Український контекст 1 вересня і Другої світової

  1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, що ознаменувало собою початок Другої світової війни.

 

Зазвичай більшість українських істориків цього дня з гордістю розповідають про те, що разом з поляками «в боротьбу проти нацизму» вступили понад 100 000 українців, які служили в польській армії. Звісно, доля істини в їх словах є – у Війську Польському ці люди справді служили. Проте, на жаль, в нас часто забувають додати, що ці українці опинилися в польській армії не за своєю волею, а в абсолютній більшості були туди мобілізовані.

А ось інший красномовний, а на жаль маловідомий історичний факт. В 1939 році разом з німецькими військами польський кордон перетнув і український Легіон Романа Сушка, також відомий як «Військові відділи націоналістів» (ВВН). Цей підрозділ, сформований з українських добровольців-націоналістів, і загальною чисельністю 600 чоловік, розглядався українцями як перший крок до створення власного війська. Звісно, кількісне порівняння несумісне – 600 чоловік проти сотні тисяч. Проте одна важлива відмінність перекреслює всі кількісні невідповідності. На відміну від українців в польській армії, в ВВН вони записувалися добровільно. А отже – це був свідомий вибір українців, які прагнули створити власну державу.

Показова ще одна цікава деталь. У Війську Польському був невеличкий прошарок професійних, кадрових офіцерів українського походження. В вересні 1939 року усі вони сумлінно виконували свій військовий обов’язок, борючись з німцями на фронті, деякі навіть відзначилися в боях. Це такі прізвища як Шандрук, Побігущий, Татарський, Гальчевський, Палієнко, Барвинський тощо. Якщо говорити про тих із них, хто походив із «уенерівського» середовища, то вони, на відміну від галичан, не мали антипольської налаштованості, а у міжвоєнний період навпаки розглядали Польщу як союзника у боротьбі з радянською Росією. Однак чи асоціювали вони себе з Польщею як державою? Ні, вони просто виконували свій військовий обов’язок, а після звільнення з німецького полону більшість з них в той чи інший спосіб залучилися до подальшої боротьби за Українську державу, а не до польського руху опору.

 З цих простих прикладів слідує, що намагання вписати історію України в сучасні європейські наративи виглядає навіть не дивним – воно цілком безглузде. Бо як можна пишатися тим, що українців примусово гнали в бій за ідеали, які вони не сприймали, і в які не вірили? А ось популярність подібних заяв в Україні свідчить лише про продовження панування комплексу меншовартості, незнання історії широким загалом українців та про дешеву кон’юнктурність тих «істориків», які спекулюють на популярних в Європі темах, забуваючи враховувати саме український інтерес і контекст. Бо визначити, хто в Другу світову бився саме за Україну легко: подивіться, чи є національні відзнаки на їх військовій уніформі і чи був в цих формацій якийсь політичний провід?

Фактом є те, що в роки Другої світової війни українці служили в багатьох арміях антигітлерівської коаліції – в американській, британській, канадській, французькій і, звісно, – в радянській Червоній армії. Проте, чи несли ці армії свободу і волю для України і її народу? Чи носили українці на своїх мундирах національні відзнаки? Мали національні підрозділи в лавах тих армій? Хоча б якийсь політичний провід? Відповідь на всі ці запитання одна – ні. Бо воювали і гинули вони не за Україну, а за інтереси інших держав. Звісно, про цих вояків треба пам’ятати, їх досвід потрібно ретельно вивчати та аналізувати, але чи варто його пропагувати та акцентувати на ньому увагу, як на щось вагомому саме для України? Питання риторичне.

Українці мають усвідомлювати, що боротьба за Українську державу в ті роки – це був загальний процес, в якому взяли участь усі без винятку гілки українського націоналістичного і патріотичного руху. Звісно, держава ця в кожному окремому випадку мала бути не такою, як у опонентів. Дивізійники з дивізії «Галичина» мріяли про одне, бандерівці про інше, а уряд УНР в екзилі – про третє. Тому важко знайти щось спільне в концепції бандерівської УССД чи в розпливчастій ідеї місця України в «Новій Європі». Проте спільним тут є прагнення здобути національну державність і нарешті затвердити Україну на мапі Європи. Тому українську історичну пам’ять не можна будувати в межах сучасної ліберальної парадигми, оскільки в результаті ми відразу викреслимо з неї тих борців, які свідомо боролися саме за Україну, а не за чужі інтереси і політичні амбіції.


Роман Пономаренко, кандидат історичних наук

Останній Бастіон

Український шуцманншафт

 

Одним із різновидів українських військових формувань в Другу світову війну були охоронні батальйони шуцманншафту, також відомі як батальйони шума.

  

Вони виникли в 1941 році, і їхня поява певною мірою стала спонтанною реакцією населення на хаос, що виник на українській території, коли радянська влада була повалена, а німецька ще не встигла повноцінно утвердитися.

Влітку 1941 року у міру просування німецьких військ углиб території України, в окупованих німцями областях розпочалося масове створення місцевих загонів самооборони і міліції. Зброї тоді було багато, охочих взяти її до рук теж виявилося вдосталь. Зрозуміти мотивацію неважко: в лісах – загони червоноармійців, які пробиваються з оточень, на вулицях – невідомі біженці, то там, то тут спостерігаються прояви мародерства, саботаж і диверсії.

Здебільшого такі формування виникали стихійно, за згоди місцевої німецької влади, проте в окремих місцевостях іноді з’являлися навіть без попередньої згоди німців – їх просто ставили перед фактом, декларуючи при цьому свою лояльність новому режиму.

В цей процес відразу активно включилися обидві гілки ОУН, чиї похідні групи рухались на схід за німецькими військами. Українські націоналістичні кола вбачали в таких загонах зародки створення української армії і держави, а отже – вкладали в ідею їх творення чіткий політичний зміст. Одним з перших подібних підрозділів був Буковинський курінь, створений мельниківцями із добровольців з Буковини і Бесарабії, загальною чисельністю до 1500 чоловік. Бандерівці теж не відставали, в липні 1941 року сформувавши у Рівному 1-й український полк ім. Холодного Яру, також у складі близько 1500 вояків.

 

В цей же час німецьке військове командування розпочало цілеспрямоване залучення на охоронну службу українців. Як базу людського ресурсу для своїх формувань вони розглядали полонених вояків РСЧА українського походження. Цей процес розпочався в Білорусі, і був повністю підконтрольний німцям. 10 липня 1941 року в Білостоку почали формувати 1-й український батальйон, в якому через місяць вже нараховувалося 910 вояків. Оскільки кількість добровольців постійно зростала, то у вересні 1941 року на базі 1-го батальйону почалося формування 2-го. Згодом цей процес поширився і на інші території, зокрема восени 1941 року в Житомирі з радянських полонених розпочалось створення Київського куреня, чисельністю в 700 осіб. Ще один подібний підрозділ із військовополонених почав формуватися у Вінниці, причому одним із його організаторів виступив генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко.

В результаті вже в жовтні 1941 року в Україні (і на інших окупованих теренах СРСР) існувала чимала кількість різноманітних охоронних підрозділів. Організовано ними керувати було неможливо, тому 6 листопада 1941 року рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер спеціальним наказом упорядкував усі стихійно утворені добровольчі частини на окупованих східних територіях. Вони були об’єднані в так звану «охоронну службу поліції порядку» (Schutzmannschaft der Ordnungspolizei; скорочено Schuma, сам термін походить від німецьких слів Schutz – охорона і Mannschaft – команда). Однією зі складових цієї служби були шуцманншафт-батальйони, які формувалися в Прибалтиці, Білорусі і Україні для охоронної служби в німецькому тилу, поряд з кадровими німецькими поліційними батальйонами. Їх завданням була охорона мостів, воєнних об’єктів, підтримка порядку, охорона збору і транспортування врожаю та боротьба з партизанами і радянським підпіллям.

Для батальйонів шума була запроваджена наскрізна нумерація, а всі наявні підрозділи були реорганізовані у відповідності до нових вимог. Центрами формування стали Київ, Житомир, Миколаїв, Дніпропетровськ, Чернігів і Харків. Також тривало створення українських батальйонів на території Білорусі, в Мінську і Могильові. Багатьом українцям не сподобалося підпорядкування, до того ж, у цей час чимало членів ОУН розчарувалися в Німеччині, і більше не хотіли служити в цих підрозділах. Наприклад, в грудні 1941 року Буковинський курінь був розпущений. Проте чимало його вояків прагнули продовжити службу, також вистачало нових добровольців. В результаті вояки колишнього Буковинського куреня опинилися у лавах чотирьох українських батальйонів шума – 101-го, 102-го, 115-го і 118-го.

На службу вступали як місцеві мешканці, так і радянські військовополонені українського походження. Мотивація шуцманів була різною. Хтось був щирим українським патріотом і прагнув боротьби за державу. Хтось ненавидів комуністів. А хтось просто шукав можливості вижити в важкий воєнний час і отримати гарантований соціальний пакет.

Осібно від інших стоїть 201-й шуцманншафт-батальйон, сформований 1 грудня 1941 року з колишніх вояків Дружин українських націоналістів «Нахтіґаль» і «Ролянд», які уклали однорічний контракт. Командиром 1-ї роти цього батальйону служив Роман Шухевич.
Фактично, батальйони шума не були ні військовими, ні поліційними частинами. Тому за своїм статусом шуцман – вояк шуцманншафту – відрізнявся від поліцаїв (службовців місцевої поліції в Східній і Центральній Україні).

Для кадрової основи кожного батальйону з німецької поліції виділялося 2 офіцери і 18 унтер-офіцерів. Проте кількість німців могла коливатися. Наприклад, при створенні 57-го батальйону як кадрову основу використали німецьку 1-шу роту 3-го поліційного батальйону, навколо якої вже гуртувалися українські вояки.

Командування переважно було подвійним – формальним командиром був німець, а його заступником – українець, який і здійснював всі функції з командування підрозділом. Командирами рот і взводів здебільшого були українці. Серед заступників командирів батальйонів було чимало колишніх офіцерів армії УНР, зокрема згадуваний генерал Іван Омелянович-Павленко, який організував і був першим командиром 109-го батальйону, а також майор Костянтин Смовський (118-й батальйон).

Озброєння вояків відповідало завданням, які вони мали виконувати. Основною зброєю була гвинтівка, найчастіше радянського зразка. Також в кожному батальйоні було декілька одиниць автоматичної зброї і кулеметів. В міру активної участі у бойових діях озброєння частин зростало за рахунок трофеїв. В 1944 році деякі батальйони навіть мали легкі гармати і міномети.

 

Частина батальйонів були обмундировані в уніформу німецької поліції (наприклад, згадуваний 201-й) і зовні нічим не відрізнялися від німецьких поліцейських. В інших батальйонах були запроваджені українські знаки розрізнення, проте якусь систему в цьому прослідкувати важко.

До кінця 1943 року в райхскомісаріаті «Україна» було сформовано 45 українських шуцманншафт-батальйонів. Ще 10 українських батальйонів було сформовано в райхскомісаріаті «Остлянд» і тиловому оперативному районі групи армій «Центр», і 8 – на території польського Генерал-Губернаторства. Таким чином, загалом можна говорити принаймні про 63 українські батальйони шума.

Сумарно в українському шуцманншафті служило близько 35 000 чоловік. Не всі з них були етнічними українцями, в деяких батальйонах служило чимало росіян і білорусів, принаймні в чотирьох вистачало поляків, а в одному, 134-му, служили навіть туркмени і узбеки.

Всі батальйони мали різну боєздатність, яка часто залежала від особистості його німецького командира чи офіцера зв’язку, якщо командиром був українець. Загалом, участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях є одним з найбільш цікавих питань їхньої історії. Головним супротивником для них були радянські партизани, і більшість батальйонів в тій чи іншій мірі були задіяні в антипартизанській боротьбі, в Україні чи Білорусі. В окремих випадках, коли фронт насувався надто швидко, шуцманншафт опинявся на передовій лінії проти Червоної армії. Зрозуміло, що, не маючи відповідного вишколу і озброєння, шуцмани не могли ефективно протидіяти червоноармійцям, проте з цього правила відомий принаймні один виняток. Мова йде про вже згадуваний 57-й батальйон, яким командував штурмбаннфюрер СС Ганс Зіґлінґ. Цей батальйон було сформовано восени 1942 року в Барановічах і весь час діяв на території Білорусі. Зіґлінґу вдалося сформувати ефективний бойовий підрозділ. До середини 1944 року батальйон воював з партизанами на території Білорусі і в окремих епізодах навіть брав участь в боях проти Червоної армії. До літа 1944 року за спиною солдатів Зіґлінґа були десятки успішних антипартизанських операцій, а 2 березня 1944 року імперський комісар в Білорусі группенфюрер СС Курт фон Ґотберґ в одному з документів назвав його «найбільш надійним, найкращим і найуспішнішим батальйоном такого типу».

Варто зазначити, що безпосередніх документів, які б описували участь шуцманншафт-батальйонів у бойових діях майже не збереглося. Одним з небагатьох винятків якраз і є 57-й батальйон. Ось, наприклад, задокументована історія як батальйон «рішучою і неочікуваною атакою повністю знищив партизанську бригаду «1 травня», 2 травня 1943 року. Це було досягнуто після важких, маневрових сутичок і штурмів на укріплену, домінуючу місцевість. Операція спричинила ворогу важкі людські і матеріальні втрати».

Інший приклад не менш красномовний: «В ході операції «Коттбус» в районі Лепельського озера, з 23 травня по 25 червня 1943 року…, після того, як його батальйон був розгорнутий для атаки, щоб закрити кільце оточення, Зіґлінґ організував оборону проти неодноразових спроб прориву противника з кільця в ніч на 19 червня. Він особисто бився на передовій лінії, і неодноразово кидав свої іноземні підрозділи вперед. Грамотно організовані розвідувальні рейди в котел привели до захоплення 51 полоненого і знищення інших партизанів з партизанської бригади під командуванням підлого «Дяді Колі». Серед захоплених в полон був сам «Дядя Коля», єврейський комісар і лікар. Наші втрати склали два убитих і 11 поранених, ворожі втрати – 209 убитих. Було захоплено значну кількість зброї та спорядження».

А ось історія, як українські шуцмани з 57-го батальйону діяли проти регулярних частин РСЧА: «Розміщений на лінії фронту в районі ворожого вклинення на південний захід від Невеля, батальйон, разом з двома додатково підлеглими батальйонами і зенітним підрозділом, завдяки хороброму і розсудливому командуванню Зіґлінґа, досяг видатних успіхів. Це було досягнуто всупереч складній фронтовий ситуації, при безперервній ворожій пропаганді. Підлеглі Зіґлінґу підрозділи зачистили і утримали район в тилу бойової групи «Курт фон Ґотберґ», і закрили прорив у лінії фронту, через який радянські розвідувальні загони, загальною силою до батальйону, просочувалися в тиловий район».

Шуцмани, які відзначилися в боях, отримували німецькі нагороди. Основною нагородою для них була запроваджена 14 липня 1942 року «Відзнака за хоробрість для службовців східних народів» (Tapferkeits-Auszeichnung fur Angehorige der Ostvolker) з мечами. Вона мала декілька ступенів, і видавалася виключно тим добровольцям, що відзначились на полі бою. Для прикладу, в одному з боїв з партизанами шуцман Микола Наконечний здобув ворожий кулемет, за що і був нагороджений. В деяких батальйонах, які активно були задіяні у антипартизанських операціях, нагородження відбувалося не тільки за конкретні дії, а й за кількість боїв, в яких вояк брав участь. Так, у 115-му батальйоні бронзову Відзнаку видавали за 60 бойових виходів, а срібну – за 90.

Також українці могли отримати і інші німецькі нагороди. Зокрема, заступник командира взводу 201-го батальйону Антон Феденишин був поранений в боях з радянськими партизанами в Білорусі, і нагороджений Залізним хрестом 2-го класу і Відзнакою за поранення. Цікаво, що його контракт сплинув 1 грудня 1942 року. На цей момент він перебував у німецькому шпиталі, в якому доліковувався до травня 1943 року, тобто протягом 5 місяців після розформування батальйону. Простий, але красномовний приклад ставлення німців до звичайного українського шуцмана.

Те, що українці добре показували себе в бойових діях, підтверджує ще один цікавий факт. Весною 1943 року райхсфюрер СС Гіммлер вирішив здійснити експеримент, поєднавши німецькі і східні поліційні батальйони в полки. Внаслідок цього 29 березня 1943 року на окупованих Східних територіях з’явились поліційні стрілецькі полки (Polizei-Schutzen-Regiment), де 1-й батальйон складався з службовців німецької поліції, а 2-й та 3-й – з місцевих добровольців. При цьому в ці полки спеціально наказувалося рекрутувати здебільшого українців. Всього було сформовано сім таких полків, з яких чотири були українськими (№ 31, 33, 34, 35; плюс один з білорусів, один «козачий» – імовірно, з донських та/або кубанських козаків – і один з причорноморських німців). Для формування цих підрозділів були задіяні як уже існуючі українські батальйони, так і новостворені.

Проте не всі батальйони шума відрізнялися надійністю. В лютому 1943 року на бік радянських партизанів в Білорусі майже в повному складі перейшов 53-й батальйон. В березні цього ж року масовий перехід на бік партизанів був зафіксований в 121-му батальйоні. В деяких батальйонах квітнуло пияцтво, мародерство, моральний розклад, дезертирство тощо. Останнє було актуальним як для нестійких елементів, так і для національно-свідомих – після створення УПА чимало членів ОУН, які ще служили в різноманітних батальйонах, пішли в ліс «до своїх». Набутий досвід антипартизанської боротьби став для них в нагоді при розбудові власної партизанської сили.

Загалом доля українського шуцманншафту склалося по-різному. Деякі були розформовані, деякі – влиті в інші підрозділи. Так, в травні 1944 року 204-й батальйон в повному складі включили в дивізію «Галичина». В серпні 1944 року українські батальйони, які діяли в Білорусі, включили до складу 30-ї добровольчої дивізії військ СС (російська № 2) і перекинуті у Францію. Вже в кінці того ж місяця два українські батальйони – 62-й і 63-й (колишні 115-й і 118-й батальйони, перейменовані після реорганізації), перейшли на бік французьких партизанів (частина їхніх офіцерів, зокрема згадуваний Кость Смовський, відмовилися від переходу і в 1945 році поповнили лави Української національної армії).

Тим не менш, деякі шуцмани залишалися в строю до самого закінчення війни (зокрема, 208-й батальйон) і в березні-квітні 1945 року були переведені до складу Української національної армії.


Роман Пономаренко, кандидат історичних наук

 Останній Бастіон

Філателістичний блок до відзначення 75-річчя Бродівської битви.

Автор Олег Кіналь

Мирон Головатий, останній голова Братства кол. вояків 1 УД УНА.

Люблю постити такі звістки. 

Ось така гарна знимка чудової людини надійшла мені з Канади. Переслав мені її мій друг із Торонто Андрій Головатий Андрій Головатий (Andy Holowaty). А зображений на ній його батько - останній голова Братства кол. вояків 1 УД УНА (Братство, на жаль, припинило свою діяльність у 2015 р.), офіцер дивізії "Галичина" Мирон Головатий. 

Приємно, що пропам'ятна відзнака Резерву дивізії "Галичина", виготовлена до 75-річниці створення дивізії, знайшла ще одного свого героя. 

Світлина зроблена 7 травня 2019 р. у день Уродин пана Мирона, йому виповнилося 94 роки. 

Дорогий комбатанте! В Україні є люди, що знають про Вас, пам'ятають про Вас і зичать Вам міцного здоров'я на Многая Літа!


Ігор Іваньков 

Українці у німецькому флоті.

 

В період Другої світової війни, багато українців було в німецькому флоті. Хоча їх кількість не було настільки великою, як у вермахті, національні частини зрештою були сформовані також і в ВМС. 

З українців, як і з інших іноземних добровольців, утворювали невеликі загони, яким надавався такий же статус, що і Кріґсмаріне, або вони входили до складу німецьких частин допомоги військовослужбовцям (Wehrmachtgefolge).

Українці потрапляли в німецький флот двома шляхами:

По-перше це колишні члени ВМС України 1918 року, які оселилися в Галичині та ті галичани, які служили в польському флоті, добровільно зголосились перейти (в Kriegsmarine) та продовжити службу на Балтійському морі або Атлантичному океані.

По-друге, українські військовополонені з Радянського флоту, які були взяті в Kriegsmarine і здебільшого служили на Чорному морі. Крім того, з них формували прибережні оборонні батареї в Північній Франції.

Національні щитки і кокарди були введені в 1944 році. Уніформа була аналогічно синій або сірій уніформі німецьких морських піхотинців, відзнаки і знаки відмінності були такими ж. Допоміжні частини носили уніформу без національних шевронів, але замість цього використовували жовту пов'язку «Deutsche Wehrmacht». Теоретично для всіх європейських добровольців ранги були перераховані аж до звання адмірала, навіть якщо такий ранг ніколи не використовувався. 

У перекладачів була чорна пов'язка, на якій був білий напис «Shprachmitter» латинськими буквами.

Наказ від 19 липня 1944 року № 83 вимагав від німецьких солдатів віддавати честь місцевим офіцерам так само, як німецьким офіцерам, так само вимагав «взаємного товариського салюту» між німецькими та місцевими солдатами. 

11 серпня наказ № 109 заборонив подальше використання термінів «Auslandische» (іноземних) або «Germanische» (німецьких) добровольців і замінив на термін «Europaische» (європейських) добровольців в публікаціях військово-морського флоту.

Коли національні шеврони для галицьких добровольців були подібні до шевронів юнаків СС з Галичині - сині з жовтим левом. Добровольці з решти України, згідно з наказом № 508, використовували шеврон аналогічний шеврону УВВ (Українське Визвольне Військо) - синьо-жовтий щит з білим тризубом Святого Володимира.

Кокарди для добровольців були такими: золотий лев на синьому овальному щиті для галичан і синьо-жовта кокарда для добровольців з Великої України, для офіцерів використовувалася кокарда з окремим зовнішнім жовтим овалом.

Українці в хорватському морському легіоні

Багато українців також служили в хорватському морському леґіоні. Хорватський військово-морськой леґіон (Hrvatska Pomorska Legija) був сформований 2 червня 1941 року за наказом Поглавника Анте Павелича, який потребував добровольців для боротьби на Східному фронті.
Леґіоном командував капітан Степан Руменович, який при формуванні складався з 23 офіцерів, 100 молодших офіцерів і 220 моряків. Леґіон був оснащений кораблями і захопленими рибальськими суднами, які були переобладнані для мінних операцій. 

Леґіон в основному діяв на Чорному морі, біля берегів України де вступив в контакт з місцевим населенням. Завдяки пропаганди та гідної поведінки, місцеве населення підтримало леґіон під час його перебування в Україні. Через таку підтримку, командир леґіонів вирішив залучити якомога більше українських добровольців. Багато колишніх матросів та рибаків добровільно зголосилися вступити і чисельність Леґіону збільшилася до 1000 осіб, тепер українці складали 60% всього складу. 

Леґіон був постійно задіяний в операціях з придушення радянських військ і найчастіше виходив переможцем. Завдяки рішучим діям матросів Леґіону, командир 11-ї німецької армії Ерік фон Манштейн був врятований, після того як його човен був охоплений вогнем через повітряну атаку. Українці в Леґіоні боролися щосили і багато відзначилися своїми звитягами. Командувач Едгар Анжели заявив, що: «українські добровольці в боротьбі за Азовське море проявили велику мужність та майстерність, які були широко відомі». 

До кінця 1942 року Леґіон передав свої кораблі іншим морякам і повернувся до Хорватії, щоб перегрупуватися. 

У жовтні 1943 року був переведений в Трієст, де його члени були розподілені серед кораблів німецького флоту.

(с) http://www.oocities.org/unavy/aKrieg.html

Roman Velitchko

 

 Ukrainian military honour