До 75-річчя створення Дивізії.

Блок, випущений на честь 75-річчя створення Української Дивізії Військ СС "Галичина" (пізніше 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії). Автор Олег Кіналь.

Ми присягали Україні

Богдан Припхан, xop. I. УД.

У квітні 1945 р. Українська Дивізія держала відтинок фронту під Фельдбахом, у Стирії (Австрія). На кінці березня дивізія поповнилась свіжовишколеними молодими старшинами із Позен-Трескав і Лешан. Їх було порозділювано в різних частинах дивізії, починаючи від фронтових і кінчаючи запасними. Між ними і мене було також приділено в перших днях квітня, на велике моє здивування, як другого старшину до доручень штабу 29 полку. Як виявилося пізніше, це моє призначення маю завдячувати тільки тодішнім специфічним обставинам. Дивізія тоді, так би сказати українізувалася. Німці, головне, підстаршини, що належали до нашої дивізії, почали масово носити українських „левиків", і тоді то штаб 29 полку не маючи ні одного старшини-українця, затримав мене у себе. Тій обставині завдячую я тодішнє своє призначення.

29. полком тоді командував полк. Дерн, якого пізніше замінив, через хворобу Дерна, відомий українцям підполк. Вільднер. На відтинку дивізії по бурхливих днях боїв прийшло умовне „заспокоєння". Фронт стабілізувався, і ні з одного, ні з другого боку не було поважніших дій. 20 полк утримував тоді відомий із попередніх боїв замок Гляйхенберґ та позиції із правої та лівої сторони від нього. Праворуч від 29. полку стояв 31. полк, а ліворуч — 30. полк.

Штаб 29. полку перебував тоді в селі Марієндорф, розташованому в невеликій кітловині за кілька кілометрів від фронту, що й творило природну охорону проти ворожого гарматнього вогню. Я перебував тоді з кількома стрільцями на полковому обсерваційному пункті, що був на одному із вище положених місць за 800-1000 метрів від місця осідку штабу.

Серед таких умов дістав я вранці 14 квітня телефонне повідомлення з наказом негайно прибути до штабу полку. На місці я довідався, що пополудні приїздить ген. Павло Шандрук, головнокомандувач Української Національної Армії, до складу якої входить наша дивізія, як Перша Дивізія УНА. Я з двома підстаршинами маю дістатись до штабу 30. полку, щоби взяти там участь як представник 29. полку в присязі, яка має відбутися пополудні.

Одягнувши свою найкращу уніформу, (т. зв. „гарнітур А"), я вибрався пополудні пам'ятного 14. квітня з двома підстаршинами до штабу 30. полку. Забрали ми з собою також і шоломи. День був гарний, весняний, сонячний. Надворі спокійно, тільки гомін гарматної перестрілки нагадував про недалекий фронт.

Коло штабу 30. полку (назви місцевости не пам'ятаю) зустрів я багатьох своїх знайомих, м. інш. хорунжого Гавриляка, який прибув туди так, як і я, як представник 31. полку. Ми зайшли разом із ним до нашого знайомого хорунжого Шарка, який був тоді старшиною для доручень при штабі 30 полку. Там ми довідалися, що хорунжий Гавриляк і я маємо сьогодні  присягати.

В означену годину ми вишикувалися на недалекій площі до присяги. Участь у присязі брали, головне, підрозділи 30. полку, не заняті на фронті та деякі запасні одиниці. Із інших частин прибули тільки представники. Головна ж маса вояцтва була на фронті.

Вояцтво вишикувалось чотирокутником. Посередині поставлено гранатомет і побудовано на скору руку трибуну. По правій стороні від трибуни вишикувались старшини. На даний знак хорунж. Гаврилик і я виступили із лав та підійшли до гранатомета, ставши до себе обличчям і маючи гранатомет посередині. На дану команду всі стали струнко. Ми поклали ліві руки на дуло гранатомета, а праві піднесли догори. Перед нами, обличчям до трибуни став ген. Шандрук із піднесеною правою рукою. На мовниці стояв дивізійний капелян пор. о. Левенець, який почав проводити присягу. Трибуна була прикрашена українськими прапорами. Вголос лунали слова присяги та відбивались від недалекого лісу. Це ж Перша Дивізія входить в склад Української Національної Армії! Перша дивізія присягає на вірність Україні. Дивізія тільки одна, але їх мало бути ше багато... Лунко звучали слова присяги, що їх промовляв наш капелян:

„Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і Батьківщину — Україну. Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно й беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати, амінь.

Присягаю на Український Національний Прапор, не шкодуючи ні життя ні здоров'я скрізь і повсякчас зі зброєю в руках боротися за Український нарід та за свою Батьківщину-Україну. Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська
виконувати всі накази своїх начальників слухняно й беззастережно, службові доручення тримати в таємницi."

Весняне сонце ще останніми своїми післяполудневими промінями ясно освічує вояків Української Національної Армії і своїм сяйвом зміцніле в кожного з присутніх віру в успішне закінчення Великої Справи, що її бере на себе в цю хвилину Українська Національна Армія. Здалека чути відгомін гармат, який показує на те, що ми перебуваємо в розпалі війни з нашим найлютішим ворогом — большевиками і що та війна для нас, українців, навіть по поразці Німеччини ще далеко не закінчена. Наша остаточна мета — Українська Незалежна Соборна Держава. Кожний з нас на момент переноситься думками на рідні землі, знедолені довгою війною та чужинецьким ярмом і кожний у цю хвилину урочисто обіцяє гідно нести прапор Першої Дивізії Української Національної Армії і доти не спочити, поки український прапор не замає над вільним Києвом.

Із задуми виводять нас енергійні., вояцькі слова головнокомандувача Української Національної Армії ген. Павла Шандрука. Присяга скінчилася, і тепер генерал Шандрук у короткій промові ще раз чітко з'ясовує нам наше теперішнє воєнне становище й умови, в яких прийшло до створення УНА, а також завдання, що стоять перед нами, вояками.

Тяжко усвідомити собі вагу хвилини. Ми ж перестали бути складовою частиною німецької армії, ми входимо як Перша Дивізія до складу Української Національної Армії, яка має своєю метою визволення нашої Батьківщини. Чи зуміємо не ми як належиться виконати покладений на нас oбов"язок?

Головнокомандувач УНА ген. Шандрук переводить ще інспекцію присутнього вояцтва, після того відбувається парадний перемарш частин перед генералом.

***

Ми присягали, що не складемо зброї, аж поки не виборемо долі нашій знедоленій Батьківщині.
І тепер, розпорошені по всіх частинах світу, ми готові на перший поклик стати під стяги УНА. Ми твердо віримо, що вже недалекий той час, коли ми зможемо виконати слова нашої присяги, і коли ми як переможні частини Української Національної Армії ввійдемо до нашої визволеної столиці — Києва.


Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

Маніпуляція свідомістю: воєнні злочини дивізії "Галичина"

Роман Пономаренко
кандидат історичних наук (Харків)


           



                В одній зі своїх статтей я розглянув відверту фальсифікацію поляками історії дивізії військ СС "Галичина". Пройшов рік, а актуальності стаття не втратила, що свідчить про те, що проблема залишилась на тому ж рівні, що й була. Якщо не гірше, бо нещодавно міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський в ефірі одного з польських телеканалів виступив з черговою порцією ворожих заяв стосовно України. Серед іншого, пан міністр заявив, що польська сторона запускає процедури, які "не допускатимуть людей, що демонструють вкрай антипольські позиції, на територію Польщі. Люди, які демонстративно носять мундири СС "Галичина", до Польщі не в’їдуть" – наголосив Ващиковський.

               Цікава заява, особливо тим, що пан міністр зовсім не згадав про УПА, але черговий раз дісталося українській дивізії військ СС.
      

               Неприйняття дивізії "Галичина" польською стороною ґрунтується на переконанні, що це було відверто злочинне та антипольське формування. Розглянемо ці моменти детальніше.

               Найбільш парадоксальним є те, що дивізію військ СС "Галичина" взагалі не можна розглядати як українське формування, спрямоване проти поляків. При створенні дивізії антипольська риторика не використовувалась взагалі. Не було подібної пропаганди і в самій дивізії. Проте добре відомий випадок, коли офіцер дивізії, знаний український політичний діяч Дмитро Паліїв, в травні 1944 року, під час зустрічі райхсфюрера СС Генріха Гіммлера з офіцерами дивізії заявив: "Нехай мені буде вільно ось тут у вашій присутності, райхсфюрер, заявити, що ми українці не збираємось різати поляків і не тому ми добровільно зголосились у ряди Дивізії "Галичина"".

 Заклик на вступ до дивізії в одному з українських міст

                   І все це при тому, що поляки відверто вороже поставилися до створення дивізії та при кожному зручному випадку демонстрували свій негатив українцям.

                  Стосовно другого моменту, то зауважимо, що українська дивізія ніде та ніким не визнана злочинною організацією чи угрупованням, жодним судом. А поширені закиди стосовно того, що Нюрнберзький трибунал визнав дивізію "Галичина" та війська СС, до яких вона належала, злочинними організаціями, як виявилось, не відповідають дійсності. Також, жодного її вояка не було звинувачено та засуджено за злочини, здійснені під час служби в дивізії.

                   Не дивлячись на ці очевидні факти, звинувачення дивізії "Галичина" у воєнних злочинах в Польщі вже стало традицією. Можна навіть сказати, що вони стали однією з певних складових, на яких сьогодні базується польська історична пам'ять. Причому висуваються ці обвинувачення не лише польськими (такий приклад я розглядав в своїй згаданій вище статті), але і західними істориками, що відразу додає їм ваги в очах польського істеблішменту.

                    Наприклад, шведський історик П. Рудлінґ присвятив свої наукові пошуки історії співпраці українців із Третім Райхом. Звісно, така гаряча тема, як дивізія "Галичина" та військові злочини, що їй приписують, не могли пройти повз його увагу.

                    У своїй відомій статті They Defended Ukraine: The 14.Waffen-Grenadier-Division der SS (Galizische Nr. 1), що в 2012 році була надрукована відомим історичним журналом The Journal of Slavic Military Studies, Рудлінґ навів цілу низку нібито скоєних дивізійниками злочинів проти поляків. Сьогодні його дані уособлюють найостанніші звинувачення "Галичини" у військових злочинах в так званій академічній науці, тому слід розглянути їх детальніше.

                     Мова йде про вбивства цивільного населення та повне винищення кількох польських сіл в Галичині (наприклад, села Завонє, Ясениця Польська, Будка Незнановська та Павлув) в першій половині 1944 року. Відразу зауважимо, що дивізія "Галичина" до цього не має відношення, оскільки в цих подіях був задіяний 4-й галицький добровольчий полк СС, який існував окремо і до дивізії не відносився (хоча, прямо скажемо, що в Україні та на Заході цей полк нерідко помилково ототожнюють з дивізією "Галичина").

                      Далі, прискіпливий розбір наведених Рудлінґом даних показує, що абсолютно в усіх перелічених випадках жодних воєнних злочинів українськими вояками скоєно не було. Кожний із цих епізодів ми детально проаналізували в своїй книзі "Галицькі добровольчі полки СС" (Тернопіль: Мандрівець, 2017), тому не будемо в цій статті відхилятися на глибоку історичну розвідку.

                      Лише зауважимо, що весною 1944 року 4-й галицький полк СС був задіяний німецьким командуванням у евакуації цивільного населення в тилові райони в зв’язку з наближенням лінії фронту. І навіть наявні польські джерела повністю спростовують заяви про масові винищення населення та пацифікації цих сіл (ці дані можна у вільному доступі подивитися тут). Отже, всі звинувачення Рудлінґа розбиваються вщент при більш-менш об’єктивному аналізі.

                       Ще однією улюбленою розвагою поляків є інкримінація дивізії "Галичина" здійснення злочинів під час придушення Варшавського повстання 1944 року. Проте, істориками вже давно доведено, що жоден з підрозділів української дивізії військ СС не був задіяний у боях з повстанцями у Варшаві. Причому, про це пишуть не лише українські автори, яких поляки могли б звинуватити у тенденційності, але і американські, іспанські, німецькі та навіть польські дослідники.

                        Зокрема, в найбільш авторитетному польському дослідженні присвяченому німецьким силам, які брали участь у придушені Варшавського повстання (книга Sawicki T. Rozkaz zdławić powstanie. Niemcy i ich sojusznicy w walce z powstaniem warszawskim. Warszawa: Bellona, 2010), дивізія "Галичина" не згадується взагалі. Тим не менш, ці звинувачення періодично лунають, оскільки перебуваючи в полоні міфів, польська громадськість зовсім не поспішає з нього звільнитися.

                         Заради справедливості зауважимо, що в одному-єдиному випадку поляки мають певну рацію. Свій головний рахунок до українських дивізійників вони можуть виставити за знищення села Гута Пеняцька в лютому 1944 року. Детальний аналіз цього епізоду ми здійснили в своїй книзі "Галицькі добровольчі полки СС".

Українські вояки дивізії військ СС "Галичина" у Словаччині

                    Зауважимо, що до цієї акції дивізія "Галичина" також не має відношення, винуватцем був 2-й батальйон 4-го галицького добровольчого полку СС, разом із загоном УПА. Звісно, суті справи це не змінює, але варто згадати, що даний трагічний епізод став відголоском палаючого україно-польського конфлікту та був спровокований саме польською стороною. І найголовінше – все було здійснено за німецьким наказом, і тому дані події не можуть розглядатися як самостійна українська протипольська акція.

                   У цілому, можна констатувати, що більшість звинувачень українців у воєнних злочинах проти поляків беруть початок ще з часів війни та ґрунтуються на сумнівних джерелах та свідченнях, а нерідко, взагалі на чутках. Це стосується більшості тогочасних звітів польської Армії Крайової, що спрямовувались в Лондон, так само, як і звітів УПА та радянських партизанів. Можна сказати, що це "хвороба" будь-яких документів воєнного часу. Нажаль, зазвичай, історики не схильні перевіряти інформацію з подібних джерел на достовірність та сприймають її як беззаперечне джерело, а дарма.

                    У сенсі розмов про воєнні злочини дивізії "Галичина" варто підкреслити, що інші "зацікавлені" країни подібних звинувачень не висували. Мова йде про Словаччину та Словенію, де дивізія "Галичина" в кінці 1944 – на початку 1945 років займалась боротьбою з місцевими партизанами.

                    Добре відомо, що антипартизанські дії в принципі ведуться брутальними методами, і будь який воєнний конфлікт за останні 50 років це підтверджує. Проте відсутність жодних закидів з приводу воєнної злочинності українських вояків під час подібних акцій в цих країнах найкращим чином ілюструють, як саме воювали українці – коректно по відношенню до цивільного населення.

Офіційна віповідь Українського інституту національної пам'яті на звернення журналіста Дениса Рафальського щодо символіки дивізії "Галичина"


                     Загалом, не треба глузувати з історичних знань керівника польського МЗС. Він не є фахівцем, щоб розбиратися в перипетіях історичних проблем. Проте претензії можна висунути польським історикам, які з кон’юнктурних міркувань, маючи на руках усі факти, свідомо спотворюють історичну картину. Саме завдяки ним постійно підігріваються антиукраїнські настрої в Польщі та створюються умови, які унеможливлюють порозуміння між двома країнами. А пан міністр всього лише продукт цієї системи, який змушений грати за встановленими правилами.

                       Ну і стосовно мундирів та їх носіння. Зауважимо, що символіка дивізії "Галичина" є повністю легальною в Україні, про що 16 травня 2017 року Український інститут національної пам’яті надав відповідне роз’яснення. Треба заспокоїти польське МЗС – в Україні уніформу дивізії носять або кіноактори під час зйомок, або військово-історичні реконструктори виключно під час пам’ятних чи історичних заходів.

                       Правда, роблять вони це "демонстративно", як і зауважив міністр, але інакше в даних випадках не можна, бо тоді взагалі втрачається весь сенс  проведення таких заходів. До речі, подібні реконструкторські клуби також існують і в Польщі, проте якихось претензій до них з боку польської влади нема. То чого вони тоді висуваються до українців?


"Історична Правда"

«Злочинна історія» України на прикладі польських фальсифікацій

Роман Пономаренко 



                Питання ставлення в Польщі до України та української історії набуло неабиякої актуальності після прийняття польським сеймом ухвали про геноцид поляків українськими націоналістами на Волині. Сьогодні антиукраїнська риторика в Польщі базується на міцному полі історичних фальсифікацій та маніпуляцій фактами. Причому фальсифікується фактично будь-яка сторона українського національного руху, а потім ці фальсифікації активно тиражуються по світу антиукраїнською пропагандою, стаючи основою гучних історичних «відкриттів» та «розслідувань» недобросовісних істориків та журналістів, як в Україні, так і за її межами.

               Одним з найболючіших та гострих «українських питань» для поляків є історія українського добровольчого руху у військах СС та дивізії військ СС «Галичина», яка у Польщі практично завжди подається під соусом з фальсифікацій. Для поляків українська дивізія військ СС є відвертим жупелом, за допомогою якого вони лякають українцями себе, своїх громадян та наївних толерантних європейців. Характерно, що в Україні на це зазвичай дивляться крізь пальці, і якщо фальсифіковані моменти історії ОУН та УПА ще іноді знаходять адвокатів серед українських істориків, то фальсифікації історії предтечі Української Національної армії зазвичай лишаються без відповіді. Це не дивно, бо більшість українських істориків або зовсім необізнані в цьому питанні, перебуваючи в полоні ще радянських пропагандистських вигадок, або вважають, що цього робити не треба, бо «Європа нас не зрозуміє». Таке відверте кон'юнктурне ставлення до національної історії, її корегування відповідно до чиїхось там сторонніх вимог, неприпустиме сьогодні, коли Україна перебуває у стані війни та формує нову національну ідеологію.

              Типовим прикладом такої звичайної фальсифікації є стаття «історика» Павла Лепковські в популярній польській газеті "Rzeczpospolita" від 25 серпня 2016 року з красномовною назвою: «СС-Галичина: армія диявола. Одне з найбільш злочинних формувань Другої Світової війни» («SS-Galizien: Armia diabła. Jedna z najbardziej zbrodniczych formacji II wojny światowej»). Щоб підкреслити актуальність для сьогодення, польський автор з самого початку об'єднує історію та сучасність, повідомляючи своєму читачу, що «вони були одними з найбільш злочинних формувань в історії. Сьогодні лозунги, які проголошували злочинці з СС-Галичини в черговий раз стали девізом сучасних українських націоналістів».

               Далі йде стандартний набір штампів, які показують, що пан Лепковські зовсім не розуміється в українській військовій історії. Зокрема, на його думку, історія дивізії «Галичина» починається з 1929 року, коли була заснована ОУН, далі йде абстрактна інформація про цілі ОУН, діяльність УВО, наслідки радянсько-польської війни, контакти українських націоналістів з німецькою розвідкою та дикі пасажі в стилі, що «предтечею звірячих злочинів, які пізніше з ентузіазмом здійснювала СС-Галичина, була діяльність диверсійних груп ОУН у ІІ-й Речі Посполитій». Також обов'язково згадано про «Нахтіґаль» та «Роланд», волинську різанину і звісно про Варшавське повстання. В кінці випливає шокуючий висновок, що дивізія «Галичина» знищила 120 000 поляків, а вручення командуючому УНА генералу П. Шандруку вищого польського ордену «Віртуті Мілітарі» є наругою над пам'яттю загиблих поляків та євреїв.

              В принципі, критикувати цей опус немає особливої потреби, оскільки безперечні історичні факти говорять зовсім про інше. Зокрема, відверто хибно пов'язувати дивізію «Галичина» з ОУН, навпаки, ця організація виступила категорично проти створення дивізії, а якщо і спрямовувала туди деяких своїх членів – то виключно вимушено, щоб спробувати встановити свій вплив в дивізії (що не вдалося). Існування «Нахтіґалю» та «Роланду» до дивізії також немає жодного відношення. Давно доведено, що українські дивізійники не брали участь у придушенні Варшавського повстання, на Волині жодного українського підрозділу військ СС не було, і взагалі – вони практично ніяк не пересікались з польським населенням. Цікаво, що автор статті лише мимохідь закинув дивізії «Галичина» один єдиний факт військового злочину, який можна з нею пов'язати. Йдеться про знищення села Гута Пеняцька, яке за сумісністю було опорним пунктом польських партизан, що тероризували місцеве українське населення, в лютому 1944 року. Формально дивізія «Галичина» відношення до каральної акції проти цього партизанського осередку не має – її здійснив 2-й батальйон 4-го галицького добровольчого полку СС разом з місцевими загонами УПА. Однак вояки цього полку носили відзнаки української дивізії і пізніше були включені до її складу, тому нерідко цю акцію приписують саме дивізії, що не зовсім коректно. Крім цього, не відомо жодного факту здійснення військових злочинів українцями в уніформі військ СС та з «золотими левиками на рукавах».

                Варто сказати, що навіть серед поляків знайшлись критики цього опусу пана Лепковські – критичні коментарі можна побачити і під самою статтею на сайті газети та у «Фейсбуку». Але позитивних оцінок значно більше, що свідчить про те, що польське суспільство в цілому готове сприймати зображення українців як злочинців, а українську історію – як злочинну історію. Тому не дивує, що цей примітивний фальсифікат лягає на придатний ґрунт в Польщі, Російській федерації та навіть серед певних кіл в Україні. В сьогоднішніх реаліях українці навряд чи зможуть вплинути на громадську думку в Польщі, бо остання дуже заангажована та налаштована проти нашої країни. Навіть виважену та коректну заяву української Верховної ради стосовно проголошення поляками волинських подій геноцидом, поляки трактували як "аморальну" та "агресивну проти польської держави". Єдине що ми можемо в цій ситуації і що має значно більшу вагу – це вплинути на українське суспільство, донести до нього історичну правду, розкрити ворожі фальсифікації, та тим самим – консолідувати суспільство, громадську думку, національну ідеологію.



site.ua

Між поліцією та військами СС. Галицькі добровольчі полки

                  ...Спокійна служба на стаціонарних позиціях призвела до того, що місцеві загони УПА спробували розпропагувати вояків полку, щоб змусити їх до переходу в лави повстанців. Частково це їм вдалося і полк, який на початку квітня 1944 року отримував непогані відгуки від командування, вже в кінці місяця фактично втратив боєздатність.



                  Разом із дивізією військ СС "Галичина" нацисти створили ще п’ять галицьких добровольчих полків СС №№ 4-8. Зазвичай в українській мемуаристиці та історіографії їх називають "поліцейськими полками", хоча ця назва є некоректною. Історія цих формувань відома значно менше, ніж історія дивізії "Галичина", оскільки вони завжди залишалися в її тіні.

                 Велика кількість галицьких добровольців, які в першій половині 1943 року зголосилися до лав дивізії військ СС "Галичина", інспірували намір керівництва СС активніше використати цей людський ресурс та сформувати з галичан ще кілька додаткових добровольчих полків для боротьби з партизанами.

                Проте війська СС наразі виявились неспроможними розпочати широке створення додаткових підрозділів з українців. Це пояснюється тим, що в їх рамках в цей час вже формувалося кілька інонаціональних частин військ СС, зокрема з латишів та естонців, не говорячи вже про необхідність вишколювання німецьких есесівських дивізій, які теж активно формувалися в середині 1943 року.

                Тому для створення українських підрозділів було вирішено залучити німецьку поліцію порядку (ОРПО), яка мала відповідні можливості, ресурси та вишкільну базу і тому цілком могла впоратися з поставленим завданням.



         Рекрутська комісія з набору українських добровольців до дивізії військ СС "Галичина" 


                  Проблема була в тому, що галицькі українці всіляко противилися залученню їх до будь-яких німецьких поліцейських формацій, постійно наголошуючи на своєму прагненні служити тільки в регулярних військових частинах. Тому в даній ситуації райхсфюрер СС Генріх Гіммлер пішов на тактичну хитрість, зманіпулювавши назвами та термінами.

                 24 червня 1943 року Гіммлер підписав наказ створити під проводом німецької поліції порядку п’ять добровольчих стрілецьких поліцейських полків № 4-8 з галицьких українців (Galizische SS-Freiwilligen Regiment), призначенням яких була охоронна служба та боротьба з партизанами.

                  Зверніть увагу, яку назву Гіммлер вирішив використати для полків з галичан — "галицький добровольчий полк СС", уникнувши будь-якого згадування про поліцію. А номери полків від 4-го до 8-го повинні були показати українцям, що ці полки є "логічним продовженням" вслід за трьома добровольчими полками, що передбачалося сформувати безпосередньо для дивізії "Галичина".

                  Зрозуміло, що все це було зроблено з метою заспокоїти українців і певною мірою це було досягнуто. Але разом із тим, це свідчить про ще один цікавий нюанс — галицькі полки стали єдиними подібними інонаціональними підрозділами в військах СС та поліції, до того ж маючи офіційний префікс "СС" в своїй назві без жодної згадки про поліцію.

                   Більше подібних випадків не було зафіксовано — ні голландських, ні латиських, ні естонських добровольчих полків СС не створювалось. При формуванні інших іноземних підрозділів під керівництвом поліції в їх назві завжди вказувалось, що то є поліцейська частина.
5 липня 1943 року Гіммлер видав наказ протягом липня набрати в Галичині 4448 рекрутів для дивізії "Галичина" та 12 000 чоловік для створення добровольчих полків з номерами від 4-го до 8-го.

    Райхсфюрер СС Генріх Гіммлер намагався активно залучити галичан на службу у війська СС 

                      Цей наказ дозволяє висунути цікаве припущення, що на даному етапі райхсфюрер СС зробив ставку на першочергове творення саме цих окремих добровольчих полків, в той час як формування безпосередньо дивізії "Галичина" розпочиналося значно повільнішими темпами (бо для цього наразі не було ресурсів).

                      Зі вказаної в наказі кількості 12 000 людей, 10 000 новобранців потрібно було відібрати з тих, хто були не придатні для служби в дивізії не відповідаючи стандартам військ СС, тобто мали зріст нижче 165 см.

                     На 21 червня 1943 року на призовних комісіях було зафіксовано 7139 добровольців зі зростом менше 165 см. Тому, до добровольчих полків було вирішено приймати чоловіків заввишки 160-164 см, щоб задіяти і цей людський ресурс.

                    Іншим джерелом для наповнення полків повинні були стати українські молодики, що виявили бажання служити в галицькій дивізії СС, але були призначені для відправки на роботи в Райх.

                     В обох цих випадках бачимо, що Гіммлер знайшов простий та дієвий спосіб використати людський ресурс добровольців, зробивши ставку на тих, хто бажав служити, але був не придатний для безпосередньої служби у лавах військ СС.

                    Усі офіцери та унтер-офіцери в галицьких полках були німцями. На посади командирів галицьких полків СС були призначені досвідчені офіцери поліції. Найвідомішим з них був командир 4-го галицького полку обер-штурмбанфюрер СС Зіґфрід Бінц, який в 1941 році відзначився в боях за Москву, а в 1942—1943 роках активно воював з партизанами в Білорусі, за що був відзначений Німецьким хрестом в золоті.

                    Бінц був суворим, проте компетентним офіцером. Що ж стосовно німецьких унтер-офіцерів та вояків, яких направляли на службу з українцями, то серед них переважали ті, що вже мали досвід служби з представниками східноєвропейських націй.

 Мінометна обслуга 4-ї важкої роти 4-го галицького полку демонструє набуті навички та вміння губернатору Галичини Отто Вехтеру (стоїть 3-й зліва). 4-й зліва – командир полку Зіґфрід Бінц. Можемо висунути припущення, що 2-й зліва – командир 4-ї роти гауптштурмфюрер СС Еберґард Курковський

                   Процес створення полків розтягнувся на кілька місяців: 4-й та 5-й — у липні, 6-й — у серпні, 7-й — у вересні; 8-й полк так і не було сформовано. На відміну від дивізії "Галичина", яка дислокувалася в Гайделяґері, що відносно неподалік від Львова, галицькі полки формувалися далеко від України. 4-й полк створювався в Ельзасі, 6-й та 7-й — в Південній Франції (на кордоні з Іспанією), а 5-й — в Польщі (в містах Ґоттенгафен [Ґдиня — ІП] та Торунь).

                    Не дивлячись на те, що за формування галицьких полків СС відповідала поліція, воякам був забезпечений найкращий німецький вишкіл. На відміну від дивізії, де багато хто з українців посіли командні посади, українці в полках бути тільки рядовими вояками. Військовий вишкіл українців, який здебільшого проводили поліцейські вишкільники, практично нічим не відрізнявся від армійського вишколу.

                    Усі спомини українців, що служили в галицьких полках, переконливо свідчать про високу якість військового навчання, тому жодним спекуляціям на тему неякісного "поліцейського" вишколу, які іноді може спостерігати в кон’юнктурних спогадах та дослідженнях, немає місця.

                     Німці створили всі умови для якісної підготовки українців, а їх німецькі командири уважно придивлялися до своїх українських солдатів, виділяючи найздібніших з них, щоб просувати їх для подальшого навчання на унтер-офіцера.

                      Командир 4-го полку Бінц навіть пропонував керівництву розпочати активну роботу зі створення українського унтер-офіцерського корпусу військ СС, відібравши для цього в своєму полку більше 40 найздібніших українських рекрутів. Подібна практика була застосована і в інших галицьких полках СС.

Зіґфрід Бінц, командир 4-го галицького добровольчого, полку СС в уніформі поліції

                     Враховуючи релігійність українців, німці подбали про духовну опіку добровольців. До кожного полку був приділений український капелан греко-католицької церкви. Капеланом 4-го полку був Осип Карпінський, 5-го — Іван Дурбак, 6-го — Іван Голойда та 7-го — Данило Ковалюк.

                     Причому, крім духовної опіки, на капеланів було покладено ще два важливих завдання. По-перше, вони відповідали за моральний стан вояків, а по-друге — повинні були писати хроніку полків, збирати пісні, оповідки та інший вояцький фольклор.

                     Лікарями в полках були німці й українці — останні асистували німецькому персоналу. Оскільки дуже гостро стояло мовне питання, то в кожному підрозділі були перекладачі, в ролі яких переважно виступали українці, що знали німецьку мову, — колишні ветерани австро-угорської армії, чи ті хто працював у Німеччині.

                     Українські добровольці отримували ту сам платню, що й німці, гроші для виплати воякам надходили на спеціальні банківські рахунки. Німці врахували і ще одну суттєву деталь — родини добровольців з галицьких полків СС мали право на соціальне забезпечення, яке було гарантовано всім добровольцям військ СС.

                     Певні затримки в цьому плані були пов’язані з бюрократичними процедурами та з тим, що Військова управа [орган, який керував набором галицьких добровольців до лав військ СС — ІП] дуже довго збирала належні документи. З 21 грудня 1943 року функцію соціального забезпечення родин перебрали на себе війська СС, після цього справа пішла значно жвавіше.

Ілюстрована монографія Романа Пономаренка "Галицькі добровольчі полки СС", яка вийшла навесні цього року, є першим дослідженням, присвяченим суто цим формуванням

 

                   Присяга галицьких добровольчих полків була подібна до текстів присяги інших добровольчих формувань німецької армії. У ній чітко зазначалось, що українці присягають Верховному головнокомандувачеві Вермахту Адольфові Гітлеру в його боротьбі з більшовизмом:

                 "Перед Богом я приношу цю святу присягу, що в боротьбі проти більшовизму я буду беспрекословно підкорятись Верховному головнокомандувачеві німецьких збройних сил Адольфу Гітлеру, і якщо на це буде його воля, як безстрашний солдат, я завжди готовий покласти своє життя за цю присягу".

                   Не дивлячись на те, що полки були підпорядковані поліцї порядку, а українські вояки вважались "добровольцями поліції", офіційно вони іменувались "шютце СС". Отже безпосередньо службовцями поліції вони не вважалися. Саме тому українці були обмундировані в уніформу військ СС з відповідними відзнаками, а не поліції.

                   Крім того, на початку 1944 року вони отримали петлички з галицькими левами, подібними до тих, що носили вояки дивізії "Галичина". Це мало символізувати їх причетність до українського добровольчого руху та постійний зв’язок з дивізією.

                   Усього на 30 жовтня 1943 року в п’яти галицьких добровольчих полках СС нараховувалось 7173 військовослужбовців (німців та українців) і ще 425 чоловік галицькому резервному батальйоні СС в Ґайденгаймі.

                   Показово, що на цю ж саму дату на вишколі на навчальному полігоні Гайделяґер проходили військове навчання лише 3208 українців відібраних до дивізії. Тобто, в добровольчих полках людей було в два рази більше, ніж у дивізії.

 Командир 4-го полку Зігфрід Бінц разом з одним зі своїх стрільців на позиції

                   Очевидно, що це було пов’язано з вищезгаданими труднощами, які відчували війська СС в плані наявності необхідної кількості вишкільного персоналу та з намірами Гіммлера долучити галичан до боротьби з партизанами.

                   Треба зауважити, що в українській історичній науці прийнято вважати, що створення добровольчих полків відбулось без відома Військової управи "Галичина", де про це взагалі випадково дізналися восени 1943 року.

                  Насправді, це не зовсім так. Спочатку члени Військової управи радо вітали відбуття добровольців на вишкіл, особливо не розуміючи, що означають ці добровольчі полки. Але потім, з якогось німецького листа, що випадково до них потрапив та листів вояків до дому стало відомо, що вишкіл полків проводиться не на армійських полігонах та військовими інструкторами, а на поліцейських базах і персоналом поліції.

                  Як вказав Роман Крохмалюк, полки були створені без порозуміння з Військовою управою, "яка противилась творенню окремих незалежних від дивізії військових одиниць, побоюючись, що вони могли б бути вжиті на Західному фронті".

                 При цьому, що самі вояки полків, що галицьке суспільство, вважали, що полки є часткою дивізії "Галичина". Саме так вони і сприймалися усюди, а ні як окремі підрозділи, якими вони насправді і були.

                 Іншим непокоєнням для Військової управи було далеке місце формування галицьких полків, через що представники управи та члени родини добровольців не могли відвідувати українських рекрутів. Так, три полки вишколювались у Франції, причому два — в Південній, що стало чудовою змогою для українських хлопців подивитися стару Європу.

 Присяга 7-го галицького добровольчого полку СС у Франції. За трибуною стоїть командир полку обер-штурмбанфюрер СС Генріх Губер. За його спиною — полковий капелан о. Данило Ковалюк. На задньому плані, у фуражці, стоїть губернатор Галичини Отто Вехтер.

                   Але містечкові погляди більшості членів Військової управи не могли нормально сприйняти відправку добровольців кудись далі теренів Галичини, бо вони панічно боялися, що німці можуть задіяти їх проти західних союзників, а не для оборони Галичини від більшовиків.

                   До того ж, Військова управа хвилювалася, що дислокація у спокійній Франції не дає можливості українцям отримати вишколу, необхідного для фронтового підрозділу на Східному фронті, бо у Франції було безпечно і далеко від фронту.

                  Напереймавшись щодо поліцейського вишколу та далекої дислокації українських вояків, члени Військової управи вирішили відвідати полки з інспекцією, щоб побачити, яким є стан речей насправді. У листопаді 1943 року на відвідини полків до Франції відправились  [німецький губернатор Галичини — ІП] Вехтер, [голова Військової управи — ІП] Бізанц, керівник відділу старшин Військової управи Любомир Макарушка та трупа артистів.

                У грудні до полків спрямували іншу група чиновників Управи. Побачене в ході цих поїздок та наслідки спілкування з вояками були позитивними та спростували багато побоювань українських діячів.

                Із протоколів Військової управи дивізії "Галичина" дізнаємося, що моральний дух та настрої в полках були добрі, військовий вишкіл проходив на досить непоганому рівні, а німецький командний персонал в цілому позитивно відгукувався про українців ("всюди звітували йому (Вехтеру — Р. П.): добрі вояки, інтелігентні, дуже цікавляться зброєю, багато цікавіші як німці, моторні").

 Присяга вояків 6-го галицького добровольчого полку СС

                   Тому недарма 13 грудня 1943 року губернатор Галичини Отто Вехтер писав в листі голові Українського центрального комітету Володимиру Кубійовичу:

                  "Формування так званих галицьких добровольчих полків СС № 4-8 і їх вишкіл офіцерами та унтер-офіцерами, яких скерували поліційні з’єднання, були необхідними, оскільки війська СС унаслідок формування чисельних нових дивізій не можуть на даний час надати необхідний для вишколу офіцерський та унтер-офіцерський корпус. 

                  Саме ж формування цих полків дуже добре виправдалося, у чому я принагідно мав можливість особисто пересвідчитися під час мого короткочасного відвідання їх в Ельзасі та Південній Франції".

                 Таким чином, підпорядкування полків поліції порядку та залучення персоналу поліції до вишколу та бойової підготовки значної кількості галицьких добровольців було об’єктивною необхідністю, яка дала дуже добрий результат.

                 Бойовий шлях галицьких добровольчих полків СС розпочався на початку 1944 року.

                 4-й полк був задіяний в Галичині проти радянського партизанського з’єднання Михайла Наумова.

                 5-й полк був відправлений на Грубешівщину, де його задіяли у боротьбі проти польських партизанів.

                 Найбільше випробувань випало на 4-й полк, оскільки вже в березні 1944 року він зіткнувся з регулярними військами Червоної армії, які наступали. І якщо його 3-й батальйон був розбитий в околицях Тернополя та частково оточений в обложеному радянськими військами місті, то 1-й та 2-й батальйони билися нарівні з іншими німецькими частинами в районі Броди—Лопатин.

                 У цих боях українські вояки 4-го полку показали себе з доброго боку та отримали перші відзначення українських добровольців військ СС. Так, п’ять з них були нагороджені Залізними хрестами 2-го класу. Причому три нагородження були за бої безпосередньо проти Червоної армії — відзначилися стрільці Богдан Глушко, Василь Виклюк та Георгій Бобель, єдиний українець, який вийшов з тернопільської облоги.

                Ще два Залізні хрести 2-го класу українці отримали за дії проти партизанів — Осип Юник та Василь Білецький. Нагородження відбулося в урочистій обстановці, на церемонію приїхав губернатор Галичини Отто Вехтер, а усі відзначені українці перетворилися на героїв галицької пропаганди. Саме завдяки активній участі у бойових діях, 4-й полк став першим українським організованим бойовим підрозділом.

 Українські стрільці з 4-го галицького полку СС відразу після нагородження позують з німецькими командирами

                    Бойовий шлях 5-го полку склався по-іншому. Галицькі вояки опинилися в епіцентрі польсько-українського протистояння на Грубешівшині, коли польська Армія Крайова розгорнула наступ проти місцевого українського населення. У цьому регіоні полк мав кілька зіткнень з поляками після чого німці задіяли українців на розбудові укріплень вздовж Бугу.

                   Спокійна служба на стаціонарних позиціях призвела до того, що місцеві загони УПА спробували розпропагувати вояків полку, щоб змусити їх до переходу в лави повстанців.

                   Частково це їм вдалося і полк, який на початку квітня 1944 року отримував непогані відгуки від командування, вже в кінці місяця фактично втратив боєздатність.

                  Загальна кількість дезертирів з нього склала приблизно 200 осіб — десь 1/6 його особового складу. Тих вояків, які залишилися, німці роззброїли та відправили в тил, де після розслідування розформували полк та включили його особовий склад до дивізії "Галичина".

                  Цікаво, що багато хто з колишніх вояків полку були спрямовані на унтер-офіцерські вишколи, причому серед них опинилися навіть ті, які пізніше в спогадах писали про свої наміри піти в УПА, але їм постійно щось заважало. Наприклад, Роман Хоміцькій, який після вишколу повернувся в дивізію вже в Словаччині.

 Фото з газети того часу, на якому губернатор Галичини Отто Вехтер особисто вітає відзначених українських стрільців

 

                   Варто зауважити, що в 4-му полку рівень дезертирства був на зовсім низькому рівні, що пов’язане з тим, що полк брав участь у бойових діях та в ньому була жорстка дисципліна, встановлена його командиром Зіґфрідом Бінцем.

                    У 5-му полку ситуація склалася по-іншому, оскільки активних боїв підрозділ не вів, а вояки здебільшого несли вартову службу на окремих опорних пунктах та мали достатньо вільного часу. Усім цим і скористалися повстанські пропагандисти.

                    Не дивлячись на окремі негативні моменти, досвід використання цих двох полків в цілому був визнаний успішним.

                     Губернатор Галичини Отто Вехтер, головний лобіст української справи серед керівництва СС, 3 травня 1944 року навіть написав спеціальний меморандум на ім’я райхсфюрера СС Гіммлера, в якому підвів підсумки бойового шляху 4-го та 5-го галицьких добровольчих полків СС, вказавши на причини невдач (відсутність протитанкового озброєння, розтягнутість зони дій полків, мовні проблеми (бо не всі вояки добре розуміли німецьку тощо) та наголосивши на успіхах та позитивних результатах.

                    Що ж до 6-го та 7-го полків, то вони вишколювалися на французькому кордоні з Іспанією. Українці опинилися на півдні Франції в непростий час, коли у повітрі ширяла загроза відкриття Другого фронту.

                    Тому це мало великий практичний зиск для Німеччини, бо дозволяло забезпечити наявність додаткових сил у Франції перед можливою загрозою висадки союзників та зростанням активності французьких партизанів, а також замінити в цілому лояльними, але не зовсім підготовленими українцями, німецькі підрозділи, які можна було використати в інших регіонах.

                     Німці були зацікавлені в посиленні своєї військової присутності в цьому районі, тому українці після базової військової підготовки були задіяні в акціях проти французьких партизанів.

                      З початком 1944 року 6-й та 7-й полки були розформовані: частку особового складу перевели в дивізію "Галичина", а приблизно 900 вояків утворили окремий галицький добровольчий резервний батальйон СС у Тарбі (місто на Півдні Франції). Цей резервний підрозділ, призначений для вишколу українських добровольців, німці активно використовували в окупаційній службі, в тому числі і проти французького руху Опору.

 Кулеметники галицького батальйону в Тарбі. Вояки вдягнені в білу робочу уніформу та сталеві шоломи. Німецький інструктор – в уніформі шуцполіції. Вояки озброєні чеськими кулеметами ZB-26/30

                     На початку квітня 1944 року, під час інспекційної поїздки вздовж Атлантичного валу, з вояками батальйону зустрівся легендарний німецький воєначальник фельдмаршал Ервін Роммель. Влітку 1944 року батальйон був розформований, а його особовий склад включений до лав дивізії "Галичина".

                    У результаті, всі галицькі добровольчі полки СС було розформовано, а їх українські вояки поповнили собою дивізію "Галичина". Тому, з точки зору інтересів тих кіл українського суспільства, які орієнтувалися на Третій Райх, існування галицьких добровольчих полків СС виявилось цілком виправданим. Завдяки цьому військовий вишкіл отримали кілька тисяч молодих українських хлопців, які виявили бажання піти на службу у війська СС.

                     У лавах цих полків українці отримали перший військовий досвід та проявили себе відданими солдатами. Пізніше ці вояки влилися до складу 14-ї добровольчої дивізії військ СС "Галичина". Саме завдяки наявності цих вишколених воїнів, частина з яких мала бойовий досвід, українська дивізія військ СС доволі швидко відновила свою боєздатність після поразки під Бродами.


Детальніше про історію всіх галицьких полків СС читайте в книзі Романа Пономаренка "Галицькі добровольчі полки СС". — Тернопіль: Мандрівець, 2017.

Роман Пономаренко
кандидат історичних наук (Харків)

 Історична Правда