О. Горбач (Німеччина)
Як рік тому, може, вперше офіційно перед власним громадянством і чужинцями кол. вояки 1-ої УД виступили з брідськими святкуваннями, довелося чути напівжартівливу замітку:
«Чому власне ми, українці, ще найлегше даємо себе спонукати святкувати трагічні для нас історичні події: Крути, Базар; до комплету ще бракувало б Берестечко, Полтава... Чому ж нікому не прийде на думку святкувати Конотопу? Ба навіть святкування загалом вдало проведеного перевороту у Львові на 1. XI. 1918-го починається конче панахидою... І от ви, молодше покоління, теж починаєте «панахидити» з Бродами...»
Чи справді воно так? Чи справді траґічний у своєму висліді брідський бій Української Дивізії тому скоро діждався «беатифікації» та й тому його відмічування так скоро було підхоплене молодим поколінням, що там «наші бідні хлопці гинули?» Що була ще одна дата для комплексу панахид? Гадаємо, що ні. Було бо в останній війні і перед нею більше місць, де згинуло куди більш українців, ніж під Бродами.
Щоб зрозуміти, чому Броди, треба б глибше вчутися в мислення їх учасників.
Кількадесятимільйонова бездержавна нація з молоддю, виховуваною на аналізі програних Визвильних змагань коли била та велика година для народів у Середущо-східній Европі. З молоддю, що не хотіла уважати себе з ніякого погляду упослідженою, гіршою за молодь котрої-небудь іншої нації, державної. З молоддю врешті, якій втовкмачувано, що воно значить будувати і втримувати повноцінну державу, спосібну опертися валові з північного сходу і валові з Заходу. До тієї задачі готовила себе вона, ця упокорювана обставинами молодь, впродовж довгих років чужих окупацій.
Хто довго живе в неволі, відштовхуваний від керівних, відповідальних становищ, той з часом втрачає певність себе, довір'я до своїх сил і здібнощів. Ми були те покоління, у свідомість якого вкрадався сумнів, чи ми справді здібні в модерному світі дотримувати кроку з іншими, щасливішими народами. Одна з форм підсвідомої провірки такої життєвої повноцінности й була для великої частини нашої молоді Дивізія. Тому ніщо дивне, що туди не попали самі лише «кукурузяники». Тому серед українців у Дивізії не було лишень якогось пасивного спротиву бажанням власть імущих згори, але була позитивна українська цілеспрямованність, позитивна власна програма.
Броди це була вогнева проба «мозку» молодого покоління українців, що роками леліяли власне «хочу». Обставини лише так склалися, що цей перший більший хресний бій вийшов нещасливо. Не тут місце аналізувати ці зовнішні обставини, що на те склалися. Все ж молоді українські вояки могли гордо тримати чоло після цієї першої хресної проби. Іспит зі свого «можу» вони склали. Боролися самі під проводом своїх старшин, боролися до останнього. Ішли відбивати становища в хвилинах, коли звідти панічно втікали загартовані вже в кількарічних боях німецькі вояки.
Чи не безглуздя, спитає хтось. Бо ж ніби що могла вирішити в невблаганнім ході подій мізерна дивізія? Хто так ставить питання, той глузду цієї постави молодого українського вояка не зрозуміє. В ці хвилини важких досвідчень цей молодий вояк сам перед собою, перед своїми сучасниками й нащадками позбувався комплексу меншевартости, розвіював ту тінь недовір'я до власних сил, що її в ньому, в його підсвідомості, залишала власна історія. Переконувався, що його ж таки ідея держави, яка має поставити на схрещенні силових піль чужих потужних центрів, це не фантазія, ні примха. Минуле настирливо підсувало йому сумнів: «Добре, бажання то творити свій новий міжнародній силовий осередок було і напевно є, але чи вистачає на це твого «можу»?...»
Під Бродами цей вояк побачив у найважчій, бо вогневій, пробі, що його сумнів безпідставний. Побачив себе, побачив масу других таких самих, як він, коли вони для візії того, що їм ввижалося в майбутньому, вміли до останнього боротися і падати. Опановано, без театрального патосу, жестів, з переконанням. Він, як колись невірний Тома, побачив, що його сумнів у своє власне «можу» неоправданий. Ця генеральна проба переконувала його, що він і його покоління спосібне реалізувати накреслену колись батьками велику візію. Він став певним себе, став гордо тримати чоло.
В тому глузд жертв з-під Білого Каменя й Почапів. Звідси й зрозуміло, чому для тих молодих людей, що опинилися на еміґрації, нещаслива своїм вислідом битва з 2-ої світової війни (сотні ж таких зведено на побойовищах світу в 1939-45 роки!) може стати приводом для святкових відмічень наших молодих вояків по всьому світі. Звідси й не припадок, що не зважаючи на такий ліричний факт, мовляв, «наші хлопці гинули ні за що» — ті брідські святкування не носять теж ні пригноблюючого, ні панахидного характеру. Бо ж «брідське покоління» гордо глядить в очі батькам, що спромоглися на Кримський похід Болбочана, на Чортківському офензиву й на похід на Київ-Одесу. Гордо й без комплексу меншевартости глядить в очі своїм ровесникам з інших націй. Самопевне, що як на його ще добу припадуть вирішні події на Сході Европи, то воно їх спосібне опанувати.
Як рік тому, може, вперше офіційно перед власним громадянством і чужинцями кол. вояки 1-ої УД виступили з брідськими святкуваннями, довелося чути напівжартівливу замітку:
«Чому власне ми, українці, ще найлегше даємо себе спонукати святкувати трагічні для нас історичні події: Крути, Базар; до комплету ще бракувало б Берестечко, Полтава... Чому ж нікому не прийде на думку святкувати Конотопу? Ба навіть святкування загалом вдало проведеного перевороту у Львові на 1. XI. 1918-го починається конче панахидою... І от ви, молодше покоління, теж починаєте «панахидити» з Бродами...»
Чи справді воно так? Чи справді траґічний у своєму висліді брідський бій Української Дивізії тому скоро діждався «беатифікації» та й тому його відмічування так скоро було підхоплене молодим поколінням, що там «наші бідні хлопці гинули?» Що була ще одна дата для комплексу панахид? Гадаємо, що ні. Було бо в останній війні і перед нею більше місць, де згинуло куди більш українців, ніж під Бродами.
Щоб зрозуміти, чому Броди, треба б глибше вчутися в мислення їх учасників.
Кількадесятимільйонова бездержавна нація з молоддю, виховуваною на аналізі програних Визвильних змагань коли била та велика година для народів у Середущо-східній Европі. З молоддю, що не хотіла уважати себе з ніякого погляду упослідженою, гіршою за молодь котрої-небудь іншої нації, державної. З молоддю врешті, якій втовкмачувано, що воно значить будувати і втримувати повноцінну державу, спосібну опертися валові з північного сходу і валові з Заходу. До тієї задачі готовила себе вона, ця упокорювана обставинами молодь, впродовж довгих років чужих окупацій.
Хто довго живе в неволі, відштовхуваний від керівних, відповідальних становищ, той з часом втрачає певність себе, довір'я до своїх сил і здібнощів. Ми були те покоління, у свідомість якого вкрадався сумнів, чи ми справді здібні в модерному світі дотримувати кроку з іншими, щасливішими народами. Одна з форм підсвідомої провірки такої життєвої повноцінности й була для великої частини нашої молоді Дивізія. Тому ніщо дивне, що туди не попали самі лише «кукурузяники». Тому серед українців у Дивізії не було лишень якогось пасивного спротиву бажанням власть імущих згори, але була позитивна українська цілеспрямованність, позитивна власна програма.
Броди це була вогнева проба «мозку» молодого покоління українців, що роками леліяли власне «хочу». Обставини лише так склалися, що цей перший більший хресний бій вийшов нещасливо. Не тут місце аналізувати ці зовнішні обставини, що на те склалися. Все ж молоді українські вояки могли гордо тримати чоло після цієї першої хресної проби. Іспит зі свого «можу» вони склали. Боролися самі під проводом своїх старшин, боролися до останнього. Ішли відбивати становища в хвилинах, коли звідти панічно втікали загартовані вже в кількарічних боях німецькі вояки.
Чи не безглуздя, спитає хтось. Бо ж ніби що могла вирішити в невблаганнім ході подій мізерна дивізія? Хто так ставить питання, той глузду цієї постави молодого українського вояка не зрозуміє. В ці хвилини важких досвідчень цей молодий вояк сам перед собою, перед своїми сучасниками й нащадками позбувався комплексу меншевартости, розвіював ту тінь недовір'я до власних сил, що її в ньому, в його підсвідомості, залишала власна історія. Переконувався, що його ж таки ідея держави, яка має поставити на схрещенні силових піль чужих потужних центрів, це не фантазія, ні примха. Минуле настирливо підсувало йому сумнів: «Добре, бажання то творити свій новий міжнародній силовий осередок було і напевно є, але чи вистачає на це твого «можу»?...»
Під Бродами цей вояк побачив у найважчій, бо вогневій, пробі, що його сумнів безпідставний. Побачив себе, побачив масу других таких самих, як він, коли вони для візії того, що їм ввижалося в майбутньому, вміли до останнього боротися і падати. Опановано, без театрального патосу, жестів, з переконанням. Він, як колись невірний Тома, побачив, що його сумнів у своє власне «можу» неоправданий. Ця генеральна проба переконувала його, що він і його покоління спосібне реалізувати накреслену колись батьками велику візію. Він став певним себе, став гордо тримати чоло.
В тому глузд жертв з-під Білого Каменя й Почапів. Звідси й зрозуміло, чому для тих молодих людей, що опинилися на еміґрації, нещаслива своїм вислідом битва з 2-ої світової війни (сотні ж таких зведено на побойовищах світу в 1939-45 роки!) може стати приводом для святкових відмічень наших молодих вояків по всьому світі. Звідси й не припадок, що не зважаючи на такий ліричний факт, мовляв, «наші хлопці гинули ні за що» — ті брідські святкування не носять теж ні пригноблюючого, ні панахидного характеру. Бо ж «брідське покоління» гордо глядить в очі батькам, що спромоглися на Кримський похід Болбочана, на Чортківському офензиву й на похід на Київ-Одесу. Гордо й без комплексу меншевартости глядить в очі своїм ровесникам з інших націй. Самопевне, що як на його ще добу припадуть вирішні події на Сході Европи, то воно їх спосібне опанувати.
Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)
Немає коментарів:
Дописати коментар