Іван Матвійчук (Австралія)
пор. 1 УД
У початках 1944 р. сотня майже щодень ходила на тактичні вправи і лише ввечері після цілоденних турбот за довгими столами одні читали листи від своїх рідних, другі писали додому. Так минали дні за днями, аж ось одного дня сотня дістала наказ переїхати до Чехії на саперний вишкіл і за декілька день її склад поїздом переїхав до Піксвіц. Поміж двома високими горами протікала спокійно річка, в поблизу якої й містився саперний табір. За короткий час сотня цілком влаштувалася і розпочала саперний вишкіл. Вчилися будувати мости через річку, закладати мінні поля та робити наступи на уявні ворожі бункри. Так минали веселі дні.
Вишкіл добігав до кінця і наприкінці третього місяця ми повернулись до Нойгамеру, де майже кожного очікували копиці листів від рідних та знайомих. Вишкіл продовжувано й далі, але програма змінилася: тактичних вправ не було майже зовсім, крім пару гострих стрілянь, решту часу уділювано на обучування, як стрільцеві слід вести себе під час бою. Були познаки на скорий від'їзд на фронт.
Одного дня до дивізійної залі скликано всіх старшин і підстаршин. Виступає декілька промовців: зміст їх промов схожий: «Ворог посів Ваші землі. Вашим святим обов'язком є йти їх визволяти». Блискавкою розійшлась ця вістка по всіх частинах. Скрізь було чути: «Їдемо в Галичину виганяти большевиків!» Радість, із якимсь зловіщим смутком, позначувалася на обличчях в усіх.
В неділю останній раз вся Дивізія збирається на Бослуження. Після короткої служби священик звертається до вояків із словами: «Вояки, ви сьогодні востаннє зібралися тут, щоб спільно вознести молитву Господу Богу, щоб Він скріпив ваші душі і поміг сокрушити ворога, що посів нашу батьківщину. Пам'ятайте, що, може, неодин із вас складе своє молоде життя на вівтар батьківщини. Вам прийдеться переносити великі труднощі; ніколи не забувайте про Бога. Він вас спасе. Хай же Всевишній благословить вас в далеку, важку дорогу». В багатьох вояків на очах появилися сльози, але вже за декілька хвилин вся Дивізія з бадьорими піснями розходилася по своїх приміщеннях, де вже чекав усіх обід. Після обіду до приміщень приходили стрільці з других частин востаннє поговорити із своїми товаришами. На вечірній провірці був зачитаний наказ про завтрішній наш від'їзд на фронт. Після провірки кожен до решти готовив усе потрібне в дорогу і незабаром все полягало спати.
9-та година. Засвистів паротяг, подаючи знак від'їзду, і за хвилину всіми зненавиджений Нойгамер зник з очей. По всьому ешелону лунали українські пісні. Паротяг мчав усе на схід і на схід, лише в очах мелькали залізничні станції та оселі. На другий день поїзд зупинився в Кракові: паротяг набирає води і за хвилину знову вирушає в дорогу.
По дорозі нам на зустріч ішли обози евакуйованих із східніх земель. У наших вагонах вже не чути було веселих пісень, на обличчях в усіх помічалося пригноблення.
Не знаю, як довго їхали; враз по вагонах почулися крики: «Львів! Львів!»
З цікавістю підходжу до дверей, щоб побачити місто, що його знав хіба лише з української історії. Думка в усіх була, що напевно на хвилину зупинимося на стації, де може на кого чекають рідні, щоб бодай востаннє побачитися. Але, не зменшуючи ходу, поїзд промчав почерез стацію. Почулися лайки: «Там, де не треба, стояв, а тут не став...» Минули Львів і зустрічаємо українські села, де весело нам махали руками наші люди.
Так минали село за селом. Наш поїзд безупинно спішив на схід. Вже було давно з полудня, коли він зменшив свій хід і врешті пристанув. Це була невеличка стація. Бачимо, з усіх сторін біжать дівчата, жінки та діти. Чути їх радісні крики: «Це наші хлопці!..» Минає радісна зустріч і наш поїзд тихим ходом відходить із станції. Чути пісні: «Подай, дівчино, ручку на пращання, Може останній вже раз, Прийшла хвилина — час іти до бою, Мушу сповняти наказ...»
Після далекої подорожі стали вивантажуватись. В повітрі почулося гудіння літаків і бачимо: над нашими головами крутяться пару совєтських літаків. Почалася метушня.Чути жартівливі голоси: «О, зараз большевики привітають нас кулями...» Хвилина і пара кулеметів була скерована в їхній бік. Але літаки трохи покрутилися і зникли, а ми в повній темряві відійшли в напрямі Бродів.
Ніч була тиха й тепла. Лише на сході видніла червона заграва.
Сотня, зробивши чималий шмат дороги, на хвилину спинилася відпочивати. Зрідка чути якісь балачки. Пахощі житів та різних трав наповнювали наші груди. Та ця насолода не триває довго: пару хвилин і ми знову маршуємо далі. Світало. Ми підходили до села Чехи. Це невеличке сільце, що вже пробуджувалося саме від нічного відпочинку. Перед селом сотня зупиняється і сотенний повідомляє, що в цьому селі пока зупинимося й будемо чекати дальшого розпорядження. Аби всі належно вели себе серед селян.
Вже в селі я із своїм заступником, п. Муцем, заходимо на одне подвір'я, де нас радо привітала господиня. Ми попросили її, щоб дала нам місце для відпочинку. Хвилина і на порозі появляється господар, що нас радо привітав і запросив до хати. Входимо до великої, гарно прибраної кімнати. Господиня ладить для нас велике ліжко під стіною. Ми поклалися спати. Коли прокинулись, була вже 12-та.
Господиня, почувши, що ми встали, застукала до нас. Була святково вбрана, бо це була саме неділя.
— Ви вже встали? Готовтесь, за хвилину будемо обідати.
Дякую їй і починаю термосити свого Муця що то, обернувшись на другий бік, знову був захропів. Минають пару хвилин і ми в товаристві господарів за великим столом їмо смачний обід. Після сбіду я положився відпочивати, а мій Муць десь пішов оглядати село. Не пройшла й година, як до дверей чемно постукав вістовий від сотенного. Передав наказ — негайно явитися до командира сотні. Встаю й прямую тоди. Командир сотні дістав наказ відправити негайно частину сотні в напрямі Бродів. Залишаю декілька стрільців і свого заступника, а сам з чотою готовлюся до відмаршу.
— Дивіться, дивіться! Большевицькі літаки йдуть просто на нас! — почулося серед відділу.
Звертаємо з дороги і під житами залягаємо. Літаки трохи покрутилися і знову повернулися назад. Встаємо і прямуємо далі. На зустріч нам іде невелика група людей, що залишили свої оселі і йдуть невідомо куди.
Того самого вечора ми зупинилися на скраю села, що біля головної дороги. До Бродів було ще яких п'ять кілометрів. Трохи правіше Бродів видніли невеликі горбки. На скору руку в саду серед вишень розставляємо палатки, де й засипляємо смачно. Здалека чути було артилерійську стрілянину.
Другого дня дістали наказ негайно приступити до закладання мінного поля. Забираю все необхідне приладдя і вирушаємо на місце праці. Жита вже починали половіти. Серед них ми й розпочали працю. Одні тягнули шнур, другі ж копали невеличкі круглі ямки, глибиною в 10 см. а ще інші клали протитанкові міни, легенько пригортаючи їх землею. Робота не була ні трохи важка, але — небезпечна: трохи необережности і міна розриває. Але ж того не може статися, бо кожен дістав на це добрий вишкіл.
Був гарний ясний день. Груди наповнювалися пахощами квітів та трав. В далині котилися один за одним срібні вали по спілих житніх ланах і знову десь зникали. Мимоволі пригадую херсонські степи, де ще пастухом бачив той самий образ.
Дивлюся на годинник: доходить 12-та. Знову повертаємо де табору. Після обіду й відпочинку знову до праці. Так минали дні за днями, гуркіт гармат чути було все ближче й ближче. Ворожі літаки стали появлятися дуже часто: їх завзято обстрілювали наші зенітки. Були випадки, коли ушкоджений совєтський літак, перекидаючися з боку на бік, падав на землю.
Наші перша й третя чоти охороняли відтинок під самими Бродами й мінували деякі проходи. Наше мінне поле тягнулося все вперед. Одного дня дійшли ми до долини, що була повна розбитих большевицьких танків; під ними ще лежали струпішілі тіла танкістів. З оповідань селян довідуємося, що, в березні цього ж року тут відбувся страшний танковий бій, в якому большевиків цілком розбито.
Сонце стояло високо. Хмар майже не було. З напрямку бугрів, десь приблизно 5 кілометрів, де виднівся високий гострий щпиль гори, розпочалася стрілянина, що за хвилину перемінилася в одне клекотіння кулеметів. Дим покривав усе поле бою. За годину все стихло. Ворог пішов у наступ, але був відбитий з великими втратами.
Вечоріло. Ми, як завжди поверталися до свого табору, вечеряли і лягали спати. На другий ранок після сніданку вирушили до праці. Больщевики, завваживши наш рух відкрили стрілянину з гармат, але на наше щастя стрільна або перелітали, або не долітали до нас. Прибувши на місце праці, старалися ми вже бути обережнішими, щоб не зрадити себе. Як же ми повернулися на обід, то тут нас чекав наказ до відмаршу.
Дістаємо наказ зайняти оборону на відтинку, до якого було ще добрих пару кілометрів. Наш шлях увесь час тягнувся попід лісом. Ми старалися, щоб на місце прибути на ранок.
Ніч була темна, навкруги було тихо. Наша розвідка несподівано донесла, що по дорозі нам на зустріч просувається якась невелика група. Звертаємо з дороги і залягаємо. Не минуло й пару хвилин, як той відділ, десь із 20-ти чоловік підійшов до нас. Затримуємо його. Це були стрільці однієї з сотень 30-го полку, яка вчора в бою з большевиками була цілковито розбита. Оповідали, що большевики вживають «катюш», які, мовляв, усе палять на своєму шляху.
Не втрачаючи часу, ми пішли вперед, а вони назад.
На сході вже починало червоніти. Ми підходили до невеличкого села, звідки жінки з дітьми виносили в плахтах за плечима все своє добро й оповідали про пережите страхіття. Вчора вдень на село налетіли совєтські літаки, скинули багато бомб й обстрілювали з кулеметів. Жінки серед плачу подалися до лісу, а ми ввійшли в це село, зараз за яким і мали зайняти оборону.
Вже сонце зійшло. Переді мною прикрий образ: стоїть хата, а недалеко хати лежить вбита жінка і біля неї дівчинка, років п'ять. На подвір'ї бомба вирила величезну яму. Йду далі. Все в руїні і навкруги — трупи.
Штаб сотні примістився в провізоричному бункрі. Діставши деякі розпорядження, знову повертаюся до своєї чоти.
Пригадую: була неділя. Не чути було церковних дзвонів, кругом царила мертва тишина. Йдучи пригадав собі поговірку: «Перед бурею буває тиха погода».
Чота була втомлена нічним маршем. Сидячи в окопах, майже всі спали, крім кулеметників, що бачно роздивлялись навкруги.
Сонце вже піднялося високо, туман зник і перед нами розкинулася широка долина. Десь через два кілометри виднілося село, серед якого стояла церква. Трохи згодом большевики відкрили по тому селі артилерійську стрілянину. Бачимо — горить хата, далі друга, а там увесь їх ряд. Лише церква, як недоторканність, стоїть. Але враз граната попадає в саму баню: спочатку малий вогонь розблис, а там зайнялася і вся церква. Це була справді прикра картина перед нашими очима.
Большевики, не натрапляючи на жадний спротив, перейшли крізь запалене село і стали широкою лавою просуватися в долину, що перед нами. Уважно слідкуємо за кожним їх рухом, не подаючи про себе найменшого знаку життя. Хочемо підпустити їх якнайближче, а тоді привітатись із неділею. Але вони, відійшовши від села декілька сот метрів залягли і спокійно стали чекати.
Минають хвилини напруження: що буде далі. Аж тут в одну мить з тилу одне стрільно за одним — посипалися, як той град. Наше щастя, що всі перелітали понад наші окопи. Молодий стрілець, що був призначений для зв'язку зі мною, вскакує в мій окіп і перелякано просить: «Пане чотар, я буду коло вас... «Кажу йому — добре, хай залишається.
Свистіння стрілен понад нашими головами наразі втихло. Кажу радистові, щоб негайно пов'язався з сотенним. Він мав довідатися про несподівану артилерійську стрілянину з тилу. Радист починає працювати на своєму апараті, але командир сотні не відповідає... Що сталося? Негайно висилаю вістового. Молодий хлопець в одну мить зникає.
Проходить пів години — він чомусь не повертається. В голові снуються різні думки: ану ж большевики обійшли нас і забрали вже село?
Рачки вилажу з окопу на бугор, обережно, щоб большевики не запримітили. Дивлюся в далековид. Бачу, аж нам з тилу курява піднімається: совєтська артилерія займає нову позицію — ближче до нас. Стали, в одну мить коноводи зникають із кіньми. Група вояків щось крутиться коло гармат. Дивлюся далі, аж по тій самій дорозі тихим ходом просуваються два танки. Відійшовши трохи від артилерії, звертають праворуч і житами просуваються до села.
Скоро повертаюсь до окопу, получуюсь із чотарем 3-ої чоти Онищуком і після короткої наради рішаємо залишити окопи й відійти до села, а з села до ліса, що виднів недалеко. Наказуємо стрільцям відходити в бойовому порядку.
Ми вже в селі. Бункер, де був командир сотні, пустий. Лавою просуваємося через село в напрямі лісу, що виднів на горі. Подавши напрямок своїй чоті, залишаюся при третій. Підстаршина з 3-ої чоти звертається до мене з просьбою почекати його в селі, поки він вернеться до окопів, де забув свою шапку. Я став чекати, а він зник за селом. Проходить ще кілька хвилин і він повертається із шапкою в руці.
Від села до лісу тягнеться глибокий рів, яким попрямували стрільці. Большевики запримітили наш відворот і відкривають по нас ґранатометну стрілянину. З моєї чоти поранило одного стрільця в шию.
В лісі нас очікував уже сотенний із 1-ою чотою. Коли ж я запитав, чому вони відійшли, а нам нічого не сказали, той відповів, що він через зв'язкового 1-ої чоти наказав відступати цілій сотні.
Поруч нас, на скраю лісу стояв артилерійський обсерватор, що бачно слідкував за рухами ворога. Танки, що досі стояли, знову рушили в нашому напрямі. Їм на шляху серед поля стояли дві загороди. Танки дійшли до цих забудовань і стали. Обсерватор щось передав у телефон, що стояв біля нього на землі. Хвилина і понад нашими головами свистять стрільна, що попадають просто в загороду, де зупинилися танки. За ними нова серія в те саме місце. Бухнули клуби диму і вмить усі забудування стояли у вогні. Що сталося з танками, я вже не бачив, бо наша сотня дістала наказ обійти ворога з правої сторони.
По нашому шляху весь час тягнувся ліс.Тут зустрічали ми селян, що повтікали сюди з сіл з усім дорібком. Довідавшися, що ми українці, їм прояснювалися залякані обличчя.
Не тратячи часу, йдемо далі. З заходу надходила чорна хмара, здоганяючи нас. Спішимо, самі не знаємо куди.
Кінчається старий ліс починається молодняк. Несе свіжою пахучою живицею. Хмара вже над нами. Починає падати густий дощ. Молодий ліс уже кінчається Перед нами видніють широкі лани збіжжя. Дощ дедалі сильніший. Доріжка, якою йдемо, це одна калабаня. Лише встигла моя чота вийти з лісу, як большевики відкрили по нас із автоматів стрілянину. Швидко залягаємо, надіючися на нашу резерву, що підсувалася позаді нас. Але ж 1-ша й 3-я чоти замість іти далі вперед чомусь завернули й скорим маршем відійшли назад...
Положення було дуже глупе: одне, що ми не знали ворожої сили, а друге — морально прикро відбився відворот наших двох других чот. В такому положенні рішаюся відступити. Під ворожим обстрілом відходимо назад.
До мене підходить підстаршина з групи важких кулеметів і каже, що його кулеметники не в стані нести кулеметних станків. Що робити? Бачу, що нас починають ганяти, як солоних зайців, а по-друге, увесь час крутимося в лісі, де станки зовсім непотрібні. Наказую кинути два станки і нести лише самі кулемети та патрони.
Відійшовши пару метрів чота зменшує хід. Йдемо на захід, не знаючи самі, куди. Всі втомлені й голодні. Зупиняємося й декілька хвилин відпочиваємо. Оглядаю мапу: десь близько повинно бути село. Встаємо й далі маршуємо лісовою доріжкою з надією, що вона доведе нас до якогось села.
Вечоріло. Спішимо до невідомої мети. Вже майже цілком стемніло, як ми ввійшли до якогось села.
«Стій! Стій!» — почулось зпереду. Пристаємо, Підходить двох вартових стрільців з нашої сотні. Лайка посипалася на їхню адресу: «Шляк би вас трафив, нас залишили, а самі втекли!» Вартові дають нам дорогу і ми йдемо до сотенного командного пункту. Це на кватирі якогось учителя. Зголошую своє прибуття. Для цілої чоти отримуємо скромну вечерю, бо на кращу не можна було дозволити собі.
За декілька хвилин в стодолі чути було лише хропіння потомлених вояків.
Вже був ранок, як наша сотня вирушила до свого обозу, що мав бути через три кілометри від цього села. Йдемо шосою. Скрізь калюжі від дощу. Звертаємо в ліс і шукаємо свого обозу. Власне не так обозу, як їжі, бо кожен був голоден як вовк.
Обоз розміщувався на скраю лісу. При обозі була невеличка охорона — яких 20 стрільців та яких 30 партизан, що згідно з оповіданнями вже два дні тут. Як завжди, всі розпитують багато. Всі дістали по кускові хліба та сиру. Обід ще не був готовий.
Та враз перед нами посеред дерев появилася большевицька розстрільна. Помітивши нас, вони відкривають стрілянину з автоматів. Серед вигуків «Слава!» засипуємо їх густими сальвами. Розпочався бій. Большевики залягли на віддалі яких 150 метрів. Ми теж. Від тріскотіння автоматів та рушничного вогню годі слова почути. На нас сипалося гилляччя, що його відсікували ворожі кулі. Стрілянину було чути ліворуч і праворуч від нас.
Це наші! — кричить хтось в чоті. І справді — придивляюся, вилядають ніби наші.
Стій! Не стріляй! — кричу до чоти. Стрілянина втихає. Ворог ще трохи продовжував, а далі теж замовк. Знімаю шолом і махаючи, йду в сторону, звідкіля хвилину тому назад, густо сипалися кулі. Зі мною ще один стрілець. Вже близько перед нами простягається без кінця лава. Бачимо, що це направду наші, бо мають таку саму уніформу, що й ми. Але, не доходячи яких сто метрів, око натрапляє на одну-другу постать, що криється за товстими соснами. Це були люди в большевицькій уніформі.
Ми стали, не знаємо, що робити: ні взад, ні вперед. В голові зашуміло... Вдаючи, що їх не боїмося, звертаюся до них по-російськи: «Здавайте зброю! Ви окружені!» В ту мить сіра постать показується з-за сосни. В її руці блиснув автомат і сальва куль посипалася на нас. Відповідаємо теж вогнем і скоро відступаємо.
Ворог знову відкриває стрілянину. Ми вже коло чоти. Шлемо в його сторону густі сальви. Тоді від сотенного надбігає вістовий із наказом відступати.
Подорозі натрапляємо на обоз 3-ої сотні, де стояли вози, а на возах їжа. На землі лежало кілька бочок з пивом та декілька десятків роверів. Розбиваю бочку й забираю один ровер. Відходимо назад під село, що було недалеко лісу. Займаємо заздалегідь приготовані окопи. Відходять 1-ша й 3-тя чоти, залишаючи вбитого підстаршину Дуду й забравши з собою пораненого в груди підстаршину Галушку, що теж до двох годин вмирає, їх обох хоронимо в селі.
До протинаступу йде сотня якогось полку, що далеко відкидає ворога, який і залишає трьох убитих.
Большевики кинули в наше запілля передягнуті у німецьку уніформу свої партизанські загони, що мали за завдання нищити наш тил.
Була десь обідова пора. Ми спокійно сиділи в окопах. Поруч нас проходила головна дорога, по якій тяглися різні обози. В повітрі почувся гуркіт літаків і за хвилину над нашими головами закрутилися силуети большевицьких літаків, що скинули на село декілька бомб і зникли.
Звертаємо до лісу. Виставляю із своєї чоти варту, решта лягає відпочивати. Не пройшло й пару хвилин, як усе спало покотом крім вартових, що уважно наслухували.
Я сидів під сосною і чомусь не міг заснути. В голові роїлося від різних думок. Навкруги було тихо, лише десь далеко чути було крик сови. Щораз поглядаю на годинник: вже минула 12-та. Чомусь хотілося, щоб якнайскоріш світало. Хочу змінити варту, щоб до світанку могла трохи відпочити теперішня зміна. Доходить перша після півночі. Десь чути постріл в рушниці. Це десь хіба на фронті. Вже хочу вставати.
Враз недалеко від нас заторохкотів кулемет. Всі зриваються зі сну і, замість, зайняти оборону, панічно тікають через дорогу у протилежний ліс. За ними побігли й мої вартові. Схоплююся й кричу: «Стій! Стій!» Але де там! Чую лише тріщить соснове гилляччя. Кулемет затих. Йду в ту сторону, куди втекла сотня. Думається, що ж буде на фронті, коли тут від самих стрілів тікаємо. Переходжу через дорогу і навпомацьки поміж деревами йду вперед. «Стій!» — почулося переді мною. Стаю. «Хто йде?» «Свій!» — відповідаю і зараз покриваю їх лайкою за паніку.
Знаходжу пор. Мурського, Не обійшлося без сварки. «Не грай козака...» — відповідає він мені.
Прикре враження на нас справив на перший початок ліс, що був жахливо знищений ворожими стрільнами. Сосни поламані, стовбурі лежали один на одному.
Займаємо оборону ліворуч, серед кущавника. Вже зійшло сонце, що своїм промінням розгрівало нам продроглі від холоду тіла. Кожен копав для себе окіп. Глибоко копати однак було неможливо, бо підходила вода.
Не пройшла й година, як уся сотня лежала, готова до оборони. Не було чути ні одного стрілу. В сторону до большевиків тягнувся густий ліс. Десь 1 коло 8-ої большевики стали пускати одне за одним стрільно. На щастя, вони десь свистіли нам понад головами і падали на село, що лежало в долині. За деякий час гарматна стрілянина припинилася. Замість неї на зміну прийшли гранатомети. Гранати падають вже й поміж нашими окопами, але на щастя жертв не було ніяких.
Довідуємося, що поруч нас тримає оборону 2-га сотня нашого куреня. Коло 10-ої до нас прибуває наш сотенний, що вчора захворів і не міг був піти разом з нами. Гранати свистять безперервно. Рвуться то тут то там серед наших становищ.
Нараз рознеслося серед стрільців: «Ідуть! Ідуть!...» І справді з-поміж кущів виринула наша група, а попереду, згорбившись під тягарем, большевик ніс гранатомет. Решту приладдя до гранатомету та скриньки несли наші.
Підходять. Радість світилася їм в очах. Всі придивляємося до червоноармійця. Сотенний наказує дати йому їсти. Розстиляють коц, кладуть хліб, ковбасу та добру чарку горілки.Сам він білорус.
Наші оповідають: «Ідемо та й ідемо тими лісами. Жодних большевиків немає... Лише стріли чути все ближче й ближче. Йдемо дуже обережно. Пройшли приблизно з три кілометри. Нараз ліс кінчається. Перед нами невеличка поляна. Бачимо на поляні большевицькі гранатометники преспокійно працюють, пускаючи одну гранату за одною. Думаємо, зараз захватимо їх усіх. Але котрийсь із них запримітив наш рух і в одну мить вони нищать чотири гранатомети і тікають до лісу, що був близько. Пускаємо за ними декілька стрілів. Лише один цей залишився на місці з піднятими руками. Не тратячи часу, беремо полоненого й оцей незіпсутий гранатомет і повертаємося назад».
Полонений трохи підпив і почав весело оповідати, а за пару хвилин його враз із гранатометом відпровадили до нашої гранатометної чоти. Не пройшло й під години, як він із свого гранатомета пускав одну гранату за одною на большевицькі становища.
Помалу приходжу до свідомости: санітар робить перев'язку й дає води. Мені відразу спаралїжувало ліву руку та відібрало мову. Стрільці в окопах почали кричати: «Чотовий убитий!» Але ж побачивши що я тільки поранений, заспокоїлися. Приходить мій заступник Муць, бере мій автомат, прощається зі мною й відходить до чоти. Мене кладуть на якісь двері і скоро відносять до авта, що було поблизу. Садовлять мене в авто. Зі мною шофер і двох стрільців. Спускаємося вниз до села і скоро проїжджаємо через нього.
Виїжджаємо з села. Перед нами видніє ліс. Не доїжджаючи парусот метрів до нього, невідомо хто з лісу відкриває по нас стрілянину. Шофер ї оба стрільці вискакують і падають на землю. Я залишаюся в авті. Стріли стихають і ми повертаємо в протилежну сторону, їдучи навпростець житами. Нарешті виїжджаємо на дорогу. Шофер дає більшу скорість і за хвилину ліс зникає.
Минає година і прибуваємо на збірний пункт, що приміщувавсяв якомусь селі. По хатах і стодолах лежало повно ранених. Мені зробили перев'язку і я положився на подвір'ї, де вже було багато таких, як я.
Вечоріло. Дістаємо наказ: всі важко ранені будуть покладені на авта й вози, а легко ранені підуть пішки.
Вже було темно, як ми вирушили в дорогу. Зпереду йшли тихим ходом машини й вози, а позаду в довгих лавах тяглися піші.
Зустрічаю стрільця із моєї чоти, що був ранений раніше, і ми, тримаючись, ішли разом. Ніч була темна, лише навкруги виднілися червоні зарева, і то зовсім близько. Колона помалу просувалася вперед. Нараз колона зупиняється і нас тихенько повідомляють, що перед нами недалеко село, в якому до ранку заночуємо, а завтра підемо далі. Рушаємо далі і не пройшло 10 хвилин, як перед нами в темряві замаячіли хати.
Десятками нас розводили по хатах. Заходжу до однієї з хат, де лише одна господиня. Вона внесла трохи соломи. Ми полягали покотом і заснули, як побиті.
Еге! Вже давно кудись порозходилися...» — відповідає вона. Думаю, пішли, а чому ж не збудили мене.
Виходжу на вулицю. Вже зовсім розвиднілося. Але не видно ні живої душі. Йду вулицею, що вела на середину села. На стовпі бачу прибиту таблицю. На ній написано: «Комарно». Йду далі. Бачу — з комина йде дим. Зайду, майнуло в голові, може дістану сніданок. Заходжу і справді — бачу, на кухні тітка варить кури. Відразу в роті слина пішла.
В хаті було двох чоловіків і пару малих дітей, що спокійно чекали сніданку. Мене просять сісти. Один з чоловіків коротко оповідає: «Тут є, пане, большевики. Ще від учора тут під нашим селом...» Пишу їм картку: «Як далеко від села?» «Може з пів-кілометра...» — відповідає. Мені по шкірі пішов мороз.
Росіл був готовий. Господиня налила мені в горнятко. Починаю помалу пити. Хотів був передше дуже їсти, але слова: «Большевики під нашим селом» відразу попсували мені апетит... Випиваю росіл і пишу їм на папері, що я йду до Вашої стодоли спати, а коли б до села увійшли большевики, то щоб мене збудити. Виходжу з хати і прямую до стодоли, де лежало кілька кулів соломи. Лягаю, але спати не можу: одне, що від рани напухли груди, а ще більше непокоїло, що большевики під селом. Відганяю від себе всі думки і надію всю покладаю на ту круглу гранату, що в мене в кишені... Думаю, що в разі чого, то лише вона перехрестить всі мої думки, і спокійно засипаю.
Як довго спав, не знаю. Пробуджуюся й виходжу зі стодоли. Сонце вже стояло високо на небі. На вулиці був дуже великий рух: дівчата з бутелочками в руках щось бігають від хати до хати. Довідуюся, що санітарки з УПА роблять перев'язки нашим пораненим.
Село було цілком забите раненими. Кручусь з вулиці на вулицю, сам не знаю, чого шукаю. Нараз приходить до голови думка: передягнутися в цивільне й вийти з оточення. Очима шукаю багатого господаря. Натрапив. Заходжу й вітаюся кивком голови. Не говорячи ні слова, бо не міг, викладаю на стіл 200 карбованців і годинник і показую їм, щоб вони дали мені якесь старе убрання. Господиня відповіла, що вона зараз дістане, але те, що я поклав на стіл, вона не візьме, кажучи, щоб я забрав із собою. Радять узяти косу та з косою перейти большевицьку лінію, що проходила недалеко за селом. Забираю знову все до кешені і пишу їм, щоб вони все підготовили, а я за хвилину повернуся. Виходжу і знову прямую вулицею.
Нараз чую знайомий голос. Дивлюся, аж на подвір'ї стоїть мій близький знайомий. З радістю повертаю до нього. Він веде мене до хати, де була жінка, батько та мати. Радить, щоб я завтра ішов з групою, що буде відходити до лісу, бо іншого рятунку вже нема. Кажу, що радо пішов би, але маю в шиі відламок гранати, що його конче треба витягнути.
— Там у нас є лікарі, що витягнуть — відповідає він.
Чуємо гуркіт літаків, виходимо з хати і бачимо, що над селом крутиться який десяток большевицьких літаків. Всі спішимо до сховища, що було на городі. Враз затряслася земля, почулися один за одним вибухи бомб. Потім літаки принизилися над самі хати й обстрілювали з кулеметів. Минають хвилини й літаки зникають.
Большевики через цілий день не наважувалися ввійти до села. Літаки теж більше не появлялися.
Полежавши з годину, встаю і йду знову до знайомих, обіцяючи товаришеві, що зараз повернуся. Пішов до знайомих і там заночував. Вночі почувся на вулиці рух: хтось стукав коло воріт. Ми були певні, що в село ввійшли большевики. Батько знайомого відчинив мені двері, що виходили на подвір'я, і порадив сховатися в саду. Зникаю.
Чую голос: «Дядьку, запрягайте коні, бо треба вивозити смердів!» Серце трохи заспокоїлося. Знову повертаюся до хати. Вже майже до самого ранку не спав.
Вранці встаю й спішу до шпиталю, маючи надію, що може прийдуть літаки. Приходжу: жодних змін немає. Лікарі працюють так само, як працювали. Про те, чи прийдуть літаки, ніхто напевно нічого не знає. Нараз за селом загуркотіли ворожі зенітки і сотні червоних стрілен рвалися то ззаду то зпереду транспортового літака, що летів в напрямі нашого села. Небезпека минула, літак за селом принизився, скинув бочку бензини і знову піднявся вгору. Большевики більше по ньому не стріляли. Бачу, що надіятися на літаки нема чого і що, большевики в любу хвилину можуть захватати Комарно. По дорозі видно великий рух: автомашини й вози їдуть в напрямі на Білий Камінь.
Повертаюся до знайомих і кажу їм, що зараз відходжу. На дорогу дають мені цілу хлібину та кусок сала. Пращаюся, ще хвилина і я вже залишаю село. Від Комарна до Білого Каменя не було далеко. За годину я вже підходив до Білого Каменя.
Оповідають про позавчорашній бій: лише я від'їхав, як появилися большевицькі танки; наші зараз пустили б рух протитанкову зброю, але не помогло нічого. Большевицькі танки та піхота сунули густою лавою; наші не були в стані далі триматися, відступили, і оце була решта сотні.
А де ж сотенний, полк. Рембалович? — питаю.
Він був ранений в обидві ноги. Коли відходили, то трохи несли його на коці, а пізніше він застрілився. Третя чота Онищука — або дісталася до полону, або цілком знищена.
Сонце вже стояло високо. Нараз почувся гуркіт літаків. Чорні силуети наближалися до села. їх ціла хмара: знизилися над селом і град бомб дрібного калібру посипався на село. Пізніше крутилися над нами і обстрілювали з кулеметів. Це було пекло на землі. Все горіло. Чути було крики та стогони ранених. По літаках стріляли з рушниць і навіть з пістолів. Нараз літаки зникають. Ще пару хвилин і знову появляються другі. І знову повторяється те саме. Так було аж до самого обіду.
Наразі все стихає. Поміж стрільцями чути балачки, що зараз буде прорив. Одні зі зброєю йдуть в напрямі большевицьких становищ, а другі з перевтоми як забиті спали.
Вже з пізніших оповідань чув, що прорив вдався. Большевики не ставляли спротиву. Не знаю, скільки там пробилося.
Сонце хилилося до обрію. З Клюфасом входимо до якогось села. Тут стояла якась частина, що тримала оборону. Пройшовши трохи селом, вступаємо до якоїсь хати, щоб щось з'їсти. В хаті застали господиню, що її попросили дати нам їсти. Вийшла і за хвилину принесла кусок хліба і глечик молока. Сідаємо за стіл. Ледве вспіли поїсти, як надворі знову заторохтіли зенітки. Бачимо, знову хмара совєтських літаків знижується над селом. Хочемо вийти з села, та вже пізно. Бомби й град куль сипалися звідусіль. Добігаємо до церкви. Літак скидає тут декілька бомб і починає обстрілювати церкву. Довкруги церкви був високий мур, за яким ховаємося. Ще пару хвилин і все стихає. Заходимо до церкви: тут повно поранених. Придивляємося, чи нема знайомих. Під стіною чути стогін: підходимо й бачимо знайоме звідкись обличчя. Це стрілець із 30-го полку, поранений в обидві руки і в ногу. Пращаємося й відходимо. Із сльозами в очах пращає нас: «Ви йдете, а я залишаюся...»
Вже стемнілося. Ми зійшли на дорогу, забиту автомашинами й гарматами. Йдемо вздовж дороги. Навкруги — червоні заграви. В голові плутаються думки. Небо всіяне зірками. Нараз над нами, та зпереду нашого шляху розблисло одне-друге світло, що ярко освітило нашу колону. Парашути ракет звільна спали й світла погасли. Літак, що обсервував наш рух, трохи покрутився і теж зник. Всі перевтомлені. Хотілося відпочити хоч хвилину.
Враз ліворуч розблисло світло. Колона пристанула. Два танки, що йшли попереду нас, спрямували туди свої гармати. Бачимо, біжать туди стрільці з рушницями. Ще декілька хвилин і знову тихо. Чути балачки, що появилася большевицька розвідка. Колона знову рушила вперед.
Ще пів-години і знову зупиняємось. Довідуємося, що прийшли до останньої зупинки. Поміж возами протовплюємося допереду: бачимо, через річку невеличкий місток. Коло нього в темноті працює пару десятків людей. Місток пошкоджений і його нашвидку направляють.
З долини повіяло холодом. Десь кричала сова. Вже починало світати: сапери спішили з роботою. Вже видно невеличку річку, а за нею село. Місток готовий. Відразу йдуть наперед танки, а за ними й піші. Серед них і ми. Дорога веде понад селом, що залишилося ліворуч від нас. На дорозі зустрічаємо розбитий «Т-34» і коло нього двох убитих танкістів.
Кінчається село. Перед нами зелені луки, а ліворуч високі жита. Все більше піших із рушницями та автоматами збирається поза селом. Дивлюся: jдні зривають нашивки, другі витягають з кешені військові книжечки та різні фотографії й усе те нищать.
Ми добігали до перших ворожих окопів: «Пан! Пан!..» — почулося і перед нами виринули мізерні постаті. Позаду них кричать: «Вперьод!» Вони йдуть. Серед них ранені, кривляться від болю. Друга їх лінія бачить, що не в стані нас стримати і відходить на ліве крило, відкриваючи нам дорогу.
Та в тому моменті ворог відкриває з флянки гарматний і ґранатометний вогонь. Рвуться скрізь ґранати, ниви з житами перемінились в зорану ріллю. Наші танки йдуть луками, ворог старається їх знищити. Довкруги них рвуться десятки стрілен. Вмить і розриває один і другий танк: їх освічує червоне полум'я... Спішимо вперед. Натрапляємо на большевицьке кулеметне гніздо: стоїть кулемет, а біля нього вбитий кулеметник.
Відпочиваємо. До нас долучує все більше й більше. Вже ціла сотня зібралася. «Ідемо, хлопці!» — почувся голос. — Бачу поручник, що запевняє нас, що виведе з большевицького оточення. Йдемо.
На нашому шляху ввесь час тягнеться ліс. Сонце вже піднялося високо. Був гарний липневий день. Пройшовши добрих кілька кілометрів, відпочиваємо, виставивши стійки. Всі лежать як побиті. Минає година і ми знову поміж деревами просуваємося вперед.
Вже було полуднє, коли ми вийшли з лісу на широку поляну. З другого кінця лісу вийшло двох большевиків, що чомусь стали махати до нас. На команду нашого поручника десяток куль полетів в їх сторону. Вони попадали, а ми пішли далі, ховаючись в гущавники. Вечоріло, як ми зійшли до невеличкого села. З другої сторони на великому бугрі крутився большевицький танк. Входимо в село. Не вспіли навіть дістати куска хліба, як танк, запримітивши нас, відкрив гарматний вогонь по селі. Лишаємо одного вбитого і, не гаючись ні хвилини, виходимо з села далі. За яку годину ми в другому селі, де й заночовуємо в якійсь стодолі. Все спало. Я довго не міг заснути, бо рана прикро боліла, але нарешті таки сон переміг.
Сходило сонце, як ми знову вирушили в дорогу. На душі було весело, бо вже були певні, що вийшли з оточення. Йдемо далі. Ще відпочиваємо в якомусь селі.
Наша сотня вже цілком змаліла; невеличкі групи або залишалися по дорозі, або ж брали інший напрямок так, що до Ходорова нас прибуло лише пару чоловік. Тут мене забрало санітарне авто, яким і від'їжджаю до Стрия. Тут прикре знищення: пару годин тому бомбили місто большевицькі літаки. Спішу на станцію, де на моє щастя стояв уже напоготові для відходу на Мадярщину санітарний поїзд. Поїзд битком набитий раненими, ніде вільного місця. Мене примістили десь на польовому ліжку.
Ще хвилина й залишаємо Стрий. На другий день ми зупинилися в Мукачеві, а пізно вечером прибули до Будапешту, де нас розміщено по різних шпиталях.
Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)
пор. 1 УД
У Нойгамері
Наша сотня складалася з трьох чот, чоти гранатометів і господарської частини. Командир сотні покійний кол. полковник Армії УНР Іван Рембалович, що його ціла сотня звала «татом», бо направду для всіх стрільців був як батько. Ще сьогодні пригадую його струнку, козацьку постать. Був строгий, старався вимагати від вояків, але й дбав про них.
У початках 1944 р. сотня майже щодень ходила на тактичні вправи і лише ввечері після цілоденних турбот за довгими столами одні читали листи від своїх рідних, другі писали додому. Так минали дні за днями, аж ось одного дня сотня дістала наказ переїхати до Чехії на саперний вишкіл і за декілька день її склад поїздом переїхав до Піксвіц. Поміж двома високими горами протікала спокійно річка, в поблизу якої й містився саперний табір. За короткий час сотня цілком влаштувалася і розпочала саперний вишкіл. Вчилися будувати мости через річку, закладати мінні поля та робити наступи на уявні ворожі бункри. Так минали веселі дні.
Вишкіл добігав до кінця і наприкінці третього місяця ми повернулись до Нойгамеру, де майже кожного очікували копиці листів від рідних та знайомих. Вишкіл продовжувано й далі, але програма змінилася: тактичних вправ не було майже зовсім, крім пару гострих стрілянь, решту часу уділювано на обучування, як стрільцеві слід вести себе під час бою. Були познаки на скорий від'їзд на фронт.
Одного дня до дивізійної залі скликано всіх старшин і підстаршин. Виступає декілька промовців: зміст їх промов схожий: «Ворог посів Ваші землі. Вашим святим обов'язком є йти їх визволяти». Блискавкою розійшлась ця вістка по всіх частинах. Скрізь було чути: «Їдемо в Галичину виганяти большевиків!» Радість, із якимсь зловіщим смутком, позначувалася на обличчях в усіх.
Підготовка до фронту
За декілька день всі проходили лікарський огляд та приймали найрізнородніші уколи від недуг. Наша сотня дістала все необхідне на фронт. Сотня, озброєна наймодернішою зброєю того часу, була цілком готова до від'їзду.
В неділю останній раз вся Дивізія збирається на Бослуження. Після короткої служби священик звертається до вояків із словами: «Вояки, ви сьогодні востаннє зібралися тут, щоб спільно вознести молитву Господу Богу, щоб Він скріпив ваші душі і поміг сокрушити ворога, що посів нашу батьківщину. Пам'ятайте, що, може, неодин із вас складе своє молоде життя на вівтар батьківщини. Вам прийдеться переносити великі труднощі; ніколи не забувайте про Бога. Він вас спасе. Хай же Всевишній благословить вас в далеку, важку дорогу». В багатьох вояків на очах появилися сльози, але вже за декілька хвилин вся Дивізія з бадьорими піснями розходилася по своїх приміщеннях, де вже чекав усіх обід. Після обіду до приміщень приходили стрільці з других частин востаннє поговорити із своїми товаришами. На вечірній провірці був зачитаний наказ про завтрішній наш від'їзд на фронт. Після провірки кожен до решти готовив усе потрібне в дорогу і незабаром все полягало спати.
Їдемо в Галичину
П'ята година і вся сотня була вже на ногах, а за годину все маршувало в напрямку вантажної стації, де нас чекали товарові вагони. Ще до нашого прибуття наша господарська частина вже вся була завантажена. На площадці стояла кухня. Біля неї возилися наші кухарі. Вздовж вагонів проходить командир сотні, придивляючись, чи все гаразд.
9-та година. Засвистів паротяг, подаючи знак від'їзду, і за хвилину всіми зненавиджений Нойгамер зник з очей. По всьому ешелону лунали українські пісні. Паротяг мчав усе на схід і на схід, лише в очах мелькали залізничні станції та оселі. На другий день поїзд зупинився в Кракові: паротяг набирає води і за хвилину знову вирушає в дорогу.
По дорозі нам на зустріч ішли обози евакуйованих із східніх земель. У наших вагонах вже не чути було веселих пісень, на обличчях в усіх помічалося пригноблення.
Не знаю, як довго їхали; враз по вагонах почулися крики: «Львів! Львів!»
З цікавістю підходжу до дверей, щоб побачити місто, що його знав хіба лише з української історії. Думка в усіх була, що напевно на хвилину зупинимося на стації, де може на кого чекають рідні, щоб бодай востаннє побачитися. Але, не зменшуючи ходу, поїзд промчав почерез стацію. Почулися лайки: «Там, де не треба, стояв, а тут не став...» Минули Львів і зустрічаємо українські села, де весело нам махали руками наші люди.
Так минали село за селом. Наш поїзд безупинно спішив на схід. Вже було давно з полудня, коли він зменшив свій хід і врешті пристанув. Це була невеличка стація. Бачимо, з усіх сторін біжать дівчата, жінки та діти. Чути їх радісні крики: «Це наші хлопці!..» Минає радісна зустріч і наш поїзд тихим ходом відходить із станції. Чути пісні: «Подай, дівчино, ручку на пращання, Може останній вже раз, Прийшла хвилина — час іти до бою, Мушу сповняти наказ...»
«Ожидів! Далі не їдемо...»
Вечоріло. Наш поїзд зупиняється на станції Ожидів. Чуємо голос командира сотні: «Далі не їдемо. Всі вилазьте з вагонів!»
Після далекої подорожі стали вивантажуватись. В повітрі почулося гудіння літаків і бачимо: над нашими головами крутяться пару совєтських літаків. Почалася метушня.Чути жартівливі голоси: «О, зараз большевики привітають нас кулями...» Хвилина і пара кулеметів була скерована в їхній бік. Але літаки трохи покрутилися і зникли, а ми в повній темряві відійшли в напрямі Бродів.
Ніч була тиха й тепла. Лише на сході видніла червона заграва.
Сотня, зробивши чималий шмат дороги, на хвилину спинилася відпочивати. Зрідка чути якісь балачки. Пахощі житів та різних трав наповнювали наші груди. Та ця насолода не триває довго: пару хвилин і ми знову маршуємо далі. Світало. Ми підходили до села Чехи. Це невеличке сільце, що вже пробуджувалося саме від нічного відпочинку. Перед селом сотня зупиняється і сотенний повідомляє, що в цьому селі пока зупинимося й будемо чекати дальшого розпорядження. Аби всі належно вели себе серед селян.
Вже в селі я із своїм заступником, п. Муцем, заходимо на одне подвір'я, де нас радо привітала господиня. Ми попросили її, щоб дала нам місце для відпочинку. Хвилина і на порозі появляється господар, що нас радо привітав і запросив до хати. Входимо до великої, гарно прибраної кімнати. Господиня ладить для нас велике ліжко під стіною. Ми поклалися спати. Коли прокинулись, була вже 12-та.
Господиня, почувши, що ми встали, застукала до нас. Була святково вбрана, бо це була саме неділя.
— Ви вже встали? Готовтесь, за хвилину будемо обідати.
Дякую їй і починаю термосити свого Муця що то, обернувшись на другий бік, знову був захропів. Минають пару хвилин і ми в товаристві господарів за великим столом їмо смачний обід. Після сбіду я положився відпочивати, а мій Муць десь пішов оглядати село. Не пройшла й година, як до дверей чемно постукав вістовий від сотенного. Передав наказ — негайно явитися до командира сотні. Встаю й прямую тоди. Командир сотні дістав наказ відправити негайно частину сотні в напрямі Бродів. Залишаю декілька стрільців і свого заступника, а сам з чотою готовлюся до відмаршу.
Закладаємо мінні поля
Відділ під командуванням пор. Мурського вже готовий в дорогу. Ще хвилина й залишаємо село, що нас мило пращає. Ми зникли між житами, що хвилювали від вітру. Минала одна-друга година. Ми пройшли вже чималий кусок дороги. Несподівано в повітрі почулося гудіння літаків.
— Дивіться, дивіться! Большевицькі літаки йдуть просто на нас! — почулося серед відділу.
Звертаємо з дороги і під житами залягаємо. Літаки трохи покрутилися і знову повернулися назад. Встаємо і прямуємо далі. На зустріч нам іде невелика група людей, що залишили свої оселі і йдуть невідомо куди.
Того самого вечора ми зупинилися на скраю села, що біля головної дороги. До Бродів було ще яких п'ять кілометрів. Трохи правіше Бродів видніли невеликі горбки. На скору руку в саду серед вишень розставляємо палатки, де й засипляємо смачно. Здалека чути було артилерійську стрілянину.
Другого дня дістали наказ негайно приступити до закладання мінного поля. Забираю все необхідне приладдя і вирушаємо на місце праці. Жита вже починали половіти. Серед них ми й розпочали працю. Одні тягнули шнур, другі ж копали невеличкі круглі ямки, глибиною в 10 см. а ще інші клали протитанкові міни, легенько пригортаючи їх землею. Робота не була ні трохи важка, але — небезпечна: трохи необережности і міна розриває. Але ж того не може статися, бо кожен дістав на це добрий вишкіл.
Був гарний ясний день. Груди наповнювалися пахощами квітів та трав. В далині котилися один за одним срібні вали по спілих житніх ланах і знову десь зникали. Мимоволі пригадую херсонські степи, де ще пастухом бачив той самий образ.
Дивлюся на годинник: доходить 12-та. Знову повертаємо де табору. Після обіду й відпочинку знову до праці. Так минали дні за днями, гуркіт гармат чути було все ближче й ближче. Ворожі літаки стали появлятися дуже часто: їх завзято обстрілювали наші зенітки. Були випадки, коли ушкоджений совєтський літак, перекидаючися з боку на бік, падав на землю.
Наші перша й третя чоти охороняли відтинок під самими Бродами й мінували деякі проходи. Наше мінне поле тягнулося все вперед. Одного дня дійшли ми до долини, що була повна розбитих большевицьких танків; під ними ще лежали струпішілі тіла танкістів. З оповідань селян довідуємося, що, в березні цього ж року тут відбувся страшний танковий бій, в якому большевиків цілком розбито.
Сонце стояло високо. Хмар майже не було. З напрямку бугрів, десь приблизно 5 кілометрів, де виднівся високий гострий щпиль гори, розпочалася стрілянина, що за хвилину перемінилася в одне клекотіння кулеметів. Дим покривав усе поле бою. За годину все стихло. Ворог пішов у наступ, але був відбитий з великими втратами.
Вечоріло. Ми, як завжди поверталися до свого табору, вечеряли і лягали спати. На другий ранок після сніданку вирушили до праці. Больщевики, завваживши наш рух відкрили стрілянину з гармат, але на наше щастя стрільна або перелітали, або не долітали до нас. Прибувши на місце праці, старалися ми вже бути обережнішими, щоб не зрадити себе. Як же ми повернулися на обід, то тут нас чекав наказ до відмаршу.
В допомогу 30-му полкові
За декілька хвилин ми вже відійшли і за яку годину прийшли до лісу. Попід лісом були зрідка розкинуті хатки. Під лісом нас уже очікували перша і третя чоти. Не гаючи часу, сідаємо на автомашини й від'їжджаємо. Весь час їхали ми лісами, а коли вже добре стемніло, зупинилися. Машини відійшли.
Дістаємо наказ зайняти оборону на відтинку, до якого було ще добрих пару кілометрів. Наш шлях увесь час тягнувся попід лісом. Ми старалися, щоб на місце прибути на ранок.
Ніч була темна, навкруги було тихо. Наша розвідка несподівано донесла, що по дорозі нам на зустріч просувається якась невелика група. Звертаємо з дороги і залягаємо. Не минуло й пару хвилин, як той відділ, десь із 20-ти чоловік підійшов до нас. Затримуємо його. Це були стрільці однієї з сотень 30-го полку, яка вчора в бою з большевиками була цілковито розбита. Оповідали, що большевики вживають «катюш», які, мовляв, усе палять на своєму шляху.
Не втрачаючи часу, ми пішли вперед, а вони назад.
На сході вже починало червоніти. Ми підходили до невеличкого села, звідки жінки з дітьми виносили в плахтах за плечима все своє добро й оповідали про пережите страхіття. Вчора вдень на село налетіли совєтські літаки, скинули багато бомб й обстрілювали з кулеметів. Жінки серед плачу подалися до лісу, а ми ввійшли в це село, зараз за яким і мали зайняти оборону.
Становища в житах
Вже світало. Сотенний подав напрямок. Зникаємо в високих житах. Стали дбайливо розбудовувати окопи, щоб до сходу сонця бути готовими. На наше щастя, з долини покотив туман так, що ми в тумані спокійно викінчували свої становища. Не минула й година, як усе вже було готове. Перша чота містилася зараз коло самого села, я з другою — трохи далі, а третя вже геть далеко. Почерез радиста сотенний викликає мене до штабу. Скорою ходою йду до села.
Вже сонце зійшло. Переді мною прикрий образ: стоїть хата, а недалеко хати лежить вбита жінка і біля неї дівчинка, років п'ять. На подвір'ї бомба вирила величезну яму. Йду далі. Все в руїні і навкруги — трупи.
Штаб сотні примістився в провізоричному бункрі. Діставши деякі розпорядження, знову повертаюся до своєї чоти.
Пригадую: була неділя. Не чути було церковних дзвонів, кругом царила мертва тишина. Йдучи пригадав собі поговірку: «Перед бурею буває тиха погода».
Чота була втомлена нічним маршем. Сидячи в окопах, майже всі спали, крім кулеметників, що бачно роздивлялись навкруги.
Сонце вже піднялося високо, туман зник і перед нами розкинулася широка долина. Десь через два кілометри виднілося село, серед якого стояла церква. Трохи згодом большевики відкрили по тому селі артилерійську стрілянину. Бачимо — горить хата, далі друга, а там увесь їх ряд. Лише церква, як недоторканність, стоїть. Але враз граната попадає в саму баню: спочатку малий вогонь розблис, а там зайнялася і вся церква. Це була справді прикра картина перед нашими очима.
Большевики, не натрапляючи на жадний спротив, перейшли крізь запалене село і стали широкою лавою просуватися в долину, що перед нами. Уважно слідкуємо за кожним їх рухом, не подаючи про себе найменшого знаку життя. Хочемо підпустити їх якнайближче, а тоді привітатись із неділею. Але вони, відійшовши від села декілька сот метрів залягли і спокійно стали чекати.
Минають хвилини напруження: що буде далі. Аж тут в одну мить з тилу одне стрільно за одним — посипалися, як той град. Наше щастя, що всі перелітали понад наші окопи. Молодий стрілець, що був призначений для зв'язку зі мною, вскакує в мій окіп і перелякано просить: «Пане чотар, я буду коло вас... «Кажу йому — добре, хай залишається.
Свистіння стрілен понад нашими головами наразі втихло. Кажу радистові, щоб негайно пов'язався з сотенним. Він мав довідатися про несподівану артилерійську стрілянину з тилу. Радист починає працювати на своєму апараті, але командир сотні не відповідає... Що сталося? Негайно висилаю вістового. Молодий хлопець в одну мить зникає.
Проходить пів години — він чомусь не повертається. В голові снуються різні думки: ану ж большевики обійшли нас і забрали вже село?
Рачки вилажу з окопу на бугор, обережно, щоб большевики не запримітили. Дивлюся в далековид. Бачу, аж нам з тилу курява піднімається: совєтська артилерія займає нову позицію — ближче до нас. Стали, в одну мить коноводи зникають із кіньми. Група вояків щось крутиться коло гармат. Дивлюся далі, аж по тій самій дорозі тихим ходом просуваються два танки. Відійшовши трохи від артилерії, звертають праворуч і житами просуваються до села.
Скоро повертаюсь до окопу, получуюсь із чотарем 3-ої чоти Онищуком і після короткої наради рішаємо залишити окопи й відійти до села, а з села до ліса, що виднів недалеко. Наказуємо стрільцям відходити в бойовому порядку.
Ми вже в селі. Бункер, де був командир сотні, пустий. Лавою просуваємося через село в напрямі лісу, що виднів на горі. Подавши напрямок своїй чоті, залишаюся при третій. Підстаршина з 3-ої чоти звертається до мене з просьбою почекати його в селі, поки він вернеться до окопів, де забув свою шапку. Я став чекати, а він зник за селом. Проходить ще кілька хвилин і він повертається із шапкою в руці.
Від села до лісу тягнеться глибокий рів, яким попрямували стрільці. Большевики запримітили наш відворот і відкривають по нас ґранатометну стрілянину. З моєї чоти поранило одного стрільця в шию.
В лісі нас очікував уже сотенний із 1-ою чотою. Коли ж я запитав, чому вони відійшли, а нам нічого не сказали, той відповів, що він через зв'язкового 1-ої чоти наказав відступати цілій сотні.
Поруч нас, на скраю лісу стояв артилерійський обсерватор, що бачно слідкував за рухами ворога. Танки, що досі стояли, знову рушили в нашому напрямі. Їм на шляху серед поля стояли дві загороди. Танки дійшли до цих забудовань і стали. Обсерватор щось передав у телефон, що стояв біля нього на землі. Хвилина і понад нашими головами свистять стрільна, що попадають просто в загороду, де зупинилися танки. За ними нова серія в те саме місце. Бухнули клуби диму і вмить усі забудування стояли у вогні. Що сталося з танками, я вже не бачив, бо наша сотня дістала наказ обійти ворога з правої сторони.
Розбитий большевицький танк Т-34 при шляху на Броди
З чотою в лісах
Сотенний наказав моїй чоті просуватися вперед, а він з двома чотами непомітно підсувався позаду.
По нашому шляху весь час тягнувся ліс.Тут зустрічали ми селян, що повтікали сюди з сіл з усім дорібком. Довідавшися, що ми українці, їм прояснювалися залякані обличчя.
Не тратячи часу, йдемо далі. З заходу надходила чорна хмара, здоганяючи нас. Спішимо, самі не знаємо куди.
Кінчається старий ліс починається молодняк. Несе свіжою пахучою живицею. Хмара вже над нами. Починає падати густий дощ. Молодий ліс уже кінчається Перед нами видніють широкі лани збіжжя. Дощ дедалі сильніший. Доріжка, якою йдемо, це одна калабаня. Лише встигла моя чота вийти з лісу, як большевики відкрили по нас із автоматів стрілянину. Швидко залягаємо, надіючися на нашу резерву, що підсувалася позаді нас. Але ж 1-ша й 3-я чоти замість іти далі вперед чомусь завернули й скорим маршем відійшли назад...
Положення було дуже глупе: одне, що ми не знали ворожої сили, а друге — морально прикро відбився відворот наших двох других чот. В такому положенні рішаюся відступити. Під ворожим обстрілом відходимо назад.
До мене підходить підстаршина з групи важких кулеметів і каже, що його кулеметники не в стані нести кулеметних станків. Що робити? Бачу, що нас починають ганяти, як солоних зайців, а по-друге, увесь час крутимося в лісі, де станки зовсім непотрібні. Наказую кинути два станки і нести лише самі кулемети та патрони.
Відійшовши пару метрів чота зменшує хід. Йдемо на захід, не знаючи самі, куди. Всі втомлені й голодні. Зупиняємося й декілька хвилин відпочиваємо. Оглядаю мапу: десь близько повинно бути село. Встаємо й далі маршуємо лісовою доріжкою з надією, що вона доведе нас до якогось села.
Вечоріло. Спішимо до невідомої мети. Вже майже цілком стемніло, як ми ввійшли до якогось села.
«Стій! Стій!» — почулось зпереду. Пристаємо, Підходить двох вартових стрільців з нашої сотні. Лайка посипалася на їхню адресу: «Шляк би вас трафив, нас залишили, а самі втекли!» Вартові дають нам дорогу і ми йдемо до сотенного командного пункту. Це на кватирі якогось учителя. Зголошую своє прибуття. Для цілої чоти отримуємо скромну вечерю, бо на кращу не можна було дозволити собі.
За декілька хвилин в стодолі чути було лише хропіння потомлених вояків.
Вже був ранок, як наша сотня вирушила до свого обозу, що мав бути через три кілометри від цього села. Йдемо шосою. Скрізь калюжі від дощу. Звертаємо в ліс і шукаємо свого обозу. Власне не так обозу, як їжі, бо кожен був голоден як вовк.
Обоз розміщувався на скраю лісу. При обозі була невеличка охорона — яких 20 стрільців та яких 30 партизан, що згідно з оповіданнями вже два дні тут. Як завжди, всі розпитують багато. Всі дістали по кускові хліба та сиру. Обід ще не був готовий.
Большевики в німецьких мундирах
Я сидів під сосною, заїдаючи свій хліб із сиром. Враз бачу, біжить задиханий підстаршина Горячко, і каже, що дуже близько звідси лавою на нас ідуть большевики. Не відчуваючи вже ні голоду ні втоми, ми за хвилину в бойовому порядку рушаємо туди, звідки мали б надходити большевики Моя чота тримала середину, 1-ша праворуч і 3-тя ліворуч. Уважно просуваємось розстрільною вперед. Кінчається молодий ліс і починається старий, не такий уже густий. Ворога не було видно.
Та враз перед нами посеред дерев появилася большевицька розстрільна. Помітивши нас, вони відкривають стрілянину з автоматів. Серед вигуків «Слава!» засипуємо їх густими сальвами. Розпочався бій. Большевики залягли на віддалі яких 150 метрів. Ми теж. Від тріскотіння автоматів та рушничного вогню годі слова почути. На нас сипалося гилляччя, що його відсікували ворожі кулі. Стрілянину було чути ліворуч і праворуч від нас.
Це наші! — кричить хтось в чоті. І справді — придивляюся, вилядають ніби наші.
Стій! Не стріляй! — кричу до чоти. Стрілянина втихає. Ворог ще трохи продовжував, а далі теж замовк. Знімаю шолом і махаючи, йду в сторону, звідкіля хвилину тому назад, густо сипалися кулі. Зі мною ще один стрілець. Вже близько перед нами простягається без кінця лава. Бачимо, що це направду наші, бо мають таку саму уніформу, що й ми. Але, не доходячи яких сто метрів, око натрапляє на одну-другу постать, що криється за товстими соснами. Це були люди в большевицькій уніформі.
Ми стали, не знаємо, що робити: ні взад, ні вперед. В голові зашуміло... Вдаючи, що їх не боїмося, звертаюся до них по-російськи: «Здавайте зброю! Ви окружені!» В ту мить сіра постать показується з-за сосни. В її руці блиснув автомат і сальва куль посипалася на нас. Відповідаємо теж вогнем і скоро відступаємо.
Ворог знову відкриває стрілянину. Ми вже коло чоти. Шлемо в його сторону густі сальви. Тоді від сотенного надбігає вістовий із наказом відступати.
Подорозі натрапляємо на обоз 3-ої сотні, де стояли вози, а на возах їжа. На землі лежало кілька бочок з пивом та декілька десятків роверів. Розбиваю бочку й забираю один ровер. Відходимо назад під село, що було недалеко лісу. Займаємо заздалегідь приготовані окопи. Відходять 1-ша й 3-тя чоти, залишаючи вбитого підстаршину Дуду й забравши з собою пораненого в груди підстаршину Галушку, що теж до двох годин вмирає, їх обох хоронимо в селі.
До протинаступу йде сотня якогось полку, що далеко відкидає ворога, який і залишає трьох убитих.
Большевики кинули в наше запілля передягнуті у німецьку уніформу свої партизанські загони, що мали за завдання нищити наш тил.
Була десь обідова пора. Ми спокійно сиділи в окопах. Поруч нас проходила головна дорога, по якій тяглися різні обози. В повітрі почувся гуркіт літаків і за хвилину над нашими головами закрутилися силуети большевицьких літаків, що скинули на село декілька бомб і зникли.
Паніка вночі
Вечоріло. Дістаємо наказ вирушити на фронт, на допомогу 30-му полкові. Вже стемніло, як сотня під командуванням пор. Мурського входила до густого лісу. До становищ 30-го полку було ще яких три кілометри. Між лісом простягнулася дорога. Болото на ній було по коліна. Йти нею було зовсім неможливо. Стараємося йти попід лісом, та це доволі трудно. Йти нею було зовсім неможливо. Стараємося йти попід лісом, та це доволі трудно через нічну темряву. Пройшовши так з два кілометри, зупиняємося і рішаємо, до світанку залишитися в лісі і тоді пройти решту дороги.
Звертаємо до лісу. Виставляю із своєї чоти варту, решта лягає відпочивати. Не пройшло й пару хвилин, як усе спало покотом крім вартових, що уважно наслухували.
Я сидів під сосною і чомусь не міг заснути. В голові роїлося від різних думок. Навкруги було тихо, лише десь далеко чути було крик сови. Щораз поглядаю на годинник: вже минула 12-та. Чомусь хотілося, щоб якнайскоріш світало. Хочу змінити варту, щоб до світанку могла трохи відпочити теперішня зміна. Доходить перша після півночі. Десь чути постріл в рушниці. Це десь хіба на фронті. Вже хочу вставати.
Враз недалеко від нас заторохкотів кулемет. Всі зриваються зі сну і, замість, зайняти оборону, панічно тікають через дорогу у протилежний ліс. За ними побігли й мої вартові. Схоплююся й кричу: «Стій! Стій!» Але де там! Чую лише тріщить соснове гилляччя. Кулемет затих. Йду в ту сторону, куди втекла сотня. Думається, що ж буде на фронті, коли тут від самих стрілів тікаємо. Переходжу через дорогу і навпомацьки поміж деревами йду вперед. «Стій!» — почулося переді мною. Стаю. «Хто йде?» «Свій!» — відповідаю і зараз покриваю їх лайкою за паніку.
Знаходжу пор. Мурського, Не обійшлося без сварки. «Не грай козака...» — відповідає він мені.
Становища в лісі
Починає світати. Тихим ходом йдемо до місця призначення. Вже розвиднілося, як ми підходили до високого бугра, за яким під лісом і були добре замасковані становища 30-го полка.
Прикре враження на нас справив на перший початок ліс, що був жахливо знищений ворожими стрільнами. Сосни поламані, стовбурі лежали один на одному.
Займаємо оборону ліворуч, серед кущавника. Вже зійшло сонце, що своїм промінням розгрівало нам продроглі від холоду тіла. Кожен копав для себе окіп. Глибоко копати однак було неможливо, бо підходила вода.
Не пройшла й година, як уся сотня лежала, готова до оборони. Не було чути ні одного стрілу. В сторону до большевиків тягнувся густий ліс. Десь 1 коло 8-ої большевики стали пускати одне за одним стрільно. На щастя, вони десь свистіли нам понад головами і падали на село, що лежало в долині. За деякий час гарматна стрілянина припинилася. Замість неї на зміну прийшли гранатомети. Гранати падають вже й поміж нашими окопами, але на щастя жертв не було ніяких.
Довідуємося, що поруч нас тримає оборону 2-га сотня нашого куреня. Коло 10-ої до нас прибуває наш сотенний, що вчора захворів і не міг був піти разом з нами. Гранати свистять безперервно. Рвуться то тут то там серед наших становищ.
Виправа по большевицький гранатомет
Сотенний наказує одній групі 1-ої чоти з 20-ти чоловік під проводом чотового вирушити в ворожі становища, щоб там знищити гранатометне гніздо. За хвилину група зникає нам з очей. Всі чекають з напруження їхнього повороту. Минає під години, година. Нараз стрілянина припиняється: «Що сталося?» — чути в наших лавах; або наші їх захватили, або вони підходять ближче. Минають хвилини напруження, наші не вертаються.
Нараз рознеслося серед стрільців: «Ідуть! Ідуть!...» І справді з-поміж кущів виринула наша група, а попереду, згорбившись під тягарем, большевик ніс гранатомет. Решту приладдя до гранатомету та скриньки несли наші.
Підходять. Радість світилася їм в очах. Всі придивляємося до червоноармійця. Сотенний наказує дати йому їсти. Розстиляють коц, кладуть хліб, ковбасу та добру чарку горілки.Сам він білорус.
Наші оповідають: «Ідемо та й ідемо тими лісами. Жодних большевиків немає... Лише стріли чути все ближче й ближче. Йдемо дуже обережно. Пройшли приблизно з три кілометри. Нараз ліс кінчається. Перед нами невеличка поляна. Бачимо на поляні большевицькі гранатометники преспокійно працюють, пускаючи одну гранату за одною. Думаємо, зараз захватимо їх усіх. Але котрийсь із них запримітив наш рух і в одну мить вони нищать чотири гранатомети і тікають до лісу, що був близько. Пускаємо за ними декілька стрілів. Лише один цей залишився на місці з піднятими руками. Не тратячи часу, беремо полоненого й оцей незіпсутий гранатомет і повертаємося назад».
Полонений трохи підпив і почав весело оповідати, а за пару хвилин його враз із гранатометом відпровадили до нашої гранатометної чоти. Не пройшло й під години, як він із свого гранатомета пускав одну гранату за одною на большевицькі становища.
Я — ранений
Була 12-та година. Залишаю чоту й іду до сотенного, якого становище на яких 300 метрів позаду. Підходжу, бачу, під двома соснами сидять сотенний та курінний. Коротка розмова і повертаюся знову до чоти. Ворожі стрільна знову почали свистіти нам понад головами і рвалися десь у селі. Відійшов ледве яких 200 метрів. Враз біля мене розривається стрільно. Падаю і втрачаю притомність. Відламок пробив мені шию.
Помалу приходжу до свідомости: санітар робить перев'язку й дає води. Мені відразу спаралїжувало ліву руку та відібрало мову. Стрільці в окопах почали кричати: «Чотовий убитий!» Але ж побачивши що я тільки поранений, заспокоїлися. Приходить мій заступник Муць, бере мій автомат, прощається зі мною й відходить до чоти. Мене кладуть на якісь двері і скоро відносять до авта, що було поблизу. Садовлять мене в авто. Зі мною шофер і двох стрільців. Спускаємося вниз до села і скоро проїжджаємо через нього.
Виїжджаємо з села. Перед нами видніє ліс. Не доїжджаючи парусот метрів до нього, невідомо хто з лісу відкриває по нас стрілянину. Шофер ї оба стрільці вискакують і падають на землю. Я залишаюся в авті. Стріли стихають і ми повертаємо в протилежну сторону, їдучи навпростець житами. Нарешті виїжджаємо на дорогу. Шофер дає більшу скорість і за хвилину ліс зникає.
Минає година і прибуваємо на збірний пункт, що приміщувавсяв якомусь селі. По хатах і стодолах лежало повно ранених. Мені зробили перев'язку і я положився на подвір'ї, де вже було багато таких, як я.
Вечоріло. Дістаємо наказ: всі важко ранені будуть покладені на авта й вози, а легко ранені підуть пішки.
Вже було темно, як ми вирушили в дорогу. Зпереду йшли тихим ходом машини й вози, а позаду в довгих лавах тяглися піші.
Зустрічаю стрільця із моєї чоти, що був ранений раніше, і ми, тримаючись, ішли разом. Ніч була темна, лише навкруги виднілися червоні зарева, і то зовсім близько. Колона помалу просувалася вперед. Нараз колона зупиняється і нас тихенько повідомляють, що перед нами недалеко село, в якому до ранку заночуємо, а завтра підемо далі. Рушаємо далі і не пройшло 10 хвилин, як перед нами в темряві замаячіли хати.
Десятками нас розводили по хатах. Заходжу до однієї з хат, де лише одна господиня. Вона внесла трохи соломи. Ми полягали покотом і заснули, як побиті.
У селі пів-кілометра від большевиків
На світанку пробуджуюся і бачу, що моїх товаришів по недолі нема вже ні одного. Мене огорнув переляк: що сталося? Встаю й стукаю до другої кімнати. Увіходить та сама господиня, що звечора. Показую пальцем запитуючи, де ділися вояки, що тут лежали.
Еге! Вже давно кудись порозходилися...» — відповідає вона. Думаю, пішли, а чому ж не збудили мене.
Виходжу на вулицю. Вже зовсім розвиднілося. Але не видно ні живої душі. Йду вулицею, що вела на середину села. На стовпі бачу прибиту таблицю. На ній написано: «Комарно». Йду далі. Бачу — з комина йде дим. Зайду, майнуло в голові, може дістану сніданок. Заходжу і справді — бачу, на кухні тітка варить кури. Відразу в роті слина пішла.
В хаті було двох чоловіків і пару малих дітей, що спокійно чекали сніданку. Мене просять сісти. Один з чоловіків коротко оповідає: «Тут є, пане, большевики. Ще від учора тут під нашим селом...» Пишу їм картку: «Як далеко від села?» «Може з пів-кілометра...» — відповідає. Мені по шкірі пішов мороз.
Росіл був готовий. Господиня налила мені в горнятко. Починаю помалу пити. Хотів був передше дуже їсти, але слова: «Большевики під нашим селом» відразу попсували мені апетит... Випиваю росіл і пишу їм на папері, що я йду до Вашої стодоли спати, а коли б до села увійшли большевики, то щоб мене збудити. Виходжу з хати і прямую до стодоли, де лежало кілька кулів соломи. Лягаю, але спати не можу: одне, що від рани напухли груди, а ще більше непокоїло, що большевики під селом. Відганяю від себе всі думки і надію всю покладаю на ту круглу гранату, що в мене в кишені... Думаю, що в разі чого, то лише вона перехрестить всі мої думки, і спокійно засипаю.
Як довго спав, не знаю. Пробуджуюся й виходжу зі стодоли. Сонце вже стояло високо на небі. На вулиці був дуже великий рух: дівчата з бутелочками в руках щось бігають від хати до хати. Довідуюся, що санітарки з УПА роблять перев'язки нашим пораненим.
Село було цілком забите раненими. Кручусь з вулиці на вулицю, сам не знаю, чого шукаю. Нараз приходить до голови думка: передягнутися в цивільне й вийти з оточення. Очима шукаю багатого господаря. Натрапив. Заходжу й вітаюся кивком голови. Не говорячи ні слова, бо не міг, викладаю на стіл 200 карбованців і годинник і показую їм, щоб вони дали мені якесь старе убрання. Господиня відповіла, що вона зараз дістане, але те, що я поклав на стіл, вона не візьме, кажучи, щоб я забрав із собою. Радять узяти косу та з косою перейти большевицьку лінію, що проходила недалеко за селом. Забираю знову все до кешені і пишу їм, щоб вони все підготовили, а я за хвилину повернуся. Виходжу і знову прямую вулицею.
Нараз чую знайомий голос. Дивлюся, аж на подвір'ї стоїть мій близький знайомий. З радістю повертаю до нього. Він веде мене до хати, де була жінка, батько та мати. Радить, щоб я завтра ішов з групою, що буде відходити до лісу, бо іншого рятунку вже нема. Кажу, що радо пішов би, але маю в шиі відламок гранати, що його конче треба витягнути.
— Там у нас є лікарі, що витягнуть — відповідає він.
Чуємо гуркіт літаків, виходимо з хати і бачимо, що над селом крутиться який десяток большевицьких літаків. Всі спішимо до сховища, що було на городі. Враз затряслася земля, почулися один за одним вибухи бомб. Потім літаки принизилися над самі хати й обстрілювали з кулеметів. Минають хвилини й літаки зникають.
Чекаємо санітарних літаків...
Залишаю їх, а сам прямую до шпиталю, що містився в школі. Бачу цілий кошмар: лікарі без угавку працюють, роблячи операції та перев'язки. На кріслі бачу сидить блідий як стіна пор. Березовський, якому хвилину тому відрізали руку по лікоть. Довідуюся тут, що за пару годин прилетять транспортові літаки й вивезуть усіх ранених. Трохи легше стало на душі: а може й справді так буде. Біля школи стояв довгий сарай, де покотом лежали ранені, а серед них дехто уже й небіжчик. Придивляюся, може найду когось знайомого. Нараз натрапляю на підстаршину з нашого куреня, що був поранений в ногу. Побачивши мене, він дуже зрадів і просив мене, щоб я дістав щось на селі поїсти. Вертаюся до знайомого і з його батьком приносимо трохи борщу. Він зі смаком з' їв і просив мене, щоб я ліг біля нього. Лягаю, але нерви не можуть переносити стогону ранених, що наповняв клуню.
Большевики через цілий день не наважувалися ввійти до села. Літаки теж більше не появлялися.
Полежавши з годину, встаю і йду знову до знайомих, обіцяючи товаришеві, що зараз повернуся. Пішов до знайомих і там заночував. Вночі почувся на вулиці рух: хтось стукав коло воріт. Ми були певні, що в село ввійшли большевики. Батько знайомого відчинив мені двері, що виходили на подвір'я, і порадив сховатися в саду. Зникаю.
Чую голос: «Дядьку, запрягайте коні, бо треба вивозити смердів!» Серце трохи заспокоїлося. Знову повертаюся до хати. Вже майже до самого ранку не спав.
Вранці встаю й спішу до шпиталю, маючи надію, що може прийдуть літаки. Приходжу: жодних змін немає. Лікарі працюють так само, як працювали. Про те, чи прийдуть літаки, ніхто напевно нічого не знає. Нараз за селом загуркотіли ворожі зенітки і сотні червоних стрілен рвалися то ззаду то зпереду транспортового літака, що летів в напрямі нашого села. Небезпека минула, літак за селом принизився, скинув бочку бензини і знову піднявся вгору. Большевики більше по ньому не стріляли. Бачу, що надіятися на літаки нема чого і що, большевики в любу хвилину можуть захватати Комарно. По дорозі видно великий рух: автомашини й вози їдуть в напрямі на Білий Камінь.
Повертаюся до знайомих і кажу їм, що зараз відходжу. На дорогу дають мені цілу хлібину та кусок сала. Пращаюся, ще хвилина і я вже залишаю село. Від Комарна до Білого Каменя не було далеко. За годину я вже підходив до Білого Каменя.
Доля моєї сотні
Навкруг села було повно війська: тут зосередилися всі роди зброї. Кручуся поміж возами, надіючися, що зустріну когось з-поміж знайомих. Нараз натрапляю на підстаршину Клюфаса, що завів мене до решток нашої сотні, що була в ліску недалеко села. Між ними був і пор. Мурський. З ким міг, поділився хлібом та салом.
Оповідають про позавчорашній бій: лише я від'їхав, як появилися большевицькі танки; наші зараз пустили б рух протитанкову зброю, але не помогло нічого. Большевицькі танки та піхота сунули густою лавою; наші не були в стані далі триматися, відступили, і оце була решта сотні.
А де ж сотенний, полк. Рембалович? — питаю.
Він був ранений в обидві ноги. Коли відходили, то трохи несли його на коці, а пізніше він застрілився. Третя чота Онищука — або дісталася до полону, або цілком знищена.
Сонце вже стояло високо. Нараз почувся гуркіт літаків. Чорні силуети наближалися до села. їх ціла хмара: знизилися над селом і град бомб дрібного калібру посипався на село. Пізніше крутилися над нами і обстрілювали з кулеметів. Це було пекло на землі. Все горіло. Чути було крики та стогони ранених. По літаках стріляли з рушниць і навіть з пістолів. Нараз літаки зникають. Ще пару хвилин і знову появляються другі. І знову повторяється те саме. Так було аж до самого обіду.
Наразі все стихає. Поміж стрільцями чути балачки, що зараз буде прорив. Одні зі зброєю йдуть в напрямі большевицьких становищ, а другі з перевтоми як забиті спали.
Вже з пізніших оповідань чув, що прорив вдався. Большевики не ставляли спротиву. Не знаю, скільки там пробилося.
«На Почапи!»
Решта рушила в напрямі Почап. Дорогою та таки обабіч дороги просувалася безладно колона. За яких пару кілометрів до Білого Каменя над нами знову появилися большевицькі літаки, що принизившись, стали сіяти по нас із кулеметів. Хто йшов далі, хто падав убитий чи ранений.
Сонце хилилося до обрію. З Клюфасом входимо до якогось села. Тут стояла якась частина, що тримала оборону. Пройшовши трохи селом, вступаємо до якоїсь хати, щоб щось з'їсти. В хаті застали господиню, що її попросили дати нам їсти. Вийшла і за хвилину принесла кусок хліба і глечик молока. Сідаємо за стіл. Ледве вспіли поїсти, як надворі знову заторохтіли зенітки. Бачимо, знову хмара совєтських літаків знижується над селом. Хочемо вийти з села, та вже пізно. Бомби й град куль сипалися звідусіль. Добігаємо до церкви. Літак скидає тут декілька бомб і починає обстрілювати церкву. Довкруги церкви був високий мур, за яким ховаємося. Ще пару хвилин і все стихає. Заходимо до церкви: тут повно поранених. Придивляємося, чи нема знайомих. Під стіною чути стогін: підходимо й бачимо знайоме звідкись обличчя. Це стрілець із 30-го полку, поранений в обидві руки і в ногу. Пращаємося й відходимо. Із сльозами в очах пращає нас: «Ви йдете, а я залишаюся...»
Гей, у полі жито...
Ще один поворот і ми вже за селом. Трохи легше стало на душі. Стараємось не йти дорого. Бродимо високими житами. Вже вечоріло, коли нараз натрапляємо на червоноармійця, що лежав серед жита. Клюфас скерував на нього рушницю. «Я ранений в ногу...» тихим голосом просить той. Лишаємо його.
Вже стемнілося. Ми зійшли на дорогу, забиту автомашинами й гарматами. Йдемо вздовж дороги. Навкруги — червоні заграви. В голові плутаються думки. Небо всіяне зірками. Нараз над нами, та зпереду нашого шляху розблисло одне-друге світло, що ярко освітило нашу колону. Парашути ракет звільна спали й світла погасли. Літак, що обсервував наш рух, трохи покрутився і теж зник. Всі перевтомлені. Хотілося відпочити хоч хвилину.
Враз ліворуч розблисло світло. Колона пристанула. Два танки, що йшли попереду нас, спрямували туди свої гармати. Бачимо, біжать туди стрільці з рушницями. Ще декілька хвилин і знову тихо. Чути балачки, що появилася большевицька розвідка. Колона знову рушила вперед.
Ще пів-години і знову зупиняємось. Довідуємося, що прийшли до останньої зупинки. Поміж возами протовплюємося допереду: бачимо, через річку невеличкий місток. Коло нього в темноті працює пару десятків людей. Місток пошкоджений і його нашвидку направляють.
З долини повіяло холодом. Десь кричала сова. Вже починало світати: сапери спішили з роботою. Вже видно невеличку річку, а за нею село. Місток готовий. Відразу йдуть наперед танки, а за ними й піші. Серед них і ми. Дорога веде понад селом, що залишилося ліворуч від нас. На дорозі зустрічаємо розбитий «Т-34» і коло нього двох убитих танкістів.
Кінчається село. Перед нами зелені луки, а ліворуч високі жита. Все більше піших із рушницями та автоматами збирається поза селом. Дивлюся: jдні зривають нашивки, другі витягають з кешені військові книжечки та різні фотографії й усе те нищать.
«Пан! Пан!..»
Без команди вся та густа лава йде вперед. Вмить заторохкотів десяток большевицьких кулеметів. Нас привітав град куль. Лава звертає трохи ліворуч, де стояли жита, і з криком «Слава!» й «Ура!» кидається на ворога. Світляні кулі червоними нитками пронизують нашу лаву/ В житах повно вбитих, ранених, що благають порятунку. Але надармо: їх не рятує ніхто. Хто живий, то почерез трупи скакав вперед.
Ми добігали до перших ворожих окопів: «Пан! Пан!..» — почулося і перед нами виринули мізерні постаті. Позаду них кричать: «Вперьод!» Вони йдуть. Серед них ранені, кривляться від болю. Друга їх лінія бачить, що не в стані нас стримати і відходить на ліве крило, відкриваючи нам дорогу.
Та в тому моменті ворог відкриває з флянки гарматний і ґранатометний вогонь. Рвуться скрізь ґранати, ниви з житами перемінились в зорану ріллю. Наші танки йдуть луками, ворог старається їх знищити. Довкруги них рвуться десятки стрілен. Вмить і розриває один і другий танк: їх освічує червоне полум'я... Спішимо вперед. Натрапляємо на большевицьке кулеметне гніздо: стоїть кулемет, а біля нього вбитий кулеметник.
На Ходорів
Нарешті прорвали собі шлях. Ліворуч все ще сиплються густі кулі. Перед нами на високому насипі залізничні рейки. Дряпаємося на насип. Ворог посилає навздогін стрільно за стрільном: вони рвуться то зпереду, то ззаду. Під горою видніється ліс. В голові одна лиш думка: якби скоріше до лісу. Врешті доходимо й густі дерева заслонюють нас від ворога.
Відпочиваємо. До нас долучує все більше й більше. Вже ціла сотня зібралася. «Ідемо, хлопці!» — почувся голос. — Бачу поручник, що запевняє нас, що виведе з большевицького оточення. Йдемо.
На нашому шляху ввесь час тягнеться ліс. Сонце вже піднялося високо. Був гарний липневий день. Пройшовши добрих кілька кілометрів, відпочиваємо, виставивши стійки. Всі лежать як побиті. Минає година і ми знову поміж деревами просуваємося вперед.
Вже було полуднє, коли ми вийшли з лісу на широку поляну. З другого кінця лісу вийшло двох большевиків, що чомусь стали махати до нас. На команду нашого поручника десяток куль полетів в їх сторону. Вони попадали, а ми пішли далі, ховаючись в гущавники. Вечоріло, як ми зійшли до невеличкого села. З другої сторони на великому бугрі крутився большевицький танк. Входимо в село. Не вспіли навіть дістати куска хліба, як танк, запримітивши нас, відкрив гарматний вогонь по селі. Лишаємо одного вбитого і, не гаючись ні хвилини, виходимо з села далі. За яку годину ми в другому селі, де й заночовуємо в якійсь стодолі. Все спало. Я довго не міг заснути, бо рана прикро боліла, але нарешті таки сон переміг.
Сходило сонце, як ми знову вирушили в дорогу. На душі було весело, бо вже були певні, що вийшли з оточення. Йдемо далі. Ще відпочиваємо в якомусь селі.
Наша сотня вже цілком змаліла; невеличкі групи або залишалися по дорозі, або ж брали інший напрямок так, що до Ходорова нас прибуло лише пару чоловік. Тут мене забрало санітарне авто, яким і від'їжджаю до Стрия. Тут прикре знищення: пару годин тому бомбили місто большевицькі літаки. Спішу на станцію, де на моє щастя стояв уже напоготові для відходу на Мадярщину санітарний поїзд. Поїзд битком набитий раненими, ніде вільного місця. Мене примістили десь на польовому ліжку.
Ще хвилина й залишаємо Стрий. На другий день ми зупинилися в Мукачеві, а пізно вечером прибули до Будапешту, де нас розміщено по різних шпиталях.
Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1952. – Ч. 6-7(20-21)
Немає коментарів:
Дописати коментар