НЕОБҐРУНТОВАНІ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Василь ВЕРИГА

Почавши від 1971 р. в канадській пресі щораз то частіше почали появлятися вісті про воєнних злочинців, які в часі другої світової війни мордували жидів, а тепер перебувають у Канаді. 19 травня 1971 р. Шимон Візенталь писав у "Тсронто Стар«, що в Канаді перебувають кількасот воєнних злочинців ("северал гандредс"). Ніхто з українців тими вістками не переймався, бо ж ішлося про »наці вор кріміналс« -- нацистських воєнних злочинців, отже про німців, які влаштовували масові морди жидів у різних містах Польщі й України, а зокрема у спеціяльних концтаборах, як Майданек, Треблінка, Авшвіц та в інших.

У пізніших роках кількість воєнних злочинців в інформаціях, що їх подавали жиди в канадських засобах інформацій, почала зростати, неначе проценти. Ба, не тільки кількість їх більшала, бо, як це скоро виявилося, тими »воєнними злочинцями« в Канаді були не німці, а українці та балтійці.

В 1979 р. "Торонто Стар", згідно з жидівськими даними, подавала, що в Канаді є понад 1000 воєнних злочинців, 12 жовтня 1982 року "Виндзор Стар" писала, що понад 2000; Соль Літман, представник Візенталя в Канаді, подавав у »Лондон фрі Прес« від 24 січня 1984 р. також 2000, але 8 листопада 1984 р, як також 25 січня 1986 р., він збільшив число воєнних злочинців у »Торонто Стар« до 3000. Однак, у своєму донесенні до головного прокурора Канади від 23 серпня 1985 р. тобто, коли вже діяла Комісія Дешена, Літтман уже не був такий певний того числа й писав »2300«. Зате Шимон Візенталь у "Нью-Йорк Дейлі Ньюз" з 19 травня 1936 р. підніс цифру до 6000.

Із різних статтей чи сенсаційних новинок в англомовній пресі, що їх подавали Візенталь, Літтман та їхні коляборанти, виходило, що основну масу воєнних злочинців становили не хто інший, а таки українці, а головно вояки української дивізії »Галичина«. У червні 1980 р, Літтман у »Торонто Стар« стверджував, що дивізія брала участь у мордах цивільного населення та жидів. За цю статтю Братство Кол. Воякізв 1УД УНА в Канаді віддало справу до суду і редакція »Торонто Стар« до року часу, провіривши справу -- перепросила кол. дивізійників.

В 1984 р. Візенталь передав канадському генеральному прокуророві Робертові Капланові списки 217 імен старшин дивізії "Галичина", які мали б перебувати у Канаді, обвинувачуючи їх усіх у воєнних злочинах. Але ліберальний тоді уряд Канади з П"єро Трудо не погодився на яку-небудь акцію супроти тих людей, вважаючи, що та справа передавнена. В дійсності згадана листа буласписком курсантів одного із старшинських курсів, організованих для дивізії "Галичина".

Влітку 1984 р. у Канаді прийшла до влади консервативна партія на чолі із Браєном Малруні, яку принаймні у повоєнних роках українці підтримували. 7 лютого 1987 р., не провіривши справи, Б. Малруні пішов на руку жидам і створив одноособову комісію з судді Жуль Дешена, що її завданням було прослідити жидівські обвинувачення і чи є в Канаді всенні злочинці, а, якщо є, як їхс притягнути до відповідальности за злочини, вчинені на території, куди не сягає канадське судівництво, Хоч сама ідея такої комісії непогана, клопіт виявився у тому, що уряд ані не заслухав опінії українців та балтійців у тій справі і підійшов до справки дуже односторонньо, тобто так, як хотіли жиди, обмеживши діяльність комісії тільки до »нацистських воєнних злочинців«, а не до всіх воєнних злочинців. Намагання адвоката Українського Національного Об'єднання Канади Я. Ботюка, щоб діяльність комісії поширити також і на комуністичні злочини НКВД у часі й перед війною, не дали бажаних вислідів.

Із створенням комісії Дешена лявіною посипалися на українців обвинувачення у воєнних злочинах, Голодні на сенсації, канадські засоби масової інформації, головно преса, в яких жиди мають величезні впливи, поміщувала різні інформації проти українців, а зокрема проти дивізії "Галичина". Джерелом усіх тих інформацій були в першу чергу різні советські інсинуації, друковані у »Вістях з України«, у їхньому англомовному виданні "Ньюз фром Юкрейн" а зокре-ма дві англомовні публікації якогось Стиркула »Ві акюз« (Ми обвинувачуємо) та »СС верволфс« (Есесівські вовкулаки) як також відомого в Канаді вислужника Москви Петра Кравчука п. н. »Гір із де евіденс« (Ось вам докази). На базі тих інформацій виглядало, що це не німці винищували жидів, як расу, але таки українці. При тому інсинуації не сбмежувалися тільки до другої світової війни, але дісталося при тому й Петлюрі, а також і гетьманові Богданові Хмельницькому, якого деякі жиди називали »першим гітлером«. Спроби українців спростувати бодай деякі невірні ствердження звичайно перекручувано й це виходило тільки на шкоду самим українцям. У зв'язку з тим, Братство кол. Вояків 1 УД УНА подало до суду тижневий журнал »Сатердей найт« (»Saturday Night«), який твердив, що дивізія »Галичина« здушувала жидівське повстання варшавського ґетто навесні 1943 р. та оттавський щоденник »Оттава сітізен« ("Ottawa Citizen"), який назвав дивізію найбільш кровожадною військовою одиницею у другій світовій війні. Найбільше цих фантастичних обвинувачень походило від Соль Літтмана, якого зв'язки з канадською комуністичною партією є відомі й який частенько їде на консультації до СССР.

Канадський Жидівський Конгрес та велика інша жидівська організація Б'най Б'рит відпекувалися від Літтмана, мовляв, він не говорить в їхньому імені, але насправді підтримували всі його обвинувачення українців.

Крім загальних обвинувачень, жиди подавали наввипередки конкретні листи осіб, обвинувачених у воєнних злочинах, Йосиф Ріваш, що його адвокат Ботюк при перехресному допиті зідентифікував як кол. старшину КҐБ, а може і СМЕРШ, подав 707 імен; Документальний центр Візенталя у Відні -  219 імен, Канадський Жидівський Конґрес (проф. Ірвін Котлер) - 209, Соль Літтман - 171, Б'най Б'рит (адвокат Давид Матас) - 100 імен, Канадське міністерство

справедливости - 81. Центр Візенталя у Лос-Анджелес, - 63, Товариство Канадський Голокост Ремембранс - 54, Ізраїльська поліція - 54, Жидівська Федерація Північного Джерзі - 49, Совєтський Союз - 43 та Єфраїм Зурофф - 29, Разом - 1779 імен. На багатьох листах повторювалися ті самі імена й комісія Дешена звела їх до одної т. зв. Мастер Ліст (Головного списка) разом 774 особи. Крім того, комісія Дешена оголосила у 110 різних часописах, англомовних, франкомовних та в деяких етнічних, щоб їхні читачі зголошували осіб, запідозрених у воєнних злочинах. Але відгук на це оголошення був дуже слабий, як видно, тільки жиди користуються чудовою пам'яттю й можуть розпізнати людей навіть після 40 років.

Ці листи включали терени Східньої Европи, а саме: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію і Юґославію а також організації: Глінкова Ґарда, Українська Поліція, Українські Шуцманшафти, німецькі "Айзацґрупи", концентраційні табори та СС. Цікаве при цьому зауважити, що серед них немає ані польської поліції, кримінальної поліції, яка в основному складалася з поляків та польських фольксдойчів, як також залізничної поліції, які добре далися взнаки українцям. Так само немає згадки про РОА.

Окрему групу серед цих обвинувачених становила дивізія »Галичина«. Тут також цікаво зауважити те, що коли маленька Латвія мала дві дивізії, Естонія одну дивізію, так само, як українці, а крім того, мали свої військові частини також і литовці та білоруси, про них тільки були згадки, але вони ніксли не були об'єктом таких нападів, як дивізія »"Галичина«. Коли ж ми візьмемо на увагу, що в той же сам час повелася шалена кампанія проти дивізії в Україні, про що доносили »Вісті з України«, тоді матимемо повний приклад координації дій, там - совєтського уряду, а тут - жидів, щоб дискредитувати політичну діяльність української спільноти в користь поневоленого українського народу, в яку поважний вклад дають колишні вояки української дивізії »Галичина«.

Перед комісією Дешена стояло нелегке завдання - провірити обвичувачення кожної особи на списку. Тому, що це все мало відношення до часів німецької окупації Східньої Еврспи, комісія користала з послуг канадських і німецьких джерел інформації. З канадських вона діставала інформації з міністерства праці й іміґрації, з державного секретаріяту, який надавав громадянство, міністерства зовнішніх справ, яке видає пашпорти. В Німеччині Комісія зверталася до Берлінського Документального Центру, в якому знаходяться близько 30 мільйонів документів, а між ними інформації про поодиноких членів військових формацій СС, Центральне Бюро Крайової Справедливости для перевірки націонал-соціялістичних злочинців у Людвіґсбурґу, Дойче Мілітардінстамт (Бюро Німецької Військової Обслуги в Берліні), якого завданням було збирати інформації про ранених, пропавших, полонених тощо, Берлінське Бюро Інформації про хворих і вкінці Центральне Інформаційне Бюро Федеральних Архівів в Аахен-Корнельмюнстер, якого основним завданням є збирати інформації про військову службу, включно з цивільним персоналом на військогій праці.

Комісія переслухала теж заінтересовані сторони, бо, як виявила практика, перед комісією ставали тільки жиди й українці, це право дістали від судді Дешена Жидівський Канадський Конґрес, що його заступав правник проф. Ірвін Котлер та Б'ней Б'рит, що її заступав адвокат Давид Матас. Від українців дістали право заступництва Комісія Громадських Прав Комітету Українців Канади на чолі з адвокатом Іваном Григоровичем та правним заступниксм, відомим у Канаді адвокатом Іваном Сопінкою. З уваги на те, що дивізія »Галичина« була основним об'єктом жидівських нападів, суддя Дешен признав окреме право заступництва (»стендінґ«) Комісії Братства кол. Вояків 1 УД УНА, яка існувала ще від 1980 р., тобто від перших нападів на дивізію Соль Літтмана у »Торонто Стар«, а також польських нападів у тижневику »Звйонзковєц«. До цієї комісії входили д-р Остап Сокольський, Андрій Коморовський та мґр Василь Верига. Правним дорадником завжди був Ярослав Р. Ботюк, а пізніше він заступав Братство і перед комісією Дешена.

Переслухування комісії відбувалися в Оттаві, Монтреалі, Торонто й Вінніпеґу. На цих сесіях, як і у зв'язку з ними, у пресі, радіо і телевізії сипалися обвинувачення на українців, а часом і на балтійців, у різних злочинах. Тут годиться згадати, що на переслухання комісії Дешена, жидівські правні заступники Ірвін Котлер та Давид Матас мали коло себе штаб дорадників, інших адвокатів, які слідкували за всім, робили записки й підсували різні правні арґументи. На жаль, українські правні заступники так І. Сопінка як і Я. Ботюк не мали нікого, бо наші українські адвокати не виявили великого заінтересування обороною доброго імені українця. Зате не бракувало критиків, які по всьсму дораджували, як треба було говорити чи які питання ставити. І це треба назвати сумним явищем.

Провіривши всі обвинувачення так само як і оборонні матеріяли, комісія Дешена ствердила, що обвинувачення нерідко доходили до абсурду. Наприклад, дві особи зголосили як можливих воєнних злочинців, бо ці люди мали німецьке прізвище, жили на відлюдді під охороною двох чорних псів і мали на продаж старі европейські меблі. Знову ж Канадський Жидівський Конґрес зробив донос на одну особу (справа ч. 171) на основі Документаційного Центру Візенталя у Відні, що та особа є воєнним злочинцем, а крім того ще й служив у Дивізії »Галичина«. Комісія, розглянувши всі обвинувачення, як також дані з міністерства внутрішніх справ та міністерства закордонних справ, ствердила, що дана особа у жодному випадку не могла вчинити тих воєнних злочинів, бо мала заледве 5 чи 6 років під кінець війни. Ми можемо додати, особа не могла бути також і членом дивізії »Галичина«, бо в дивізії дитячих садків не було.

Переглянувши списки, що залишилися на головній листі, і звіривши їх з документацією, отриманою з різних устансв та інституцій, Комісія ствердила, що кількість запідозрених у воєнних злочинах у Канаді, жахливо перебільшена, й остаточно прийшла до того, що всіх осіб, яких обвинувачення вимагали докладнішої провірки, були 774. До цього дійшла ще одна листа "Аддендум", на якій є 71 прізвище. Разом 883 особи.

Стосовно кількості обвинувачених у воєнних злочинах у Канаді і звіті комісії Дешена стверджено, що »залишаючи на боці цифру 6000, яку подав Візенталь у 1986 р., і заки ще приступлено до провірки поодиноких осіб, які є на головній листі, вказує на перебільшення, яке становить не менше як 400 %« (стор. 248).

12 березня комісія Дешена подала канадському урядові свій звіт, який налічує 966 сторінок першої частини, яку віддано до публічного вжитку. Другу частину, довірочну, на якій є всі прізвища та всякі інші інформації із довірочними документами, отримало тільки міністерство юстиції, яке дістало всього-на-всього 20 прізвищ, яких не звільнено із обвинувачень, і яким не можна ще довести вини тому, що основна документація їхньої вини знаходиться поза кордонами Канади. Там є також листа 71 німецьких учених і техніків, з яких 55 перебувають у Канаді. Перша частина звіту не подає жодних прізвищ, але перелічує вислід своїх розшуків, подаючи замість прізвищ тільки число справи із остаточною рекомендацією. Таких справ зреферовано 711 (стор. 215-152), 38 справ із листи "Аддендум" (стор. 752-175) та листу 71 німецьких учених (стор. 776-830).

З першої частини звіту довідуємося, що стосовно 29 запідозрених у воєнних злочинах не можна було вести слідство до кінця через брак доказів у Канаді. Наприклад, до справи ч. 145 доказовий матеріял знаходиться в Австрії, Угорщині та в Ізраїлю; справа ч. 87 - член Залізної Ґвардії - в Румунії, але Румунія не відгукнулася на заклик комісії Дешена й не дала жодних документів; справа ч. 287 - доказовий матеріял в Англії, у ЗСА і в СССР; справа ч. 533 - в Чехо-Словаччині, ЗСА й СССР. Комісія Дешена просила доказового матеріялу чи свідків з ЧССР до 3 справ, з Угорщини - 1, з Польщі  - 2, із ЗСА - 1, з Західньої Німеччини - 3 та з СССР - 8. Тут слід сказати, що СССР вже довгі роки вимагає видачі 43 осіб, яких він обвинувачував у твоєнних злочинах. Коли ж комісія Дешена провірила совєтську листу і ствердила, що 13 осіб з тієї листи померли, 16 в Канаді не знайдено, а 14 живуть у Канаді. Розглянувши їхні сбвинувачення, комісія дійшла до переконання, що супроти сімох є доволі поважні обвинувачення, які варто було розглянути докладніше (Справи чч. 15, 289, 3117, 349, 497, 689, а також і справа ч. 287).

26 листопада 1985 р. комісія Дешена звернулася до СССР за допомогою довести цих сім справ до кінця, підкреслюючи, що комісія мусить свою працю закінчити до 30 червня 1986 р. СССР довго не відповідав, бо комісія Дешена поставила певні вимоги, що вона може приїхати до СССР, якщо зможе діяти в межах канадського законодавства. Щойно 9 червня 1986 р. совєтський уряд погодився на умови комісії Дешена й визначив місто Львів на переслухування совєтських свідків, підкреслюючи, що допити мають відбуватися в рамках процедури кримінального права Української РСР (стор. 267). Але ж як виявилося, совєтський уряд мав свідків і документи тільки проти двох обвинувачених, а проти п'яти інших він »ще шукав«. З другого боку, комісія Дешена не  могла використати дозволу совєтського уряду, вважаючи, що на саме переслухання всіх справ їй треба було не менше як місяць часу, а тим часом, її реченець діяльності кінчався 30 червня.

В остаточній аналізі комісія Дешена ствердила, що лише 20 справ залишилися невиясненими, а тому вона передала їх у руки уряду. Відкритим залишається питання, скільки із тих 20 є українців. Відповісти на нього не легко, бо всі дані про них знаходяться у другому довірочному томі звіту комісії Дешена.

Справі української дивізії »Галичина«, яка виступала перед комісією Дешена, як окрема одиниця, присвячено 11 сторінок звіту загального характеру і 6 рекомендацій на 82 сторінки звіту. Крім того приблизно 200 сторінок у розділі обговорювання поодиноких осіб, чи пак справ. Загальний висновок комісії Дешена такий, що жиди не дали належної документації стосовно участі дивізії »Галичина« у воєнних злочинах, коли вони у 1950 р. виступали проти допущення дивізійників до Канади, не міг доставити тих доказів Візенталь і тепер у 1986 р. »Комісія пробувала кілька разів, - говориться у звіті. - дістати конкретні докази стосовно 217 членів дивізії, які мали б бути в архіві Візенталя, а також усно і писемно зверталася до Візенталя та до його адвоката у Вашінґтоні Мартіна Мельдензона; телефонічні розмови, персональна зустріч радника комісії з Візенталем у Нью-Йорку 1 листопада 1985 р. писемні пригадки тощо, не дали нічого крім обіцянок (стор. 257). Ми можемо від себе додати тільки те, що »з пустого не наллєш«. Можливо, що Візенталь і с-ка думали, що і в Канаді вистачить показати пальцем, що хтось є ворогом народу, чи пак, »воєнним злочинцем«, і цього буде досить, щоб людину знищити. На щастя, Канада не Совєтський Союз. Отже, листа 217 старшин дивізії »Галичина«, доставлена Візенталем, виявилася майже повністю до нічого і поставила канадський уряд, через РСМП і цю комісію, виконувати повністю безкорисну роботу (стор. 258).

Дешен стверджує, що коли йдеться про дивізію »Галичина«, то »Документальний Центр Візенталя у Відні був головним джерелом імен поодиноких осіб, яким закидувано воєнні злочини... « На загал, однак, треба ствердити, що інформації Центру були довгі стосовно обвинувачень та загальникових даних, але короткі, коли йдеться про доказовий матеріял і точні дані (стор. 58).

У висліді усіх тих даних комісія Дешена ствердила, що:

»56. Дивізію »Галичина« (14 Waffengrenadier Division der SS (Gal.N1) не слід засуджувати як групу.

57. Члени дивізії »Галичина« були індивідуально перевірені (screened), хто вони, заки їх допущено до Канади.

58. Обвинувачених у воєнних злочинах членів дивізії »Галичина« ніколи не були доказані, ані в 1950 р. коли їхню першу іміграцію до Канади було затримано (на вимогу жидів), ані в 1984 р., коли ці обвинувачення були знову поновлені перед Комісією.

59. Далі, у виду браку доказів відносно участі, або значення відносно воєнних злочинців, саме членство в дивізії »Галичина« не вистачає на те, щоб поставити їх під суд.

60. Немає підстав, щоб відбирати від членів дивізії »"Галичина« громадянство, або депортувати їх тому, що канадський уряд був свідомий стосовно всіх фактів у 1950 р. і дозвіл на їх в'їзд до Канади був виданий на базі не фальшивих даних, шахрайства чи взагалі приховування основних обставин.

61. У всякому разі, з 217 старшин дивізії »Галичина«, яких оскаржив п. Сімон Візенталь перед канадським урядом - 187, (тобто 86 відсотків) ніколи не були в Канаді, 11 померли в Канаді, 2 виїхали до іншої країни, для 16 не устійнено жодних доказів, а одного взагалі не знайдено (стор. 261).

Комісія Дешена перевірила всі надіслані їй прізвища і дійшла висновку, що всіх, проти яких висунено поважні обвинувачення, є заледве 20 осіб. Скільки із них є дійсно воєнними злочинцями, якщо вони є, та до якої національности вони належать, сьогодні важко сказати, бо всі інформації про них є в другому довірочному томі звіту комісії Дешена. Якщо там навіть і є українці, то їх напевно небагато й вони зуміють оправдати себе перед судом, очевидно, канадським судом, який рекомендує комісія Дешена.

Комісія Дешена, як і міністер справедливости Р. Гнатишин, ствердили, що в Канаді немає потреби на якусь спеціяльну дослідну чи слідчу комісію типу американського »ОСІ« та, що справи, які залишилися незакінченими, продовжуватиме Канадська Королівська Кінна Поліція та міністерство справедливости. З цим погоджується весь канадський уряд.

Реасумуючи цей звіт треба підкреслити, що він виправдав цілу українську спільноту в Канаді від неслушних жидівських обвинувачень у воєнних злочинах, але безпардонні виступи жидів на українців мали й позитивне значення. Вони об'єднали українську громаду, яка гідно поставилася до тих наклепів. Але не менш важливим є те, що комісія Дешена ствердила, що дивізія »Галичина« як військова одиниця не вчинила жодного воєнного злочину а за саму приналежність до дивізії не можна нікого карати.

Де ствердження має неабияке значення не тільки для кол. дивізійників у Канаді, але також і для українців у ЗСА, Англії й Австралії та в інших країнах.

Через наклепи Візенталя та його прибічника в Канаді Соль Літтмана, українці потерпіли велику шкоду, моральну й матеріяльну, через неперебірливу кампанію очорнювання засобами масової інформації. Матеріяльну шкоду понесли тому, що на оборону українська громада зібрала близько мільйон долярів, які можна було б зужити на якісь корисні цілі. Скористала з цього Москва, бо українська спільнота Канади звернула майже всю свою увагу на свою оборону перед необґрунтованими наклепами замість віддати більше уваги подіям у поневоленій Україні. Але в основному Москві йдеться про те, щоб дискредитувати політичну акцію українців в західньому світі  в користь поневоленої України , представити всіх не тільки як коляборантів нацистської Німеччини, але таки як воєнних злочинців. Звіт комісії Дешена вказує на те, що цим разом ані жидам ані Москві не повезло, бо дискредитували вони самі себе необґрунтованими обвинуваченнями.

Зкіт комісії Дешена є також ще одним доказом, що Москва у своїх намаганнях дискредитувати політичну акцію українців у західньсму світі, не перебирає у засобах. Правда, Москва скористала ще і з того, що можливість українсько-жидівського порозуміння, чи як це звучить у совєтській термінолоґії, "союзу українських буржуазних націоналістів з сіоністами", до яксго українці, або принаймні деякі українські політичні кола змагали, стало під сучасну пору нереальним.

"Сурмач", Лондон, 1987.

Історик Роман Пономаренко — азовець, книги якого «рекламують» російські пропагандисти

 

ДВА ШЛЯХИ - ОДНА МЕТА

 Інж. Богдан Підгайний, 

сотник 1 УД

В той час, коли на сході почав тріщати німецький фронт, почали німці організувати в Західній Україні українську Дивізію. Як і чому до цього дійшло, які пляни мали німці, а які організатори з українських кіл, які були передумови договорення та надії з обох боків - думаю, що в майбутньому висвітлять це компетентні люди, які брали в цьому безпосередню участь. Я хочу кинути лише жмут світла на події в самій Дивізії від початків її організації та на відносини і пляни ОУН та УПА до цієї частини.

Провід ОУН та УПА були проти всякої леґіонової політики з українського боку із засадничих причин, а тим самим чинили опір і творенню української Дивізії. Одначе після проголошення німцями організації української Дивізїї витворилося таке становище, що ОУН не могла цілковито паралізувати акцію набору до Дивізії. Німці, при допомозі українських кіл, прихильних творенню Дивізії, зручно використали традиційний лицарсько-вояцький дух українського народу і перспективу безпосередньої збройної боротьби з московським большевизмом. До того, німці обмежилися територіяльно лише Галичиною, де в той час в порівнянні з північними та східніми українськими землями вони вели дещо лагіднішу політику супроти українців і де з тактичних причин УПА ще не оперувала. Десятки тисяч найбільш ідейної української молоді почали записуватися, одні - щоб дістати зброю, інші навчитися воєнного ремесла; а всі як один - щоб із зброєю в руках боротися проти московсько-большевицького імперіялізму. Перемогло гасло: зброю треба брати, хто б її не давав.

З тим фактом мусів рахуватися також провід ОУН і командування УПА. Не зважаючи на те, що більшість проводу ОУН була катеґорично проти Дивізії, ген. Роман Шухевич, тодішній член проводу ОУН і керівник військових справ, вирішив використати Дивізію для визвольної боротьби українського народу, використати її як засіб вишколу старшин, підстаршин та вояцтва і як зав'язок для розбудови реґулярної української збройної сили.

Весною 1943 він викликав мене до своєї головної квартири і, з'ясувавши свої пляни відносно Дивізії, наказав мені записатися до неї. В його пляні був намір, щоб на кожних 7 вояків Дивізії був принаймні один член ОУН, щоб була певність, що німці не використають Дивізії для цілей своєї загарбницької політики. Лишалося обговорити точно цілість справи, передбачити усі можливості, наладнати безперебійні зв'язки та, не творячи окремої сітки ОУН в Дивізії, мати в ній одначе зв'язок і вплив. Була одна трудність, що майже всі старшини, чи кандидати на старшин, відкомандировані організацією до Дивізії, були відразу розконспіровані в українських колах, у тих, які були тоді проти визвольно-революційних концепцій ОУН-УПА і які мали тоді впливи на обсаду командних місць в Дивізії. Сотник Паліїв, сотник Макарушка й інші були в той час абсолютно проти "лісу" і змінили своє ставлення, особливо сотник Паліїв, аж перед самим боєм під Бродами. Не зважаючи однак на своє вороже ставлення до УПА і ОУН в той час, сотн. Паліїв дав доказ своєї лицарськости, ставши в ультимативній формі перед найвищими німецькими командними органами в обороні пор. Качмара, члена ОУН, коли по нього приїхало Ґештапо, щоб його арештувати.

Зв'язок з ген. Шухевичем, крім мене, мав ще сотн. Малецький, сотн. Левицький та пор. Качмар. Весною 1944 р. добігав вишкіл Дивізії до кінця і наближався вимарш на фронт. Довго розважали німці, де і як вжити Дивізію, і члени ОУН в Дивізії почували на собі важкий обов'язок і відповідальність за долю Дивізії. Вони передбачили різні можливості і втримували постійний зв'язок з ген. Шухевичем. Врешті німці вирішили кинути Дивізію на відтинок фронту коло Коломиї. Приїхали старшини "Вермахту" з того відтинку, щоб ознайомити старшинський корпус Дивізії з становищем на цьому відтинку, шеф штабу Дивізії полетів туди літаком, а наші штафети пішли до головного командування УПА. Нас повідомлено, що командування УПА висилає в ті околиці два курені, щоб в потребі допомогти Дивізії перейти повним складом до УПА.

З кінцем червня почали котитися транспорти Дивізії на схід, і в час їзди, вже аж у Львові, прийшов наказ про зміну напряму. Дивізія вивантажується в Ожидові і займає спершу другу оборонну лінію на відтинку Бродів та стає резервою корпусу. Чому прийшла така несподівана зміна: чи викрито було наші пляни, чи це була конечність з огляду на стратегічне становище - мені невідомо. Одначе ця подія мала вирішальне значення і для самої Дивізії і для УПА. Коли Дивізія попала б туди, куди було пляновано, вона мала б час загартуватися в боях і, як показали пізніші події на цьому відтинку, напевно повним складом перейшла б до УПА. Тим часом Дивізія потрапила в околиці, де не було великих скупчень УПА, і, заки вдалося нав'язати тривкіші зв'язки з головним командуванням, вже за не повних два тижні вона була оточена, розбита і знищена так само, як і німецькі дивізії на цьому відтинку фронту.

Я не маю на меті описувати зв'язки поодиноких частин Дивізії з поодинокими меншими чи більшими частинами ОУН чи УПА. Це братання дивізійників з упістами було чимсь природнім, одначе воно виходило самочинно і самозрозуміло з низів. Багато зброї й амуніції помандрувало тоді з німецьких магазинів до магазинів УПА. Однак я хотів би підкреслити один момент, який вказує на надзвичайно добре поставлену розвідку УПА.

Моя застава привела мені двох молодих людей інтеліґентного вигляду, які, мовляв, хочуть говорити з командиром відтинку (я займав тоді посиленою сотнею відтинок довжиною понад 1000 м. ліворуч від Дуб'я). Вони представилися мені як старшини УПА і після короткої загальної розмови та після обміну подарунками (вони принесли мені кошичок з варениками та сметаною, а від мене дістали цигарок, вина та коньяку) висунули своє прохання: в околиці стаціонує карна сотня УПА, яка має пробитися через фронт і піти на Полісся, яке тоді було вже окуповане большевиками. Просили мене, щоб я сам або з іншими частинами зробив уночі випад на ворога, а вони, скориставшися з бою і метушні, могли б продертися на той бік фронту. На жаль, це було неможливо, бо ми лежали тоді в другій лінії, яких 10-15 км. від першої лінії. Коли я їм пояснював становище, лінію фронту і наші пляни оборони, вони дуже дивувалися. Вони запевняли, що большевики почнуть наступ коло 15 липня і вдарять двома клинами: з півночі на Бузьк і зі сходу на Золочів. В тих пунктах концентрують большевики свої сили, які мають приблизно 1000 танків і стільки ж літаків, а на самі Броди, які німці дуже сильно укріпили, а ми боронимо як друга лінія, наступати не будуть, а можуть оточити нас без пострілу. За який тиждень їх передбачення повнотою здійснилися...

13 липня 1944 о 23.30 год. на відправі старшин нашого куреня я довідався, що очікуваний великий наступ ворога почнеться майже напевно за декілька годин, що большевики будуть виминати Броди і оточувати їх і що наш полк (тоді 30-тий), який лежав посередині оборонної лінії нашої Дивізії між 29-тим і 31-шим полками, має негайно, приспішеним маршем, зайняти нові оборонні становища на лінії сіл Лукавець-Колтів. Полк має бути готовий відбити кожний ворожий наступ на тій лінії від 4-ї год. ранку 15 липня...

За декілька годин полк маршував назустріч переважаючій силі ворога, який на світанку почав наступати на цілому фронті і вже в перших годинах прорвав німецькі лінії якраз у тих пунктах, що їх передбачували старшини УПА.

У страшну спеку, під градом бомб і бортової зброї ворога полк посувався вперед цілий день і ніч. Вороже летунство опанувало цілковито повітря. Не було видно ні одного власного літака. За одну добу, 15 липня, полк зайняв нові оборонні становища між 5-ю й 7-ю год. ранку. Вже коло 9-ої год. вдалося ворогові прорвати праве крило оборони нашого полку, лінію другого куреня, при чому згинули всі старшини куреня, за винятком важко раненого сотн. М.Малецького і пор. Сумарокова, яких стрільці винесли з поля бою. Командир 8-ої сотні Макаревич загинув при важкому кулеметі, стріляючи сам до кінця.

За декілька годин ворог почав наступати силою одного піхотного полку, підкріпленого кільканадцятьма танками, на відтинок нашого першого куреня. Після тяжких кількагодинних, часто рукопашних, боїв вдалося нам протинаступом відбити ворога. Під вечір, тяжко ранений у ліве коліно, я передав командування сотнею дес. Дражньовському, чотовому третьої чоти, бо всі інші чотові, між ними й мій заступник, чотовий першої чоти, дес. Богдан Тарнавський, були тяжко ранені. Тоді або декілька днів пізніше згинули всі (крім мене) старшини нашого куреня: командир першої сотні сот. Романець, к-р другої сотні пор. Березовський і к-р четвертої тяжкої сотні пор. Поспіловський та старшина для доручень при штабі першого куреня хор. Боринець.

Це був перший позиційний бій нашої Дивізії, а заразом і вогневе хрещення для нашого вояцтва, яке не заломилося від вражіння утікаючого старого випробуваного німецького вояка, але наставило груди із самопожертвою в обороні своєї батьківщини.

* * *

Новозформована друга Дивізія опинилася восени 1944 на Словаччині, і знов почалися з нашого боку намагання встановити контакт з командуванням УПА, намагання дістати інструкції та накази. Ходили різні чутки про представників УПА в Братиславі, про накази переходити до УПА, але конкретно ніяких наказів не було. Зрештою Дивізія була розкинена на дуже великому просторі, і увесь зв'язок був у німецьких руках. Рівнож всі штаби, починаючи з куреня, були обсаджені виключно німцями. І тому, коли перед вимаршем із Словаччини до Юґославії в січні 1945 хор. Трач і хор. Барабаш повідомили мене, що їх сотня готова до маршу в Україну, і жадали відповідного наказу, я їм такого наказу не дав, бо, не маючи ніяких інструкцій і наказів ні від ОУН, ні від УПА, не вважав відповідним за дії однієї сотні наражати на небезпеку цілу Дивізію, бо підняти цілу Дивізію не було змоги.

* * *

Після короткого перебування в Юґославії, якраз на латинський Великдень, з початком квітня 1945 Дивізію перекинено на фронт, на захід від Ґрацу в околиці Ґляйхенберґ, Фельдбах, Ґнас. В той час нам також не вдалося встановити контактів з командуванням УПА.

Щоправда, був тоді в Дивізії в товаристві ген. Шандрука, командира української армії, о. д-р Гриньох, з яким я стрічався 1944 в Кракові, як з представником УПА, одначе я не мав змоги їх бачити. Може й умисне не хотіло німецьке командування змінити моєї сотні з окопів, в яких довелося мені закінчити війну 8 травня 1945. Про перебування о. Гриньоха в Дивізії повідомив мене при зустрічі в замку Ґляйхенберґ, праворуч від якого лежала тоді моя сотня, військовий звітодавець О.Лисяк, який, маючи тоді змогу перебувати у всіх фронтових частинах і у штабі Дивізії, передавав мені і деяким іншим старшинам всі "неофіційні" інформації.

Щойно при кінці квітня прибув до мене цей самий воєнний звітодавець в товаристві свого другого товариша О.Г., і цей останній доручив мені письмові інструкції чи навіть письмовий наказ, підписаний Рубаном (М.Лебідь), який передав йому для мене майор УПА Гуцул. На жаль, наказ був уже неактуальний. Він був датований початком березня 1945 р. і стосувався становища, яке було в Юґославії. Майор Гуцул, не зважаючи на всі його намагання, не зміг добитися до нас під час нашого перебування в Юґославії.

Інструкції від Рубана дуже влучно оцінювали тодішнє політичне становище і вказували на те, що так ОУН, як і УПА весь час слідкували за долею нашої Дивізії і навіть в найбільш критичні для нас хвилини про неї не забули.

Наказ звучав так: силою захопити командування над цілою Дивізією, обеззброїти німецький старшинський і підстаршинський склад, пробитися на південь і здобути та опанувати портове місто на Адріятичному морі та тримати його до приходу англійців і лише перед ними в повному складі зложити зброю.

* * *

На різних теренах воєнних дій, в уніформах різних армій, в лісі і підпіллі, в реґулярних і повстанських та підпільно-революційних відділах - в усіх українських вояків билося однакове вояцьке серце і однаково всякала гаряча юнацька кров в сиру, жадібну землю. І не було в Дивізії ні одного вояка фронтовика, як не було ні одного вояка УПА, ні члена збройного підпілля, які вважали б себе взаємно за щось інше, ніж за тих, що пішли і вибрали тяжкий кривавий шлях вояка, щоб вибороти краще завтра для свого народу. І, мабуть, недалекий вже час, коли одні і другі, на цей раз вже пліч-о-пліч, ще раз зі зброєю в руках закінчать будову великого храму Самостійної Соборної Української Держави і вже у вільній батьківщині згадуватимуть таким самим теплим словом героїв з-під Базару і Крутів, Чорного лісу і Бродів.

_____________________________________

Документ

НАКАЗ

В сьогоднішніх рішальних днях розвалу Німеччини й ліквідації одного з відтинків світової війни, Німеччина хоче вжити Вас, насильно змобілізованих, як знаряддя на фронті для охорони своїх імперіялістичних інтересів, суперечних з ідеєю української державности. Тому від імені Проводу ОУН наказую:

1. Не ждучи на дальші пляни, обіцянки й надії з боку ворожого командування - в якнайкоротшому часі розпрацювати плян реорганізації старшинського і підстаршинського складів Дивізії й революційним порядком виконати його та очистити Дивізію з ворожих елементів.

Вступивши в бій з дотеперішнім Вашим наказодавчим чинником, цебто з німецьким військовим командуванням і його силами, відірватися від них та перейти як окрема самостійна українська військова одиниця, в боротьбу з німецькими і большевицькими ворогами, співпрацюючи й допомагаючи - в міру доцільности - тим партизанським з'єднанням даних народів, що ведуть боротьбу за власні самостійні національні держави чи інтереси.

2. З хвилиною, як із незалежних причин не було б можливо перебрати цілости Дивізії чи поважної її більшости, - тоді відірватися малими сильними з'єднаннями чи - в останній крайности - групами, що можуть деякий час, до часу з'єднання, діяти самостійно. Такі з'єднання чи групи повинні бути зложені з найідейнішого й найвідданішого елементу.

3. Марш Дивізії, з'єднань чи груп повинен проходити на захід, по змозі теренами, де діють національні партизани.

4. Новостворена Команда Дивізії, з'єднань чи груп повинна бути дібрана з військових фахівців і політкерівника чи виховника, підпорядкованого службове Командантові Дивізії чи даної частини.

5. Як відпоручники ОУН і УПА входять у склад Команди друзі: мґр. Б. Безручко і сот. Гуцул.

6. До часу переорганізування, відірвання й переходу в самостійне діяння, Дивізія оформлюється самостійно під керуванням тимчасового Командування, аж до затвердження її Закордонним Представництвом УГВР і включення в ряди УПА.

7. Ширші доручення й інструкції будуть передані в окремих письмах і усно.

 

Слава Україні!

Постій, 3.4.1945.

Присяга дивізії «Галичина» – міфи і факти

Аналізуємо справжні тексти присяг, і виявляємо, кому і в якості кого присягали дивізійники.

Всі чули, що вояки дивізії «Галичина» приносили присягу, але мало хто уявляє, які саме слова вона містила. Аналізуємо справжні тексти присяг, і виявляємо, кому і в якості кого присягали дивізійники?

Одним з найбільш гострих питань, яке обов’язково виникає, коли мова заходить за 14-ту добровольчу гренадерську дивізію військ СС «Галичина», є питання військової присяги, яку приносили дивізійники.

Згадка про присягу, як правило, відбувається в двох наративах. Перший, назвемо його «колаборантський наратив», стверджує, що дивізійники присягали не Україні, а особисто Адольфу Гітлеру і Третьому Рейху. А значить, на підставі цього факту, вони є зрадниками України та українського народу, військовими злочинцями і колаборантами з ворогом.

Другий наратив, навпаки, є «ультрапатріотичним». За ним присяга військ СС, яку вояки дивізії приносили в 1943-1944 роках, зазвичай ігнорується (чимало українців взагалі про неї не знають), а головна увага зосереджується на присязі Української національної армії (УНА), яку дивізійники принесли в кінці квітня 1945 року.

Обидва ці наративіви є помилковими, бо ґрунтуються на емоціях, а не на історичних фактах. Наявні джерела свідчать, що за всю історію військової формації, відомої широкому загалу під назвою дивізії «Галичина», в ній змінилося три варіанти присяги. Проаналізуймо ж наявні тексти і нарешті розберімося з питанням, кому і в якості кого присягали українські дивізійники?

Інтернет-мережею ширяться фейки

 

Якщо ви вб’єте в ґуґл запит «присяга дивізії Галичина», то одним з перших посилань, яке ви отримаєте, буде ось цей текст, російською мовою:

«Я, украинский доброволец, этой присягой добровольно отдаю себя в распоряжение Немецкой Армии.
Я присягаю Немецкому Вождю и Верховному Командующему Немецкой Армии Адольфу Гитлеру в неизменной верности и послушании.
Я торжественно обязуюсь все приказы и распоряжения начальников исполнять, а также все военные, государственные и служебные дела строго держать в тайне и тем самым верно и преданно служить Немецкой Армии и одновременно своей родине.
Мне ясно, что я после своей присяги подвергаюсь всем немецким военным дисциплинарным взысканиям. Конец моей службы как украинского добровольца определяет Немецкая Армия».

Читаючи ці рядки, пересічний читач не здогадується, що він є фейковим, і не підтверджується жодним документом. Так, ніяких посилань на першоджерело ви за посиланням не побачите.

Правдиві тексти присяги дивізії «Галичина»

 

Яким же насправді був текст присяги дивізійників? Для відповіді на це питання зазирнемо в архівні документи.

Організаційні питання формування дивізії «Галичина» регулювалися офіційним наказом Головного оперативного управління СС, датованим 30 липня 1943 року, за підписом обергруппенфюрера СС Юттнера. Серед іншого, в цьому документі наведений і текст присяги, який мали приносити українські дивізійники. Дослівно, в перекладі з німецької, він звучить так:

«Я присягаюсь перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі з більшовизмом буду безумовно коритися Верховному головнокомандувачу Збройних сил Німеччини Адольфу Гітлеру, і як хоробрий солдат я будь-якої миті готовий покласти своє життя за цю присягу».

Фото 1: Фрагмент з текстом присяги дивізії «Галичина» з документу Головного оперативного управління СС від 30 липня 1943 року. 

До речі, точно такою ж була присяга добровольців Латиського легіону військ СС.
Отже, саме такий текст виголошували дивізійники в кінці літа 1943 року, під час першої церемонії присяги. Відбувалась вона просто: на урочистому вишукуванні український офіцер дивізії в мікрофон виголошував слова, а вояки за ним повторювали.

Бачите, що текст доволі лаконічний, і без зайвих слів. Втім, ці рядки відразу розбивають два популярних міфи:

1.    Дивізійники дійсно присягалися виконувати накази Гітлера, проте не як політичного або державного лідера (фюрера), а виключно як військового керівника, і виключно для боротьби проти більшовизму (комунізму);
2.    Дивізійники не присягали Німеччині, бо жодної згадки про цю країну в тексті немає.

Для порівняння, наведемо присягу німецьких частин військ СС: «Присягаю тобі, Адольф Гітлер, як фюреру і канцлеру Рейху, в вірності і доблесті. Я клянусь коритися тобі і тим, кого ти поставиш наді мною, до самої смерті, нехай мені допоможе в цьому Бог».

Бачимо, що німці присягали особисто Гітлеру, як фюреру Рейху, в той час як українці – зобов’язувалися виконувати лише його військові накази. Воно й не дивно, бо українські дивізійники не належали до організації СС, а були іноземними добровольцями військ СС. Тому для них питання особистої вірності Гітлеру, яке зазвичай закидають дивізійникам, взагалі не піднімалося.

Наведений нами текст присяги використовувався з другої половини 1943 і до середині 1944 років. В 1944 році в СС розробили нову редакцію присяги для українських добровольців, з метою підкреслити їхнє національне самовизначення.

Текст нової присяги був таким:

«Я присягаю святочно перед Богом, що в боротьбі проти большевизму, для визволення мойого Українського народу, моєї Української Батьківщини, виявлятиму безумовний послух Найвищому Командувачеві німецьких Збройних Сил і всіх борців молодих європейських народів проти большевизму Адольфові Гітлерові, і як хоробрий воїн не вагатимуся кожного часу для цієї присяги віддати життя».

Отже, зміст нової присяги чітко засвідчував, що українці у військах СС воювали за свою рідну землю – за Україну. А Гітлер в цьому процесі все також залишався їх військовим головнокомандувачем. Виключно військовим, не політичним. Німецький Рейх в тексті також не фігурував.

Першими присягу в такій редакції принесли українські вояки дивізії СС «Вікінґ», на початку вересня 1944 року. По закінченні церемонії кожен вояк розписувався на спеціальному папірці з текстом присяги та отримував його, щоб зберігати в своїй солдатській книжці – «зольдбусі».

Фото 2. Листок з текстом присяги українських добровольців, який вручався вояку під підпис після церемонії (бачимо розпис вояка). 


 Ім’я Адольфа Гітлера було закреслено після війни, мабуть для того, щоб не викликати зайвих запитань у можливих критиків.

 В самій дивізії «Галичина» цей варіант присяги вперше використали вже під час перебування на Словаччині, восени 1944 року. З того моменту всі нові добровольці дивізії виголошували тільки такий варіант присяги. Цікаво, що не дивлячись на офіційне використання цього тексту вже з другої половини 1944 року, райхсфюрер СС Гіммлер формально затвердив його лише 16 лютого 1945 року.

В квітні 1945 року 14-та дивізія військ СС була офіційно виведена зі складу військ СС і стала часткою Української національної армії. В березні 1945 року головнокомандувач УНА генерал Павло Шандрук розробив такий текст присяги УНА:

«Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати».*

 (цитується за ювілейним альманахом на честь 50-ття 1-ї УД УНА)

Якісь коментарі до цього тексту зайві, бо він і так достатньо промовистий. 25 квітня 1945 року, перебуваючи на фронті в Австрії, частка підрозділів дивізії офіційно принесла дану присягу на урочистій церемонії, ставши 1-ю українською дивізією Української національної армії (1-ша УД УНА). Втім мало хто знає, що фактично повністю присягнули лише 30-й полк дивізії і учбово-польовий батальйон. Інші підрозділи – 29-й і 31-й полки, артилеристи, фузилери, сапери перебували на передовій, і по цій причині не могли повністю складати дану присягу. Для вирішення цього питання сформували спеціальні церемоніальні групи з військовослужбовців цих підрозділів. Вони взяли участь у церемонії і присягнули, в тому числі, і за інших вояків. Ця присяга стала останньою в історії військової формації, відомої під узагальнюючою назвою дивізія «Галичина».

Необхідний висновок

 

Аналіз всіх трьох наявних текстів присяги дозволяє нам сформувати достовірну історичну картину:

1.    Дивізійники присягалися виконувати накази Гітлера суто як військового головнокомандувача і суто для боротьби з більшовиками;
2.    З другої половини 1944 року в тексті присяги фігурувала Україна, за визволення якої від большевизму вояки клялися боротися;
3.    Німеччина в жодному з текстів не згадувалась;
4.    Сутність обох «есесівських» текстів в тому, що українці віддавали себе німецькому військовому командуванню суто для боротьби з комуністами, і більше ні для чого;
5.    В квітні 1945 року дивізійники прийняли вже суто українську присягу, де Гітлер більше не фігурував, бо тепер в українців було власне військове командування і політичний провід.

Прочитавши наведені нами тексти присяги, виникає питання: чому сьогодні громадяни України мають цуратися борців за свою країну, бо 75 років тому одна-єдина Німеччина могла запропонувати українцям підтримку в боротьбі з комуністами? В умовах, коли українці не мали своєї держави і всьому іншому світу на українську боротьбу було байдуже. Так, німецький інтерес в цьому питанні був багато в чому меркантильний. Проте українцям, як бездержавній нації, особливо перебирати не приходилося. І дивізійники зробили той вибір, який їм видавався найоптимальнішим, ґрунтуючи свої рішення на власному патріотичному світогляді і переконаннях.

В будь-якому випадку наведені історичні факти чітко засвідчують, що ніякими «зрадниками України» і колаборантами українські дивізійники не були. Всі подібні твердження базуються виключно на невігластві тих, хто їх виголошує. То ж будьмо пильними, щоб відрізняти ворожу брехню від правди.


Роман Пономаренко

Останній Бастіон

Сім ключових моментів з історії дивізії «Галичина», які вам варто знати

77 років тому, 28 квітня 1943 року, у Львові офіційно проголосили про початок створення добровольчої дивізії військ СС «Галичина». А сьогодні нам важко знайти іншу більш
суперечливу сторінку українського національно-визвольного руху, ніж історія цього військового формування. Це при тому, що наразі всі архіви відкриті, а в науковий обіг щорічно вводиться чималий пласт нових історичних джерел. Всупереч цьому, більшість згадувань дивізії в науковій літературі чи публіцистиці, досі супроводжується тиражуванням старих міфів і пропагандистських штампів. Пояснити це можна двома моментами: А) більшість незаангажованих радянщиною теперішніх українських істориків і людей, які себе до них приписують, на історію дивізії і Другої світової війни в Україні дивляться суто з позицій сьогодення, повністю ігноруючи історичний контекст того часу; Б) радянська концепція історії Другої світової війни понині міцно укорінена в свідомості більшості громадян України.

В принципі, я вже чимало висловлювався з приводу дивізії. Тож сьогодні просто зосереджу увагу на декількох, на мою думку, ключових моментах, усвідомлення яких необхідне для об’єктивного розуміння її історії.

1. Щоб зрозуміти мотивацію українців, які вступали в дивізію, просто поставте себе на місце звичайного 20-річного українського добровольця, який весною 1943 року прийшов на мобілізаційний пункт. Ви народилися на початку 20-х років, в Галичині, що була часткою другої Річі Посполитої. З дитинства ви зростали на розповідях про Визвольні змагання 1917-1921 років, про загиблу в боях ЗУНР, а потім і УНР. Ба більше, або ваші батьки, або батьки ваших близьких товаришів, брали в цих подіях безпосередню участь, і навіть показували вам світлини та артефакти того героїчного і водночас трагічного для України часу. Думка, що Україна була державою і впала в боях, бо не було власної повноцінної армії, міцно вкорінювалась в багатьох юних і гарячих головах. Проте гучно говорити про свій український патріотизм все ж таки не рекомендувалося. Бо ви на власні очі бачили польську «Пацифікацію», в той час як батьки потайки перешіптували історії про польський концентраційний табір Береза-Картузька. А далі несподіване швидке повалення Польщі і прихід Радянського союзу, який приніс різке погіршення рівня життя, репресії і депортації. І ви знову побачили, що гучно заявляти про свій український патріотизм зовсім не варто, інакше репресій не уникнути.

Проходить трохи менше двох років, і у Львів, разом з німецькими частинами, вступає український підрозділ «Нахтіґаль», а ви на власні очі спостерігаєте, як з тюрем Бригидки і Лонцького виносять тисячі трупів українців, по звірячому вбитих комуністами при відступі. Далі розпочинається німецька окупація, яка в Галичині, несподівано виявилась лояльною до українців, особливо в порівнянні з попередніми двома режимами. Почало активно розвиватися те, що при поляках і радянських комуністах було пригноблене чи заборонене. Відкриваються 4173 українські початкові школи, 12 державних гімназій (при поляках було чотири), 330 фахових шкіл (при поляках 20). Українські студенти знову отримали можливість здобувати вищу освіту за кордоном, наприклад, у Берлині, Відні, Граці чи у Празі. Відкрилось українське освітнє товариство (230 000 членів), тисячі різноманітних культурних гуртків і так далі. І головне, існував Український центральний комітет, який репрезентував українців перед німецькою владою, і до якого та прислуховувалась.

І тепер, після всього цього, якою могла бути реакція національно свідомого, патріотичного юнака, коли усюди почали з’являтися заклики «вступати в українську дивізію військ СС для захисту рідного краю від більшовиків»? Коли всі навколо тільки і говорили, що ось воно – довгоочікуване створення українського війська? Коли ще нестарий батько сам рветься знову вдягнути військову уніформу після 20-річної перерви? Для переважної більшості з них вибір цей був однозначний, що і підтвердили майже 82 000 заявок на вступ до дивізії, від представників самих різних вікових груп і соціальних станів.

Тож мотивація при створенні дивізії з боку українців була виключно патріотична – сформувати українську військову одиницю, яка стане зародком української армії, і взяти участь в захисті своєї Батьківщини від повернення комунізму.

2. З українською мотивацією все зрозуміло. Саме цікаве тут інше – те, що німцям ця дивізія абсолютно не була потрібна як військова одиниця. І у військах СС «Галичина» виникла швидше «всупереч», ніж «за». Єдиним зацікавлений в дивізії німцем виявився губернатор Галичини Отто Вехтер, який добре ставився до українців і враховував українські інтереси. Він також прагнув зробити кар’єру, а найкращим засобом досягти цього було активніше долучитися до військових зусиль Німеччини. Його зацікавленості виявилося цілком достатньо, і далі вже Вехтер «пробив» дивізійне питання в вищому нацистському керівництві, що навіть Гітлер поставив свій підпис під наказом створити дивізію з галицьких добровольців.

Проте крім гучних заяв Вехтера в активі німців більше нічого не було, тому коли мова зайшла про безпосередній процес формування, то виявилося, що для цього нічого не готове. І тому влітку 1943 року на військовий вишкіл до дивізії виїхали не кілька десятків тисяч українців, як всі в Галичині очікували, а лише біля 3000. Відсутність в Німеччини ресурсу для формування дивізії мала негативні наслідки, бо з часом ентузіазм багатьох добровольців згас, і наприклад вже восени 1943 року, коли почався добір для вишколу, щоб заповнити квоту в 6000 рекрутів прийшлося знову докладати зусиль.

Також додам, що всупереч поширених тверджень, нібито Німеччині тоді були конче потрібні солдати, і вони були готові брати до війська будь-кого, німецька військова машина цілком обійшлася б без 20-30 тисяч українських вояків. Бо чого-чого, а людського ресурсу німцям в принципі вистачало аж до осені 1944 року (щоб в цьому переконатися, достатньо просто подивитися давно опубліковані документи наявності солдатів і їх мобілізації за роки війни). Проблема була в іншому – в неможливості забезпечити гідний вишкіл і оснащення всіх цих солдатів, яких в 1943-1945 роках забрали до війська (а особливо в 1944-1945 роках).

3. З попередніх двох пунктів випливає доволі парадоксальний висновок, що головним бенефіціаром від створення дивізії стали саме українці. Несподівано, вони отримали низку унікальних можливостей, як військових, так і політичних: а) створити вишколене, боєздатне українське формування, яке, повторюся, вони розглядали як зародок української армії; б) заявити про себе на міжнародній арені як про окремий суб’єкт, який в нацистській парадигмі, нарівні з іншими націями, робить внесок в боротьбу «Нової Європи» проти більшовизму. Тобто вперше з Визвольних змагань українці отримали можливість стати самостійним гравцем. Тож важко переоцінити факт появи дивізії «Галичина» для української національно-визвольної справи.

4. Дивізійники не були гарматним м’ясом, як сьогодні стверджують деякі персонажі, яким лінь відкрити серйозні історичні джерела. Бо не дивлячись на нестачу матеріальних ресурсів, німці, якщо вже взялися щось формувати, то робили це фахово і професійно. Вони приклали всіх зусиль, щоб підготувати і оснастити українську дивізію для фронту належним чином. Перед виїздом під Броди середній дивізійник мав мінімум сім місяців вишколу за плечима, а десь третина вояків – біля року. Вони були озброєні і оснащені краще, ніж вояки інших німецьких дивізій, які служили з ними в 13-му армійському корпусі. А восени 1944 року, після відновлення дивізії, коли вже рушилися фронти, німці все одно не кинули українську дивізію затикати гарячі ділянки фронту, а спрямували її набиратися бойового досвіду в порівняно спокійну союзну Словаччину, де українці допомагали тамошньому уряду боротися з партизанами і встановлювали добрі стосунки з місцевим населенням.

5. Українські вояки не були членами організації СС, і як добровольці на службі у військах СС, носили українські національні відзнаки – нарукавний щиток з золотим галицьким левом і трьома коронами на синьому фоні, що нашивався на лівий рукав, а на правому комірі, замість петлиці з рунами – петлицю з «левиком». Для всіх адекватних людей тоді і зараз це символізувало, що вони б’ються за свою національну справу, нехай і в чужій уніформі, і під чужим командуванням. Показово, що хоча в Другу світову українці воювали у лавах багатьох армій, зокрема, в радянській, британській, канадській, американській, проте лише українці в німецьких збройних силах носили свої національні відзнаки – як дивізійники, так і вояки УВВ. В жодній іншій армії національних відзнак для українців не запроваджено. Воно й не дивно, бо в тих арміях на українців дивилися як на громадян СРСР чи Польщі, але зовсім не як на людей, які мають право на власну державу.

6. Відсутні жодні докази здійснення українською дивізією військових злочинів. Звісно, брехливих фальшивок і маніпулятивних тверджень гуляє чимало, тому фальсифікатори української історії регулярно щось подібне закидають. Проте документально все воно нічим не підтверджується. Ба більше, за 80 років після війни історію дивізії перекопали вздовж і поперек майже на всіх континентах. Цим займалися історики, слідчі і державні чиновники. І що отримали в результаті? Жодного переконливого, доведеного доказу щодо здійснення військових злочинів дивізійникам! Хотілося б сказати, що в цьому питанні можемо нарешті поставити крапку, втім, вже незабаром традиційно очікуємо чергову порцію брехливих звинувачень.

7. Про те, як «Нюрнберзький процес засудив дивізію» за останні роки не згадував тільки ледачий. В котре повторюся, що питання української дивізії, як і України взагалі, там не розглядалося, а з вироку цього трибуналу чітко слідує, що українські дивізійники не визнані ним злочинцями (бо в ньому фігурують лише члени СС (тобто люди з членським квитком і особистим номером), якими дивізійники, як українці, в принципі не могли бути.

                                                                                                   ***

Підсумовуючи зазначу, що українським дивізійникам абсолютно нема чого соромитися, ні перед своїми сучасниками, ні перед теперішніми поколіннями українців. Сьогодні в Україні їх залишилось небагато, до 30 людей, самому молодшому з яких 93 роки. Проте вони і досі не мають того, на що заслуговують – визнання української держави, про яку вони все життя мріяли, і за яку боролися зі зброєю в руках. Дивізійників не визнано учасниками національно-визвольної боротьби. І я цілком свідомий, що цього майже не реально добитися, а відстоюванням історичної справедливості, займається порівняно невелика група істориків і ентузіастів. Масової підтримки суспільства вони не знаходять, оскільки не мають серйозних важелів впливу і пропаганди. Здебільшого, це питання знаходить розуміння в межах трьох областей Галичини, проте в інших регіонах України на дивізійників досі дивляться за допомогою радянських лекал, тавруючи їх зрадниками. Дарма, бо дивізія гідно проявила себе в бойових діях, враховуючи умови в яких їй прийшлось вступити в бій, нічим не заплямувала свого імені та стала одним з символів боротьби українського народу за власну свободу та незалежність.



 Роман Пономаренко

Enigma