україні поширюється теза, що УПА зіграла активну роль в розгромі німецьких військ в Україні і, таким чином, може претендувати чи не на роль визволителя та участь у антигітлерівській коаліції. З урахуванням того, що, справді, в 1943-1944 роках в Західній Україні періодично спалахували бої між німецькими частинами, як правило, охоронними і тиловими та українськими повстанцями, в яких обидві сторони зазнавали втрат, таке твердження може здатися не позбавленим підстав. Дійсно, аналіз відомих автору оунівських документів переконливо свідчить, що Німеччина розглядалась ними, як ворог українського народу. Тут цікаво, що в антиукраїнській пропаганді досі активно поширюється легенда про те, що ОУН-УПА нібито була створена німецькими спецслужбами. Дійсності ця теза не відповідає і будь-якої документальною базою не підтверджується. Навпаки, опубліковані документи, як німецькі, так і українські, дозволяють впевнено стверджувати, що німецькі спецслужби розглядали УПА і ОУН Бандери як ворожу силу, для придушення якої слід залучати всі наявні під рукою сили і засоби. Проте, активною боротьбу українських партизан з німцями назвати дуже важко. В серпні 1943 року, на Третьому надзвичайному з'їзді ОУН (б) було виголошено, що головним ворогом України залишається Радянський Союз, а пропозиції ряду діячів ОУН зосередитись на боротьбі з німцями були відкинуті. Бандерівці вважали за необхідне лише продемонструвати німцям бойові можливості УПА і тим самим змусити їх визнати, офіційно або неофіційно, статус «двовладдя» на окупованих територіях і право ОУН та УПА на контроль над Україною. Таким чином, боротьба проти Німеччини ніколи не проголошувалася за основну мету УПА, а велася швидше вимушено: дуже часто, якщо німці не чіпали українських повстанців, то і ті активних дій проти них не вчиняли. Керівництво УПА було налаштовано проти німців радикально негативно, але до радикально активних дій проти них, як проти поляків чи комуністів, так і не перейшло. Тому надмірно приписувати УПА значну роль у загальній перемозі над нацистською Німеччиною, бо вклад українських повстанців у розгром німецьких військ в Україні був невеликим.

 Вояки УПА в трофейних німецьких одностроях

                    Головним сенсом існування УПА була війна проти СРСР, яка велась як проти РСЧА, так і проти радянського партійно-державницького апарату. Наразі дуже поширені твердження, що нібито основним противником УПА були війська НКВС, а не звичайні частини Червоної армії (тобто, нібито УПА боролося виключно проти радянської каральної системи, а не проти РСЧА як такої). Насправді, як би цього не хотіли визнавати чимало українських істориків, але противниками УПА часто виступали регулярні частини Червоної армії – це одна з особливостей будь-якої партизанської війни, коли для придушення повстанського руху кидаються регулярні армійські формування. У свою чергу УПА також завдавала ударів по радянських військах. Найвідомішим актом УПА в цьому плані стало знищення командувача 1-м Українським фронтом генерала армії М.Ф. Ватутіна: 29 лютого 1944 генерал зі своїм кортежем потрапив в повстанську засідку, був важко поранений і 15 квітня 1944 помер від наслідків поранення. Для порівняння, будь-якими подібними акціями по відношенню до представників німецького командування УПА похвалитися не може.

                     Проблема в розумінні ролі УПА в ході війни лежить зовсім в іншому спектрі. Наслідком боротьби проти радянського режиму стало те, що поряд з військовослужбовцями РСЧА та співробітниками НКВС, ворогами і потенційними жертвами УПА стали сільські активісти, комуністи, комсомольці, вчителі та фахівці (спрямовані в Західну Україну на роботу) і просто цивільні, які тим або іншим способом співпрацювали з радянською владою. Темною стороною УПА є жорстокий терор по відношенню до цих груп українського населення. Потрібно пам'ятати, що обидві сторони застосовували в цій боротьбі всі доступні їм методи і засоби, не гребуючи терором проти мирних мешканців (обопільного), провокацій і тому подібного. Це природно, навіть зараз, в ХХІ столітті, партизанська війна жодної з протиборчих сторін не ведеться «в білих рукавичках». Це була ідеологічна боротьба, що дає певний відгомони в Україні і зараз – адже на землі Західної України на роботу зазвичай спрямовувалися жителі Східної, багато з яких були щиро прорадянськи налаштовані, з тих чи інших причин. Тому якщо серед населення Західної України УПА категорично сприймається як вояки за українські національні інтереси та ідею, то в Східній Україні ще донедавна більшість населення трактувала УПА в основному як «стріляючих в спину радянським військам», «фашистських посіпак» та «братовбивць». Наразі таке сприйняття УПА на Сході дещо змінилось, перш за все внаслідок війні, що прийшла в Україну і з'явилось певне зрозуміння, що рухало тими людьми, які здебільшого добровільно відмовлялися від нормального життя і йшли в ліси, щоб зі зброєю в руках боротися за свої переконання проти всесильної радянської каральної машини.

                     Не менш важливим, але при цьому найбільш недооціненим сьогодні, є український пронімецький рух, учасників якого навіть зараз багато істориків традиційно з презирством іменують колабораціоністами. В сучасній українській концепції історії Другої Світової війни про нього зазвичай намагаються не згадувати, бо в сенсі тверджень про величезний вклад українського народу у перемогу антигітлерівської коаліції така інформація вибивається з загального контексту. Звісно, сучасні «європейські цінності» роблять свою справу, але чи заслуговують забуття близько 250 000 українців, що проходили службу в різних частинах німецької армії і поліції в роки війни? Цікаво, що сприйняття цих людей з боку українських істориків обумовлене виключено ставленням до них сучасного «цивілізованого» та «толерантного» світу, який їх беззаперечно засуджує. Якщо завтра раптом Європа реабілітує нацизм та колабораціонізм, то більшість українських істориків відразу перефарбується та почне їх всіляко вихваляти (думаю, всі пам'ятають, як українські історики КПРС після 24 серпня 1991 року раптом всі стали на національні позиції). Але поки що маємо те, що маємо.

                   Головною кульмінацією участі українців в бойових діях на боці Німеччини стало створення 14-ї добровольчої гренадерської дивізії військ СС «Галичина». Чому виділяємо саме її? Бо тут мова йде не лише про військове питання, а про його суто політичну складову. На жаль, історія цього формування в сучасній Україні сьогодні настільки перекручена та міфологізована, що пануюча в уяві суспільства картина зовсім не відповідає дійсності. Читання деяких робіт українських істориків іноді створює враження, що дивізія існувала сама по собі як 1-а дивізія Української національної армії, а «СС» - значило лише «січові стрільці» і нічого більше. Також поширене твердження, що єдиною метою формування дивізії було бажання створити власну українську армію для майбутньої української соборної держави. Звісно, більшість істориків зазвичай виконують політичне замовлення та не хочуть лізти в ці хащі, бо значно легше сприймати загально прийнятий стан речей, ніж розбиратись в деталях та вишукувати. Відомий вислів «історію пишуть переможці» після війни доповнив Йоахім Пайпер: «а правда переможеної сторони належить вузькому колу тих, що були на ній».

                      При формуванні дивізії військ СС «Галичина» чітко простежуються два головні мотиви, якими керувались українці. Першими були мотиви української еліти, що входила до Українського центрального комітету, який орієнтувався на Німеччину та ветеранів Визвольних змагань 1917-1920 років, які проявляли велику громадську активність. Мотивація цих груп істотно не відрізнялася від цілей представників інших європейських націй, які в 1942-1944 роках створювали національні частини в лавах військ СС. Перш за все вони прагнули заслужити для України право на місце в «Новій Європі», тобто в рівноправному союзі європейських націй після закінчення війни і перемоги Німеччини. Такий намір українських лідерів мав підтримку з боку деяких високих сановників Третього Рейху та СС, зокрема губернатора Галичини группенфюрера СС Отто Вехтера, який для української справи зробив набагато більше, чим деякі популярні українські історичні діячі. Таким чином, місце в «Новій Європі» було головною політичною причиною створення дивізії. У майбутньому вона повинна була стати основою збройних сил Української держави, яка б мала тісні союзні зв'язки з Німеччиною.

                     Крім цього, велику роль зіграли і антирадянські настрої значної частини населення Західної України, що і стало другим мотивом. Після двох років перебування в Радянському Союзі в 1939-1941 роках, багато жителів цих територій не бажали повернення більшовиків. Потрібно пам'ятати, що в дивізію добровільно вступали люди, які до цього два роки прожили в німецькій окупації і мали можливість порівняти становище в Україні при німцях і за «совєтів». До того ж, ці люди мали ще одну альтернативу – піти в УПА. В українських архівах збереглась значна кількість свідчень, в яких добровольці, описуючи мотиви, які підштовхнули їх до вступу в українську дивізію СС, говорили, що йдуть обороняти Україну від її найголовнішого ворога – «червоної Москви». Отже молоді мешканці Західної України свідомо віддали перевагу нацистам перед більшовиками, і більш того – навіть перед бандерівською УПА.

                     Відзначимо, що керівництво ОУН вкрай негативно поставилося до творення дивізії і широко агітувало проти її формування. Шухевич та інші підпільні лідери бачили, що потенційний рекрутский елемент для УПА (молоді українці) йде на сторону їх супротивника (німців). Проте зірвати створення і підготовку дивізії вони не змогли. Вже після війни була проголошена умовна теза «два шляхи, одна мета», коли нібито дивізія «Галичина» проголошувалась ледве не братньої структурою для УПА, а всі дивізійними тільки і мріяли проте, щоб усієї дивізією кроком вирушити «в ліс». Зазвичай, всі ці твердження нічого спільного з дійсністю не мають, навпаки – існування дивізії показує значну обмеженість впливу українського підпілля в Галичині.

                    Таким чином, з об'єктивної точки зору дивізія СС «Галичина» стала німецькою військовою частиною сформованою з українців, яка своїм існуванням окреслювала чітку політичну складову та будувала засади українського майбутнього. Зауважимо, що організація СС виховувала нацистську еліту, перш за все в інтелектуальному та військовому планах, бо вважалось, що кожен майбутній лідер нації повинен відслужити на фронті. Тому те, що німці відправили кілька сотень молодих українців на вишколи у славнозвісні юнкерські школи військ СС, де вони навчались разом з німцями та представниками інших європейських націй, свідчило про початок формування та виховання нової української еліти – проевропейської, а ці молоді хлопці в майбутньому повинні були стати лідерами української нації, кров'ю скріпивши своє братерство з німцями.

                     Отже, і націоналістичний, і пронацистський українські рухи можна сміливо віднести до державницьких, бо представники обох мріяли створити українську державу, звісно, в тому вигляді, в якому вони його уявляли (як ми показали, було два варіанти – «держава ОУН» і Україна в «Новій Європі»).

                       Третім напрямком руху українського народу в роки війни була боротьба на фронті та в тилу за Радянський Союз. Враховуючи сучасну декомунізацію та боротьбу з радянським минулим нерідко забувають головне – велика частина українців, в основному жителів Східної України, нерозривно сприймали боротьбу з ворогом на фронті з необхідністю звільнити територію УРСР і відновити в Україні радянську владу. Про українську державу в іншій формі, ніж УРСР, вони в масі своїй навіть не думали, та й зі зрозумілих причин не могли думати. Не менше 7 мільйонів українців в ході війни вступили добровільно або були мобілізовані в Червону армію, з них загинуло близько 3,5 мільйонів, тобто кожен другий. Показово, що в пошуку місця України в Другій Світовій, на відміну від українців у лавах німецької армії, українці з РСЧА навпаки часто згадуються та зазвичай історики відгукуються про них з повагою. Маємо цікавий дисонанс – з одного боку йде активна декомунізація та навіть намагання визнати радянську владу в Україні окупаційною, але при цьому в пропаганді внеску України у Другу Світову активно використовуються подвиги українців у лавах РСЧА, хоча вони і несли Україні радянську окупацію та бездержавність, а багато з них були членами компартії. Така непослідовна позиція демонструє відверту слабкість фундаменту на якому в УІНП намагаються побудувати будівлю «Україна у Другій Світовій».

                    В намаганні УІНП приплюсувати український народ до стану переможців над Німеччиною є ще один цікавий нюанс. Те, що Польща і СРСР – вороги УПА, української держави та фактично – українського народу як окремого суб'єкта існування, були активними учасниками антигітлерівської коаліції, показує, що обраний українським історичним офіціозом шлях довести, що Україна теж претендує на участь у цій коаліції є хибним, помилковим та взагалі не має нічого спільного з українськими національними інтересами.

                    Сьогодні, коли Україна переживає війну та шалений ідеологічний тиск як з ворожого Сходу, так і з нібито дружнього Заходу, українці перш за все повинні навчитись поважати свою історію та перестати боятись того, що хтось там нас осудить чи не так зрозуміє. Сприйняти свою історію – це фактично сприйняти самих себе. Зробити це можна тільки одним шляхом – через всебічне, об'єктивне дослідження історичних подій, встановлення причин і мотивів, що викликали до життя ті чи інші дії, та через повну ліквідацію ідеологічного початку в тлумаченні історії, який нам досі нав'язується. «Ідеологічний совок» в його сучасному українському та європейському видах не є припустимим для здорової та свідомої нації. Історію треба не міфологізувати, її треба досліджувати та враховувати її уроки.


site.ua 

Останні дні війни в Запасному полку 1 УД

Володимир Ґоцький (Англія)
 ст. дес. 1 УД

Стан та розміщення Запасного полка

 

                   Великодні свята 1945 р. застали нас на новому місці розташування під Кляґенфуртом. Штаб Куреня примістився в Ґрафенштайні над Гурком, а поодинокі сотні були розташовані в Ґрафенштайні, Трудендорфі та Обер — Міґер. Стан Запасного куреня був доволі чисельний, бо назбиралось багато чожунаціональних новобранців та нездатних до військової служби виздоровців, яких не було вже змоги відсилати куди слід. Крім «Штамм» — сотні (понад 200 людей, серед яких 120 постійного персоналу) та Виздоровної сотні в силі понад 400 люда, при Запасному Курені зформовано ще новий Робітничий Курінь із нездатних до служби стрільців, чужонаціональних та невишколенмх новобранців в силі около 700 осіб. Курінь цей мав відійти на фронт будувати укріплення. Та не стало вже часу і його приділено до Запасного Полка, як окрему одиницю.

                  При штабі 14-го Вишкільно-запасного Полка, яким командував полк. Маркс (німець), перебував тоді штаб генерала Шандрука, що вичікував стягнення нашої Дивізії з фронту, щоб її цілковито перебрати від німців. При штабі Запасного Куреня, що був під командою полк. Губера (німця із Хорватії), перебувало тоді около 10 українських старшин, нездібних до фронтової служби «бо не покінчили німецької старшинської школи». Прийшли вони до Дивізії враз із т. зв. Волинським (холмським) леґіоном ще в початках квітня ц. р. Вони мали бути звільнені до хати, та тапер саме створили старшинський склад для новозформованого Робітничого Куреня  (між ними були сотники Гончаренко, Кощук, Гуня, Лукашук, Ярмелюк, поручники Попівський, Личманенко, Литвин, хорунжі Столярчук, Бернад та інші). При штабі перебували теж пполк. Сосідко та хор. Горинь, а з німців пор. Кубік, як господарські старшини, та лікар д-р Стефанюк.

                 Командиром Виздоровної сотні ще від осені був пор. Тищенко, а йому помагали пор. Лиско та хор. Бассараб.

                   У «Штамм»-сотні командував хор. Єлє (німець), а поодинокі чоти вели хор. Хухра (чота «б. к. ф.»), Олесницький (чота «а. ф.», до якої входили також всі чужонаціональні.) При кінці квітня приділено до «Штамм»-сотні хор. Федюка, що сповняв функції заступника командира сотні.

                   Настрій у нас був якийсь невиразний. Хоч раділи всі, що нацистівська Німеччина конає, та мариво Сходу грозило не лише нашій Дивізії, — там на фронті над Муром — але і безпосередньо нам у виді тітівських загонів, що пробирались до Каринтії із-за Драви. Наші вишкільні курені вже від кількох днів стояли у постійних сутичках з ними.

                   Місцеве словінське населення ненавиділо німців, а нас якось «терпіло». То ж хоч і ворожі загони були зовсім близько (віддаль від Драви виносила ледви 12 км), ми якось не відчували жодного страху. Ми знали від місцевого населення про всі рухи партизан, та про просування англійських військ, що в той час зайшли вже аж під Філлях. Радієвих вісток ми не мали, бо в Обер-Міґер не було електричного струму. Ми весь час сподівались та ждали, коли ген. Шандрук перебере врешті нашу Дивізію. Ми бачили, що німці з нехіттю ставляться до його заряджень, що прямували до українізації Запасного Полка, Вони таки явно саботували, та в свою чергу розкрадали на очах майно Запасного Полка. Пиятики, відсилання харчових пачок додому із наших магазинів, в той час, коли стрілецтво дослівно голодувало, відбувались на очах всіх. Вони постійно відбували якісь наради, до чогось приготовлялись.

                   Вістку про смерть «фюрера Німеччини» прийняли ми як заповідь скорої капітуляції. Заяву Деніца про капітуляцію принесли до нас вістові 6. 5. 45., та ми ще не зовсім вірили. Виглядало що німці капітулюють лиш на західньому фронті, натомість на східньому продовжуватимуть воєнні дії. Врешті прийшло підтвердження. Нам стало ясно, що війні кінець і нам треба, згідно з умовою, що її мав заключити Український Національний Комітет з альянтським командуванням чим скоріш добитись на збірний пункт для всіх українських військових формації під альянтською окупацією. Ми мали надію, що нас лиш переформуюють та вжиють знов на східньому фронті, бо у конфлікт вірили беззастережно, знаючи докладно загарбницькі пляни східнього «союзника». Тому теж наказ пакуватись, що прийшов до нас одночасно з вісткою, що Німеччина мусить капітулювати також і на Сході, та що англійські танки стоять уже безпосередньо перед Кляґенфуртом (12 км від нас), вважали ми нормальним бігом подій. Бентежило нас лиш те, що жодні директиви із штабу ген. Шандрука не надходили. Наші німці далі залишались при нас, а їхня поведінка приводила до частих конфліктів із стрілецтвом, що вже мало досить їхньої господарки та брутальности. Грозило цілковите здеморалізування частини, тому треба було шукати негайно якихсь засобів рятунку. Серед стрільців, що працювали у різних установах «Штамм»-сотні, а які були докладно поінформовані про стан речей, виринула думка зв'язатись безпосередньо із штабом ген. Шандрука, а над німцями розтягнути нагляд. Та вже тоді як серед старшин-українців, так і серед стрілецтва, думки були поділені. Одні вважали, що нам треба зберегти цілість, та йти на об'єднання з іншими українськими частинами. Другі ж, панічно боячись таборів чи можливости попасти в мундурі у руки большевикам, обстоювали думку, що нам треба пробувати одинцем пробиватись до своїх рідних чи знайомих у західній Німеччині чи Австрії.

                      Зв'язок із штабом ген. Шандрука ми нав'язали за допомогою людей, що працювали в штабі Куреня. Та жодних директив і далі не було. Дізнались ми тільки, що ген. Шандрук виїхав на фронт до Дивізії, щоб її стягнути врешті та передати полк. Кратові. Командування 14 Запасним Полком мав перебрати сотн. Татарський.

                      Курінь мав перебрати пор. Барицький, а нашу «Штамм»-сотню хор. Федюк, чи хтось інший з-поміж українських старшин.

                      Серед таких настроїв переїхали ми (сама лише «Штамм»-сотня) ближче Кляґенфурту, до місцевости, положеної при шосі Кляґенфурт-Ґрац-Ґутгоф. Всі інші частини залишились на своїх місцях. По дорозі стрічали ми сотні цивільних, що пішки та роверами вертались зі сіл, де крились перед бомбами. Коли один наш німець зачепив гурт дівчат поздоровленням «Гайль Гітлер», то одна з них визвірилась на нього: «Ніхтс мер Гайль Гітлер! Гір іст Естерайх!»

                      У Ґутгофі включили ми зразу нашого «філіпса» і одним із перших комунікатів був заклик до німецьких частин на східньому фронті негайно заперестати бойові дії. Це говорив Мюнхен. А потім зловили ми заклик до німецьких робітників, щоб не товпились по шосах, а голосились до збірних пунктів, де найдуть приміщення та отримають харчі, поки їх не відішлють на батьківщину. Ця вістка збентежила декого, бо багато стрільців зрозуміло її так, що англійці, згідно із умовою, відсилатимуть всіх ненімців на їх батьківщину, та що така сама доля стріне й нас. То ж таки зараз почали одинцем вивтікувати. Наші німці розгубились серед суперечних вісток. Вони кинулись розграблювати магазини, та тягли за собою ще й наших хлопців.

Перша зустріч  з англійцями

 

                      Хор. Федюк старається зберегти дисциліну та порядрк. Це йому приходилося тим важче, що німці в останній день роздали ще стрільцям «маркетендерварен», поміж якими була й горілка.

                       Вечором приїхав до нас якийсь англійський старшина розпитував, хто ми, скільки нас та обіцяв на другий день привезти якісь інструкції. Того ж самого, дня (9.5.45) прибув до нас теж перший відпоручник від штабу ген. Шандрука, полк. Сосідко. На загальному зібранні стрілецтва у ширшій промові підкреслив він вагу холоднокровности та дисципліни у такій переломовій та непевній хвилині. Хоч для німців війна вже покінчилась, то ми мусимо ще виждати в повній готовості, бо на нас чигають ще десятки небезпек. Далі подав він нам до відома, що ген. Шандрук нав'язав уже зв'язок із англійським командуванням у Кляґенфурті, яке запевнило збереження нашої формації в цілості. Подав теж до відома, що Дивізія почала вже відтягатись з фронту та йде на злуку з нами. За два-три дні повинна бути тут. Ці прості, короткі вояцькі слова влили в наші серця надію та кращі сподівання на майбутнє.

                     Під впливом тих вісток якось і сон не брався. Тому теж прихід вістового із штабу десь після півночі застав нас усіх ще на ногах. Однак наказ, щоб негайно вирушати обезпеченим маршем в напрямі Фелькермаркт-Ґрац, збентежив нас. Це дало притоку всяким непевним типам поширити думку, що німці, діючи наперекір зарядження ген. Шандрука, висилають нас в руки большевикам. Постала своєрідна паніка так, що із самої «Штамм»-сотні зникло невідомо куди більше ніж 30 осіб. Деяких з них пізніше стрінули ми у Кляґенфурті.

                    В 1-ій год. ночі ми виїхали спішно, залишаючи на місці багато із приватних речей та навіть архівальні матеріяли. Вони мали бути завантажені на вантажну автомашину, яка однак не прибула.

Дорогою на Ґрац

 

                     Тихо, без гамору просуваємось ліском, де ще недавно було повно німецьких магазинів погінного матеріялу та автопарки. Зараз там пустка, бовваніють лише порожні бляшані банки. У Трудендорфі, де квартирувала Виздоровна сотня, теж уже пусто. За нами чути ще торохтіння якихось возів на польовій дорозі. Це, мабуть, вози курінного обозу. Між стрілецтвом ходить чутка, що нас окружать тітовці, тому мусимо відступати чим скоріш на схід, на зустріч нашій Дивізії. Наша чота «к. ф.», що була озброєна, як теж чота «б.к.ф.», пішли попереду нас, як охорона штабу Куреня. Нас — «Штамм»-сотенні установи мала охороняти «айнзац-чота» в силі 35 людей з одним «максимом». Та більшість стрільців саме із цієї чоти вечором розбіглась невідомо куди так що з нами залишилось всього 12 стрільців з чотовим дес. Дудинським. Всі усвідомили собі, що кожної хвилини можуть на нас наскочити тітовці. Нікому з нас не хотілось саме тепер попадати їм у руки. Тому хлопці визбирують всяку зброю та муніцію, що валяється скрізь по ровах, полях чи опущених автомашинах, або навіть купують за папіроски у повертаючих із фронту німців.

                    Нашу групу веде хор. Єлє. В групі цій є бл. 150 людей, 17 перевантажених клунками возів та одна кухня. При групі є з-поміж українських старшин — хор. Федюк та ще якісь два хорунжі, що прибули до нас в останніх днях.

                    На світанку рух на шосі збільшується; минають нас авта, вози та піші гуртки німецьких вояків, що здебільшого без зброї, вертаються додому. Всі дивуються, чому ми йдемо на схід, звідки вони тягнуть «нах Гавзе». А над Дравою весь час бахкають ґранати та цокотять кулемети. Невідомо, хто на кого стріляє. На горах десь біля Оберміґер, де ми ще вчора справляли Великодні свята, — вистрілюють раз-у-раз світляні ракети.

                   Біля 9 год. вранці доїздимо до Фелькермаркту. Рух на шосі великий, — просто глота. Стоять та проїздять у всіх напрямках цілі колони автомашин. Стоїть якийсь козачий табір. Нам назустріч виїздить командир 14. полка, полк. Маркс та дає наказ їхати далі в напрямі Юденбурґ — Зальцбурґ. Туди мала вже вирушити наша Дивізія просто з Ґрацу.

                    В'їздимо негайно в Фелькермаркт, що справляє на нас тривожно-святкове враження. Всі мешканці на вулицях, доми прикрашені австрійськими та каринтійськими прапорами, шосою проходять різні відділи вояків без зброї. З лікарні виходять останні хворі, та, насилу шкутильгаючи, прямують хто куди. В опоржнених казармах та бараках бушує дітвора та з радістю вишукує прерізні іграшки, як гранати, світляні патрони, тощо.

Зустріч з нашими вишкільними куренями

 

                   За Фелькермарктом на горі в якомусь саді стаємо спочивати та коней підкормити. До нас долучують інші частини Запасного Куреня, а далі поодинокі сотні вишкільних куренів, про долю, яких ходили різні тривожні вістки. Від останніх довідуємось, що 2. Вишкільний Курінь, який був розташований в околицях Міклянцгофу під Фелькермарктом, був заскочений партизанами. У бою були великі втрати вбитими, раненими та пропалими. Разом понад 120 люда. Хлопці якісь знеохочені та вистрашені. Зараз таки під лісом вистрілюють всю скорострільну муніцію, зривають для розваги ручні гранати та «фавстпатрони», мовляв, щоб легше було йти. Штаби деяких частин палять свої канцелярії. Витворюється якась нервова, непевна атмосфера.

                  Прекрасна погода та передполуднева горяч примушує стрільців пороздягатись. Багато йде купатись до поблизького потока. Із Фелькермаркту надтягають ще різні мародери; несуть повні шапки яєць чи хліба.

                  Десь біля 12. год. над'їздить автом знов полк. Маркс і зараз таки постає якась метушня та рух. Чути крики: «Тікати, Тіто нападає!» Всі кинулися до возів. Кожен хапає зброю, наплечник та втікає. Вози товпляться, гублять поскидані спішно клунки. До десяти хвилин сад, де спочивало понад 3 000 стрільців, пустіє зовсім. Лиш порозкидані шоломи, протигази та скриньки від муніції бовваніють серед буйних трав.

                  Шосою женуться вантажні автомашини, а з ними наввипередки — наші підводи. Ровами та полем попід ліс гурмами стрілецтво. На поле виїздить якийсь віз із хлібом та сухарями. Роздає все те направо й наліво, щоб легше було втікати. Якийсь старшина — німець, — женеться на запіненому коні, своїми вигуками та лайкою доливає ще оливи до вогню.
Та покількох кілометрах безладної втечі якось заспокоюється. Деяке заспокоєння вносить вид застави із кандидатів підстаршинського курсу, що з кількома кулеметами має прикривати наш відворот. Минаємо знов групу козаків. Нас переганяють у паніці авта та автобуси аж обвішані хорватами. Люди сидять не лиш на дахах, але теж на моторах, на болотниках, навіть на запасному колесі іззаду.

                  Несподівано якась затримка. Показується, що перед нами стрімка гора така, що авта треба витягати тягачами. До возів треба впрягати по дві а то й по три пари коней. До всього доброго долучається ще й дощ. Доганяє нас якась частина Вермахту і один старшина розказує, що тітовці заняли Фелькермаркт, забрали з собою весь штаб нашого полка, всі магазини та пігнались далі за нами. По дорозі стрінули нашу заставу, яку роззброїли. З козаками звели бій, та ось-ось будуть тут. Мимоволі розглядаємось по сторонах, куди б то краще було чмихнути на випадок наступу.

                  По якомусь часі справді надходять деякі  хлопці з підстаршинського курсу без зброї та годинників. Їх заскочили тітовці, переодягнуті у вермахтівців, на автах Червоного Хреста. Наказали відкинути зброю, яку забрали, «роззброїли» з годинників, а їх самих відпустили.

Пригода санітара Сіроти

 

                 Нас дігнав знайомий санітар Сірота, якому трапилась така пригода: під час нашого відпочинку під Фелькермарктом він пішов був купатись. Коли вернувся, з-поміж людей не застав уже нікого. Порозкидані речі вказували на скорий відступ. Своїх речей не найшов, натомість найшов якийсь санітарний наплечник. Взяв його та вийшов на дорогу, щоб причепитись якоїсь автомашини так нас наздігнати. Кілька авт проїхало, та він якось не міг вчепитись. Врешті скочив на східці санітарного авта. Шофер розпитував його, з якої він частини, та куди прямує. При дорозі в лісі валялось повно наплечників, накривал та іншого вояцького одягу. В одній хвилині авто затрималось. Яке ж було здивування бідного санітаря, коли побачив, що з авта вискакують хлопці та дівчата у напів військових одностроях з зірками, а над шоферською будкою стирчить дуло кулемета. Балакали вони поміж собою по-сербськи, по-німецьки та найбільш по-російськи. Бідолаха санітар забув подякувати за прислугу і тихцем перейшов на другу сторону дороги та вхопився якоїсь другої автомашини й так нас наздігнав.

Французи домів, а серби з дому

 

                  Вже вечоріло, як ми виїхали на верхів'я просмику Рідельпас. По дорозі минули ми цілу групу сербів — селян, що вибрали скитання на чужині, втікаючи з батьківщини, де поширив свою владу Тіто. Знову ж в одному «ґастгавзіі», де висів триколірний французький прапор, зібралась група французів, очікуючи відтранспортування їх на батьківщину. І мимоволі прийшла думка, чи мир буде справді миром... Для всіх...?

                  Нас переганяють легкі англійські танки. Все це разом стає для нас чимсь незрозумілим. Поворот на батьківщину, — втеча з батьківщини. Англійці пропускають зі зброєю, — тітовці роззброюють та грабують, ба навіть вбивають!

                  Темно вже було, як ми проїздили крізь Санкт-Андре, а пізніше Вольфсберґ. Весь час переганяли нас автомашини та цілі колони возів. Це якась німецька частина відступала в повному порядку з-під Марбурґа Темряву ночі прояснювали вибухи світляних ракет. Ось з двору спішно виїздять мадяри. Розказують, що кілька годин тому наскочили на них партизани, забрали зброю, коні. Заціліли ті, що квартирували по приватних хатах.

Без відпочинку далі

 

                    Хлопці вже ледве ногами тягнуть. Розходяться по хатах, або чіпляються проїжджих автомашин, кидаючи наплечники, ба навіть плащі чи шапки. За Вольфсберґом стаємо і ми відпочивати. Це ж дванадцята ночі. Вози залишаються стояти на шосі, а ми лягаємо, де хто може. Біля третьої вирушаємо далі. Наш віз, що був причеплений до другого, розсипається нам зовсім. Цілий час треба дротувати раз одне, то знову друге колесо.

                   Дорога проходить мальовничою долиною якоїсь річки між навислими скелями та чатинними лісами. За річкою, що шумить безперервно, виблискують залізничні рейки. Проїздимо якесь чепурне гірське містечко, де на кінці якийсь великий завод чи тартак. Дорога втискається у дуже стрімку долину. Скелі нависають просто над головою. У хвилях річки бовваніють поторощені рештки автомашин. З наших хлопців залишилось не більше 50. Решта  невідомо, де поділась.

                   Кожний постій значимо кількома прикуленими сплячими постатями, яких просто годі добудитись. Так і залишаємо їх.

Зустріч із частинами Дивізії

 

                  Хоч уже 8. година, то холод ще щипає в пальці. В'їздимо у якусь санаторійно-тартачну місцевину, де збігаються три шляхи: з півдня з Вольфсберґу, зі сходу (з Ґрацу), та з півночі (з Юденбурґу). Там справжній балаґан. Мадяри з півночі, кіннота на північ. З Ґрацу частини нашої Дивізії, на Ґрац якісь частини РОА. З Вольфсберґу ми, а за нами вермахтівські автомашини, на Вольфсберґ— Кляґенфурт частини вермахту з-під Ґрацу. Пропускаємо повз себе мадярів, далі частини нашої артилерії та піонірів. За ними тягнемо й ми, а за нами табор Запасного Куреня та хлопці Виздоровчої сотні, що в міжчасі нас наздігнали.

Шляхи відвороту на захід у травневі дні 1945 р. були завалені кіньми, людьми, автомашинами, на альпійських доріжках

                  Стрічаємо знайомих із Дивізії. Ніхто нічого певного не знає. Мали їхати на Кляґенфурт, а тут їх не пускають, — завертають на Юденберґ. Ледве вихопилися з фронту. Большевицькі танки наступали їм на п'яти аж до самого Ґрацу. Багато залишилося за Муром (фюзиліри, піоніри). Артилерія мусіла залишити все своє спорядження та лише з возами добилась сюди.

                  Обабіч дороги, що виходить на якусь високорівню, повно зброї, муніції, поламаних автомашин, гармат. Це свідки перемаршу частини із фронту. На рівнині, яких 2 км перед Санкт-Леонґард, зупиняємось, щоб відпочити. Дорогою в два, а то й три ряди просуваються вози й автомашини. Є тут вермахт, мадяри, хорвати, наша Дивізія, частини РОА. Над'їздять і козачі частини. Все те товпиться, старається наздігнати своїх. Вибухають колотнечі, та до більших сутичок не доходить.

                  Заїздимо на пасовисько. Хлопці розглядаються біля возів, вигріваючись на сонці після нічних приморозків. Дорогою весь час надтягають нові транспорти. Доганяють нас розгублені серед ночі товариші. Один з них розказує, що вночі, коли ми ночували на шосі за Вольфсберґом, тітовці були у Вольфсберґу. Пограбували з нашої харчової валки призначені для нас харчі, а візників відпустили.

                 Проїздить козачий відділ та розказує, що партизани не далі 12 км за нами. Минулого дня були вони теж тут, де ми зараз стоїмо та пробували роззброювати відступаючі частини. Та козачі відділи перетріпали їх здорово.

Палимо документи...

 

                З уваги на постійну небезпеку зі сторони партизан, як теж на важку переправу через альпійські провали, наш «шпіс», бунчужний Зіберт, дає наказ палити всі особисті документи стрільців нашої «нової» Дивізії. У великому вогнищі гине за декілька хвилин наша мозольна, піврічна праця. Палимо теж похідні скрині, що становили головний вантаж, нашого воза. Викидаємо непотрібний вже нам поламаний віз, а свої особисті манатки приміщуємо на «бідці» — двоколці.

А перед нами большевики

 

                Минає полуднє, а вуж возів, що ще від рана стоїть на шосі, ні трохи не посувається вперед. Навпаки, розширяється: вже можна начислити шість, сім рядів поруч себе. Вештаються Деякі хлопці, що ходили вперед розвідати про причину затримки, та розказують, що перед нами дуже стрімкий відтинок шляху, а десь під Юденбурґом стоять уже большевицькі танки. Хто ще рано проскочив через міст на Мурі, той мав щастя, а хто не вспів, того або большевики захопили в полон, або жде, сам не знає чого перед Юденбурґом.

                 Виймаємо карту та студіюємо положення. Справді, одинокий міст на Мурі, це той під Юденбурґом. Це теж « найближчий шлях на Зальцбурґ — збірний пункт для українських частин. Є ще можливість добитись іншими шляхами, але це вже довша і важча переправа. Двох наших товаришів (Тарнавецький та Чикета) ідуть особисто провірити положення, бо ми рішились діяти на власну руку в обличчі можливостей бути захопленими большевиками. Прибуває до нас «папа» Губер (наш командир куреня) та розказує, що большевики пропускають вермахтівські частини, тільки роззброюючи їх, а нас та частини РОА беруть в полон. Ця вістка підтверджує тільки правильність наміченого нами шляху. Стає ясним, що лише меншими гуртами можна буде продертись до Зальцбурґа, який у наших сподіваннях став нашою «обітованою землею».

               «Організуємо» коні

 

                 Врешті деякі валки вирушають в дорогу. Постає загальна метушня. Стрільці ловлять коней та впрягають їх. Ловлю і я якусь коняку із шлиєю. Так роздобули ми свого власного коня. Є нас ще 5 писарів із «штамм»-сотенного II б (відділ реєстрації та видачі військових документів для рекрутів). Десь біля 5 години проїздять повз нас дорогою, що вже сильно прорідились, англійські та німецькі панцирні вози та особові авта.

                 — Це місія на переговори до большевиків їде — кинув хтось.

                Наші німці потішають нас, що тепер вже все буде добре. Врешті рушаємо й ми. По якомусь кілометрі застрягаємо знову, а другим боком попід ліс у протилежному напрямі котяться цілі валки возів. Щоб воно мало означати? Нічого конкретного ніхто не знає, а здогадів сотні. От і ситуація! Спереду большевики, позаду тітовці. Вибирай, що краще!

                Вже темніло, як ми в'їздили на якусь площу, зараз таки при дорозі. Розкладаємось на ніч. Хлопці розпалюють вогнища, варять, що хто придбав та таки під голим небом вкладаються до сну. А перед нами різними колірами грають ракети. Це ж «свято мира».

                Один з вістових попереджує нас, що німці хочуть вночі покинути нас, забравши кращі коні та вози з харчами. Тому розставляємо стійки — «на всякий випадок».

                 -  Десь перед світанком будить нас вартовий. Німці готуються від'їздити. Запрягають  всі кращі коні. Викидають з возів приватні речі стрільців. Зриваємось, будимо стрільців, розставляємо застави. Біжу відшукати хор. Федюка. Він зараз же йде до німців, а я біжу до Виздоровної сотні, щоб їх попередити. Хор. Федюк заявив німцям, що таке поступовання — це   лайдацтво, що можна було такі справи полагодити вдень, зовсім леґально та формально. На те пор. Кубік, а головно бул. Цанґаліні (шеф нашої  кухні)  махнули лише рукою та почали випроваджувати свої вози на дорогу. Тоді прискочив один із писарів і заявив німцям, що шкода їхніх трудів. Живим ніхто з них не вийде без нашої згоди, бо зпереду стоїть кулеметна застава, а позаду ціла Виздоровна сотня напоготові. І справді, підходить пор. Тищенко, командир Виздоровної сотні і на доручення пполк. Губера дає німцям наказ, щоб вони залишились на місці. Однак бул. Цанґаліні та співробітник пор. Кубіка, дес. Маєр пробують висмикнутись із своїми возами, навантаженими харчами.Тоді на наказ пор. Тищенка дес. Зворський з десяткою стрільців беруть цілу харчову валку під свою охорону. Після того спокійно, без більших інцидентів вирушаємо далі.

Крізь знищений Санкт-Леонґард

 

                 У передсвітанковій мряці находимо якийсь віз, припрягаємо до нього нашу шкапу, а від одного знайомого дістаємо за 10 папіросок другого коня. Треба ще десь роздобути упряж. Трудна рада. Треба було взяти гріх на душу й вкрасти упряж у вермахтівців, що спали. Віжки зладили ми із тасьм від протигазу.

                Під Санкт-Леонгардом, де повно покинутих понищених автомашин, минаємо санаторію, замінену на шпиталь. В'їздимо у містечко, недавно спалене тітовськими літаками. На дорозі рештки спалених автомашин. Люди розказують, що було багато жертв як серед військових, так і серед цивільних.

                Біля якоїсь тами на річці, де на зарінку стирчать, простягаючи до неба нестрашні вже дула яких шість гармат. Затримуємось. Кухарі видають сніданок, а дес. Зворський розділяє поміж стрільців рештки харчів, папіроски і навіть горілку, яку знайдено на возах, що їх хотіли забрати німці.

               Наші ж німці вивтікують одинцем.

               До нашого гурту долучились ще хлопці з інших частин Дивізії.

Перед нами ще довгий шлях

 

                Десь після обіду приходить хор. Хухра, що ходив розвідувати про можливості перемаршу, та повідомляє, що шлях через Стирію на Зальцбурґ для нас замкнений. В тій околиці немає змоги переправитись через Мур, хіба через міст в Юденбурґу. Мусимо продиратись Альпами далі на захід та пробувати проскочити через Мур коло Нойштадту. Якщо і там не буде можливо, то треба йти аж на Гурк або Фельдкірхен, а звідтам на Зальцбурґ. Це дорога на 5-7 днів. Без харчів, під постійною загрозою нападу зі сторони партизан — це не надто приваблива перспектива.

               Сонце ще добре припікало, як ми прямували назад через Санкт-Леонгард, а далі навпоперек полями до провалу. Там однак мусіли знову довший час ждати, доки не проїде якась змоторизована частина. Вже сумерк залягав, як вирушили і ми у цей гірський провал. Зараз скраю, де ще зрідка розкинулись хатки, повно поламаних возів, побитих коней та покинутих самоходів. У лісі, над потоком, де лиш трохи більше вільного місця, таборують ті, що прибули сюди раніше. Кожна царинка, кожний зарінок, кожна сіножать повні возів, коней, людей. Ми ж просуваємось все далі й далі. Дорога, хоч і кам'яниста, дуже розмокла, просто багниста. Темна ніч закриває все кругом, хоч пальцем в око ткни. Лише десь над потоком жевріють вогники ватри. Міняємось при конях що кілька хвилин, та це на ніщо не придається. Коні ідуть, куди самі знають.

               Дорога стає дедалі стрімкіша. Десь перед нами гудуть та сопуть в болоті мотори. Часом світло рефлекторів продреться аж до нас. Весь ліс живе. А за возами, мов тіні, сунуть постаті з наплечниками та крісами.

                Щоб хоч трохи розігнати темінь ночі, хлопці рокладають при дорозі малі вогнища. Врешті наш товариш Максим'юк приходить на щасливу думку зробити ліхтар з перерізаної пляшки та свічки, яка десь найшлася. Світить воно слабо, та все ж таки вітер не гасить. Один з нас іде весь час перед кіньми та присвічує.

                На світанку опинились ми на альпійських полонинах. Як ми проїхали понад ті пропасті, як ми проскочили без випадку через ті діраві містки, Бог один знає. На щастя, ми того всього не бачили. Нам розказували ті, що йшли днем перед нами, або за нами.

                Ще декілька серпентин, ще один перевал, і спиняємось на відпочинок в якійсь соняшній полянці, вже під самими верхами. Перше соняшне проміння стулює нам очі, втомлені безсонністю.

                 Як ми лягали спати, кругом царили тишина та спокій. Коли не прокинулись, щоб напитись гарячої кави, на дорозі було вже знову гамірно.

                  Дорогою котяться все нові валки. Біля 10 години виїздимо й ми. Здавалось зразу, що ми вже на вершині. Тимчасом перед нами виринають все нові горби, все нові серпентини. В лісі знову болото, в якому застрягаємо на довший час. Що знову таке? Довжелезний вуж возів та автомашин стоїть на доріжці, що випнулась 5-ти кілометровим луком попід хребет альпійського масиву. Десь від самого переду, ген аж від перевалу, що над потоком, долітає до наших вух безпереривний гуркіт моторів та погейкування людей. Кругом верхи, лише де-не-де від північного сходу укриті лісами, та буйними полонинами. На полонинах видніють стаї та шаласи — зовсім, як у наших Карпатах.

Радіо на вершинах

 

                  Іду вперед поміж пестру мозаїку возів, коней, автомашин та різних людських типів з усіх країн Европи, а то й Азії. Здається, немає мови, якою не можна б тут розмовитись. Є багато жінок, головно біля росіян. Біля якоїсь автомашини змонтували вже радіоприймальну стацію, порозкладались до сонця, та слухають концерту. Від них дізнаюсь, що большевики займають Стирію, а тітовці мають опустити Каринтію; що американські війська доходить вже до Лінцу, а большевики укріплюють Ґрац та відновлюють протилетунські сховища, до чого вживають як цивільних так і воєнно-полонених.

                  — То щось для нас, — висловлюють свої сподівання. Вони чули десь по дорозі, що англійці озброїли вже козаків та вислали на большевицьке пограниччя.

                  Іду далі попри чудові, немов тесані, скельні обриви. Дорога, чи радше гірська стежка, яку тепер замінено на многолюдну дорогу, розбита до неможливого. Місцями автомашини, що впхались насилу аж сюди, не можуть поміститись на цій вузькій доріжці.

                  Треба прорубувати або промощувати їм шлях. Кому забракло палива, чи прямо охоти далі так мозолитись, пускає машину просто в провалля, чи вганяє її кудись між дерева. Врешті доходжу до фатального місця. Зовсім прогнилий місток понад камінним урвищем прикрито сяк-так гилляччям. Автомашини проскакують його з розгону. Треба лиш раз-в-раз поправляти. Та найгірше з возами. Коні не хочуть ніраз іти по цьому хиткому місткові. Нічого не помагає, що хлопці переносять вози майже на руках. Та за містком ще одна біда: три стрімкі під'їзди у ховзькій глині. Тут автомашини відмовляють зовсім послуху. Треба їх віндувати линвами в 50-100 люда. Ось автомашина хорватської поліції, що вже була на вершку, зірвалась та покотилась у пропасть.  Людських жертв не було.

                  Іду на сам перевал. Там по північній стороні лежить ще товста верства снігу. На метер, а може і більш завтовшки. Це той сніг, що так здалека блистів нам у наших двомісячних мандрівках по Каринтії. Таблиця вказує, що тут саме пробігає границя поміж повітами Вольфсберґ — Санкт Файт, а висота — 1725 м. А цей верх ліворуч весь у снігу — це вже 2122 м. Зараз за перевалом дорога стрімкими серпентинами біжить вниз. Треба приготовити добрі гальма.

Англійські танки вже тут

 

                  На вершку гострий, морозний вітер, тому вертаюсь дещо нижче. Біля розбитої автомашини знаходжу різні спеціяльні карти цих околиць. З гори над'їздять дві англійські танкетки. І треба подивляти, як зручно та самопевно на тій вузенькій доріжці обминають вони наші підводи чи проскакують понад небезпечні місця.

                  Наші підводи над'їхали вже пізно перед вечорам. Переправа через небезпечні місця вдалась їм. І ми без затримки покотились в долину.

                 При кінці серпентини починається гарна гірська місцевість Льолінґ. Спершу доми дерев'яні, як у нас на Бойківщині. Та що нижче, камінь випирає дерево. Доми переважно одноповерхові. Видно якісь рештки старовинного магнатського двору, що розсівся над самим потоком. До сьогодні збереглись лиш рештки мурів, камінні тераси на узбіччі та залишки льохів, що збігаються до потока. Потічок, що біжить поруч з дорогою, старанно обмурований із штучними водопадами. Є й декілька млинів. Хати замаєні червоно-біло-червоними прапорами, по клунях повно військових.

                 Врешті село кінчається і ми виїздимо на рівніший шлях. Коні біжать підтюпцем.

                 Сумерк вже залягає землю кругом, як ми розкладами вогнища на зарінку при шосі та залізничній лінії із Санкт-Файт на Нойштадт. Після вечері повідомив нас пор. Тищенко, що в Нойштадті англійці відбирають німцям коні та авта і далі пускають пішком. За Нойштадтом мають вже бути теж большевики. Мусимо їхати далі на захід на Фельдкірхен - Шпітталь. Він чув, що дорога, якою ми проїхали із Вольфсберґу на Юденбурґ закрита для загального вжитку. Туди англійці підтягають свої танкові та піхотні дивізії.

                 Все вказує на те, що конфлікт поміж союзниками майже певний.

 Далі на захід

 

              Вранці ми потяглись далі на захід. На шляху нема вже такого натовпу, бо німці поїхали на Нойштадт, а мадяри та хорвати на Кляґенфурт. Села та містечка трапляються тепер частіш, що 5-10 хв.

                Містечко Альтгофен. Читаємо заклик англійського командування до військових частин, щоб зголошуватись на збірних пунктах, де отримають харчі. Другі заклики були спрямовані до німецького населення, щоб воно вело себе спокійно, не товпилось на шляхах та здавало зброю. Тут стрінули ми теж перші орієнтаційні знаки нашої Дивізії, що спрямували нас на Санкт-Файт, Фельдкірхен, Зальцбурґ. Само містечко збереглось ніраз незнищеним. Скрізь видні лиш сліди просування великих мас війська.

                 Зараз за містечком виїздимо на асфальтову шосу та повертаємо на південь, на Санкт-Файт. Спека немилосердна. Біля якогось бровару, де розташувались мадяри, (а є їх тут повно розташованих по всіх більших домах), видано нам англійські харчі, та хліба знов не було. На щастя якийсь робітник-земляк показав хлопцям, де можна дістати картоплі. Незабаром всі наші вози роздобули цього, від довшого часу не баченого присмаку, принайменше по одному відрові. Хлопці розходяться по хатах за теплою стравою та хлібом. Більшість з них позбулась вже зброї та наплечників, зате багато їде верхи на зовсім незлих конях.

Вермахт вже здає зброю

 

                 Що ближче під'їздимо до Санкт-Файг, то частіш минають нас англійські автоколони, навантажені харчовими продуктами, та іншим військовим добром. На всіх знак затисненого п'ястука. Нас зовсім вони не займають, навіть не цікавляться. При шосі великі табори німецького вермахту. Одні вибирають спокійно харчі, другі у стоси складають різнородну зброю.

                 Біля одного такого табору стрічаємо якихось молодців у військових уніформах з червоними зірками на шапках та автоматами на рамені. Перші тітовці. Біля нас проскакує теж авто із зіркою на прапорі. Над'їздить теж англійська військова жандармерія у червоних шапках, забирає з наших возів автоматичну зброю; їх головно цікавлять пістолі. Та спека, голод, непевність довели нас до такого стану, що ми вже зовсім не реагуємо, лиш   автоматично   виконуємо накази.

                 Від Санкт-Файту над'їздить на коні якийсь наш гармаш та розказує, що там тітовці провіряють документи. Німців роззброюють та пускають, а українців та москалів, як теж хорватів, кудись відводять. «Папа» Губер та пор. Тищенко, що весь час їхали з нами, поїхали були тоді вперед. Хор. Федюк поїхав теж кудись ровером, а хор, Єлє залишивсь десь на обіді. Хлопці підняли крик: «Повтікали! Покинули нас! Продали нас, щоб свою шкуру спасти». Справді, створилась ситуація, в якій трудно знайти якийсь вихід. Курінний лікар хор. д-р Стефанюк дає наказ завертати. З місця завертаємо і спішно женемо назад на Альгофен. Та завернуло лиш 8 підвод і деякі верхівці. Що з рештою сталось — невідомо. Висилаємо двох верхівців, щоб зв'язатись з рештою. Минає пів-години, вони не вертаються. Аж на роздоріжжі під Альтгофеном якийсь англійський поліцист каже нам затриматись. Над'їздить ровером хор. Федюк та повідомляє, що в ліску під Альтгофеном є збірний пункт для наших частин. У Альтгофені є штаб англійської дивізії, який видасть нам дальші зарядження.

Англійці беруть нас в опіку

 

                   У міжчасі над'їздять теж: інші вози із Санкт-Файту. Зараз вибирається делеґація до англійського генерала. Він її приймає ввічливо; про перемарш нашої Дивізії вже повідомлений. Дивує його, що ген. Шандрук почав переговори з англійцями, а поїхав до американців. На всякий випадок обіцює дати допомогу в харчах та відповідні інструкції на шляху до Фельдкірхен. У Альтгофені долучуть до нас ще якісь частини 29. і 30. піхотних полків. Разом зібралось нас бл. 300 підвод. Заночовуємо в саді, куди привозять нам англійці харчі та забирають всю автоматичну зброю й ручні гранати. Позволили зате залишити всі кріси і дали пістолі тим старшинам та підстаршинам, що їх не мали.

                  Забезпечившись «ґлейтом» англійського генерала, виїздимо холоною, довгою майже на кілометер. По дорозі зустрічаємо робітників, — східняків. Одні плачуть, другі ж співають ударні сталінські пісні, їдуть додому! На кінці міста знаходиться їхній збірний пункт. Деякі з них ведуть себе просто провокаційно супроти нас. Були випадки, що вбили двох стрільців, які спочивали під ліском. Третій втік та спровадив англійців, що з місця розстріляли двох тітовців і п'ятьох росіян.

                  У Санкт-Файті цілі площі біля дороги закидані зброєю всякого роду. Є багато англійських частин, головно важка та зенітна артилерія. В самому місті, що робить дуже симпатичне враження, на ринку, англійська і тітовська варта. Англійці пропускають нас зовсім байдуже. Зате тітовці просто шукають якоїсь зачіпки, а з очей їм так і б'є охота пограбувати. Врешті затримують нашу полеву кухню як «військове добро». Пропала ж наша фасолянка! Протестувати ніхто й не пробує, щоб не спричинити непотрібної затримки.

                   Просуваємось далі нецікавими підгірськими теренами. Минаємо якісь села; тут повно мадярів. Вже мерехтіли на небосклоні зірки, як дістаємо наказ розташуватись на лугах під лісом. Площа, де затримуємось, на собі носить вже признаки переходового, нічлігового пункту для тисячів вояцтва.Чого тут тільки не найдете: військові книжечки, частини одягу, порвані паперові банкноти різних держав, і поруч медичні інструменти, побиті грамофонні пластинки, частини радіоприймачів і т. п. Досвіта приїхали на конях якісь два типи в англійських мундирах, стягнули одному санітарові (Заячківському) годинник з руки, понишпорили поміж возами й від'їхали. Пізніше приїхали другі, вже автом, забрали кілька сідел і теж від'їхали. Тоді наш «папа» Губер та ще деякі старшини-українці поїхали до Фельдкірхену, щоб дістати від англійського командування дальші доручення.

                    Надійшли якісь міліціянти з червоно-білими відзнаками. Були там поляки, італійці, були й українці. Ось один із Коломийщини розказує, що вже 4 місяці перебуває у Тіта; є з ним 16 хлопців із Дивізії. Той сам хлопець розказує нам, що в Фельдкірхені є величезні табори — збірні пункти для військових. Там теж є вже декілька тисяч українців.

Альпейськими верхами на Захід. Після капітуляції Німеччини 1945 року.


                  Приходить якийсь поляк в англійському мундирі, і під загрозою пістолі відбирає пор. Тищенкові його верхівця та лишає нам добру раду: відпороти всі відзнаки приналежности до частин СС, щоб не наразитись на шикани зі сторони англійців, які не визнаються на національних тонкощах. Дехто понищив не лише відзнаки, але скинув навіть мундир, замінивши його якимсь лахміттям. Понищено теж  військові  особисті  документи.

Свої та чужі «типки»

 

                Загальна психоза «очищування», зрозуміла серед наших хлопців, якось дивно та несмачно виглядала у німців. Ще кілька днів тому вони із святим обуренням грозили притягненням до відповідальности тим стрільцям, що на місце значка «смерти» причепили тризуба. Сьогодні вони самі відпорюють не лише «смерть», але й свого рідного орла, та СС-івські значки із ковніра.

               У міжчасі вертається «папа» Губер та заряджує від'їзд. Англієць, що приїздить з ним, каже німцям виступити окремо; вони мають залишитись на місці. І знов найшлись серед них непоправні грішники. Пор. Кубік та бул. Цанґаліні стараються захватити з собою один віз. Пор. Тищенко запротестував, а при ревізії того воза витягнено з нього ще чималий запас папіросок, горілки та консерв. При тій нагоді виявилась погана сторінка декого із наших старшин. При переношенні відібраних припасів з німецького воза один поручник старався скрити на своєму возі скриньку лікеру. І аж інтервенція хор. Бассараба та грізна постава стрілецтва, на очах якого все те відбувалось, примусили його звернути вкрадену скриньку. Ці припаси розділено поміж  хлопців Запасного Куреня.

Подзвінне...

 

              Інцидент при возі пор. Кубіка загострив і так вже напружену ситуацію поміж нашими хлопцями й німцями. Витворилась доволі прикра, ба навіть грізна атмосфера. Коли взяти до уваги, що більшість німців — це були справжні злюки, які себе вважали «іберменшами», а в нас бачили лиш «блєдес фольк», нічого дивного, що було побоювання самосуду.

               Але було поміж ними багато відданих військовій справі цілою душею. Вони старались і нам прищепити цього духа, вони старались пізнати нас та знайти відповідний підхід до незрозумілої для них української душі. Хоч були вони строгі та вимагаючі, але в першу чергу були людьми. Тепер пращались вони з нами, як із справжніми друзями. В їхніх очах, може, перший раз у їхньому зрілому віці, блистіли сльози. Не забуду, як наш шеф дес. Аншіц, людина вже старша, по фаху комерсант, із Тюрінґії, дав на відхідному одному з нас своє цивільне вбрання. Коли ж той не хотів прийняти, та питав, чому він сам не скористався з нагоди, щоб добитися до рідні, Аншіц махнув лиш рукою, а сльоза покотилась по його обличчі. Він був справжній німецький патріот, а коли його було зачепити про політику партії, він лиш відмахувавсь рукою та мав однісіньке слівце, загально вживане в таких випадках серед німців, на жаль, нецензурне. Коли ж тепер прийшло круто, він, хоч і не партієць, не відпорював ні орла, ні «смерти». Він вважав це негідним чести доброго вояка відрікатись в крутий час свого минулого. Тому, мабуть, не скористався з нагоди «загубитись», хоч передбачав таку можливість, на що вказував цивільний одяг.

Ще  про  «папу»  Губера

 

                Та небагато таких типів було між ними. Подивляти однак треба гарт духа, та вояцьку поставу нашого курінного командира пполк. Губера. Він сам — німець із Хорватії, кожної хвилини міг відійти з хорватами. Він однак до останку залишився біля своїх хлопців. (Хоча деякі вищі командири, як напр. полк. Маркс, чи дивізійний, в ординарний спосіб втекли першого таки дня). Він допровадив нас аж до збірного пункту у Фельдкірхен, де попращав бажаннями найкращого майбутнього, в яке він вірить, та передав курінь у руки сотн. Гончаренка. Це була людина старша, старшина ще з попередньої війни, людяний, старався на кожному кроці злагіднити пруську брутальність наших інструкторів — німців. Це рідко йому вдавалось, бо німці були вперті у своїй глупості та короткозорості. Крім того у Запасному Курені зібрались переважно самі протекціонери, що мимо вух пускали всяке напімнення «папи» Губера. Однак хлопці вміли доцінити добру волю свого командира, тому теж прозвали його «папа» Губер. Це однак зовсім не перешкодило, що другого дня маршу візник та чура пполк. Губера втекли враз із бричкою та всіми приватними клунками пполковника. Від того дня «папа» Губер в одній блюжчині з паличкою в руці маршував на чолі колони.

Складаємо зброю

 

                 В дорозі перед Фельдкірхен оточує нашу валку цивільна міліція, що передає нам наказ англійського командування, щоб ми склали зброю та військове опорядження. Міліціянти балакають різними мовами. Є багато поляків; якось соромно складати у їхні руки зброю. Та наказ — наказом. Хлопці складають до рова кріси, муніцію, а міліція переносить на автомашини. Десь далеко напереді  англійці контролюють докладно кожну підводу. Використовую нагоду, беру нашого «Філіпса» та несу в ресторан, що при дорозі. Все одно — відберуть. З'їли ми за нього обід, до речі, підленький, та дістали на дорогу два бохонці хліба й кусень сала. Буде на початок таборового  життя.

                Після роззброєння та поверховного обшуку настрій у всіх попсувався. Хоч і невеликі з нас вояки були у запасі, то все ж таки відчували якесь дивне прив'язання до кріса, краще чулись, маючи його біля себе. Роззброєння відчули ми як свого роду погребання наших надій, наших рожевих сподівань. Дехто почав вагатись, чи не краще було іти одинцем, куди очі поведуть, а не тягтись гуртом дo... тa6opy.

                 Містечко Фельдкірхен сильно збомблене. Ще перед містом на луці ставили німецькі полонені якийсь високий паркан. Казали, що це табір для СС-ів. Та наш табор розложивсь яких 3 км. за містом. Це радше не один табір, а ціла низка вздовж річки-каналу, що випливає десь в підніжжі Альп та попри Фельдкірхен в'ється долиною аж до озера Вертеш. Зразу бачимо на площі під лісом одні лиш авта. Трапляються між ними шатра — шаласи. Далі пустка. За закрутом — кілька домів, а за ними табір возів, коней та людей у німецьких уніформах. Скрізь орієнтаційні таблички: «Ляґер 3», «Ляґер 6ц» і т. п. Спершу бачимо одних тільки німців — нас спрямовуть далі. Долина річки розширяється, на 2-3 км. Врешті доїздимо до нашого табору, що розклався на п'ятигектарній може толоці, зараз при дорозі. Зразу якась фабрика картонних коробок, де тепер приміщено таборові магазини, а з картону хлопці ставлять собі буди. Потім два господарства, а на толоці у безладі сотні шатер, возів із будами. Між ними декілька тисяч наших стрільців, а по Оболоні сотні коней. Є між нашими стрільцями теж колишні поліцисти — українці враз із своїми ріднями. Всі вони, як тільки побачили нашу валку, вилягли на дорогу, щоб відшукати своїх рідних та знайомих. Вигуки, привітання друзів, що хоч були у тій самій частині, мусіли зайти аж до табору, щоб себе відшукати.

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – 4-5(18-19), ч. 6-7(20-21).

"Більшовики думали що нас всіх перебили, а Місько з кулемета поклав їх" - ветеран СС "Галичина"

                 "Батько, колишній січовий стрілець, казав нам з братом, хлопці, вам Україну ніхто не принесе до хати, треба її кров'ю здобувати", - розповідає 95-ти річний Голова станиці Галицького братства вояків УД УНА "Галичина" Михайло Мулик.

                "У 1944-му році служив радистом при штабі дивізії. На фронт міг не їхати, бо мене призначили вишколювати рекрутів, але я відмовився. Під час битви під Бродами спочатку був далеко від бойових дій, а коли вже проривалися з оточення то треба було брати до рук зброю. Хоча військового досвіду я не мав, моїм завданням було тільки добре знати азбуку морзе."

                  За словами Михайла, після того як основні бої вже пройшли, більшовики думали що у німецьких окопах уже всіх перебили, тож спокійно марширували прямо на них.

              "Ми з товаришем Михайлом Червінським поклялися що живими не здаємось. Пам'ятаю, як біля мене офіцер застрелився щоб в полон не попасти. Я почав гукати Михайла, він не відповідав, думав його вже також немає в живих. Я був весь мокрий, дістав спеціально заготовлений патрон з черевика і сам приготувався. Раптом чую він кричить мені, - "Місько, відходь, я прикрию!". В нього був кулемет а в мене карабін. Як пустив чергу зі скоростріла, то поклав їх. Він уже мав практику, до того воював із більшовицькими партизанами."

 Михайло родом із села Горожанка на Тернопільщині. Ще до війни у 17 років став членом ОУН. У 1943 році за завданням організації зголосився добровольцем до дивізії «Галичина» аби здобути вишкіл та в подальшому перейти до УПА. 

                  "Після цього ми тікали 5 кілометрів через болота під Бродами. Коли зупинились біля водойми я був такий втомлений що як присів напитися так і заснув біля води, бо не спав кілька ночей. Місько пішов у розвідку, але вчасно повернувся і розбудив мене, бо я ледь не втопився. Треба було знайти щось поїсти, бо не їли уже 2 дні. Кулемет повісили на гілці в лісі а самі пішли до хутора і заховалися в стодолі у одного газди. Коли наступного ранку прокинулися, нас чекало повне подвір'я більшовиків. Той газда розказував їм, що в селі були бандити. А ми у нього навіть вишень з дерева не їли, щоб не залишати слідів, лише води випили з криниці. Коли червоноармійці залишили подвір'я, газда прийшов до нас, і велів щоб ми забиралися геть. Боявся шо через нас його розстріляють. Ми просили бодай шматок хліба та щоб дав перебути до вечора, але в результаті він таки здав нас."

                Хоча, як згадує Михайло, зазвичай місцеві жителі радо допомагали дивізійникам, приносили харчі на позиції, пускали додому переночувати.

               "Большевики позривали з нас все коштовне навіть годинники. А один лейтенант стояв осторонь, не чіпав нас. Міська, який був в камуфляжному костюмі прийняли за розвідника і хотіли розстріляти. Але цей лейтенант заступився, як виявилося, він був родом з Києва. Згодом, коли він нас вів по дорозі дав нам бритву і сказав шоб ми трохи позрізали собі холявки в черевиках, бо вони були хороші і їх у нас могли відібрати. Тоді б ми залишилися босі."

 Сьогодні Михайло Мулик пише спогади про роки репресій та історичні п’єси, а також передає кошти з пенсії для поранених бійців АТО. 

                 "Коли нас привели на збірний пункт полонених, який розташовувався на місці теперішнього цвинтаря у місті Золочів там було багато поранених наших і німців. Ніхто ними не опікувався, по поранених повзали мухи. Багато офіцерів і справді були босі, з них позтягали чоботи. За той час шо нас там тримали, ми не мали навіть посуду з якого їсти, та й годували такою зупою, мов помиї. Коли дивізійники під Бродами брали радянських полонених то деякі з них самі просилися щоб їх забрали з собою в німецький тил, боялись що свої ж розстріляють за зраду."

             Згодом, під час допитів на Луб'янці в Москві Михайла тримали в камері з кримінальними бандитами, на добу давали 350 г хліба, важив він тоді 47 кг.

                    "Спали на підлозі сидячи, бо камера була набита вщент, заїдали воші. Думав, скоріше б вже мене відправили десь в Сибір. Зрештою, засудили на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав.

                   "Каторгу відбував в Московській області на вугільних шахтах, а згодом в Республіці Комі. Коли в кінці 50-х повернувся в Україну, мама хворіла, батька заарештували. Мене ніде приписувати не хотіли і на роботу не брали. Навіть санітаром в психлікарні не міг влаштуватись. Мої давні колеги, які стали членами партії, старалися зі мною взагалі не говорити."

Автор: Валерій Шмаков

Gazeta.ua