Присяга дивізії «Галичина» – міфи і факти

Аналізуємо справжні тексти присяг, і виявляємо, кому і в якості кого присягали дивізійники.

Всі чули, що вояки дивізії «Галичина» приносили присягу, але мало хто уявляє, які саме слова вона містила. Аналізуємо справжні тексти присяг, і виявляємо, кому і в якості кого присягали дивізійники?

Одним з найбільш гострих питань, яке обов’язково виникає, коли мова заходить за 14-ту добровольчу гренадерську дивізію військ СС «Галичина», є питання військової присяги, яку приносили дивізійники.

Згадка про присягу, як правило, відбувається в двох наративах. Перший, назвемо його «колаборантський наратив», стверджує, що дивізійники присягали не Україні, а особисто Адольфу Гітлеру і Третьому Рейху. А значить, на підставі цього факту, вони є зрадниками України та українського народу, військовими злочинцями і колаборантами з ворогом.

Другий наратив, навпаки, є «ультрапатріотичним». За ним присяга військ СС, яку вояки дивізії приносили в 1943-1944 роках, зазвичай ігнорується (чимало українців взагалі про неї не знають), а головна увага зосереджується на присязі Української національної армії (УНА), яку дивізійники принесли в кінці квітня 1945 року.

Обидва ці наративіви є помилковими, бо ґрунтуються на емоціях, а не на історичних фактах. Наявні джерела свідчать, що за всю історію військової формації, відомої широкому загалу під назвою дивізії «Галичина», в ній змінилося три варіанти присяги. Проаналізуймо ж наявні тексти і нарешті розберімося з питанням, кому і в якості кого присягали українські дивізійники?

Інтернет-мережею ширяться фейки

 

Якщо ви вб’єте в ґуґл запит «присяга дивізії Галичина», то одним з перших посилань, яке ви отримаєте, буде ось цей текст, російською мовою:

«Я, украинский доброволец, этой присягой добровольно отдаю себя в распоряжение Немецкой Армии.
Я присягаю Немецкому Вождю и Верховному Командующему Немецкой Армии Адольфу Гитлеру в неизменной верности и послушании.
Я торжественно обязуюсь все приказы и распоряжения начальников исполнять, а также все военные, государственные и служебные дела строго держать в тайне и тем самым верно и преданно служить Немецкой Армии и одновременно своей родине.
Мне ясно, что я после своей присяги подвергаюсь всем немецким военным дисциплинарным взысканиям. Конец моей службы как украинского добровольца определяет Немецкая Армия».

Читаючи ці рядки, пересічний читач не здогадується, що він є фейковим, і не підтверджується жодним документом. Так, ніяких посилань на першоджерело ви за посиланням не побачите.

Правдиві тексти присяги дивізії «Галичина»

 

Яким же насправді був текст присяги дивізійників? Для відповіді на це питання зазирнемо в архівні документи.

Організаційні питання формування дивізії «Галичина» регулювалися офіційним наказом Головного оперативного управління СС, датованим 30 липня 1943 року, за підписом обергруппенфюрера СС Юттнера. Серед іншого, в цьому документі наведений і текст присяги, який мали приносити українські дивізійники. Дослівно, в перекладі з німецької, він звучить так:

«Я присягаюсь перед Богом цією святою клятвою, що в боротьбі з більшовизмом буду безумовно коритися Верховному головнокомандувачу Збройних сил Німеччини Адольфу Гітлеру, і як хоробрий солдат я будь-якої миті готовий покласти своє життя за цю присягу».

Фото 1: Фрагмент з текстом присяги дивізії «Галичина» з документу Головного оперативного управління СС від 30 липня 1943 року. 

До речі, точно такою ж була присяга добровольців Латиського легіону військ СС.
Отже, саме такий текст виголошували дивізійники в кінці літа 1943 року, під час першої церемонії присяги. Відбувалась вона просто: на урочистому вишукуванні український офіцер дивізії в мікрофон виголошував слова, а вояки за ним повторювали.

Бачите, що текст доволі лаконічний, і без зайвих слів. Втім, ці рядки відразу розбивають два популярних міфи:

1.    Дивізійники дійсно присягалися виконувати накази Гітлера, проте не як політичного або державного лідера (фюрера), а виключно як військового керівника, і виключно для боротьби проти більшовизму (комунізму);
2.    Дивізійники не присягали Німеччині, бо жодної згадки про цю країну в тексті немає.

Для порівняння, наведемо присягу німецьких частин військ СС: «Присягаю тобі, Адольф Гітлер, як фюреру і канцлеру Рейху, в вірності і доблесті. Я клянусь коритися тобі і тим, кого ти поставиш наді мною, до самої смерті, нехай мені допоможе в цьому Бог».

Бачимо, що німці присягали особисто Гітлеру, як фюреру Рейху, в той час як українці – зобов’язувалися виконувати лише його військові накази. Воно й не дивно, бо українські дивізійники не належали до організації СС, а були іноземними добровольцями військ СС. Тому для них питання особистої вірності Гітлеру, яке зазвичай закидають дивізійникам, взагалі не піднімалося.

Наведений нами текст присяги використовувався з другої половини 1943 і до середині 1944 років. В 1944 році в СС розробили нову редакцію присяги для українських добровольців, з метою підкреслити їхнє національне самовизначення.

Текст нової присяги був таким:

«Я присягаю святочно перед Богом, що в боротьбі проти большевизму, для визволення мойого Українського народу, моєї Української Батьківщини, виявлятиму безумовний послух Найвищому Командувачеві німецьких Збройних Сил і всіх борців молодих європейських народів проти большевизму Адольфові Гітлерові, і як хоробрий воїн не вагатимуся кожного часу для цієї присяги віддати життя».

Отже, зміст нової присяги чітко засвідчував, що українці у військах СС воювали за свою рідну землю – за Україну. А Гітлер в цьому процесі все також залишався їх військовим головнокомандувачем. Виключно військовим, не політичним. Німецький Рейх в тексті також не фігурував.

Першими присягу в такій редакції принесли українські вояки дивізії СС «Вікінґ», на початку вересня 1944 року. По закінченні церемонії кожен вояк розписувався на спеціальному папірці з текстом присяги та отримував його, щоб зберігати в своїй солдатській книжці – «зольдбусі».

Фото 2. Листок з текстом присяги українських добровольців, який вручався вояку під підпис після церемонії (бачимо розпис вояка). 


 Ім’я Адольфа Гітлера було закреслено після війни, мабуть для того, щоб не викликати зайвих запитань у можливих критиків.

 В самій дивізії «Галичина» цей варіант присяги вперше використали вже під час перебування на Словаччині, восени 1944 року. З того моменту всі нові добровольці дивізії виголошували тільки такий варіант присяги. Цікаво, що не дивлячись на офіційне використання цього тексту вже з другої половини 1944 року, райхсфюрер СС Гіммлер формально затвердив його лише 16 лютого 1945 року.

В квітні 1945 року 14-та дивізія військ СС була офіційно виведена зі складу військ СС і стала часткою Української національної армії. В березні 1945 року головнокомандувач УНА генерал Павло Шандрук розробив такий текст присяги УНА:

«Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати».*

 (цитується за ювілейним альманахом на честь 50-ття 1-ї УД УНА)

Якісь коментарі до цього тексту зайві, бо він і так достатньо промовистий. 25 квітня 1945 року, перебуваючи на фронті в Австрії, частка підрозділів дивізії офіційно принесла дану присягу на урочистій церемонії, ставши 1-ю українською дивізією Української національної армії (1-ша УД УНА). Втім мало хто знає, що фактично повністю присягнули лише 30-й полк дивізії і учбово-польовий батальйон. Інші підрозділи – 29-й і 31-й полки, артилеристи, фузилери, сапери перебували на передовій, і по цій причині не могли повністю складати дану присягу. Для вирішення цього питання сформували спеціальні церемоніальні групи з військовослужбовців цих підрозділів. Вони взяли участь у церемонії і присягнули, в тому числі, і за інших вояків. Ця присяга стала останньою в історії військової формації, відомої під узагальнюючою назвою дивізія «Галичина».

Необхідний висновок

 

Аналіз всіх трьох наявних текстів присяги дозволяє нам сформувати достовірну історичну картину:

1.    Дивізійники присягалися виконувати накази Гітлера суто як військового головнокомандувача і суто для боротьби з більшовиками;
2.    З другої половини 1944 року в тексті присяги фігурувала Україна, за визволення якої від большевизму вояки клялися боротися;
3.    Німеччина в жодному з текстів не згадувалась;
4.    Сутність обох «есесівських» текстів в тому, що українці віддавали себе німецькому військовому командуванню суто для боротьби з комуністами, і більше ні для чого;
5.    В квітні 1945 року дивізійники прийняли вже суто українську присягу, де Гітлер більше не фігурував, бо тепер в українців було власне військове командування і політичний провід.

Прочитавши наведені нами тексти присяги, виникає питання: чому сьогодні громадяни України мають цуратися борців за свою країну, бо 75 років тому одна-єдина Німеччина могла запропонувати українцям підтримку в боротьбі з комуністами? В умовах, коли українці не мали своєї держави і всьому іншому світу на українську боротьбу було байдуже. Так, німецький інтерес в цьому питанні був багато в чому меркантильний. Проте українцям, як бездержавній нації, особливо перебирати не приходилося. І дивізійники зробили той вибір, який їм видавався найоптимальнішим, ґрунтуючи свої рішення на власному патріотичному світогляді і переконаннях.

В будь-якому випадку наведені історичні факти чітко засвідчують, що ніякими «зрадниками України» і колаборантами українські дивізійники не були. Всі подібні твердження базуються виключно на невігластві тих, хто їх виголошує. То ж будьмо пильними, щоб відрізняти ворожу брехню від правди.


Роман Пономаренко

Останній Бастіон

Сім ключових моментів з історії дивізії «Галичина», які вам варто знати

77 років тому, 28 квітня 1943 року, у Львові офіційно проголосили про початок створення добровольчої дивізії військ СС «Галичина». А сьогодні нам важко знайти іншу більш
суперечливу сторінку українського національно-визвольного руху, ніж історія цього військового формування. Це при тому, що наразі всі архіви відкриті, а в науковий обіг щорічно вводиться чималий пласт нових історичних джерел. Всупереч цьому, більшість згадувань дивізії в науковій літературі чи публіцистиці, досі супроводжується тиражуванням старих міфів і пропагандистських штампів. Пояснити це можна двома моментами: А) більшість незаангажованих радянщиною теперішніх українських істориків і людей, які себе до них приписують, на історію дивізії і Другої світової війни в Україні дивляться суто з позицій сьогодення, повністю ігноруючи історичний контекст того часу; Б) радянська концепція історії Другої світової війни понині міцно укорінена в свідомості більшості громадян України.

В принципі, я вже чимало висловлювався з приводу дивізії. Тож сьогодні просто зосереджу увагу на декількох, на мою думку, ключових моментах, усвідомлення яких необхідне для об’єктивного розуміння її історії.

1. Щоб зрозуміти мотивацію українців, які вступали в дивізію, просто поставте себе на місце звичайного 20-річного українського добровольця, який весною 1943 року прийшов на мобілізаційний пункт. Ви народилися на початку 20-х років, в Галичині, що була часткою другої Річі Посполитої. З дитинства ви зростали на розповідях про Визвольні змагання 1917-1921 років, про загиблу в боях ЗУНР, а потім і УНР. Ба більше, або ваші батьки, або батьки ваших близьких товаришів, брали в цих подіях безпосередню участь, і навіть показували вам світлини та артефакти того героїчного і водночас трагічного для України часу. Думка, що Україна була державою і впала в боях, бо не було власної повноцінної армії, міцно вкорінювалась в багатьох юних і гарячих головах. Проте гучно говорити про свій український патріотизм все ж таки не рекомендувалося. Бо ви на власні очі бачили польську «Пацифікацію», в той час як батьки потайки перешіптували історії про польський концентраційний табір Береза-Картузька. А далі несподіване швидке повалення Польщі і прихід Радянського союзу, який приніс різке погіршення рівня життя, репресії і депортації. І ви знову побачили, що гучно заявляти про свій український патріотизм зовсім не варто, інакше репресій не уникнути.

Проходить трохи менше двох років, і у Львів, разом з німецькими частинами, вступає український підрозділ «Нахтіґаль», а ви на власні очі спостерігаєте, як з тюрем Бригидки і Лонцького виносять тисячі трупів українців, по звірячому вбитих комуністами при відступі. Далі розпочинається німецька окупація, яка в Галичині, несподівано виявилась лояльною до українців, особливо в порівнянні з попередніми двома режимами. Почало активно розвиватися те, що при поляках і радянських комуністах було пригноблене чи заборонене. Відкриваються 4173 українські початкові школи, 12 державних гімназій (при поляках було чотири), 330 фахових шкіл (при поляках 20). Українські студенти знову отримали можливість здобувати вищу освіту за кордоном, наприклад, у Берлині, Відні, Граці чи у Празі. Відкрилось українське освітнє товариство (230 000 членів), тисячі різноманітних культурних гуртків і так далі. І головне, існував Український центральний комітет, який репрезентував українців перед німецькою владою, і до якого та прислуховувалась.

І тепер, після всього цього, якою могла бути реакція національно свідомого, патріотичного юнака, коли усюди почали з’являтися заклики «вступати в українську дивізію військ СС для захисту рідного краю від більшовиків»? Коли всі навколо тільки і говорили, що ось воно – довгоочікуване створення українського війська? Коли ще нестарий батько сам рветься знову вдягнути військову уніформу після 20-річної перерви? Для переважної більшості з них вибір цей був однозначний, що і підтвердили майже 82 000 заявок на вступ до дивізії, від представників самих різних вікових груп і соціальних станів.

Тож мотивація при створенні дивізії з боку українців була виключно патріотична – сформувати українську військову одиницю, яка стане зародком української армії, і взяти участь в захисті своєї Батьківщини від повернення комунізму.

2. З українською мотивацією все зрозуміло. Саме цікаве тут інше – те, що німцям ця дивізія абсолютно не була потрібна як військова одиниця. І у військах СС «Галичина» виникла швидше «всупереч», ніж «за». Єдиним зацікавлений в дивізії німцем виявився губернатор Галичини Отто Вехтер, який добре ставився до українців і враховував українські інтереси. Він також прагнув зробити кар’єру, а найкращим засобом досягти цього було активніше долучитися до військових зусиль Німеччини. Його зацікавленості виявилося цілком достатньо, і далі вже Вехтер «пробив» дивізійне питання в вищому нацистському керівництві, що навіть Гітлер поставив свій підпис під наказом створити дивізію з галицьких добровольців.

Проте крім гучних заяв Вехтера в активі німців більше нічого не було, тому коли мова зайшла про безпосередній процес формування, то виявилося, що для цього нічого не готове. І тому влітку 1943 року на військовий вишкіл до дивізії виїхали не кілька десятків тисяч українців, як всі в Галичині очікували, а лише біля 3000. Відсутність в Німеччини ресурсу для формування дивізії мала негативні наслідки, бо з часом ентузіазм багатьох добровольців згас, і наприклад вже восени 1943 року, коли почався добір для вишколу, щоб заповнити квоту в 6000 рекрутів прийшлося знову докладати зусиль.

Також додам, що всупереч поширених тверджень, нібито Німеччині тоді були конче потрібні солдати, і вони були готові брати до війська будь-кого, німецька військова машина цілком обійшлася б без 20-30 тисяч українських вояків. Бо чого-чого, а людського ресурсу німцям в принципі вистачало аж до осені 1944 року (щоб в цьому переконатися, достатньо просто подивитися давно опубліковані документи наявності солдатів і їх мобілізації за роки війни). Проблема була в іншому – в неможливості забезпечити гідний вишкіл і оснащення всіх цих солдатів, яких в 1943-1945 роках забрали до війська (а особливо в 1944-1945 роках).

3. З попередніх двох пунктів випливає доволі парадоксальний висновок, що головним бенефіціаром від створення дивізії стали саме українці. Несподівано, вони отримали низку унікальних можливостей, як військових, так і політичних: а) створити вишколене, боєздатне українське формування, яке, повторюся, вони розглядали як зародок української армії; б) заявити про себе на міжнародній арені як про окремий суб’єкт, який в нацистській парадигмі, нарівні з іншими націями, робить внесок в боротьбу «Нової Європи» проти більшовизму. Тобто вперше з Визвольних змагань українці отримали можливість стати самостійним гравцем. Тож важко переоцінити факт появи дивізії «Галичина» для української національно-визвольної справи.

4. Дивізійники не були гарматним м’ясом, як сьогодні стверджують деякі персонажі, яким лінь відкрити серйозні історичні джерела. Бо не дивлячись на нестачу матеріальних ресурсів, німці, якщо вже взялися щось формувати, то робили це фахово і професійно. Вони приклали всіх зусиль, щоб підготувати і оснастити українську дивізію для фронту належним чином. Перед виїздом під Броди середній дивізійник мав мінімум сім місяців вишколу за плечима, а десь третина вояків – біля року. Вони були озброєні і оснащені краще, ніж вояки інших німецьких дивізій, які служили з ними в 13-му армійському корпусі. А восени 1944 року, після відновлення дивізії, коли вже рушилися фронти, німці все одно не кинули українську дивізію затикати гарячі ділянки фронту, а спрямували її набиратися бойового досвіду в порівняно спокійну союзну Словаччину, де українці допомагали тамошньому уряду боротися з партизанами і встановлювали добрі стосунки з місцевим населенням.

5. Українські вояки не були членами організації СС, і як добровольці на службі у військах СС, носили українські національні відзнаки – нарукавний щиток з золотим галицьким левом і трьома коронами на синьому фоні, що нашивався на лівий рукав, а на правому комірі, замість петлиці з рунами – петлицю з «левиком». Для всіх адекватних людей тоді і зараз це символізувало, що вони б’ються за свою національну справу, нехай і в чужій уніформі, і під чужим командуванням. Показово, що хоча в Другу світову українці воювали у лавах багатьох армій, зокрема, в радянській, британській, канадській, американській, проте лише українці в німецьких збройних силах носили свої національні відзнаки – як дивізійники, так і вояки УВВ. В жодній іншій армії національних відзнак для українців не запроваджено. Воно й не дивно, бо в тих арміях на українців дивилися як на громадян СРСР чи Польщі, але зовсім не як на людей, які мають право на власну державу.

6. Відсутні жодні докази здійснення українською дивізією військових злочинів. Звісно, брехливих фальшивок і маніпулятивних тверджень гуляє чимало, тому фальсифікатори української історії регулярно щось подібне закидають. Проте документально все воно нічим не підтверджується. Ба більше, за 80 років після війни історію дивізії перекопали вздовж і поперек майже на всіх континентах. Цим займалися історики, слідчі і державні чиновники. І що отримали в результаті? Жодного переконливого, доведеного доказу щодо здійснення військових злочинів дивізійникам! Хотілося б сказати, що в цьому питанні можемо нарешті поставити крапку, втім, вже незабаром традиційно очікуємо чергову порцію брехливих звинувачень.

7. Про те, як «Нюрнберзький процес засудив дивізію» за останні роки не згадував тільки ледачий. В котре повторюся, що питання української дивізії, як і України взагалі, там не розглядалося, а з вироку цього трибуналу чітко слідує, що українські дивізійники не визнані ним злочинцями (бо в ньому фігурують лише члени СС (тобто люди з членським квитком і особистим номером), якими дивізійники, як українці, в принципі не могли бути.

                                                                                                   ***

Підсумовуючи зазначу, що українським дивізійникам абсолютно нема чого соромитися, ні перед своїми сучасниками, ні перед теперішніми поколіннями українців. Сьогодні в Україні їх залишилось небагато, до 30 людей, самому молодшому з яких 93 роки. Проте вони і досі не мають того, на що заслуговують – визнання української держави, про яку вони все життя мріяли, і за яку боролися зі зброєю в руках. Дивізійників не визнано учасниками національно-визвольної боротьби. І я цілком свідомий, що цього майже не реально добитися, а відстоюванням історичної справедливості, займається порівняно невелика група істориків і ентузіастів. Масової підтримки суспільства вони не знаходять, оскільки не мають серйозних важелів впливу і пропаганди. Здебільшого, це питання знаходить розуміння в межах трьох областей Галичини, проте в інших регіонах України на дивізійників досі дивляться за допомогою радянських лекал, тавруючи їх зрадниками. Дарма, бо дивізія гідно проявила себе в бойових діях, враховуючи умови в яких їй прийшлось вступити в бій, нічим не заплямувала свого імені та стала одним з символів боротьби українського народу за власну свободу та незалежність.



 Роман Пономаренко

Enigma 

«Спогади фронтовика» Євстахія Загачевського

Видавництво «Мандрівець» порадувало читачів черговою гарячою книжковою новинкою – виданням спогадів українського вояка дивізії «Галичина» Євстахія Загачевського «Спогади фронтовика» (Тернопіль: «Мандрівець», 2019 – 256 с.).

Для української мілітарної історії постать Євстахія Загачевського не те що непересічна – вона взагалі нетипова! Бо свій основний бойовий шлях Загачевський пройшов у лавах елітних німецьких підрозділів військ СС. В 1941-1942 роках він служив у складі 1-ї піхотної бригади СС на Ленінградському фронті, а в 1943-1944 роках – в ударній 3-й танковій дивізії СС «Тотенкопф», на найгарячіших ділянках Східного фронту. Він брав участь в боях за Харків в лютому-березні 1943 року, в запеклих бойових діях, які характеризували шлях відступу дивізії в другій половині 1943 – початку 1944 років. Характерно, що Загачевський був не єдиним українцем у лавах цих підрозділів (в своїх спогадах він згадує декілька прізвищ), утім він єдиний з них, який залишив змістовні спогади про свою службу. І це ще більше підкреслює вагомість цієї книги, бо дозволяє побачити ті аспекти української національно-визвольної боротьби, що наразі часто неусвідомлені сучасним широким українським загалом.

В 1944 році Загачевський, за власним бажанням, був переведений до дивізії військ СС «Галичина». Звісно, фронтовик, з чотирирічним бойовим досвідом, там прийшовся в нагоді. Для Загачевського це було принциповим питанням, служити саме в українській дивізії, в якій він, як і тисячі інших дивізійників, бачив зародок майбутньої української професійної армії. Загачевський і до німецьких збройних сил зголошувався в 1940 році лише тому, що сподівався, що німці будуть формувати українську армію. Тоді не склалося, а в результаті він опинився в есесівському мундирі на північній ділянці Східного фронту.

Варто зазначити, що в Україні Загачевського традиційно сприймають як «штрафника», тобто вояка, що потрапив на фронт в якості покарання. Проте, це в принципі неможливо, оскільки в німецькій армії взагалі, і у військах СС зокрема, подібної системи покарань не існувало. Звісно, в їх складі були карні підрозділи, утім їх функція, особливо в 1941 році, відрізнялася від сумновідомих радянських штрафних рот. До того ж, на фронті Загачевський опинився у складі регулярного підрозділу військ СС, а не штрафного.

Взагалі, історія його потрапляння на фронт доволі цікава, і певною мірою пояснює виникнення «штрафного міфу». В своїй «Автобіографії» Загачевський згадує, як після звістки про арешти оунівців влітку 1941 року, низка українських добровольців дезертирувала з вишкільного табору. Ті хто залишилися, були інтерновані, і пройшли ретельну співбесіду з німецькими офіцерами. Після всіх їх відправили на продовження вишколу в Дахау, де дислокувався один з учбових підрозділів військ СС (а не карний підрозділ, як міг тоді подумати Загачевський, судячи з назви місцевості, де також знаходився сумновідомий концтабір). А після завершення вишколу, Загачевський опинився на фронті.

Після війни Загачевський сам себе називав «сірим колаборантом», за кольором мундиру кольору фельдґрау, який носили у військах СС. Утім сам він завжди підкреслював, що «моїм гарячим бажанням було стати воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми, всі ті, що в різних фазах цієї 2-ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю – хоч і дану часто нашим ворогом». Важко не погодитись з цим твердженням.

Зауважу, що крім своєї змістовності, ця книга також характеризується гарним літературним стилем і читається на єдиному диханні, як захопливі військові пригоди. Проте, не варто забувати, що це не розважальна повість, а історія реального людського життя одного з десятків тисяч борців за Україну і її державність в роки Другої світової війни. Цікаво, що передмову до цієї книги написав дивізійник і відомий діаспорянин Богдан Маців.

Особисто я однозначно раджу цю книгу усім, хто цікавиться як загальною історією Другої світової війни, так і її українським виміром.

Роман Пономаренко,

кандидат історичних наук

Перші жертви

(Зі споминів військового звітодавця Р. Т.)

 

При головному шляху Львів—Київ, на віддалі може одного кілометра від Бродів, під лісом у затиші розташований маленький воєнний цвинтар. Він різниться від усіх інших тим, що нема на ньому величавих пам'ятників та гранітних гробівців, ні так притаманних нашим цвинтарям тінистих лип та струнких тополь. Лише вкриті травою могили з малими березовими хрестами, на котрих настромлені ржаві шоломи, що в них сумно виграє вітер...

                                                                     *     *     *

Провесна 1944 року Броди переживають незвичайний день. Вже з ранку помітний особливий рух. Мешканці міста та селяни з довколишніх сіл, святково вдягнені, прямують до міста то пішки, то возами. Вони прямують туди, щоб узяти участь у похороні двох стрільців, що перші впали в бою, охороняючи українську людність від комуністичних польських партизанів у селі Гута Пеняцька.

Жалібна церемонія почалася в місцевому шпиталі в присутності духовенства, представників українських центральних установ та організацій, адміністрації, почесної військової варти та величезної маси громадянства. Кількість вінків свідчила, як болюче відчули українці перші жертви своєї молодої дивізії. Під звуки похоронного співу сумна процесія доходить до місця вічного спочинку.

... Панахида, короткі пращальні промови, чота віддає почесну сальву — і дві домовини, вкриті національними прапорами, глухо западаються в глинясту брідську землю. Навіть сонце проглянуло на хвилину крізь темні олив'яні хмари, щоб хоч кількома ясними, хоч холодними промінями попращати молодих героїв.

                                                                  *      *      *

Повертаючись у вечері до Львова, зауважую зі шляху декілька постатей на цвинтарі. Висідаю з авта й обережно підходжу ближче. З-поза кущів бачу: це брідські дівчата, вдячні своїм оборонцям, прийшли по-свойому прибрати дорогі могили... І тихенько несеться з дівочих уст улюблена стрільцями пісня:

Напиши до батька, напиши до неньки. 
Напиши до любої дівчини, 
Що гостра куля грудь мою пробила 
В бою за волю України ...

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА. – 1951. – Ч. 4(6)

Наші зустрічі з «Четніками»

Пилип Трач
xop. 1. УДA.


Взимку 1945 року нас було пересунено з Словаччини до Юґославії для охорони запілля німецького фронту. Терен, що його ми займали, був майже вільний від партизанів, і нам ні разу не доводилось мати якісь поважніші сутички з тітовцями. Незважаючи на те, манія небезпеки з боку партизанів переслідувала наше командування, яке тримало вояків у стані перманентної готовости. Досить було, щоби до штабу надійшло якесь невиразне повідомлення — до речі, (ми мали неодноразову змогу це перевірити) — часто провокаційного характеру, зі сторони самих же тітовців, а вже наші полки, без перевірки поданих відомостей, підіймались кожен зокрема або цілою дивізією на щораз нові акції, з яких ні одна не увінчалась успіхом.

Ідучи до Юґославії, я вже по дорозі робив у думках пляни, що, може, там, якщо не буде альянтського десанту на Балканах, нам пощастить пробити маленький отвір — віконце у вільний світ, щоби крізь нього гукнути на захід про насильства над Україною з боку обох диктатур. Про те, як згодом завів наші надії і сподіванки демократичний світ, шкода говорити...

Тим часом життя в дивізії пливло своїм річищем. Яке було відношення німців до нас, можуть свідчити дві показові події. Згідно з наказом штабу дивізії, полки мали відіслати до етапу нездібні до бойової служби і „непевні" елементи. Пригадую собі, з яким острахом дивились мої стрільці на це видовище: до штабу полку було приведено з різних його підрозділів кільканадцять наших вояків, яких польова жандармерія роззброїла, продержала цілу ніч під вартою в льоху одного замку, а вранці під конвоєм відпровадила в невідоме. Стрільці буквально плакали. Вони підозрівали, що, може, з якихось причин їх замкнуть до концентраційного табору, і просили порятунку. Німецькі жандарми прикладами рушниць наводили „порядок". Вояків, які ще вчора стояли перед небезпекою втратити власне життя в боях проти спільного ворога, сьогодні ті уявні „союзники" трактували, як худобу. Після оповідали, що одного молодого хлопчину з групи тих нещасливців жандарми по дорозі при спробі втечі, розстріляли. Всі наші інтервенції в штабі полку в справі пристойного трактування цих людей були даремні.

Далі просто панічні настрої серед наших вояків викликав наказ про роззброєння дивізії. Несподівано дивізія повинна була здати зброю, яка мала бути вжита для озброєння новосформованих німецьких з'єднань. Можна собі уявити, що дивізія, яка тільки що поборювала партизанів, по складенні зброї, безборонна, серед ворожою терену стала б здобиччю червоних банд, які прагнули виключно фізичного знищення свого противника. На щастя, цей наказ було скасовано, а частину вже приготованої до відіслання зброї повернено. Проте, ніхто не мав певности, до за деякий час не повториться це саме або щось подібне. Обидві сторони, як ми, так і німці задихались в атмосфері взаємного недовір'я.

Удвох з хорунжим М., моїм товаришем і приятелем ще з цивільного життя, вирішили ми діяти. Спочатку ми вирішили нав'язати контакт із представникам сербського національного підпілля, щоби з'ясувати їм наше становище та знайти в разі потреба їхню підтримку. Далі ми сподівались, що через них ми можемо налагодити взаємини з західним світом, з яким, на нашу думку, вони повинні бути у зв'язку. Як виявилось опісля, з подібними плянами носилось тоді багато наших друзів, і кожний по-своєму старався їх зреалізувати. Не було зорганізованого центрального тіла, що надало б тим випадковим, пооодиноким заходам характеру скоординованої акції.

Ми почали ближче приглядатись до сербів. Всі вони були замкнені в собі й малоговіркі. Вони ненавиділи окупантів і підтримувати приязні стосунки з німцями або їхніми поплічниками вважали за негідне для себе. Довго ми не могли рушити з місця, аж поки не трапилась одна   подія, яка прийшла нам на допомогу. Мій товариш пор. М. дістав приміщення в одного старшого сербського громадянина, вислуженого сільського вчителя. Я заходив туди дуже  часто і, розмовляючи з поручником М. зауважив, що наш господар уважніше прислуховується,  коли мова йде про большевиків, комуну, Тіта тощо. Зрештою, по кількох днях упертої мовчанки він не витримав і признався, що його син загинув 1943 р. від рук червоних   партизанів. Почувши наші щирі вислови співчуття, він став відвертіший і розповів нам, що в нього був ще один син, який поляг як вояк королівської підпільної армії 1941 р. в боях проти німецького окупанта. — Ви є наш природний союзник! — скрикнули ми, трохи не силою приховуючи нашу радість з приводу такої цінної для нас знахідки. Ми розповіли  йому  про Україну, її історію, її тяжкий стан між молотом і ковадлом 1941 р. та про наше ставлення до   большевизму і Третього Райху. Все це він уважно слухав та час від часу, киваючи сивою    головою, потверджував свою згоду з нашими поглядами. Від того часу він став трактувати   нас і гостити як своїх найближчих.

Наш господар дуже радо погодився зорганізувати зустріч з „четніками", і вона відбулась, за його згодою, в нього в хаті. — Про настрої ваших вояків ми поінформовані, — сказав глухим басом кремезний, середнього росту офіцер армії Міхайловича. — Наша розвідка збирає про вас точні відомості, головне, за посередництвом покликаних до того жінок. На конті вашої частини маємо вже записаних декілька неприємних промахів. Майте на увазі, що всі вони вже з нашого боку зреваншовані відповідним способом. Розуміється, що тут ми не брали до уваги ваших акцій, спрямованих проти людей комуністичних переконань, яких ми так само поборюємо. Ті, на мою думку, провадять щодо вас свою окрему бухгальтерію. Тому що ви говорите від свого власного імени, — застеріг він далі, — даю вам лише в загальному відомості про питання. які ви мені тут поставили. Щодо нашого ставлення до німців, то я вам з'ясую його коротко: ми їх ненавидимо. Вони, проте, мусять нас терпіти, бо ми їм, якщо не дуже шкодимо, то, здебільшого, таки допомагаємо в поборюванні червоних партизанів. Спочатку, тобто після упадку Юґославії. навесні 1941 р., ми, зорганізовані в королівській підпільній армії під проводом ген. Міхайловича, малими загонами — „четами" (від того походять назва „четніки") збройно виступали проти німецького окупанта. Після того, як Гітлер ударив на Схід у червні 1941 р. і СССР став союзником західніх держав, в Югославії постав паралельно до нашого новий рух спротиву, комуністичні партизани Тіта. Спочатку ми з ними навіть співпрацювали, але через різкі розходження ідеологічного характеру, ми наприкінці 1941 р. від них відсепарувалися, а вже наступного року почали збройно їх поборювати і винищувати.

—  На питання, яке вас найбільше цікавить, відповімо вам також коротко: захід нас ганебно зрадив. Організуючи наш рух, ми подбали про тісні зв'язки, головне, з Англією, яка до речі, спочатку навіть нам багато допомагала. Нам подавали надію про утворення фронту на   Балканах, що нас незвичайно підтримувало на дусі. З моменту, коли ми повернулись проти    червоної загрози, захід почав ступнево зривати з нами зв'язки, а 1944 р. нас було затавровано офіційно назвою „коляборантів  Третього Райху" і тим самим трактовано як ворогів альянтів.  Уявіть собі, чи тут не може порядну людину на місці чорт вхопити! — не втерпів він і вилаявся з досадою.

—  Ми можемо себе взаємно з вами розуміти, і в наших намірах нема нічого, щоби нас дискримінувало. Але захід нас не розуміє. Ми переконані, — додав він на закінчення, — в правильності наших протикомуністичних позицій і залишимось вірні нашій ідеї аж до переможного кінця.

Я ще декілька разів зустрічався з нашим знайомим „четніком". Спільна небезпека змушувала нас знаходити спільну мову, а всякі дрібні непорозуміння відкладати на дальші часи. Після виходу нашої дивізії на фронт у Стирії, ми розійшлись, як справжні приятелі.



Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 4(6), квітень 1951 р.