Олеся Хромейчук
Одним з найменш досліджених питань, які стосуються дивізії «Галичина» є уникнення членів дивізії репатріації в СРСР та роль, яку у цьому відіграла британська влада. Для того щоб зрозуміти чому примусова репатріація дивізійників не відбулася і чому британська комісія з перевірки біженців поставилася прихильно до перевезення членів дивізії на територію Великої Британії, необхідно контекстуалізувати повоєнні рішення британських чиновників. На той час, зміни в політичній ситуації стосовно Радянського Союзу та пов’язані з ними дилеми, з якими зіштовхнулася британська влада ухвалюючи рішення щодо членів українського ворожого персоналу, що здався в полон (Surrendered Enemy Personnel, SEP далі «СЕП»), ймовірно відіграли більш значну роль, ніж сама воєнна історія дивізії Ваффен СС «Галичина».
Рішення прийняті протягом Ялтинської конференції (4-11 лютого 1945)
між очільниками урядів Сполучених Штатів Америки, Сполученого
Королівства та Радянського Союзу, Франкліном Д. Рузвельтом, Вінстоном
Черчиллем та Йосипом Сталіним, мали вирішальне значення в питанні
репатріації радянських громадян, включно з тими, які прибули з
українських земель, які до 1939 року були у складі Радянського Союзу.
Метою конференції було обговорення реорганізації повоєнної Європи, в
тому числі - розподіл Німеччини, воєнні репарації Німеччини, створення
Організації Об'єднаних Націй та вирішення суперечливого питання
реорганізації території Польщі. Також розглядалася важлива «Угода, що
стосується військовополонених та цивільного населення, звільненого
збройними силами під радянським командуванням та збройними силами під
британським командуванням».[1]
Дев'ять пунктів ялтинських рішень, які передбачали репатріацію
радянського населення та британських підданих, були повторно обговорені
британцями в травні 1946 року, через те що «текст угоди [щодо
військовополонених, узгоджений на Ялтинській конференції] не містить
положень, які б вказували на те, який рівень застосування сили
допустимий для забезпечення репатріації радянських громадян, неохочих
повертатися до своїх домівок».[2]
Члени дивізії «Галичина» були серед тих, хто не бажали повертатись на
рідну землю під владою Радянського Союзу. Меморандум від британського
Міністра закордонних справ стверджує, що більшість радянських громадян
було репатрійовано без перешкод, але також наголошує, що все ще є
«групи непокірних у різних театрах воєнних дій, яких може бути важко
репатріювати не вдаючись до застосування сили».[3]
Серед цих груп були і члени дивізії Ваффен СС «Галичина», які у травні
1946 року, коли був укладений цей меморандум, перебували у таборі для
«СЕП» біля міста Ріміні в Італії.
30 січня 1946 року в Комітеті закордонної реконструкції (Overseas Reconstruction Committee), Канцлер герцогства Ланкастерського підняв питання використання сили в процесі репатріації, вказуючи на те що «наслідки можуть бути неприємними».[4] Що саме вважалося «неприємними наслідками» не роз’яснено, але було узгоджено що «британське командування в усіх європейських театрах воєнних дій повинно призупинити насильну репатріацію радянських громадян»[5] допоки Ялтинські рішення не буде переглянуто. Такий перегляд мав місце в травні 1946 року, в результаті чого було рекомендовано, що
“нам слід застосовувати принцип примусової репатріації тільки до
тих громадян Радянського Союзу, які були захоплені в німецьких мундирах,
або які були учасниками збройних сил СРСР станом на чи після 22 червня
1941 року і яких згдом не було звільнено від служби, або за наявності
доказів, що вони надавали допомогу та підтримку ворогові.”[6]
Цей опис безсумнівно охоплював членів дивізії «Галичина», але був ще один критерій, який потрібно було задовільнити для здійснення насильної репатріації: «лише особи, які мали радянське громадянство і перебували на території Радянського Союзу станом на 1 вересня 1939 року, вважатимуться радянськими громадянами з метою репатріації».[7] Згідно з цією заявою українці, які служили в дивізії Ваффен СС «Галичина» опинилися в особливій ситуації: попри те, що не всі члени дивізії були родом з Галичини, як згадувалося в попередніх розділах, більшість з них стверджували, що були родом з регіону, який радянська армія окупувала лише 17 вересня 1939 року. Таким чином, за відсутності доказів про перебування в дивізії радянських громадян, дивізійники не цілком відповідали критеріям примусової репатріації. Отож, британська влада не мала можливості силоміць відправити членів дивізії в СРСР, але, водночас, рішення дозволити понад 8,000 осіб, які здалися в полон в німецьких мундирах переїхати до Великобританії було б дуже контроверсійним.[8] До прийняття остаточного рішення було проведено низку переговорів між радянською репатріаційною місією та представниками британської влади в Європі.
В
«Перегляді женевських конвенцій про захист жертв війни», в розділі
«Репатріація після припинення військових дій», де обговорюється
обов'язкова репатріація військовополонених, зазначено що «наша поведінка
щодо цього питання зазнала критики, і за кордоном, і вдома»,[9] тому було запропоновано розглянути детальніше пропозицію «заборонити репатріацію ув'язнених проти їхньої волі»,[10]
висунуту комітетом Червоного хреста. Таким чином, можна припустити, що
попередній скандал, викликаний британськими органами влади примусовою
репатріацією козаків, став застереженням у випадках з іншими
підрозділами, яким теж загрожувала примусова репатріація, і серед яких
була дивізія «Галичина». Отже, дивізійникам пощастило не бути серед тих,
які підлягали першочерговій репатріації.[11]
Однак такої фортуни не було б достатньо для уникнення репатріації в
майбутньому, оскільки дивізійники все ще мали пройти перевірку
радянської репатріаційної місії, яка, у випадку виявлення серед них
громадян Радянського Союзу чи воєнних злочинців, могла наполягати на їх
обов'язковій репатріації.
Більшість українських переміщених осіб (Displaced Persons, далі «Ді-Пі») боялися репатріації в СРСР; однак ті, хто боролися проти Червоної армії, боялися її найбільше. З інтерв'ю з колишніми дивізійниками[12] стає зрозуміло, що члени дивізії не мали ніякої офіційної інформації про ялтинські рішення щодо питань репатріації. Проте, існували чутки, які надходили зокрема з двох джерел. Першим джерелом були представники української церкви при Ватикані, найвпливовішим з яких був єпископ Іван Бучко, який очолював Український допомоговий комітет і був відповідальний за відвідування українських католиків у західній Європі. Уважається, що власне ці люди приносили новини про ялтинські рішення дивізійникам, які перебували в «СЕП» таборі.[13] Також, деякі члени дивізії стали свідками примусової репатріації козаків у тимчасовому таборі в Австрії, то ж усвідомили, що схожа доля могла чекати і на них.
У грудні 1945 року загальна кількість переміщених осіб, записаних як етнічні українці, налічувала лише 9 190 осіб. До червня 1947 року це число стрімко зросло, і становило 106 549 осіб.[14] Однак, українцям не надали статусу національної групи, оскільки класифікацію переміщених осіб та військовополонених здійснювали на підставі їхнього громадянства, а не національності чи етнічного походження. Деніс Гіллс,[15] якого в липні 1945 року Штаб командування військ союзників у Казерті (Allied Forces Headquarters) уповноважив подати звіт про «10 000 вояків Української Дивізії «Галичина», яких утримували там як ворожий персонал, що здався в полон британцям в Каринтії»,[16] пише що його завдання встановити ідентичність цих чоловіків виявилося нелегким: «як їх слід було зареєструвати: як «польських», «російських» українців, як радянських громадян чи навіть декотрих, як справжніх поляків? (хоча армія генерала Андерса в Італії не хотіла мати нічого спільного з ними).»[17] Оскільки громадянство українців було незрозуміле, багато з них були класифіковані як «невизначені» і, допоки їхній статус залишався без змін, їх не мали права репатріювати.
Не всі дивізійники були проти повернення в свої рідні міста і села,
які тепер були [18]) до понад 1 тис. осіб.[19]
Проте, для багатьох українців, в том числі членів дивізії, повернення в
Радянський Союз було рівноцінно смерті. Марк Елліотт підрахував, що
після Другої світової війни, кілька тисяч радянських громадян вирішили
радше покінчити життя самогубством, аніж повертатися в СРСР.[20]
Для дивізійників боротьба проти репатріації почалася з доведення факту
свого походження із Західної України, з територій, які були під владою
Польщі, Румунії, Чехословаччини чи Угорщини. Команда з перевірки
біженців, як показує Гіллс, була вкрай розгублена:
“Мої попередні висновки розкрили страшний сон картографа. Серед членів дивізії безсумнівно були справжні радянські росіяни, але з обмеженим часом та без відповідних ресурсів, належна перевірка була неможливою, а будь-яка спроба викрити «воєнних злочинців» була б фарсом. Тому я порекомендував розглядати українське формування, як єдине ціле і, повіривши їм на слово, всіх членів дивізії класифікувати як громадян Польщі з польської Галичини.”[21]
Незважаючи на трактування Ваффен СС «Галичини» дивізією, яка офіційно складалася із західноукраїнських галичан, а, отже, не-громадян Радянського Союзу, британська влада дозволила радянській репатріаційній місії здійснити власну перевірку дивізії. Завданням репатріаційної місії було знайти докази, які б вказували на причетність дивізії до воєнних злочинів, чи довести, що серед членів «Галичини» були радянські громадяни.
У таборі військовополонених біля Белларії (Італія)[22] число дивізійників нараховувало близько 11 000 осіб. Пізніше, близько 500 з них заявили про своє німецьке походження та були переведені в табори німецьких військовополонених.[23] Ще деякі дивізійники, наголошуючи на своєму польському походженні, заявили, що служили в армії генерала Андерса і наполягали на переведенні у польські полки.[24] Водночас, певна кількість цивільних людей, які були незадоволені своїм статусом остарбайтерів,[25] приєдналися до дивізії, з надією на кращі перспективи, бо вони також боялися повертатися в СРСР. Саме під час перебування у Беллярії дивізію «Галичина» відвідала радянська репатріаційна місія. Гіллс зазначає, що «перед тим як прибула радянська репатріаційна місія я попередив лідерів українського табору і їхнього коменданта майора Яськевича, бути абсолютно непохитними з московськими офіцерами; їм не слід їх боятися, їх не будуть ні до чого змушувати. Я буду присутнім, щоб упевнитися, що гра іде за правилами.»[26] Самі дивізійники також наголошували, що представники британської влади часто виступали в ролі спостерігачів протягом візитів радянської репатріаційної місії. Проте, вони не втручалися у спілкування між українськими ув'язненими та радянською місією. Навіть у випадках коли ситуація ставала критичною (наприклад, коли дивізійники почали кидати камінням у представників радянської місії) втручання британських чиновників було мінімальним, і хоча британці залагодили інцидент, ув'язнені дивізійники, які виявили агресію, не були покарані.[27]
Члени радянської репатріаційної місії самі часто походили з Галичини і
говорили українською, а не російською, що мало б викликати більшу
довіру до місії.[28] У своїй статті, Гіллс так описує появу радянської репатріаційної місії:
“Коли радянська команда, під керівництвом генерала Васільєва та полковника Яковлєва, зайшла у клітку, ціла українська дивізія, виставлена на інспекцію, мовчки спостерігала за ними. Майор Федоров поглузував з тоненьких бівуак-наметів, в яких спали на землі тисячі худих, засмаглих чоловіків у потертій формі, а також із польових кухонь в британському стилі та пайків. Генералу Васільєву дали спробувати черпак супу і він запитав, чи є якісь скарги. Скарг не було. І справді, моторошна тиша присутніх чоловіків здалася мені незвичною та багатозначною. Це було випробовування волі: радянська воєнна машина не просто зіткнулася з кількома тисячами неозброєних, проте рішучих чоловіків, але і з випробуванням власної репутації.”[29]
Радянські офіцери, очевидно, показані, як антигерої в цій історії. У своєму описі подій, Гіллс не наголошує, що дивізія воювала у лавах Ваффен СС та що радянські офіцери не мали причини бачити колишніх членів дивізії «Галичина» ніким іншим, як лише своїми безпосередніми ворогами. Натомість, він нагадує, що тепер «кілька тисяч» українців (насправді ж, більш ніж 8 000) – неозброєні та беззахисні:
“У них була своя мова, звання та обмундирування, своя релігія з уніатським хрестом та чудовим церковним співом, своя власна історія. Вони вважали себе частиною Української Визвольної Армії, використовуючи Німеччину як союзницю в боротьбі проти більшовизму.”[30]
Гіллс створює певну картину дивізії: якщо для радянської місії вони були відступниками, які зрадили свою батьківщину та воювали проти своїх «братів», для Гіллса члени дивізії були особистостями, яких об’єднувала національна свідомість, і які наполегливо відстоювали свої позиції. До кінця не зрозуміло, чому Гіллс вирішив зобразити дивізійників в такому позитивному світлі. Причиною цього могло стати його незадоволення тим, як утримували військовополонених, або його політичні погляди у поєднанні з особистою прив’язаністю до українців, з якими він провів чимало часу. Якою б не була його мотивація, зображення членів дивізії запропоноване Гіллсом посприяло загальному позитивному сприйняттю дивізії «Галичина» британською владою, і збільшило їхні шанси на отримання дозволу для переїзду у Великобританію.
Зустрівшись вперше з членами дивізії, радянська місія пообіцяла їм «прощення» та [31]
виснажена війною і потребує всіх своїх синів та дочок. Цей підхід
здебільшого не спрацював і за ним послідували допити. На дивізійників
часто тиснули, щоб вони розповіли про те, чим займались підчас війни,
про їхніх політичних лідерів, про зв’язки та родичів в СРСР і за
кордоном. Гіллс зазначає, що «радянські офіцери провели багато днів
допитуючи українців. Вони працювали невтомно, без обідніх перерв,
послабивши комірці в наметі, розбитому у клітці».[32]
Він продовжує стверджуючи, що «був присутнім на кожній співбесіді.
Чоловіків допитували індивідуально. На запитання, чому вони підняли
зброю проти СРСР вони відповідали впевнено і з запалом, що «ненавиділи
більшовиків за те, що ті переслідували їх та їхні сім’ї»».[33]
Звертаючи увагу на політичні переконання вояків, Гіллс знову нагадує,
що вони вступали в бій, щоб захистити свої сім’ї, а не просто слідували
нав’язаній ідеології. Гіллс підкреслює, що «кожен ув’язнений, стоячи
струнко перед розкладними столами, за якими сиділи радянські офіцери, не
зводив очей з мене в цей критичний момент, так ніби моя форма була
рятівним колом».[34]
Цікавим є заувага про британську форму у протиставленні до радянської,
яку носила репатріаційна команда. Той факт, що донедавна самі
дивізійники носили німецьку уніформу не згадано; тепер битва триває між
«чуйним Заходом» та «безжалісним Радянським Союзом». У своїй статті
Гіллс чітко протиставляє британських та радянських чиновників:
“Незабаром після того, як [радянська] місія поїхала, місцевий командир, бригадир Блок, взяв мене з собою в клітку, щоб звернутися до старших офіцерів. Це був драматичний момент, так як доля цілої дивізії залежала від того, що він мав сказати. Бригадир говорив коротко і по суті. «Тепер ви в безпеці» – сказав він їм. «Місія з Москви вас більше не турбуватиме. Ви повинні продовжувати довіряти нам, і ми вас не підведемо.» Він похвалив солдатів за їхню хорошу поведінку та попросив не порушувати дисципліну. Перекладаючи, я дивився прямо на Яськевича. Його суворе обличчя сотника світилось від полегшення”.[35]
Цікавим є спостереження Гіллса про начебто заспокоєних українців,
адже як в інтерв’ю, так і в спогадах дивізійники розповідають про
постійний страх перед поверненням радянської місії та безперервну
недовіру до британської влади:[36]
“Аліянтам, а особливо англійцям, було нецікаво, хто такі дивізійники і за що воювали. Вони бачили в нас вояків, що носили німецькі уніформи, а ще — бездержавних і переважно самотніх осіб. […] В цей час серед західних альянтів ще панувало велике совєтофільство. […] Серед військовиків і цивільних службовців західних переможців аж кишіло всілякими симпатиками комунізму і «лібералами», що були готові за гроші продати будь-кого.”[37]
Незважаючи на те, чи справді багато зусиль було докладено британцями для захисту дивізійників від примусової репатріації до СРСР, радянська місія була змушена визнати що, якщо дивізійники індивідуально не виявляють згоди на повернення, їх неможливо репатріювати примусово. По суті, репатріаційна місія генерала Васільєва зазнала поразки:
“Полковнику, який щойно прибув з Москви, щоб підігріти обстановку дозволили звернутися до полонених за підрозділами. «Ви сіра маса», крикнув він на кам’яні обличчя, які дивилися на нього. «Ви не маєте нічого цінного, окрім своїх рук. Світу ви непотрібні. Для них ви – сміття. Я вас попереджаю. Рано чи пізно ви будете в руках Радянського Союзу.»[38]
Той факт, що радянська репатріаційна місія не змогла довести, що дивізійники були громадянами Радянського Союзу і не знайшла жодних доказів причетності дивізії до воєнних злочинів, означав, що вони не мали підстав для примусової репатріації дивізії. Усе ще побоюючись загрози репатріації, але почуваючись в безпеці від цієї радянської репатріаційної місії, дивізійники переїхали в табір «СЕП» біля Ріміні в Італії.
Табір
у Ріміні, на відміну від табору в Беллярії, був набагато краще
обладнаний для прийняття більш ніж 8 тис. українців. Дивізійники робили
все можливе для покращення свого перебування в таборі. Вони створили так
званий «народний університет» і випускали інформаційний бюлетень з
доступною інформацією та чутками, які поширювались про ситуацію в
Україні, що тепер була цілковито у складі СРСР. Ці дії сприяли створенню
певного наративу, який використовувався як самими дивізійниками, так і
британською комісією з перевірки біженців, зображуючи членів дивізії, як
людей зацікавлених у навчанні та відновленні свого життя. На зміну
образу полонених ворогів, членів Ваффен СС, прийшов образ миролюбних,
працьовитих чоловіків, пригноблених радянською владою. Їхнє майбутнє
залишалося невизначеним: дані про можливе звільнення з табору «СЕП» в
Ріміні не надходили і дивізійники, не маючи інформації щодо точних
критеріїв примусової репатріації, боялися можливого повторного візиту
радянської репатріаційної місії і подальшого насильного повернення в
СРСР.
Як стверджують самі дивізійники, іншим фактором, який допоміг їм уникнути репатріації, була регулярна комунікація з Ватиканом.[39] Дивізійників відвідували священики з Риму, а іноді єпископ Бучко, Апостольський візитатор українців-католиків у Західній Європі. Ці візити приносили інформацію про зміни в політичній ситуації в СРСР та рішення, які могли вплинути на долю дивізійників, а присутність єпископа підвищувала моральний стан солдатів і, ймовірно, позитивно вплинула на ставлення до них британських військових, адже римське духовенство трактувало дивізію «Галичина» як своїх підопічних.[40] Оскільки Міжнародна організація у справах біженців (International Refugee Organization) не вважала дивізійників такими, що мали право на отримання допомоги (адже їх класифікували, як ворожий персонал, що здався в полон), Центральне Українське Допомогове Бюро (Central Ukrainian Relief Bureau, далі ЦУДБ) звернулося про допомогу у справі дивізії до Ватикану.[41] У листопаді 1946 року представники ЦУДБ зустрілися з апостольським делегатом в Лондоні з проханням, щоб Папа Римський втрутився в рішення, які стосувалися дивізії:
“[...] щоб, коли союзники виведуть війська, членам дивізії було надано можливість іммігрувати в різні країни, а не бути примусово репатрійованими [...] було запропоновано [...] в разі зриву домовленості з італійським урядом, надати їм можливість стати громадянами Ватикану, допоки у них не з’явиться можливість іммігрувати.”[42]
В грудні 1946 року Богдан Панчук, директор Канадської місії допомоги українським жертвам війни, також заявив, що
“дуже важливо зазначити, що Ватикан допомагає в основному тим, хто не має права на допомогу від Міжнаціональної організації [у справах біженців...] Ватикан НЕ, повторюю, НЕ обмежує своєї допомоги лише для католиків, але і допомагає багатьом іншим, незалежно від їхньої релігії. Ватикан отримує великі квоти віз для країн Південної Америки і ми повинні докласти всіх зусиль, щоб отримати їх якомога більше для наших людей зі статусом «СЕП», та для тих, хто перебувають в Італії, Австрії та Німеччині і не мають права на допомогу [від Міжнаціональної організації у справах біженців].”[43]
Іван Музичка, колишній дивізійник, який згодом став українським
греко-католицьким священиком у Римі, стверджував: щойно дивізійники
почули про можливість репатріації, перебуваючи в британському таборі
«СЕП», двоє солдатів втекли з табору, що, за словами Музички, було
нескладно, і прибули до Риму, щоб попередити Івана Бучка про можливу
репатріацію. Музичка розповідає, що «Кир Бучко пішов в пізню ніч до папи
Пія ХІІ. […] Виглядає, що папа зараз таки відповідними дорогами
звернувся до бритийського [sic] штабу, щоб не допустити до такого
кроку.»[44]
Невідомо, чи цей активний захист «Галичини» греко-католицькою церквою
під протекторатом Риму був одним з вирішальних факторів, який віддалив
можливість насильної репатріації. Проте цей зв’язок з церквою безумовно
став частиною розвитку наративу про дивізійників, який дистанціював їх
від приналежності до німецької армії та наблизив до визнання їх саме
українським підрозділом. У свою чергу, ці чинники надали змогу
британській владі створити наратив, який зображував дивізію, як
потенційно придатну для перевезення у Великобританію. Однак, основним
фактором, який дозволив переїзд дивізії у Великобританію, був висновок
британської комісії з перевірки біженців.
Британська делегація мала на меті оцінити - відповідно до Ялтинських Угод - чи були колишні дивізійники, або певна їх частина, юридично зобов'язані бути репатрійованими до СРСР, або чи можливо було дозволити їм переїхати до Британії, як військовополоненим. У разі їх перевезення до Британії в якості військовополонених, дивізійники мали б бути задіяними, як дешева робоча сила, замінюючи німецьких військовополонених, яких належало репатріювати. Для того, щоб зрозуміти процес перевірки дивізії британською комісією необхідно проаналізувати документ, який можна вважати одним з найважливіших доказів, використаних на підтримку перевезення дивізійників до Великобританії і надання їм статусу переміщених осіб («Ді-Пі»), а згодом і статусу цивільних. Такий аналіз дозволяє пояснити передумови прибуття дивізії у Великобританію і дає уявлення про те, як проводилися перевірки людей зі статусом «СЕП» в таборах, контрольованих британською владою.
«Звіт комісії у справах біженців щодо українців у таборі ворожого персоналу, який здався в полон («СЕП») № 374, в Італії» (Refugee Screening Commission Report on Ukrainians in SEP Camp No 374 Italy)[45] послужив головною офіційною базою для ухвалення рішень щодо дивізії. У звіті стверджується, що ті, хто перебуває в таборі «СЕП» № 374 «були або захоплені у німецькій формі, або працювали в Німеччині як цивільні особи і долучилися до 1-ої української дивізії незадовго до капітуляції».[46] Згідно зі звітом, вони попередньо належали до трьох піхотних полків, артилерії, підрозділу постачання, інженерного батальйону, підрозділу зв’язку, полку відбору кадрів, технічної сотні, батальйону фузилерів, санітарної частини, протитанкової частини, дивізійного штабу та штабу військ. Усього, звіт налічує 8 272 чоловіків, хоча «кількість ув'язнених час від часу змінюється через втечі, переведення в лікарні, тощо».[47] Ці особи раніше не проходили перевірок і британські чиновники на той час мали обмежені відомості щодо конкретних осіб чи всієї дивізії. Мало у кого зі солдатів були документи на кшталт розрахункових книжок німецької армії, і лише «один чи двоє з них мали довоєнні цивільні польські посвідчення особи»,[48] що створювало труднощі для встановлення особи. Отож, комісія провела співбесіду з комендантом табору, майором Яськевичем та головним чином поклалася на його виклад історії дивізії. Рішення комісії покладатися на розповідь Яськевича видається дуже зручним, адже в такому разі не виникало складних запитань і не з’являлася потреба подальшого розслідування. Виклад Яськевича узгоджувався із загальними висновками звіту комісії, який схилявся до думки, що українці не були «пронімецькими в глибині душі»,[49] а це сприяло формуванню позитивної думки про дивізійників серед британців. Такі висновки відповідали тим наративам, які дивізійники створювали самі про себе (засновуючи табірний «університет», тримаючи тісний зв’язок з греко-католицькою церквою, тощо).
Звіт повідомляє, що вибірка українських вояків, яких комісія відібрала
для опитування, [50]
Для того, щоб уникнути розбіжностей, інформацію, отриману від
дивізійників, звіряли із викладом Яськевича. Однак, імовірно, що решта
чоловіків знали, що саме розказав Яськевич комісії. Як і слід було
очікувати, така перехресна перевірка, за твердженням Девіда Галдейна
Портера, чиновника відповідального за роботу комісії з перевірки
біженців,[51] не створила жодних серйозних розбіжностей і «не було виявлено жодної особливо підозрілої особи».[52]
Знову ж таки, відсутність «підозрілих осіб» була зручною, бо це не
вимагало від британської комісії детальнішого розслідування справи
дивізійників. Наступною значною проблемою звіту є те, що 1-а українська
дивізія Української національної армії та дивізія Ваффен СС «Галичина» у
ньому розглядаються, як дві різні дивізії. Однак, як описано у першому
розділі, 14-а гренадерська дивізія Ваффен СС (1-а галицька) (14 Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr 1),
сформована навесні 1943 року, стала відомою як 1-а українська дивізія
Української національної армії після 25 квітня 1945 року під
командуванням генерала Шандрука. Тому, члени дивізії, які опинилися в
«СЕП» таборі в Італії вступили фактично до того самого військового
формування, відомого як Ваффен СС «Галичина», або як 1-а УД УНА, залежно
від часу їх зарахування на військову службу. Отож, або британська
комісія не усвідомлювала, що Ваффен СС «Галичина» і 1-а УД УНА були
однією і тією ж дивізією, або вони вирішили сприймати її як два окремі
формування, щоб уникнути труднощів пов’язаних з приналежністю дивізії до
Ваффен СС. Звіт спрощує питання «двох дивізій» припускаючи, що немає
«нічого підозрілого в тому, що деякі чоловіки не знають точно, в якій
дивізії вони були, і ймовірно, що вони назвали її 1-ю Галицькою
Дивізією, тому що для них це була перша дивізія сформована з українців з
Галичини.»[53]
Команда Портера приймає слова одного з офіцерів, який стверджував, що «СС» було виключено з назви дивізії на прохання українців, не з’ясовуючи далі правдивість цього твердження. Більше того, Портер стверджує, що дивізію слід розглядати як «звичайну дивізію німецької армії»,[54] яка «однак, здається, мала певну підготовку військ СС, що пояснює, чому деякі офіцери дивізії подали свій ранг як унтерштурмфюрер [Untersturmführer],[55] ранг військ СС, а не звичайної німецької армії. Ці навмисні чи випадкові припущення британців мали значний вплив на сприйняття дивізії «Галичина»: приналежність до Ваффен СС асоціювалася зі скоєнням військових злочинів; сприйняття «Галичини» як «звичайної дивізії німецької армії» позбавляло такої асоціації і робило членів дивізії більш придатними для переселення у Великобританію.
Далі звіт переходить до опису членів дивізії. Хоча подекуди такий
опис може відповідати дійсності, важко погодитися з точністю загальних
висновків через дуже малу кількість опитаних осіб. Звіт стверджує, що
“майже всі чоловіки, яких ми опитували, були простого селянського типу, і справляли хороше враження, не проявляючи жодних ознак ухиляння чи непослуху; велика частка з тих, кого ми опитали, а також, на наш погляд, і усього табору, є віком до 30 років.”[56]
Це припущення не відповідає інформації про формування дивізії. Відомо, що дивізія «Галичина» радше залучала переважно добровольців серед міського населення, студентів, а також колишніх офіцерів, які воювали у Першій світовій війні, аніж людей «селянського типу», про яких згадано у звіті. Павло Шандрук називає дивізійників цвітом української інтелігенції із західних українських земель.[57] Члени Військової управи навіть стверджували, що УПА не вдалося досягти бажаної підтримки та розвитку тому, що інтелігенція Галичини підтримала і приєдналася до дивізії, а не до УПА.[58] Однак, зображення дивізійників простими працьовитими людьми більше сприяло їх переселенню у Великобританію. Той факт, що багато з колишніх дивізійників були українськими націоналістами, які були політично активними до і під час війни міг потенційно викликати подальші запитання щодо їхнього перевезення у Великобританію та набуття цивільного статусу.
Звіт також описує колишніх солдатів дивізії як «порядних, простакуватих
людей», які «вважають себе приналежними до однорідної групи, не
пов’язаної ні з Росією, ні з Польщею» і які «не видаються свідомими, що
вони скоїли щось поганого.»[59]
Очевидно, що дивізійники переконали британських чиновників в своїй
однорідності; вони і справді вважали, що входили до складу окремої
української етнічної групи, а більшість з них дотримувались
націоналістичних поглядів, сподіваючись побачити Україну незалежною і
від Польщі, і від СРСР. Однак, було б неправильно стверджувати, що ніхто
з них свідомо не шкодував про участь у війні в німецькій формі. У своїх
спогадах дивізійники одноголосно твердять, що вступали до лав
німецького війська не з політичних переконань (вони стверджують, що були
проти нацистської ідеології), але тільки з необхідності, щоб мати змогу
боротись проти СРСР. В інтерв’ю, дивізійники також або підтримують
твердження, що обирали «менше зло», або відкрито шкодують, що вступили
до лав Ваффен СС, хоча і стверджують, що зробили це з найкращих намірів і
на благо своєї країни.[60]
Однак важливо зазначити, що спогади були написані у повоєнний період, а
інтерв’ю, використані у цьому дослідженні, відбулися понад шістдесят
років після служби респондентів у дивізії «Галичина». Отож, думки
висловлені колишніми дивізійниками могли бути більш наївними протягом
їхньої перевірки в «СЕП» таборі, а британські чиновники могли сприйняти
таку наївність як ознаку простакуватості.
Звіт комісії заявляє, що три старші офіцери які були опитані комісією, Силенко, Нікітін та Яськевич, «всі були народжені в 1890-х в Росії, стали офіцерами царської армії, та воювали проти німців у війні 1914-го року. Після революції 1917-го року вони боролися за «білих» проти більшовиків в Українській армії [...] всі троє оселилися в Польщі як політичні біженці з паспортами Нансена.»[61] Підполковник Силенко «представив комісії, так ніби це був витвір мистецтва, паспорт виданий у 1918 році демократичним урядом України.»[62] Інші старші офіцери (два полковники і один підполковник) «не були доступні, але я [Девід Галдейн Портер] впевнений, що їхня історія є схожою до історій інших.»[63] Дивно, що старші офіцери не були доступними для співбесіди з комісією у таборі «СЕП». Не менш дивним є те, що впевненості Портера в тому, що їхні історії не відрізнялися б від уже зібраних історій інших офіцерів, виявилося достатньо для висновків про усю дивізію.
Звіт заявляє, що немає жодних доказів, що хтось з чоловіків був радянським громадянином, згідно з британським визначенням: «багато місць, які вони подали як місця свого народження та/чи проживання є маленькими селами та хуторами, які, ймовірно, можуть бути позначені лише на найбільших мапах»,[64] - стверджує Портер, та радить сміло припускати, що більшість чоловіків, які були народжені після 1919 року, народилися в Польщі та «проживали в Польщі станом на 1 вересня 1939 року, а також, що переважна більшість тих, хто народилися перед існуванням Польщі, не проживали у Радянському Союзі станом на 1 вересня 1939 року.»[65] Хоча ці припущення могли відображати реальність, не зрозуміло, що саме спонукало до них, адже, по-перше, лише дуже невелика група людей була опитана, а, по-друге, багато з опитаних не мали паспортів, щоб засвідчити свою особу і тому могли бути ідентифіковані лише за самовизначенням. Але висновки Портера «вирішили» проблему тих дивізійників, яких потенційно можна було ідентифікувати, як радянських громадян і запобігли нагальній потребі репатріювати їх до СРСР, таким чином запобігаючи іншому можливому скандалу, як у випадку з примусовою репатріацією козаків. Портер визнає, що «значна частина їх [дивізійників] і справді були цивільними особами, такими як працівники організації Тодта,[66] які приєдналися до дивізії незадовго до того, як та здалася в полон, як засіб втечі від німців.»[67] Незважаючи на визнання цього факту, можливу присутність цивільних осіб, включно з такими, що походили з довоєнної радянської України, комісія детальніше не розслідувала.
Звіт подає свій погляд на радянську перевірку дивізії та пояснює що, прибувши 17 серпня 1945 року, щоб допитати дивізійників, полковник Яковлєв почав свою кампанію з добровільної репатріації та вирішив, що для того щоб «побороти загальний опір такій репатріації» необхідно було «усунути з табору «вперту фашистську меншість»».[68] Згідно зі звітом, одинадцять чоловіків були, дійсно, ізольовані від решти табору на певний період на прохання радянської місії, але їм дозволили повернутися, бо не було знайдено жодних доказів «тероризування»,[69] в якому радянська місія їх звинувачувала. Звіт також стверджує, що якщо радянська місія і мала якийсь вплив на українців, то він полягав лише у тому, щоб переконати їх ніколи не повертатися в Україну, викликавши «велике і, схоже, виправдане занепокоєння у тих, хто ще мав там родичів.»[70] Звіт припускає, що радянська місія поїхала з висновком що, згідно з їхнім визначення, колишні члени дивізії в Ріміні були громадянами Радянського Союзу, і оскільки місії не вдалося переконати їх повернутись в СРСР добровільно, радянський уряд вимагатиме їх примусової репатріації як військових злочинців, коли мирний договір з Італією набуде чинності.[71] Таким чином, згідно зі звітом, британська комісія розуміла, що необхідно було знайти швидке вирішення питання дивізії, щоб уникнути можливої примусової репатріації дивізійників.
Наприкінці звіту, комісія висуває свої пропозиції щодо подальшої долі
українців, які здалися у полон. Незважаючи на те, що не було проведено
перехресного допиту – інтерв’ю були проведені «записуючи, через
перекладача, відповіді чоловіків на обмежену кількість підготовлених
запитань» і, на скільки було відомо комісії, «чоловіки можуть частково
чи повністю обманювати, і навіть їхні імена можуть бути неправдивими»[72]
– Девід Галдейн Портер все-таки приходить до висновку, що «[ми] можемо
сміливо припускати, що, загалом, чоловіки є тими, ким себе називали і
робили вони те, про що розповіли.»[73] Звіт все ж радить:
“І) З’ясувати, чи хтось з чоловіків, занесених до іменного протоколу, фігурує у списках Комісії Організації Об’єднаних Націй з військових злочинів,[74] або у Центральному реєстрі військових злочинців та підозрюваних осіб,[75] або були спеціально звинувачені російським чи іншими урядами у скоєнні військових злочинів.
ІІ) З’ясувати, чи якісь з підрозділів, до яких належать чоловіки, мають особливо погану репутацію [war records].
ІІІ) З’ясувати, чи коротка історія різних підрозділів та дивізії в цілому, отримана шляхом допитів, відповідає відомим фактам. Можливо, є шанс розшукати кількох німецьких офіцерів дивізії та допитати їх. Наскільки відомо, жодного з них немає в цьому регіоні.”[76]
Перший пункт було неможливо виконати, беручи до уваги брак об’єктивного реєстру справжніх імен чи особистих даних дивізійників і покладання, здебільшого, на самовизначення членів дивізії. Другий пункт видається теж надто амбітним: беручи до уваги, що комісія розгубилася, намагаючись розрізнити Ваффен СС «Галичину» та 1-у УД УНА, малоймовірно, що вони б досягли успіху у дослідженні історії окремих підрозділів дивізії. Отож, цей план рекомендованих дій, включно з третім пунктом, не було реалізовано. Це ще раз підтверджує, що стосовно офіційних рішень, прийнятих британською владою, дивізійникам посприяв цілий ряд побічних, чи навіть випадкових ситуацій, наприклад, нездатність комісії провести порівняння викладу подій воєнного часу дивізійниками та німецькими офіцерами, чи відсутність достатньо великих мап, щоб встановити місця народження деяких членів дивізії. Усе це, у поєднанні з браком знань британців щодо того, ким саме були ці українці та небажання чиновників викликати черговий репатріаційний скандал, допомогло членам дивізії отримати дозвіл переїхати у Великобританію і уникнути репатріації.
Водночас, британська комісія була дещо стурбована тим, що дехто з дивізійників і справді були радянськими громадянами, навіть згідно з британським визначенням. Звіт заявляє, що «якщо ми приймемо всіх їх, як переміщених осіб, нас можуть справедливо звинуватити у переховуванні російських [sic] зрадників».[77] Однак, далі звіт стверджує, що “щодо питання національності, ці чоловіки справді користають зі своєї ситуації. Їх не можливо зарахувати до радянських громадян через те, що їхнім місцем народження та/чи місцем проживання на 1.09.1939 була Польща, і тому вони, відповідно до нашого визначення, уникають всіх покарань росіянами [sic] за надання допомоги ворогові; польська влада також, очевидно, не має права покарати їх тому, що та частина країни, з якої вони походять, більше не є частиною Польщі.”[78]
Усе ж, на думку комісії, дивізійники підпадали під визначення «зрадників»,[79] будучи «людьми, які надали допомогу та підтримку ворогові».[80] Портер приходить до висновку, що «це визначення, безсумнівно, стосується більшості, якщо не всіх цих українців».[81] Це, однак, не вплинуло на рекомендацію британського чиновника не репатріювати дивізійників. Портер також пояснює причини, які, на його думку, лежали в основі рішення українських солдатів вступити до дивізії «Галичина»:
“а) надія на здобуття справді незалежної України.
б) не знаючи чітко, що вони робили, наприклад, тому, що інші українці, яких вони знали, на той час уже зголосилися до дивізії.
с) як альтернатива примусовим роботам і т. п., чи проживанню на території, контрольованій Радянським Союзом.
г) щоб дати ляпаса росіянам, яких вони завжди називають «більшовиками»”.[82]
Уважаючи учасників дивізії не «пронімецькими в глибині душі»,[83] Девід Галдейн Портер вірить, що їх підтримка німецької армії була «випадковою, а не засадничою».[84] Їхні прагнення незалежної України, на його думку, були «наївними та нереальними», але, «тим не менше, щирими».[85] Цікаво, що через багато років по війні, дивізійники також трактували свої тогочасні бажання здобути незалежність, як наївні. В інтерв’ю для Радіо Свобода, Іван Музичка каже:
“[м]и розуміли, що німці війну програють, але думали: ось саме зараз дійде до сутички між Заходом і Радянським Союзом. Ми тоді виліземо з лісу, дивізія буде готова – і Захід поборе Радянський Союз, нарешті запанує правдива демократична свобода, буде Україна, буде все... А то була фантазія!”[86]
Серед причин вибору дивізії, а не Червоної Армії, УПА чи примусової праці, самі колишні дивізійники називають також можливість професійної підготовки, з подальшим просуванням по службі в регулярній армії, перспективи кар’єрного росту, можливість отримати продукти харчування, одяг та боєприпаси, бажання захистити свої родини і почуття відносної безпеки. Крім того, вони часто стверджують, що їхні батьки або старші брати, які вже служили в УПА, радили їм приєднатися до дивізії «Галичина», бо такий крок потенційно обіцяв кращі особисті та стратегічні перспективи.[87] Очевидно, ці прагматичні міркування не були наголошені Портером. Висновки звіту згадують поведінку українців, які здалися в полон, як «зразкову»:
“[…] вони не вдавалися до жодної підривної діяльності і я [Девід Галдейн Портер] не думаю, що вони це робитимуть в майбутньому. Вони, схоже, змирилися з фактом, що на даний час в Європі для них немає місця, і що ті з них, які мають дружин і сім’ї в Радянському Союзі, більше ніколи їх не побачать.”[88]
Знову ж таки навмисно, або через брак знань, Портер уникає згадки про багатьох дивізійників, які були особами політично заангажованими, причетними до націоналістичних рухів до і під час війни. Натомість, звіт наголошує на їхній особистій трагедії, та зміцнює їхній імідж як людей, які не спричинять жодних проблем, якщо їх перемістять з табору «СЕП».
Портер вважає: якщо це відповідає британським офіційним відносинам з СРСР і Польщею та критеріям, за якими надають статус переміщених осіб,
“виходячи з гуманного інстинкту [...] і беручи до уваги, що вже довгий час сплинув від закінчення війни […] всіх цих українців слід класифікувати як переміщених осіб; і я б додав, роблячи особливий наголос на цьому, що якщо таке рішення буде прийнято, то необхідними будуть негайні дії, а не пишномовні резолюції, щоб запевнитись, що Міжнародна організація у справах біженців [International Refugee Organisation] або Міжурядовий комітет у справах біженців [Intergovernmental Committee on Refugees] зможе забезпечити їм ефективний захист, як переміщеним особам, від передання їх з Італії радянському уряду італійським урядом, до того, як Договір набуде чинності.”[89]
Звіт вийшов цілковито позитивним щодо дивізійників і водночас відповідав відносинам Британії з СРСР і Ялтинським угодам, а тому не створював жодних перешкод британському уряду прийняти пропозиції Портера і дозволити дивізійникам переїхати у Великобританію.
Думки про звіт серед фахівців, які вивчають історію дивізії, досі розділені. Сол Літтман називає його «шедевром бюрократичного письма, в якому він [Портер] зізнається у всіх недоліках звіту і все ж йому вдається подати уряду саме ті висновки, які уряд бажає бачити.»[90] Натомість, Тарас Гунчак використовує твердження звіту, щоб підкреслити, що дивізійники були «ретельно перевірені британською комісією до перевезення їх до Англії [sic]».[91] Гунчак стверджує, що
“оцінка минулого дивізії британським урядом і подальше рішення уряду Канади про позитивне вирішення справи членів дивізії є підходящою епітафією для підрозділу, який зазнав критики з різних сторін з політичних причин, а не через те, що він насправді робив підчас війни.”[92]
Важко не помітити ненавмисну іронію в словах Гунчака: звіт Портера 1947 року, як і звіт комісії Дешена (Deschênes Commission) у 1980, який частково спирався на звіт Портера, дійсно розкривають більше політичні дилеми, з якими зіткнулися британський та канадський уряди стосовно дивізії, а не те, що саме дивізія робила підчас своєї активної військової служби. Таким чином, звіт не сприяє ані точному відображенню дивізії на час її перебування у таборі «СЕП» в Ріміні, бо його висновки засновані на інформації, отриманій лише від близько 200 чоловіків, ані не є надійним доказом непричетності дивізійників до військових злочинів і відсутності причин для їх репатріації в СРСР. Однак, що цей звіт справді висвітлює, це розуміння того, як британці вирішували питання дивізійників і вказує на те, що вирішення союзниками питань переміщених осіб, військовополонених і тих, хто здалися в полон було, перш за все, прагматичним, а іноді навіть випадковим.
1947 році враження Портера про дивізію «Галичина» поділяли й інші чиновники; схожі думки також можна знайти й у викладі Гіллса, де він наголошує на «плутанині щодо точної ідентичності та географічного походження цих східноєвропейських селян, чия батьківщина була сумнозвісною через свої нестійкі кордони та непостійну державну владу».[93] Ця географічна дилема була безумовно використана в рішенні не класифікувати дивізійників, як радянських громадян. Небажання британців «наражатися на скандал насильницької репатріаційної операції»[94] теж посприяло позитивному рішенню щодо дивізії. Усе ж найголовнішим фактором, який дозволив уникнути репатріації, став брак наявних доказів участі дивізії у військових злочинах. «Клаптики паперу з написаними на них іменами, які радянська місія іноді подавала у штаб квартиру субрегіонального офісу, було викинуто»[95] без подальшого розслідування. Той факт, що радянська місія не мала прямих доказів, щоб довести причетність дивізійників до військових злочинів означав, що британська влада не була зобов’язана сприяти їм у примусовій репатріації 8 тис. українців.
Як і Портер, Гіллс вважав, що «справжня сила українців полягає в їхній згуртованості, їхній відносній грамотності та надзвичайній національній самосвідомості».[96] Хоча такий висновок є узагальненим і частково неточним, колективні якості колишніх учасників дивізії мали значний вплив на створення позитивного наративу про дивізійників для британців. Їхні позитивні риси включали наявність власної мови, релігії та історії, а також той факт, на якому раз-по-раз наголошувала британська влада, що дивізійники «вважали себе частиною української визвольної армії, використовуючи Німеччину як союзницю у боротьбі проти більшовизму».[97] З доступних документів зрозуміло, що рішення дозволити переселити українських дивізійників у Великобританію було ухвалене на рівні Міністерств закордонних справ, оборони та внутрішніх справ (Foreign, War, Home Offices), за участі самого прем’єр-міністра, Клемента Aттлі. Протокол зустрічі, яка відбулась у міністерстві внутрішніх справ (відділі у справах іноземців (Aliens Department)) 10 липня 1947 року, щоб «зробити попередній огляд становища і перспектив українців, які здалися в полон і залежних від них осіб» заявляє, що
“чоловіки здалися в полон збройним силам Великої Британії, були під їх опікою протягом двох років в Італії, і були привезені сюди [у Великобританію] за згоди Прем’єр-міністра в якості альтернативи до виселення і долі, яка могла б чекати їх в Росії [sic]. Незважаючи на деякі загальні звинувачення в брутальності, які інколи траплялися на адресу українців, індивідуальна перевірка не виявила нікого, кого б можна було класифікувати як військового злочинця.”[98]
Хоча немає доступних документів, які б чітко підтверджували, що саме ці причини вплинули на контроверсійне рішення британської влади дозволити більш ніж 8 тис. українцям, які здалися в полон, переїхати до Великобританії, зрозуміло, що до переїзду дивізії у Велику Британію призвело поєднання різних чинників, таким чином, роблячи справу Ваффен СС дивізії «Галичина» унікальною в порівнянні з іншими групами, як от козаки, які також воювали проти СРСР, вважали себе національно та етнічно відмінною групою, та частиною визвольної армії.
Цей текст є перекладом третього розділу книги: Olesya Khromeychuk. ‘Undetermined’ Ukrainians: Post-War Narratives of the Waffen SS ‘Galicia’ Division. (Oxford: Peter Lang, 2013). Тут публікується з дозволу Авторки. Український переклад п’ятого розділу книги опубліковано тут: «Сприйняття колабораціонізму Другої світової війни в сучасній Україні»
Авторизований переклад з англійської Ірини Сандалович.
У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою і запозичені із відкритих джерел.
_____________________________________________________
Олеся Хромейчук — історикиня, стипендіатка
Фонду Леверх’юма та наукова співробітниця в Університеті Східної Англії
(University of East Anglia), де викладає радянську історію та вивчає
участь і зображення жінок у військових угрупуваннях часів Другої
світової війни. У 2011 захистила докторську дисертацію у Великобританії у
Школі Слов’янських та Східно-Європейських Студій (UCL School of
Slavonic and East European Studies). Вона є авторкою книги «“Undetermined” Ukrainians. Post‐War Narratives of the Waffen SS
“Galicia” Division» (Oxford: Peter Lang, 2013).
__________________________________
Україна Модерна. Міжнародний інтелектуальний часопис.
Одним з найменш досліджених питань, які стосуються дивізії «Галичина» є уникнення членів дивізії репатріації в СРСР та роль, яку у цьому відіграла британська влада. Для того щоб зрозуміти чому примусова репатріація дивізійників не відбулася і чому британська комісія з перевірки біженців поставилася прихильно до перевезення членів дивізії на територію Великої Британії, необхідно контекстуалізувати повоєнні рішення британських чиновників. На той час, зміни в політичній ситуації стосовно Радянського Союзу та пов’язані з ними дилеми, з якими зіштовхнулася британська влада ухвалюючи рішення щодо членів українського ворожого персоналу, що здався в полон (Surrendered Enemy Personnel, SEP далі «СЕП»), ймовірно відіграли більш значну роль, ніж сама воєнна історія дивізії Ваффен СС «Галичина».
Рішення Ялтинської конференції
Рішення прийняті протягом Ялтинської конференції (4-11 лютого 1945)
між очільниками урядів Сполучених Штатів Америки, Сполученого
Королівства та Радянського Союзу, Франкліном Д. Рузвельтом, Вінстоном
Черчиллем та Йосипом Сталіним, мали вирішальне значення в питанні
репатріації радянських громадян, включно з тими, які прибули з
українських земель, які до 1939 року були у складі Радянського Союзу.
Метою конференції було обговорення реорганізації повоєнної Європи, в
тому числі - розподіл Німеччини, воєнні репарації Німеччини, створення
Організації Об'єднаних Націй та вирішення суперечливого питання
реорганізації території Польщі. Також розглядалася важлива «Угода, що
стосується військовополонених та цивільного населення, звільненого
збройними силами під радянським командуванням та збройними силами під
британським командуванням».[1]
Дев'ять пунктів ялтинських рішень, які передбачали репатріацію
радянського населення та британських підданих, були повторно обговорені
британцями в травні 1946 року, через те що «текст угоди [щодо
військовополонених, узгоджений на Ялтинській конференції] не містить
положень, які б вказували на те, який рівень застосування сили
допустимий для забезпечення репатріації радянських громадян, неохочих
повертатися до своїх домівок».[2]
Члени дивізії «Галичина» були серед тих, хто не бажали повертатись на
рідну землю під владою Радянського Союзу. Меморандум від британського
Міністра закордонних справ стверджує, що більшість радянських громадян
було репатрійовано без перешкод, але також наголошує, що все ще є
«групи непокірних у різних театрах воєнних дій, яких може бути важко
репатріювати не вдаючись до застосування сили».[3]
Серед цих груп були і члени дивізії Ваффен СС «Галичина», які у травні
1946 року, коли був укладений цей меморандум, перебували у таборі для
«СЕП» біля міста Ріміні в Італії.30 січня 1946 року в Комітеті закордонної реконструкції (Overseas Reconstruction Committee), Канцлер герцогства Ланкастерського підняв питання використання сили в процесі репатріації, вказуючи на те що «наслідки можуть бути неприємними».[4] Що саме вважалося «неприємними наслідками» не роз’яснено, але було узгоджено що «британське командування в усіх європейських театрах воєнних дій повинно призупинити насильну репатріацію радянських громадян»[5] допоки Ялтинські рішення не буде переглянуто. Такий перегляд мав місце в травні 1946 року, в результаті чого було рекомендовано, що
“нам слід застосовувати принцип примусової репатріації тільки до
тих громадян Радянського Союзу, які були захоплені в німецьких мундирах,
або які були учасниками збройних сил СРСР станом на чи після 22 червня
1941 року і яких згдом не було звільнено від служби, або за наявності
доказів, що вони надавали допомогу та підтримку ворогові.”[6]Цей опис безсумнівно охоплював членів дивізії «Галичина», але був ще один критерій, який потрібно було задовільнити для здійснення насильної репатріації: «лише особи, які мали радянське громадянство і перебували на території Радянського Союзу станом на 1 вересня 1939 року, вважатимуться радянськими громадянами з метою репатріації».[7] Згідно з цією заявою українці, які служили в дивізії Ваффен СС «Галичина» опинилися в особливій ситуації: попри те, що не всі члени дивізії були родом з Галичини, як згадувалося в попередніх розділах, більшість з них стверджували, що були родом з регіону, який радянська армія окупувала лише 17 вересня 1939 року. Таким чином, за відсутності доказів про перебування в дивізії радянських громадян, дивізійники не цілком відповідали критеріям примусової репатріації. Отож, британська влада не мала можливості силоміць відправити членів дивізії в СРСР, але, водночас, рішення дозволити понад 8,000 осіб, які здалися в полон в німецьких мундирах переїхати до Великобританії було б дуже контроверсійним.[8] До прийняття остаточного рішення було проведено низку переговорів між радянською репатріаційною місією та представниками британської влади в Європі.
Страх перед радянською репатріацією
Більшість українських переміщених осіб (Displaced Persons, далі «Ді-Пі») боялися репатріації в СРСР; однак ті, хто боролися проти Червоної армії, боялися її найбільше. З інтерв'ю з колишніми дивізійниками[12] стає зрозуміло, що члени дивізії не мали ніякої офіційної інформації про ялтинські рішення щодо питань репатріації. Проте, існували чутки, які надходили зокрема з двох джерел. Першим джерелом були представники української церкви при Ватикані, найвпливовішим з яких був єпископ Іван Бучко, який очолював Український допомоговий комітет і був відповідальний за відвідування українських католиків у західній Європі. Уважається, що власне ці люди приносили новини про ялтинські рішення дивізійникам, які перебували в «СЕП» таборі.[13] Також, деякі члени дивізії стали свідками примусової репатріації козаків у тимчасовому таборі в Австрії, то ж усвідомили, що схожа доля могла чекати і на них.
У грудні 1945 року загальна кількість переміщених осіб, записаних як етнічні українці, налічувала лише 9 190 осіб. До червня 1947 року це число стрімко зросло, і становило 106 549 осіб.[14] Однак, українцям не надали статусу національної групи, оскільки класифікацію переміщених осіб та військовополонених здійснювали на підставі їхнього громадянства, а не національності чи етнічного походження. Деніс Гіллс,[15] якого в липні 1945 року Штаб командування військ союзників у Казерті (Allied Forces Headquarters) уповноважив подати звіт про «10 000 вояків Української Дивізії «Галичина», яких утримували там як ворожий персонал, що здався в полон британцям в Каринтії»,[16] пише що його завдання встановити ідентичність цих чоловіків виявилося нелегким: «як їх слід було зареєструвати: як «польських», «російських» українців, як радянських громадян чи навіть декотрих, як справжніх поляків? (хоча армія генерала Андерса в Італії не хотіла мати нічого спільного з ними).»[17] Оскільки громадянство українців було незрозуміле, багато з них були класифіковані як «невизначені» і, допоки їхній статус залишався без змін, їх не мали права репатріювати.
Не всі дивізійники були проти повернення в свої рідні міста і села,
які тепер були [18]) до понад 1 тис. осіб.[19]
Проте, для багатьох українців, в том числі членів дивізії, повернення в
Радянський Союз було рівноцінно смерті. Марк Елліотт підрахував, що
після Другої світової війни, кілька тисяч радянських громадян вирішили
радше покінчити життя самогубством, аніж повертатися в СРСР.[20]
Для дивізійників боротьба проти репатріації почалася з доведення факту
свого походження із Західної України, з територій, які були під владою
Польщі, Румунії, Чехословаччини чи Угорщини. Команда з перевірки
біженців, як показує Гіллс, була вкрай розгублена:
“Мої попередні висновки розкрили страшний сон картографа. Серед членів дивізії безсумнівно були справжні радянські росіяни, але з обмеженим часом та без відповідних ресурсів, належна перевірка була неможливою, а будь-яка спроба викрити «воєнних злочинців» була б фарсом. Тому я порекомендував розглядати українське формування, як єдине ціле і, повіривши їм на слово, всіх членів дивізії класифікувати як громадян Польщі з польської Галичини.”[21]
Незважаючи на трактування Ваффен СС «Галичини» дивізією, яка офіційно складалася із західноукраїнських галичан, а, отже, не-громадян Радянського Союзу, британська влада дозволила радянській репатріаційній місії здійснити власну перевірку дивізії. Завданням репатріаційної місії було знайти докази, які б вказували на причетність дивізії до воєнних злочинів, чи довести, що серед членів «Галичини» були радянські громадяни.
Радянська репатріаційна місія
У таборі військовополонених біля Белларії (Італія)[22] число дивізійників нараховувало близько 11 000 осіб. Пізніше, близько 500 з них заявили про своє німецьке походження та були переведені в табори німецьких військовополонених.[23] Ще деякі дивізійники, наголошуючи на своєму польському походженні, заявили, що служили в армії генерала Андерса і наполягали на переведенні у польські полки.[24] Водночас, певна кількість цивільних людей, які були незадоволені своїм статусом остарбайтерів,[25] приєдналися до дивізії, з надією на кращі перспективи, бо вони також боялися повертатися в СРСР. Саме під час перебування у Беллярії дивізію «Галичина» відвідала радянська репатріаційна місія. Гіллс зазначає, що «перед тим як прибула радянська репатріаційна місія я попередив лідерів українського табору і їхнього коменданта майора Яськевича, бути абсолютно непохитними з московськими офіцерами; їм не слід їх боятися, їх не будуть ні до чого змушувати. Я буду присутнім, щоб упевнитися, що гра іде за правилами.»[26] Самі дивізійники також наголошували, що представники британської влади часто виступали в ролі спостерігачів протягом візитів радянської репатріаційної місії. Проте, вони не втручалися у спілкування між українськими ув'язненими та радянською місією. Навіть у випадках коли ситуація ставала критичною (наприклад, коли дивізійники почали кидати камінням у представників радянської місії) втручання британських чиновників було мінімальним, і хоча британці залагодили інцидент, ув'язнені дивізійники, які виявили агресію, не були покарані.[27]
Члени радянської репатріаційної місії самі часто походили з Галичини і
говорили українською, а не російською, що мало б викликати більшу
довіру до місії.[28] У своїй статті, Гіллс так описує появу радянської репатріаційної місії:“Коли радянська команда, під керівництвом генерала Васільєва та полковника Яковлєва, зайшла у клітку, ціла українська дивізія, виставлена на інспекцію, мовчки спостерігала за ними. Майор Федоров поглузував з тоненьких бівуак-наметів, в яких спали на землі тисячі худих, засмаглих чоловіків у потертій формі, а також із польових кухонь в британському стилі та пайків. Генералу Васільєву дали спробувати черпак супу і він запитав, чи є якісь скарги. Скарг не було. І справді, моторошна тиша присутніх чоловіків здалася мені незвичною та багатозначною. Це було випробовування волі: радянська воєнна машина не просто зіткнулася з кількома тисячами неозброєних, проте рішучих чоловіків, але і з випробуванням власної репутації.”[29]
Радянські офіцери, очевидно, показані, як антигерої в цій історії. У своєму описі подій, Гіллс не наголошує, що дивізія воювала у лавах Ваффен СС та що радянські офіцери не мали причини бачити колишніх членів дивізії «Галичина» ніким іншим, як лише своїми безпосередніми ворогами. Натомість, він нагадує, що тепер «кілька тисяч» українців (насправді ж, більш ніж 8 000) – неозброєні та беззахисні:
“У них була своя мова, звання та обмундирування, своя релігія з уніатським хрестом та чудовим церковним співом, своя власна історія. Вони вважали себе частиною Української Визвольної Армії, використовуючи Німеччину як союзницю в боротьбі проти більшовизму.”[30]
Гіллс створює певну картину дивізії: якщо для радянської місії вони були відступниками, які зрадили свою батьківщину та воювали проти своїх «братів», для Гіллса члени дивізії були особистостями, яких об’єднувала національна свідомість, і які наполегливо відстоювали свої позиції. До кінця не зрозуміло, чому Гіллс вирішив зобразити дивізійників в такому позитивному світлі. Причиною цього могло стати його незадоволення тим, як утримували військовополонених, або його політичні погляди у поєднанні з особистою прив’язаністю до українців, з якими він провів чимало часу. Якою б не була його мотивація, зображення членів дивізії запропоноване Гіллсом посприяло загальному позитивному сприйняттю дивізії «Галичина» британською владою, і збільшило їхні шанси на отримання дозволу для переїзду у Великобританію.
Зустрівшись вперше з членами дивізії, радянська місія пообіцяла їм «прощення» та [31]
виснажена війною і потребує всіх своїх синів та дочок. Цей підхід
здебільшого не спрацював і за ним послідували допити. На дивізійників
часто тиснули, щоб вони розповіли про те, чим займались підчас війни,
про їхніх політичних лідерів, про зв’язки та родичів в СРСР і за
кордоном. Гіллс зазначає, що «радянські офіцери провели багато днів
допитуючи українців. Вони працювали невтомно, без обідніх перерв,
послабивши комірці в наметі, розбитому у клітці».[32]
Він продовжує стверджуючи, що «був присутнім на кожній співбесіді.
Чоловіків допитували індивідуально. На запитання, чому вони підняли
зброю проти СРСР вони відповідали впевнено і з запалом, що «ненавиділи
більшовиків за те, що ті переслідували їх та їхні сім’ї»».[33]
Звертаючи увагу на політичні переконання вояків, Гіллс знову нагадує,
що вони вступали в бій, щоб захистити свої сім’ї, а не просто слідували
нав’язаній ідеології. Гіллс підкреслює, що «кожен ув’язнений, стоячи
струнко перед розкладними столами, за якими сиділи радянські офіцери, не
зводив очей з мене в цей критичний момент, так ніби моя форма була
рятівним колом».[34]
Цікавим є заувага про британську форму у протиставленні до радянської,
яку носила репатріаційна команда. Той факт, що донедавна самі
дивізійники носили німецьку уніформу не згадано; тепер битва триває між
«чуйним Заходом» та «безжалісним Радянським Союзом». У своїй статті
Гіллс чітко протиставляє британських та радянських чиновників:
“Незабаром після того, як [радянська] місія поїхала, місцевий командир, бригадир Блок, взяв мене з собою в клітку, щоб звернутися до старших офіцерів. Це був драматичний момент, так як доля цілої дивізії залежала від того, що він мав сказати. Бригадир говорив коротко і по суті. «Тепер ви в безпеці» – сказав він їм. «Місія з Москви вас більше не турбуватиме. Ви повинні продовжувати довіряти нам, і ми вас не підведемо.» Він похвалив солдатів за їхню хорошу поведінку та попросив не порушувати дисципліну. Перекладаючи, я дивився прямо на Яськевича. Його суворе обличчя сотника світилось від полегшення”.[35]
Цікавим є спостереження Гіллса про начебто заспокоєних українців,
адже як в інтерв’ю, так і в спогадах дивізійники розповідають про
постійний страх перед поверненням радянської місії та безперервну
недовіру до британської влади:[36]“Аліянтам, а особливо англійцям, було нецікаво, хто такі дивізійники і за що воювали. Вони бачили в нас вояків, що носили німецькі уніформи, а ще — бездержавних і переважно самотніх осіб. […] В цей час серед західних альянтів ще панувало велике совєтофільство. […] Серед військовиків і цивільних службовців західних переможців аж кишіло всілякими симпатиками комунізму і «лібералами», що були готові за гроші продати будь-кого.”[37]
Незважаючи на те, чи справді багато зусиль було докладено британцями для захисту дивізійників від примусової репатріації до СРСР, радянська місія була змушена визнати що, якщо дивізійники індивідуально не виявляють згоди на повернення, їх неможливо репатріювати примусово. По суті, репатріаційна місія генерала Васільєва зазнала поразки:
“Полковнику, який щойно прибув з Москви, щоб підігріти обстановку дозволили звернутися до полонених за підрозділами. «Ви сіра маса», крикнув він на кам’яні обличчя, які дивилися на нього. «Ви не маєте нічого цінного, окрім своїх рук. Світу ви непотрібні. Для них ви – сміття. Я вас попереджаю. Рано чи пізно ви будете в руках Радянського Союзу.»[38]
Той факт, що радянська репатріаційна місія не змогла довести, що дивізійники були громадянами Радянського Союзу і не знайшла жодних доказів причетності дивізії до воєнних злочинів, означав, що вони не мали підстав для примусової репатріації дивізії. Усе ще побоюючись загрози репатріації, але почуваючись в безпеці від цієї радянської репатріаційної місії, дивізійники переїхали в табір «СЕП» біля Ріміні в Італії.
Табір «СЕП» у Ріміні
Табір
у Ріміні, на відміну від табору в Беллярії, був набагато краще
обладнаний для прийняття більш ніж 8 тис. українців. Дивізійники робили
все можливе для покращення свого перебування в таборі. Вони створили так
званий «народний університет» і випускали інформаційний бюлетень з
доступною інформацією та чутками, які поширювались про ситуацію в
Україні, що тепер була цілковито у складі СРСР. Ці дії сприяли створенню
певного наративу, який використовувався як самими дивізійниками, так і
британською комісією з перевірки біженців, зображуючи членів дивізії, як
людей зацікавлених у навчанні та відновленні свого життя. На зміну
образу полонених ворогів, членів Ваффен СС, прийшов образ миролюбних,
працьовитих чоловіків, пригноблених радянською владою. Їхнє майбутнє
залишалося невизначеним: дані про можливе звільнення з табору «СЕП» в
Ріміні не надходили і дивізійники, не маючи інформації щодо точних
критеріїв примусової репатріації, боялися можливого повторного візиту
радянської репатріаційної місії і подальшого насильного повернення в
СРСР.Як стверджують самі дивізійники, іншим фактором, який допоміг їм уникнути репатріації, була регулярна комунікація з Ватиканом.[39] Дивізійників відвідували священики з Риму, а іноді єпископ Бучко, Апостольський візитатор українців-католиків у Західній Європі. Ці візити приносили інформацію про зміни в політичній ситуації в СРСР та рішення, які могли вплинути на долю дивізійників, а присутність єпископа підвищувала моральний стан солдатів і, ймовірно, позитивно вплинула на ставлення до них британських військових, адже римське духовенство трактувало дивізію «Галичина» як своїх підопічних.[40] Оскільки Міжнародна організація у справах біженців (International Refugee Organization) не вважала дивізійників такими, що мали право на отримання допомоги (адже їх класифікували, як ворожий персонал, що здався в полон), Центральне Українське Допомогове Бюро (Central Ukrainian Relief Bureau, далі ЦУДБ) звернулося про допомогу у справі дивізії до Ватикану.[41] У листопаді 1946 року представники ЦУДБ зустрілися з апостольським делегатом в Лондоні з проханням, щоб Папа Римський втрутився в рішення, які стосувалися дивізії:
“[...] щоб, коли союзники виведуть війська, членам дивізії було надано можливість іммігрувати в різні країни, а не бути примусово репатрійованими [...] було запропоновано [...] в разі зриву домовленості з італійським урядом, надати їм можливість стати громадянами Ватикану, допоки у них не з’явиться можливість іммігрувати.”[42]
В грудні 1946 року Богдан Панчук, директор Канадської місії допомоги українським жертвам війни, також заявив, що
“дуже важливо зазначити, що Ватикан допомагає в основному тим, хто не має права на допомогу від Міжнаціональної організації [у справах біженців...] Ватикан НЕ, повторюю, НЕ обмежує своєї допомоги лише для католиків, але і допомагає багатьом іншим, незалежно від їхньої релігії. Ватикан отримує великі квоти віз для країн Південної Америки і ми повинні докласти всіх зусиль, щоб отримати їх якомога більше для наших людей зі статусом «СЕП», та для тих, хто перебувають в Італії, Австрії та Німеччині і не мають права на допомогу [від Міжнаціональної організації у справах біженців].”[43]
Звіт комісії з перевірки біженців
Британська делегація мала на меті оцінити - відповідно до Ялтинських Угод - чи були колишні дивізійники, або певна їх частина, юридично зобов'язані бути репатрійованими до СРСР, або чи можливо було дозволити їм переїхати до Британії, як військовополоненим. У разі їх перевезення до Британії в якості військовополонених, дивізійники мали б бути задіяними, як дешева робоча сила, замінюючи німецьких військовополонених, яких належало репатріювати. Для того, щоб зрозуміти процес перевірки дивізії британською комісією необхідно проаналізувати документ, який можна вважати одним з найважливіших доказів, використаних на підтримку перевезення дивізійників до Великобританії і надання їм статусу переміщених осіб («Ді-Пі»), а згодом і статусу цивільних. Такий аналіз дозволяє пояснити передумови прибуття дивізії у Великобританію і дає уявлення про те, як проводилися перевірки людей зі статусом «СЕП» в таборах, контрольованих британською владою.
«Звіт комісії у справах біженців щодо українців у таборі ворожого персоналу, який здався в полон («СЕП») № 374, в Італії» (Refugee Screening Commission Report on Ukrainians in SEP Camp No 374 Italy)[45] послужив головною офіційною базою для ухвалення рішень щодо дивізії. У звіті стверджується, що ті, хто перебуває в таборі «СЕП» № 374 «були або захоплені у німецькій формі, або працювали в Німеччині як цивільні особи і долучилися до 1-ої української дивізії незадовго до капітуляції».[46] Згідно зі звітом, вони попередньо належали до трьох піхотних полків, артилерії, підрозділу постачання, інженерного батальйону, підрозділу зв’язку, полку відбору кадрів, технічної сотні, батальйону фузилерів, санітарної частини, протитанкової частини, дивізійного штабу та штабу військ. Усього, звіт налічує 8 272 чоловіків, хоча «кількість ув'язнених час від часу змінюється через втечі, переведення в лікарні, тощо».[47] Ці особи раніше не проходили перевірок і британські чиновники на той час мали обмежені відомості щодо конкретних осіб чи всієї дивізії. Мало у кого зі солдатів були документи на кшталт розрахункових книжок німецької армії, і лише «один чи двоє з них мали довоєнні цивільні польські посвідчення особи»,[48] що створювало труднощі для встановлення особи. Отож, комісія провела співбесіду з комендантом табору, майором Яськевичем та головним чином поклалася на його виклад історії дивізії. Рішення комісії покладатися на розповідь Яськевича видається дуже зручним, адже в такому разі не виникало складних запитань і не з’являлася потреба подальшого розслідування. Виклад Яськевича узгоджувався із загальними висновками звіту комісії, який схилявся до думки, що українці не були «пронімецькими в глибині душі»,[49] а це сприяло формуванню позитивної думки про дивізійників серед британців. Такі висновки відповідали тим наративам, які дивізійники створювали самі про себе (засновуючи табірний «університет», тримаючи тісний зв’язок з греко-католицькою церквою, тощо).
Звіт повідомляє, що вибірка українських вояків, яких комісія відібрала
для опитування, [50]
Для того, щоб уникнути розбіжностей, інформацію, отриману від
дивізійників, звіряли із викладом Яськевича. Однак, імовірно, що решта
чоловіків знали, що саме розказав Яськевич комісії. Як і слід було
очікувати, така перехресна перевірка, за твердженням Девіда Галдейна
Портера, чиновника відповідального за роботу комісії з перевірки
біженців,[51] не створила жодних серйозних розбіжностей і «не було виявлено жодної особливо підозрілої особи».[52]
Знову ж таки, відсутність «підозрілих осіб» була зручною, бо це не
вимагало від британської комісії детальнішого розслідування справи
дивізійників. Наступною значною проблемою звіту є те, що 1-а українська
дивізія Української національної армії та дивізія Ваффен СС «Галичина» у
ньому розглядаються, як дві різні дивізії. Однак, як описано у першому
розділі, 14-а гренадерська дивізія Ваффен СС (1-а галицька) (14 Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr 1),
сформована навесні 1943 року, стала відомою як 1-а українська дивізія
Української національної армії після 25 квітня 1945 року під
командуванням генерала Шандрука. Тому, члени дивізії, які опинилися в
«СЕП» таборі в Італії вступили фактично до того самого військового
формування, відомого як Ваффен СС «Галичина», або як 1-а УД УНА, залежно
від часу їх зарахування на військову службу. Отож, або британська
комісія не усвідомлювала, що Ваффен СС «Галичина» і 1-а УД УНА були
однією і тією ж дивізією, або вони вирішили сприймати її як два окремі
формування, щоб уникнути труднощів пов’язаних з приналежністю дивізії до
Ваффен СС. Звіт спрощує питання «двох дивізій» припускаючи, що немає
«нічого підозрілого в тому, що деякі чоловіки не знають точно, в якій
дивізії вони були, і ймовірно, що вони назвали її 1-ю Галицькою
Дивізією, тому що для них це була перша дивізія сформована з українців з
Галичини.»[53]Команда Портера приймає слова одного з офіцерів, який стверджував, що «СС» було виключено з назви дивізії на прохання українців, не з’ясовуючи далі правдивість цього твердження. Більше того, Портер стверджує, що дивізію слід розглядати як «звичайну дивізію німецької армії»,[54] яка «однак, здається, мала певну підготовку військ СС, що пояснює, чому деякі офіцери дивізії подали свій ранг як унтерштурмфюрер [Untersturmführer],[55] ранг військ СС, а не звичайної німецької армії. Ці навмисні чи випадкові припущення британців мали значний вплив на сприйняття дивізії «Галичина»: приналежність до Ваффен СС асоціювалася зі скоєнням військових злочинів; сприйняття «Галичини» як «звичайної дивізії німецької армії» позбавляло такої асоціації і робило членів дивізії більш придатними для переселення у Великобританію.
“майже всі чоловіки, яких ми опитували, були простого селянського типу, і справляли хороше враження, не проявляючи жодних ознак ухиляння чи непослуху; велика частка з тих, кого ми опитали, а також, на наш погляд, і усього табору, є віком до 30 років.”[56]
Це припущення не відповідає інформації про формування дивізії. Відомо, що дивізія «Галичина» радше залучала переважно добровольців серед міського населення, студентів, а також колишніх офіцерів, які воювали у Першій світовій війні, аніж людей «селянського типу», про яких згадано у звіті. Павло Шандрук називає дивізійників цвітом української інтелігенції із західних українських земель.[57] Члени Військової управи навіть стверджували, що УПА не вдалося досягти бажаної підтримки та розвитку тому, що інтелігенція Галичини підтримала і приєдналася до дивізії, а не до УПА.[58] Однак, зображення дивізійників простими працьовитими людьми більше сприяло їх переселенню у Великобританію. Той факт, що багато з колишніх дивізійників були українськими націоналістами, які були політично активними до і під час війни міг потенційно викликати подальші запитання щодо їхнього перевезення у Великобританію та набуття цивільного статусу.
Звіт також описує колишніх солдатів дивізії як «порядних, простакуватих
людей», які «вважають себе приналежними до однорідної групи, не
пов’язаної ні з Росією, ні з Польщею» і які «не видаються свідомими, що
вони скоїли щось поганого.»[59]
Очевидно, що дивізійники переконали британських чиновників в своїй
однорідності; вони і справді вважали, що входили до складу окремої
української етнічної групи, а більшість з них дотримувались
націоналістичних поглядів, сподіваючись побачити Україну незалежною і
від Польщі, і від СРСР. Однак, було б неправильно стверджувати, що ніхто
з них свідомо не шкодував про участь у війні в німецькій формі. У своїх
спогадах дивізійники одноголосно твердять, що вступали до лав
німецького війська не з політичних переконань (вони стверджують, що були
проти нацистської ідеології), але тільки з необхідності, щоб мати змогу
боротись проти СРСР. В інтерв’ю, дивізійники також або підтримують
твердження, що обирали «менше зло», або відкрито шкодують, що вступили
до лав Ваффен СС, хоча і стверджують, що зробили це з найкращих намірів і
на благо своєї країни.[60]
Однак важливо зазначити, що спогади були написані у повоєнний період, а
інтерв’ю, використані у цьому дослідженні, відбулися понад шістдесят
років після служби респондентів у дивізії «Галичина». Отож, думки
висловлені колишніми дивізійниками могли бути більш наївними протягом
їхньої перевірки в «СЕП» таборі, а британські чиновники могли сприйняти
таку наївність як ознаку простакуватості.Звіт комісії заявляє, що три старші офіцери які були опитані комісією, Силенко, Нікітін та Яськевич, «всі були народжені в 1890-х в Росії, стали офіцерами царської армії, та воювали проти німців у війні 1914-го року. Після революції 1917-го року вони боролися за «білих» проти більшовиків в Українській армії [...] всі троє оселилися в Польщі як політичні біженці з паспортами Нансена.»[61] Підполковник Силенко «представив комісії, так ніби це був витвір мистецтва, паспорт виданий у 1918 році демократичним урядом України.»[62] Інші старші офіцери (два полковники і один підполковник) «не були доступні, але я [Девід Галдейн Портер] впевнений, що їхня історія є схожою до історій інших.»[63] Дивно, що старші офіцери не були доступними для співбесіди з комісією у таборі «СЕП». Не менш дивним є те, що впевненості Портера в тому, що їхні історії не відрізнялися б від уже зібраних історій інших офіцерів, виявилося достатньо для висновків про усю дивізію.
Звіт заявляє, що немає жодних доказів, що хтось з чоловіків був радянським громадянином, згідно з британським визначенням: «багато місць, які вони подали як місця свого народження та/чи проживання є маленькими селами та хуторами, які, ймовірно, можуть бути позначені лише на найбільших мапах»,[64] - стверджує Портер, та радить сміло припускати, що більшість чоловіків, які були народжені після 1919 року, народилися в Польщі та «проживали в Польщі станом на 1 вересня 1939 року, а також, що переважна більшість тих, хто народилися перед існуванням Польщі, не проживали у Радянському Союзі станом на 1 вересня 1939 року.»[65] Хоча ці припущення могли відображати реальність, не зрозуміло, що саме спонукало до них, адже, по-перше, лише дуже невелика група людей була опитана, а, по-друге, багато з опитаних не мали паспортів, щоб засвідчити свою особу і тому могли бути ідентифіковані лише за самовизначенням. Але висновки Портера «вирішили» проблему тих дивізійників, яких потенційно можна було ідентифікувати, як радянських громадян і запобігли нагальній потребі репатріювати їх до СРСР, таким чином запобігаючи іншому можливому скандалу, як у випадку з примусовою репатріацією козаків. Портер визнає, що «значна частина їх [дивізійників] і справді були цивільними особами, такими як працівники організації Тодта,[66] які приєдналися до дивізії незадовго до того, як та здалася в полон, як засіб втечі від німців.»[67] Незважаючи на визнання цього факту, можливу присутність цивільних осіб, включно з такими, що походили з довоєнної радянської України, комісія детальніше не розслідувала.
Звіт подає свій погляд на радянську перевірку дивізії та пояснює що, прибувши 17 серпня 1945 року, щоб допитати дивізійників, полковник Яковлєв почав свою кампанію з добровільної репатріації та вирішив, що для того щоб «побороти загальний опір такій репатріації» необхідно було «усунути з табору «вперту фашистську меншість»».[68] Згідно зі звітом, одинадцять чоловіків були, дійсно, ізольовані від решти табору на певний період на прохання радянської місії, але їм дозволили повернутися, бо не було знайдено жодних доказів «тероризування»,[69] в якому радянська місія їх звинувачувала. Звіт також стверджує, що якщо радянська місія і мала якийсь вплив на українців, то він полягав лише у тому, щоб переконати їх ніколи не повертатися в Україну, викликавши «велике і, схоже, виправдане занепокоєння у тих, хто ще мав там родичів.»[70] Звіт припускає, що радянська місія поїхала з висновком що, згідно з їхнім визначення, колишні члени дивізії в Ріміні були громадянами Радянського Союзу, і оскільки місії не вдалося переконати їх повернутись в СРСР добровільно, радянський уряд вимагатиме їх примусової репатріації як військових злочинців, коли мирний договір з Італією набуде чинності.[71] Таким чином, згідно зі звітом, британська комісія розуміла, що необхідно було знайти швидке вирішення питання дивізії, щоб уникнути можливої примусової репатріації дивізійників.
Висновки Девіда Галдейна Портера
Наприкінці звіту, комісія висуває свої пропозиції щодо подальшої долі
українців, які здалися у полон. Незважаючи на те, що не було проведено
перехресного допиту – інтерв’ю були проведені «записуючи, через
перекладача, відповіді чоловіків на обмежену кількість підготовлених
запитань» і, на скільки було відомо комісії, «чоловіки можуть частково
чи повністю обманювати, і навіть їхні імена можуть бути неправдивими»[72]
– Девід Галдейн Портер все-таки приходить до висновку, що «[ми] можемо
сміливо припускати, що, загалом, чоловіки є тими, ким себе називали і
робили вони те, про що розповіли.»[73] Звіт все ж радить:“І) З’ясувати, чи хтось з чоловіків, занесених до іменного протоколу, фігурує у списках Комісії Організації Об’єднаних Націй з військових злочинів,[74] або у Центральному реєстрі військових злочинців та підозрюваних осіб,[75] або були спеціально звинувачені російським чи іншими урядами у скоєнні військових злочинів.
ІІ) З’ясувати, чи якісь з підрозділів, до яких належать чоловіки, мають особливо погану репутацію [war records].
ІІІ) З’ясувати, чи коротка історія різних підрозділів та дивізії в цілому, отримана шляхом допитів, відповідає відомим фактам. Можливо, є шанс розшукати кількох німецьких офіцерів дивізії та допитати їх. Наскільки відомо, жодного з них немає в цьому регіоні.”[76]
Перший пункт було неможливо виконати, беручи до уваги брак об’єктивного реєстру справжніх імен чи особистих даних дивізійників і покладання, здебільшого, на самовизначення членів дивізії. Другий пункт видається теж надто амбітним: беручи до уваги, що комісія розгубилася, намагаючись розрізнити Ваффен СС «Галичину» та 1-у УД УНА, малоймовірно, що вони б досягли успіху у дослідженні історії окремих підрозділів дивізії. Отож, цей план рекомендованих дій, включно з третім пунктом, не було реалізовано. Це ще раз підтверджує, що стосовно офіційних рішень, прийнятих британською владою, дивізійникам посприяв цілий ряд побічних, чи навіть випадкових ситуацій, наприклад, нездатність комісії провести порівняння викладу подій воєнного часу дивізійниками та німецькими офіцерами, чи відсутність достатньо великих мап, щоб встановити місця народження деяких членів дивізії. Усе це, у поєднанні з браком знань британців щодо того, ким саме були ці українці та небажання чиновників викликати черговий репатріаційний скандал, допомогло членам дивізії отримати дозвіл переїхати у Великобританію і уникнути репатріації.
Водночас, британська комісія була дещо стурбована тим, що дехто з дивізійників і справді були радянськими громадянами, навіть згідно з британським визначенням. Звіт заявляє, що «якщо ми приймемо всіх їх, як переміщених осіб, нас можуть справедливо звинуватити у переховуванні російських [sic] зрадників».[77] Однак, далі звіт стверджує, що “щодо питання національності, ці чоловіки справді користають зі своєї ситуації. Їх не можливо зарахувати до радянських громадян через те, що їхнім місцем народження та/чи місцем проживання на 1.09.1939 була Польща, і тому вони, відповідно до нашого визначення, уникають всіх покарань росіянами [sic] за надання допомоги ворогові; польська влада також, очевидно, не має права покарати їх тому, що та частина країни, з якої вони походять, більше не є частиною Польщі.”[78]
Усе ж, на думку комісії, дивізійники підпадали під визначення «зрадників»,[79] будучи «людьми, які надали допомогу та підтримку ворогові».[80] Портер приходить до висновку, що «це визначення, безсумнівно, стосується більшості, якщо не всіх цих українців».[81] Це, однак, не вплинуло на рекомендацію британського чиновника не репатріювати дивізійників. Портер також пояснює причини, які, на його думку, лежали в основі рішення українських солдатів вступити до дивізії «Галичина»:
“а) надія на здобуття справді незалежної України.
б) не знаючи чітко, що вони робили, наприклад, тому, що інші українці, яких вони знали, на той час уже зголосилися до дивізії.
с) як альтернатива примусовим роботам і т. п., чи проживанню на території, контрольованій Радянським Союзом.
г) щоб дати ляпаса росіянам, яких вони завжди називають «більшовиками»”.[82]
Уважаючи учасників дивізії не «пронімецькими в глибині душі»,[83] Девід Галдейн Портер вірить, що їх підтримка німецької армії була «випадковою, а не засадничою».[84] Їхні прагнення незалежної України, на його думку, були «наївними та нереальними», але, «тим не менше, щирими».[85] Цікаво, що через багато років по війні, дивізійники також трактували свої тогочасні бажання здобути незалежність, як наївні. В інтерв’ю для Радіо Свобода, Іван Музичка каже:
“[м]и розуміли, що німці війну програють, але думали: ось саме зараз дійде до сутички між Заходом і Радянським Союзом. Ми тоді виліземо з лісу, дивізія буде готова – і Захід поборе Радянський Союз, нарешті запанує правдива демократична свобода, буде Україна, буде все... А то була фантазія!”[86]
Серед причин вибору дивізії, а не Червоної Армії, УПА чи примусової праці, самі колишні дивізійники називають також можливість професійної підготовки, з подальшим просуванням по службі в регулярній армії, перспективи кар’єрного росту, можливість отримати продукти харчування, одяг та боєприпаси, бажання захистити свої родини і почуття відносної безпеки. Крім того, вони часто стверджують, що їхні батьки або старші брати, які вже служили в УПА, радили їм приєднатися до дивізії «Галичина», бо такий крок потенційно обіцяв кращі особисті та стратегічні перспективи.[87] Очевидно, ці прагматичні міркування не були наголошені Портером. Висновки звіту згадують поведінку українців, які здалися в полон, як «зразкову»:
“[…] вони не вдавалися до жодної підривної діяльності і я [Девід Галдейн Портер] не думаю, що вони це робитимуть в майбутньому. Вони, схоже, змирилися з фактом, що на даний час в Європі для них немає місця, і що ті з них, які мають дружин і сім’ї в Радянському Союзі, більше ніколи їх не побачать.”[88]
Знову ж таки навмисно, або через брак знань, Портер уникає згадки про багатьох дивізійників, які були особами політично заангажованими, причетними до націоналістичних рухів до і під час війни. Натомість, звіт наголошує на їхній особистій трагедії, та зміцнює їхній імідж як людей, які не спричинять жодних проблем, якщо їх перемістять з табору «СЕП».
Портер вважає: якщо це відповідає британським офіційним відносинам з СРСР і Польщею та критеріям, за якими надають статус переміщених осіб,
“виходячи з гуманного інстинкту [...] і беручи до уваги, що вже довгий час сплинув від закінчення війни […] всіх цих українців слід класифікувати як переміщених осіб; і я б додав, роблячи особливий наголос на цьому, що якщо таке рішення буде прийнято, то необхідними будуть негайні дії, а не пишномовні резолюції, щоб запевнитись, що Міжнародна організація у справах біженців [International Refugee Organisation] або Міжурядовий комітет у справах біженців [Intergovernmental Committee on Refugees] зможе забезпечити їм ефективний захист, як переміщеним особам, від передання їх з Італії радянському уряду італійським урядом, до того, як Договір набуде чинності.”[89]
Звіт вийшов цілковито позитивним щодо дивізійників і водночас відповідав відносинам Британії з СРСР і Ялтинським угодам, а тому не створював жодних перешкод британському уряду прийняти пропозиції Портера і дозволити дивізійникам переїхати у Великобританію.
Думки про звіт серед фахівців, які вивчають історію дивізії, досі розділені. Сол Літтман називає його «шедевром бюрократичного письма, в якому він [Портер] зізнається у всіх недоліках звіту і все ж йому вдається подати уряду саме ті висновки, які уряд бажає бачити.»[90] Натомість, Тарас Гунчак використовує твердження звіту, щоб підкреслити, що дивізійники були «ретельно перевірені британською комісією до перевезення їх до Англії [sic]».[91] Гунчак стверджує, що
“оцінка минулого дивізії британським урядом і подальше рішення уряду Канади про позитивне вирішення справи членів дивізії є підходящою епітафією для підрозділу, який зазнав критики з різних сторін з політичних причин, а не через те, що він насправді робив підчас війни.”[92]
Важко не помітити ненавмисну іронію в словах Гунчака: звіт Портера 1947 року, як і звіт комісії Дешена (Deschênes Commission) у 1980, який частково спирався на звіт Портера, дійсно розкривають більше політичні дилеми, з якими зіткнулися британський та канадський уряди стосовно дивізії, а не те, що саме дивізія робила підчас своєї активної військової служби. Таким чином, звіт не сприяє ані точному відображенню дивізії на час її перебування у таборі «СЕП» в Ріміні, бо його висновки засновані на інформації, отриманій лише від близько 200 чоловіків, ані не є надійним доказом непричетності дивізійників до військових злочинів і відсутності причин для їх репатріації в СРСР. Однак, що цей звіт справді висвітлює, це розуміння того, як британці вирішували питання дивізійників і вказує на те, що вирішення союзниками питань переміщених осіб, військовополонених і тих, хто здалися в полон було, перш за все, прагматичним, а іноді навіть випадковим.
1947 році враження Портера про дивізію «Галичина» поділяли й інші чиновники; схожі думки також можна знайти й у викладі Гіллса, де він наголошує на «плутанині щодо точної ідентичності та географічного походження цих східноєвропейських селян, чия батьківщина була сумнозвісною через свої нестійкі кордони та непостійну державну владу».[93] Ця географічна дилема була безумовно використана в рішенні не класифікувати дивізійників, як радянських громадян. Небажання британців «наражатися на скандал насильницької репатріаційної операції»[94] теж посприяло позитивному рішенню щодо дивізії. Усе ж найголовнішим фактором, який дозволив уникнути репатріації, став брак наявних доказів участі дивізії у військових злочинах. «Клаптики паперу з написаними на них іменами, які радянська місія іноді подавала у штаб квартиру субрегіонального офісу, було викинуто»[95] без подальшого розслідування. Той факт, що радянська місія не мала прямих доказів, щоб довести причетність дивізійників до військових злочинів означав, що британська влада не була зобов’язана сприяти їм у примусовій репатріації 8 тис. українців.
Як і Портер, Гіллс вважав, що «справжня сила українців полягає в їхній згуртованості, їхній відносній грамотності та надзвичайній національній самосвідомості».[96] Хоча такий висновок є узагальненим і частково неточним, колективні якості колишніх учасників дивізії мали значний вплив на створення позитивного наративу про дивізійників для британців. Їхні позитивні риси включали наявність власної мови, релігії та історії, а також той факт, на якому раз-по-раз наголошувала британська влада, що дивізійники «вважали себе частиною української визвольної армії, використовуючи Німеччину як союзницю у боротьбі проти більшовизму».[97] З доступних документів зрозуміло, що рішення дозволити переселити українських дивізійників у Великобританію було ухвалене на рівні Міністерств закордонних справ, оборони та внутрішніх справ (Foreign, War, Home Offices), за участі самого прем’єр-міністра, Клемента Aттлі. Протокол зустрічі, яка відбулась у міністерстві внутрішніх справ (відділі у справах іноземців (Aliens Department)) 10 липня 1947 року, щоб «зробити попередній огляд становища і перспектив українців, які здалися в полон і залежних від них осіб» заявляє, що
“чоловіки здалися в полон збройним силам Великої Британії, були під їх опікою протягом двох років в Італії, і були привезені сюди [у Великобританію] за згоди Прем’єр-міністра в якості альтернативи до виселення і долі, яка могла б чекати їх в Росії [sic]. Незважаючи на деякі загальні звинувачення в брутальності, які інколи траплялися на адресу українців, індивідуальна перевірка не виявила нікого, кого б можна було класифікувати як військового злочинця.”[98]
Хоча немає доступних документів, які б чітко підтверджували, що саме ці причини вплинули на контроверсійне рішення британської влади дозволити більш ніж 8 тис. українцям, які здалися в полон, переїхати до Великобританії, зрозуміло, що до переїзду дивізії у Велику Британію призвело поєднання різних чинників, таким чином, роблячи справу Ваффен СС дивізії «Галичина» унікальною в порівнянні з іншими групами, як от козаки, які також воювали проти СРСР, вважали себе національно та етнічно відмінною групою, та частиною визвольної армії.
Цей текст є перекладом третього розділу книги: Olesya Khromeychuk. ‘Undetermined’ Ukrainians: Post-War Narratives of the Waffen SS ‘Galicia’ Division. (Oxford: Peter Lang, 2013). Тут публікується з дозволу Авторки. Український переклад п’ятого розділу книги опубліковано тут: «Сприйняття колабораціонізму Другої світової війни в сучасній Україні»
Авторизований переклад з англійської Ірини Сандалович.
У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою і запозичені із відкритих джерел.
_____________________________________________________
__________________________________
[1] Див. «Repatriation of Soviet Citizens», National Archives (Національний Архів Британії, далі NA) CAB/129/10, 20 травня 1946 р., додаток 3, с. 4.
[2] Там само, с. 1.
[3] Там само.
[4] Там само.
[5] «Conclusions of a Meeting of the Cabinet held at 10 Downing Street, SW1», (NA) CAB 128/5, 6 червня 1946 р., с. 114.
[6] Там само.
[7] «Repatriation of Soviet Citizens», (NA) CAB/129/10, 20 травня 1946 р., с. 2.
[8]
Брак підтвердження радянського громадянства, однак, не зупинив
британців у травні 1945 року вдатися до насильної репатріації козаків,
серед яких були «білі» емігранти та втікачі з царської Росії, які ніколи
не жили у Радянському Союзі. Див. Nikolai Tolstoy, The Minister and the Massacres
(London: Century Hutchinson, 1986), с. XIV.
[9]
«Revision of Geneva Conventions on War Victims», 10 березня 1949 р.,
(NA) CAB/129/33, с. 7. Хоча документ датується 1949 роком, мова йде про
критику обов'язкової репатріації, яка почалася відразу після закінчення
війни.
[10] Там само.
[11]
Сол Літтман (Sol Littman) стверджує, що 21 травня 1945 року, 5 корпус,
який відповідав за ворожий персонал, що здався в полон, в тому числі і
дивізійників, отримав вказівку не вважати російський корпус (який
складався з російських емігрантів) радянськими громадянами, але
трактувати 15 козачий кавалерійський корпус, як радянських громадян,
які, відповідно, підлягають репатріації. Згідно з Літтманом, дивізія
«Галичина» «зникла» зі списку тих, кого потенційно могли б
класифікувати, як радянських громадян, які можуть бути насильно
репатрійовані і ніяких подальших вказівок щодо дивізії не було видано,
аж до їхнього переселення до північної Італії. Див. Sol Littman, Pure Soldiers or Sinister Legion, The Ukrainian 14th Waffen-SS Division (London:
Black Rose Books, 2003), с. 107. Однак, не дивно, що дивізію «Галичина»
не було включено до цієї вказівки, так як на той час не було прийнято
ніякого чіткого рішення щодо національності чи громадянства
дивізійників. Обговорення цих питань відбулося пізніше. Див.
«Secretariat and Statistics memo to SO I Secretariat, Subject:
Ukrainians – Recording by Nationality», (NA) LFWP/EAW, 11 березень 1947
р.
[12]
Інтерв’ю з Б. 27 грудня 2006 р. (Львів); Інтерв’ю з Б., 20 травня 2007
р., 2 грудня 2007 р. (Лондон); Інтерв’ю з К., 14 квітня 2010 р.
(Торонто).
[13]
З інтерв’ю з колишніми дивізійниками (C., 26 грудня 2006 р.
(Тернопіль), Б., 20 травня 2007 р. (Лондон)) та з листування з о. Іваном
Музичкою (Іван Музичка до Олесі Хромейчук, Рим, 11 вересня 2009 р.),
приватний архів авторки.
[14] Mark Wyman, DPs: Europe’s Displaced Persons, 1945–1950 (Ithaca, NY: Cornell University Press, 1998), с. 80.
[15]
Деніс Сесіл Гіллс (Denis Cecil Hills 1913-2004) був мандрівником,
письменником, лінгвістом, офіцером військової розвідки та вчителем. У
1947-му році він написав звіт, який засуджував примусову репатріацію у
Східну Європу, та розповідав про таємний захист багатьох
військовополонених у британській зоні. У той час цей документ
розповсюджувався анонімно, як написаний так званим «Капітаном А» («Capt
A»). Ось як він пояснив свою причетність до військовополонених: «Багато з
них уникли [наказів] за нашою змовою [...]. Кількох росіян я
зареєстрував як поляків. Кількох я заохотив втікати зі своїх таборів,
які не були під пильною охороною [...]» (з некрологу написаного Річардом
Ґрінфілдом, (Richard Greenfield, ‘Denis Hills. Post-Yalta
whistle-blower later sentenced to death by Idi Amin’, The Independent, 11 травня 2004 р.). Стаття «Ви сіра маса» («You are the Grey Mass», The Spectator 23/30 (грудень, 1989)), написана Денісом Гіллсом є дуже популярна серед колишніх дивізійників у Великобританії.
[16]
Denis Hills, «You are the Grey Mass», The Spectator 23/30 грудень
(1989), с. 14. Близько 1,300 дивізійників здалися в полон американським
військам та утримувались як військовополонені в американській зоні та
пізніше були звільнені. Див. Андрій Боляновський, Дивізія «Галичина». Історія (Львів: ІУ, 2000), с. 354, та Littman, Pure Soldiers, с. 96.
[17] Hills, «You are the Grey Mass», с. 14.
[18] «Screening Commission Report», (NA) HO/213/1851, с. 4.
[19] У своїй книзі Pure Soldiers,
с. 110, Літтман вказує, що 350 чоловіків повернулися в СРСР, тоді як
Іван Музичка стверджує, що 735 осіб вирішили повернутися в Радянський
Союз. Див. інтерв’ю з Іваном Музичкою, записала Наталка Кудрик: «Ми наївно мріяли про вільну Україну», Радіо Свобода,
7 травня 2010 р.
Тарас Гунчак стверджує, що «1052 солдати добровільно
зголосилися повернутися додому» і «176 чоловіків вирішили приєднатися до
ІІ корпусу», тобто до польського корпус під командуванням генерала
Владислава Андерса (Władysław Anders). Див. Taras Hunczak, On the Horns of a Dilemma, (New York: University Press of America, 2000), с. 161.
[20] Mark R. Elliott, «Pawns of Yalta: Soviet Refugees and America’s Role in their Repatriation», The Journal of American History 69/4 (березень 1983), с. 1031-3.
[21] Hills, «You are the Grey Mass», с. 14.
[22]
Цей тимчасовий табір Лев Стеткевич описав, як відкрите поле пшениці.
Дивізійники зібрали пшеницю за командою британських офіцерів і розклали
табір на полі. Цей епізод показує, якими непідготовленими були
британські чиновники в кінці війни для того, щоб мати справу з великою
кількістю військовополонених. Цей брак підготовки сприяв загальній
неспроможності проводити ретельну перевірку військовополонених. Див. Лев
Стеткевич. Як з Бережан до кадри (Тернопіль: Джура, 1998), с. 137-43.
[23] Див. Боляновський, Дивізія «Галичина»; Василь Верига, Слідами батьків: нариси історії 30 полку Дивізії «Галичина» І-ої дивізії Української Національної Армії (Львів: Братство кол. Вояків І-ої УД УНА, 2002 р.); Стеткевич, Як з Бережан.
[24] Див. Стеткевич, Як з Бережан, с. 140 та Hunczak, On the Horns of a Dilemma, с. 161.
[25] «Східні робітники» (Ostarbeiter, остарбайтери)
– офіційний термін запроваджений у нацистській Німеччині для означення
людей ненімецького походження, які проживали переважно на території
Рейхскомісаріату Україна, і були вивезені до Німеччини на примусові
роботи.
[26] Hills, «You are the Grey Mass», с. 14.
[27] Інтерв'ю з Б., 15 листопада 2009 р. (Лондон).
[28] Див. Стеткевич, Як з Бережан, с. 147.
[29] Hills, «You are the Grey Mass», с. 14.
[30] Там само.
[31]
Поняття «батьківщини» було не простим для багатьох дивізійників: вони
пояснювали, що вони не могли сприймати СРСР, як свою батьківщину,
незважаючи на те, що територія, на якій вони народилися, на той час
увійшла до складу Радянського Союзу. З інтерв'ю з колишніми
дивізійниками: С., 26 грудня 2006 р. (Тернопіль), Б., 27 грудня 2006 р.
(Львів), Б., 15 листопада 2009 р. (Лондон). Схожі думки були висловлені і
польськими солдатами, які воювали у британській армії і багато з яких
були зі Львова. Вони відчували, що хоча вони і боролись за свою
батьківщину і виграли війну, в них не було більше батьківщини куди б
вони могли повернутися.
[32] Hills, «You are the Grey Mass», с. 14.
[33] Там само.
[34] Там само.
[35] Там само.
[36] Інтерв'ю з Б., 20 травня 2007 р., 9 вересня 2007 р. (Лондон). Див. Микола Вірний, Наша Доля (Київ: Ярославів Вал, 2007 р.), с. 5; Стеткевич, Як з Бережан, с. 160.
[37] Стеткевич, Як з Бережан, с. 148-9.
[38] Hills, «You are the Grey Mass», с. 14.
[39]
Інтерв'ю з Б., 20 травня 2007 р. (Лондон) та з листування з о. Іваном
Музичкою (Музичка до Хромейчук, Рим, 11 вересня 2009 р.), приватний
архів авторки. Також див. Hunczak, On the Horns of a Dilemma, с. 161-2.
[40]
Хоча в розсекречених британських архівних матеріалах безпосередньо про
це не йдеться, така думка існувала серед самих дивізійників. (З інтерв'ю
з Б., 20 травня 2007 р.; 5 грудня 2007 р. (Лондон) та з листування з о.
Іваном Музичкою (Музичка до Хромейчук, Рим, 11 вересня 2009 р.),
приватний архів авторки); див. також Стеткевич, Як з Бережан.
[41] AO, Panchuk Collection, Box 27, 7 червня 1950 р., в Alti Rodal, Ukrainian ‘Halychyna’ (Galician) Waffen-SS Division, Commission of Inquiry on Nazi War Criminals in Canada (the Deschênes Commission, 1986), розділ ХІІ – частина 3, с. 16.
[42]
AO, Panchuk Collection, Box 27, re: interview with Apostolic Delegate
in London, A.J. Yaremovich’s ‘Report on Interview with Apostolic
Delegate’, 14 листопада 1946 р., в Rodal, розділ ХІІ – частина 3, с. 16.
[43] AO, Panchuk Collection, Box 22, G.R.B. Panchuk to UCRF/UUARC, 12 грудня 1946 р., в Rodal, розділ ХІІ – частина 3, с. 16.
[44] Музичка до Хромейчук, Рим, 11 вересня 2009 р., приватний архів авторки.
[45] (NA) HO/213/1851, «Screening Commission Report», 21 лютого 1947 р.
[46] Там само, с. 1.
[47] Там само.
[48] Там само.
[49] Там само, с. 6.
[50] Там само, с. 2.
[51]
Девід Галдейн Портер (David Haldane Porter) був членом комісії з
перевірки біженців Фіцроя Маклейна (Fitzroy Maclean). Маклейн був
дипломатом та членом британського парламенту. У нього була репутація
спеціаліста у питаннях СРСР. Див. Stephen Dorril, MI6 (London: Fourth Estate, 1998), с. 188. Див. також Littman, Pure Soldiers, с. 117.
[52] (NA) HO/213/1851, с. 2.
[53] Там само, с. 2.
[54] Там само.
[55] Там само. Унтерштурмфюрер (Untersturmführer) - це ранг військ СС (Schutzstaffel (SS)), створений в липні 1934 р.
[56] (NA) HO/213/1851, с. 2.
[57] Див. протокол засідання Військової Управи 22 серпня 1947 р. в Мюнхені, в Роман Колісник, Військова Управа та українська Дивізія Галичина (Київ: Ярославів вал, 2009 р.), с. 253. Див. також Ігор Аркуша, «Дивізія СС «Галичина». Правда і вигадки», Народний оглядач (27 квітня 2007 р.)
[58] Див. Протокол засідання Військової Управи 22 серпня 1947 р., в Колісник, Військова Управа, с. 266.
[59] (NA) HO/213/1851, с. 2.
[60]
Інтерв'ю з С., 26 грудня 2006 р. (Тернопіль); інтерв'ю з Б., 27 грудня
2006 р. (Львів); інтерв'ю з Б., 20 травня 2007 р., 9 вересня 2007 р.
(Лондон).
[61]
(NA) HO/213/1851, c. 2-3. Паспорт Нансена був міжнародно визнаним
посвідченням особи, вперше виданим Лігою Націй біженцям без
громадянства. Він був розроблений Фрітьйофом Нансеном (Fridtjof Nansen) у
1922 році.
[62] (NA) HO/213/1851, c. 3.
[63] Там само, с. 2.
[64] Там само, с. 3.
[65] Там само.
[66] Організація Тодта (Organisation Todt)
була парамілітарною військово-будівельною організацією. Її було названо
на честь її засновника, відомого нациста та інженера, Фріца Тодта
(Fritz Todt). Організація була відповідальною за цілий ряд інженерних
проектів у Німеччині та на окупованих територіях.
[67] (NA) HO/213/1851, с. 3.
[68] Там само, с. 4.
[69] Там само.
[70] Там само.
[71]
Згідно з Італійським мирним договором, Італія зобов’язалася затримати і
здати під суд усіх осіб звинувачених у військових злочинах. Деякі
автори підкреслюють, що Сталін особисто вимагав репатріації дивізії
«Галичина» на Потсдамській конференції. Див. Littman, Pure Soldiers, с. 115; Nikolai Tolstoy, The Victims of Yalta (London: Corgi Book, 1986), с. 258-68.
[72] (NA) HO/213/1851, с. 5.
[73] Там само.
[74]
Комісія Організації Об’єднаних Націй з військових злочинів (United
Nations War Crimes Commission, UNWCC), також відома як Комісія
Організації Об’єднаних Націй з розслідування військових злочинів (United
Nations Commission for the Investigation of War Crimes).
[75]
Центральний реєстр військових злочинців та підозрюваних осіб (Central
Registry of War Criminals and Security Suspects, CROWCASS) був створений
для надання допомоги Комісії Організації Об’єднаних Націй з військових
злочинів і урядам союзників у відстеженні осіб, підозрюваних у скоєнні
військових злочинів протягом Другої світової війни.
[76] (NA) HO/213/1851, с. 5.
[77]
Там само. Використання слова «російські» замість «радянські» відображає
колоніальне ставлення британських чиновників, які сприймали населення
Радянського союзу, по суті, як росіян.
[78] Там само, с. 6.
[79]
У звіті ця дефініція зазначається, як дефініція професора Ройса
(Royes). Звіт не пояснює роль професора Ройса і чому вжито саме його
визначення.
[80] (NA) HO/213/1851, с. 6.
[81] Там само.
[82] Там само.
[83] Там само.
[84] Там само.
[85] Там само.
[86] Інтерв’ю з Іваном Музичкою, записала Наталка Кудрик: «Ми наївно мріяли про вільну Україну», Радіо Свобода, 7 травня 2010 р.
[87] Див. протокол засідання Військової Управи 22 серпня 1947 р. в Мюнхені, в Колісник, Військова Управа,
с. 258. Інтерв’ю з С., 26 грудня 2006 р. (Тернопіль); інтерв’ю з Б., 27
грудня 2006 р. (Львів); інтерв’ю з Б., 20 травня 2007 р., 9 вересня
2007 р. (Лондон).
[88] (NA) HO/213/1851, с. 7.
[89] Там само.
[90] Littman, Pure Soldiers, с. 129.
[91] Hunczak, On the Horns of a Dilemma, с. 162.
[92] Там само, с. 163. Висновки Комісії Дешена (Deschênes Commission) проаналізовані детально у другому розділі книги.
[93] Hills, «You are the Grey Mass», с. 14.
[94] Там само.
[95] Там само.
[96] Там само.
[97] Там само.
[98]
(NA) LAB 8/98 «Foreign Office proposals regarding Ukrainian Prisoners
of War in Italy to be brought to the U.K. Ukrainian Surrendered Enemy
Personnel and their Dependants», 10 липня 1947 р.
Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.Україна Модерна. Міжнародний інтелектуальний часопис.
Немає коментарів:
Дописати коментар